12.2. Соціальні нормативи як основа розвитку та розміщення елементів соціального комплексу держави

 

В умовах переходу до ринкових відносин яскраво вияв­ляється прагнення держави максимально скоротити витрати державного бюджету й у першу чергу за рахунок зменшення витрат на фінансування соціальних заходів. У цих умовах ос­новною проблемою є збереження соціальних послуг, хоча б у границях мінімальних потреб населення.

Очевидно, що кожний елемент сфери послуг буде по-різному реагувати на таку політику фінансової економії. Од­нак, загальна тенденція, що має місце в соціальній сфері тепер і збережеться на досить значимий як для цієї сфери, так і насе­лення період, — це скорочення кількості об'єктів соціальної інфраструктури, зменшення обсягу і зміна асортименту нада­них послуг.

Соціальні нормативи, як основний показник організації соціальної сфери, визначають кількість товарів/послуг на душу чи населення на відповідний контингент населення (дітей, шко­лярів, студентів, пенсіонерів, інвалідів, хворих і т.д.), одержання яких гарантується державою. До соціальних нормативів відно­сяться такі характеристики, як величина мінімального спожив­чого бюджету, кількість (у розрахунку на 1000 чоловік) місць у підприємствах громадського харчування, лікарняних ліжок, підприємств побутового обслуговування і т.д. В дореформені роки ці показники були основним орієнтиром при визначенні стратегії розвитку торгівлі, громадського харчування, побутово­го обслуговування, системи охорони здоров'я.

Нормативи організації соціальної сфери широко викорис­товувалися в перспективному плануванні розвитку мережі підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування населення. Вони підрозділяються на спо­живчі і виробничі. Нормативи особистого споживання то­варів/послуг відносяться до групи споживчих нормативів. У залежності від об'єкта розробки розрізняють галузеві і регіональні нормативи. У галузевих об'єктами були підприємства й організації відповідних галузей сфери послуг, а в регіональних — територіальні одиниці різного рангу (об­ласть, місто, район). Розробка регіональних нормативів врахо­вувала взаємозв'язок розвитку галузей сфери послуг і фак­торів, що формують економіку регіону.

Прикладом галузевих нормативів може служити норматив місць для розвитку мережі громадського харчування: на про­мислових підприємствах — 250 місць на 1000 чол., у вищих на­вчальних закладах — 200 місць, у загальноосвітніх установах — 330 місць. Аналогічно регіональний норматив складають: у сільській місцевості — 25 місць з обліком постійно працюючих і проживаючих у даній місцевості, у містах з чисельністю насе­лення понад 500 тис. чол. — 40 місць, від 250 до 500 — 32, від 100 до 250 — 28, від 50 до 100 — 22, до 50 тис. чол. — 20 місць у підприємствах громадського харчування на 1000 чоловік насе­лення.

В даний час — період перехідної економіки — в основі функціонування галузей соціальної сфери лежить показник забезпеченості державного і місцевого бюджетного фінансу­вання об'єктів соціальної сфери. У зв'язку з тим, що характер­ною ознакою перехідної економіки є постійний дефіцит дер­жавного бюджету, фінансування цих об'єктів у необхідному для підтримки стабільної діяльності обсязі стрімко скоро­чується. Як результат — відбувається зменшення кількості підприємств соціальної сфери, тобто порушення соціальних нормативів.

У першу чергу, це зв'язано з відсутністю необхідних для користування послугами підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування коштів у споживача (населення), що обумовлює відмовлення від послуг підприємств і перехід або на самообслуговування, чи на обслу­говування альтернативними суб'єктами — приватними особа­ми, не зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяль­ності, що значно здешевлює вартість надання послуги.

Поряд з відсутністю необхідних для оплати коштів у по­тенційних споживачів в умовах перехідного періоду виникає необхідність трансформації самих соціальних нормативів.

Соціальні нормативи, що були орієнтиром розвитку соціальної сфери в адміністративно-командній економіці, складно адаптувати до умов перехідного періоду, а тим більше ринкової економіки. Перед державними і місцевими органами виконавчої влади в даний час стоїть завдання переходу до на­турально-вартісних державних і регіональних стандартів соціальних благ, адекватних сучасним умовам функціонуван­ня економіки.

В основі соціально орієнтованої ринкової економіки, по­будову якої проголошено в Україні, лежить формула тери­торіального і соціального вирівнювання забезпеченості насе­лення соціальними товарами/послугами. На думку деяких економістів, зміст соціального ринкового господарства поля­гає в тім, що у даному випадку принцип волі ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. Під соціальним вирівнюванням мається на увазі забезпечення та­кого механізму розподілу національного доходу, який би вик­лючав надмірне збагачення на одному полюсі і незабезпе­ченість, убогість — на іншому.

