11.2.1. Паливно-енергетичний комплекс України, його розвиток і розміщення

 

Паливно-енергетичний комплекс України — це су­купність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспорту­вання та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60 %, тоді як на нафту при­падає близько 7%, на природний газ — 25 %. Разом з тим, у спо­живанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль нале­жить природному газу. У першій половині 2000-х років щорічний видобуток палива тримається на рівні — вугілля — до 80 млн. т., нафти — 3,5 — 4 млн т., газу натурального — 18 — 19 млрд. м3, торфу — 0,3 — 0,6 млн. т.

Виробництво паливних ресурсів в Україні (видобуток нафти та її переробка, природного газу, вугілля й паливного торфу) й досі перебуває в кризовому стані. Він характери­зується технологічною відсталістю, високою зношеністю про­мислово-виробничих фондів (на 65-75 %), значним старінням шахтного фонду, істотним браком коштів на їх оновлення, за­гальною фінансовою скрутою, недостатніми обсягами геолого­розвідувальних робіт на нафту і газ та введення в експлуа­тацію перспективних родовищ, зволіканням вирішення пи­тань диверсифікації джерел нафтопостачання тощо. Внаслідок кризи спостерігається загальна стагнація вироб­ництва і незадовільне самозабезпечення власних потреб дер­жави паливними ресурсами (близько 35 %).

Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в До­нецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басей­нах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома ва­га належить Донецькому басейну — 87,0 % (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільно­му басейні — відповідно 2,0 % (біля 2 млрд. т) та 3,5 % (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленос­ної площі — 0,2 млрд. т.

Вугільна галузь є чи не найпроблемнішою серед усіх галу­зей паливно-енергетичного комплексу. Більше третини шахт це ті підприємства що є нерентабельними і підлягають закриттю. Зокрема, у 90-і роки закриттю підлягало білше 80 шахт. Масове їх закриття дуже впливає і надалі буде впливати на зниження обсягів видобутку вугілля, тому що вже зараз на цих шахтах не проводяться підготовчі роботи, зменшується фронт очисних робіт, як наслідок, — видобуток. Враховуючи велику збит­ковість вуглевидобувних підприємств, необхідна докорінна пе­ребудова роботи галузі, що і передбачається програмою її рест­руктуризації. Для покриття дефіциту вугілля його імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахста­ну (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі. Пер­шочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.

Нафтова і нафтопереробна промисловість України орієнтується розміщенням на родовища Передкарпаття — До-линське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на те­риторії Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогри-горівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною ба­зою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у післявоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у за­гальному видобутку нафти в країни досягає майже 80 %. У Південному нафтогазоносному регіоні на території ук­раїнського Причорномор'я балансові видобувні запаси станов­лять 3 % від запасів України, тому видобуток нафти практич­но відсутній. Нафтовидобувна промисловість України має значний економічний потенціал. Але його повніше викорис­тання вимагає збільшення обсягів геологорозвідувальних робіт з застосуванням сучасних методів розвідки, нарощуван­ня бурових робіт на удосконаленій технічній основі, освоєння нових нафтових родовищ з використанням передових техно­логій видобутку нафти тощо. Поскільки галузь з державного бюджету практично не фінансується, потрібно шукати інші можливості подальшого інтенсивнішого її розвитку. Деякі з таких можливостей — співробітництво з потужними іноземни­ми нафтовидобувними компаніями, інвестиції, кредити тощо. Велику роль при цьому відіграє розвиток співробітництва у рамках єдиного економічного простору країн СНД.

Економічний потенціал нафтопереробної промисловості використовується зараз лише на 20-30 % бо приблизно настільки завантажені потужності нафтопереробних заводів через труднощі в забезпеченні їх нафтою. Крім того, можли­вості галузі не розкриті у зв'язку зі зношеністю промислово­виробничих фондів, недосконалістю технологічних схем пере­робки нафтової сировини взагалі та окремих технологій зокре­ма. Тому власне виробництво нафтопродуктів за кількісними та якісними показниками не відповідає потребам споживачів. Воно значно відстає від цих потреб. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) — Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв'язку з незнач­ним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів поставок її з-за меж країни, які здійснюються головним чином з Російської Федерації. Най­важливішим завданням розвитку нафтопереробної промисло­вості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня ви­робництва. Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80 % від загальних запасів.