Соціально орієнтована ринкова економіка припускає кон­ституційне закріплення мінімальних соціальних гарантій для забезпечення рівних стартових можливостей кожному члену суспільства. Основна ідея соціального ринкового господарст­ва — рівність шансів, тобто інституціональне забезпечення можливості просування в суспільстві. У світлі цього встанов­лення і дотримання нормативів розвитку підприємств та за­кладів соціального комплексу дозволить забезпечити мож­ливість задоволення мінімальних потреб населення в їх това­рах/послугах.

Основною проблемою забезпечення дотримання соціаль­них нормативів є їх фінансове підкріплення. Держава, декла­руючи соціальні гарантії, зобов'язана гарантувати і фінансові можливості їх виконання. У зв'язку з переносом проблеми за­безпечення населення соціальними товарами/послугами з державного на місцевий рівень гостро встає питання про роз­поділ податкових надходжень між державним і місцевим бюд­жетами, розширення податкової бази місцевих бюджетів і їх пріоритетне наповнення.

Вартісна оцінка соціальних гарантій через ціну соціальних стандартів покликана істотно перебудувати діючі пропорції в розподілі податків між державним і регіональним рівнями на користь останнього. У цьому зв'язку стоїть завдання визна­чення фінансового потенціалу кожного адміністративно-тери­торіального суб'єкта держави. При цьому необхідною є сис­темна оцінка, яка б враховувала:

•           сумарну (із усіх джерел) стартову забезпеченість насе­лення соціальними благами, співвіднесену з реальними гро­шовими доходами окремих груп населення;

•           реальний контингент населення, що вправі претендува­ти тільки на бюджетну підтримку (муніципальне житло або дотаційний громадський транспорт), так само, як і реальний контингент (а не тільки населення), що користається нині соціальною інфраструктурою території;

обсяг і вартість соціальних благ, що йдуть не по каналах регіональних бюджетів, у першу чергу від самих підприємств і організацій;

вартість державної, регіональної та муніципальої неру­хомості, включаючи землю і надра (тому що нею цілком мож­на розпорядитися в інтересах реалізації соціальних програм, що зобов'язані робити місцеві влади).

Значний вплив на щільність розміщення мережі підприємств матеріально-побутових галузей соціального ком­плексу справляють такі фактори їхньої територіальної ор­ганізації, як історичний досвід, традиції, звички населення, йо­го чисельність, величина міських і сільських поселень, відстань між населеними пунктами, розміщення промислових підприємств, адміністративних і культурних центрів, зонуван­ня міських територій, транспортні зв'язки. Усе це обумовлює неприйнятність єдиних нормативів для всіх адміністративно-територіальних одиниць України і підтверджує необхідність визначення фінансового потенціалу кожного адміністратив­но-територіального суб'єкта держави з наступною розробкою регіонально-диференційованих соціальних нормативів на рівні економічних районів різних рангів.

Вчені пропонують наступні головні групи аналітичних оцінок адекватності соціальних нормативів реаліям життєдіяльності населення, які можуть бути покладені в осно­ву системи показників регіонального розвитку:

регіональна значимість напрямку реформ (привати­зація державної власності, лібералізація ціноутворен­ня, зовнішньоекономічної діяльності тощо);

динаміка добробуту населення;

зрушення в економічній базі територіального розвитку;

зміни в кількості та якості місць прикладання праці й зайнятості населення;

становлення конкурентного ринку товарів і послуг у регіоні;

зміни у використанні та збереженні природно-ресурс­ного й економічного потенціалу території;

стабільність громадсько-політичної і соціальної ситу­ації в регіоні.

Визначення потреби регіонів країни в державній допомозі, відповідно до запропонованої системи показників дозволить, по-перше, максимально врахувати всі наявні в регіонах фінан­сові ресурси; по-друге, розрахувати реально необхідні потреби в державному централізованому фінансуванні соціальної по­треби регіонів; і, по-третє, обмежити кількість адміністратив­но-територіальних одиниць, які одержують допомогу з дер­жавного бюджету, звівши його до реально депресивних тери­торій. В умовах гострого і хронічного дефіциту бюджету політика державної підтримки територій повинна бути висо-коселективною.

Соціальна політика України повинна спиратися на сфор­мовані національні поняття про соціальну захищеність. Кінце­вою метою реформування економіки регіонів має стати орієнтація національної економіки на вирішення соціальних завдань відповідно до задекларованих конституційних га­рантій і досягнення високої якості життя населення. Для цьо­го необхідною умовою є адаптація організаційних основ функціонування галузей соціальної сфери до перехідних умов, а в перспективі — до ринкової економіки.