Газова промисловість України орієнтується своїм розміщенням та розвитком на дев'ять нафтогазоносних облас­тей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Східний (охоп­лює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, До­нецьку, Луганську і Чернігівську області), Західний (Во­линська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закар­патська області) та Південний (включає Запорізьку і Хер­сонську області, а також Автономну Республіку Крим). Забез­печеність споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20 %. Частка газу, якого не ви­стачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Ос­новні проблеми розвитку газової галузі мають спільність з проблемами нафтовидобутку. До їх числа слід віднести, на­приклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт та збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспектив­них родовищ. Проте складні гірничо-геологічні умови заля­гання продуктивних пластів вимагають застосування доскона­лих і дорогих технічних засобів. Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-по-шукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дозволятимуть підвищити ефек­тивність видобутку ресурсу.

Торф'яна промисловість, розміщена в основному у Поліській природно-географічній зоні для поліпшення забез­печення паливом районів місць зосередження цього виду ре­сурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т — придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Ураховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обме­женими для використання у виробництві. У зв'язку з обме­женістю запасів паливного торфу та їх забрудненістю радіонуклідами головною проблемою є відведення торф'яних земель для компенсації вибуваючих потужностей через відпрацювання розроблюваних запасів торфу. Крім того, існує проблема збуту торф'яного палива, пов'язана з загальною еко­номічною кризою, тобто населення неспроможне купувати це паливо за існуючими цінами, в структурі яких дуже зросли ви­трати на електроенергію та транспорт. Необхідна дотація торф'яній промисловості з місцевих бюджетів для компенсації зниження ціни на торф'яне паливо з метою підвищення купівельної спроможності сільського населення, бо йде зни­щення лісів та лісопосадок, особливо в поліських областях країни. Проте, торф'яна промисловість України має достатні виробничі потужності, і в разі вирішення цих проблем може підвищити за наступне десятиріччя видобуток паливного тор­фу не менше, ніж до 1,3-1,7млн.т.

Розвиток і розміщення об'єктів електроенергетики зале­жить від енергетичних джерел, якими користуються підприємства галузі. Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потужностей: теплові, гідроелектростанції (у т.ч. гідроакумулюючі) та атомні. Основну частку в структурі гене­руючих потужностей складають теплові електростанції на ор­ганічному паливі (67 %), питома вага інших типів станцій — атомних та гідростанцій — 24та9 процентів відповідно. В структурі виробництва електроенергії 47,2 % займає частка ТЕС, 43,6 % — АЕС та 9,2 % — ГЕС+ГАЕС. Великі теплоелект­ростанції (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та інших. П'ять атомних станцій розміщені в За­порізькій, Київській, Миколаївській, Рівненській та Хмель­ницькій, областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській, Кременчуцька — в Полтавський, Дніпрод-зержинська — в Дніпропетровській, Каховська — в Херсонській області та Дніпрогес — в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області.

За роки реформ встановлена потужність електростанцій через відсутність введення нових потужностей, виводу їх внаслідок зносу застарілого обладнання та зупинки блоків на ЧАЕС знизилась більше, ніж на 50 млн кВт. В цей період було виведено з експлуатації понад 3,2 млн. кВт потужностей. Че­рез відсутність введення нових потужностей значно збільши­лась частка фізично зношеного та морально застарілого облад­нання (на теплових електростанціях вона досягла 60%). Погіршилась якість палива, яке спалюється на ТЕС, і зміни­лась структура видів палива в сторону зниження частки висо­коефективних видів (природного газу та мазуту). Внаслідок цього за минуле десятиріччя зросли питомі витрати палива з 360 г умовного палива до 390 г умовного палива на відпущену кВт-г електроенергії.

Для поліпшення викристання електрогенеруючих по­тужностей та вирішення проблем галузі, левова частка котрих пов'язана зі значним ступенем зносу основних фондів, у пер­спективі необхідно провести наступні заходи:

• введення для їх заміни виведених з експлуатації блоків ЧАЕС двох енергоблоків високої будівельної готов­ності на Рівненській АЕС (блок №4) та на Хмель­ницькій АЕС (блоки №2, 3 та 4);

введення в експлуатацію ТЕС на Чигиринській та Східно-Кримській площадках;

виведення з експлуатації морально та фізично зноше­ного обладнання;

введення потужностей на гідростанціях (Дніпровська ГЕС-ІІ, Олександрівська ГЕС, Дністровська та Таш-ликська ГАЕС).

Реалізація цих напрямів дозволить значно обновити ви­робничі потужності електроенергетики, підвищити коефіцієнт використання електрогенеруючих потужностей. Збільшити виробництво електроенергії в основному можливо за рахунок кращого використання потужностей ТЕС і забезпечення їх па­ливними ресурсами. Перспективним напрямом є й вироб­ництво електроенергії на нетрадиційних джерелах енергії. При найбільш сприятливих обставинах широкого їх використання їх електрогенеруючий потенціал на перспективу оцінюється не менш, ніж у 3 млрд.кВт.г.