11.1.2. Виробнича інфраструктура України: особливості розвитку і розміщення

 

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечу­ють базові галузі виробництва виробничими послугами. Під "інфраструктурою" у семантичному (смисловому) значенні розуміють підсистему більш складної системи вищого рангу (від лат. infra — нижче, під; structura — будівля, розташуван­ня). Термін "інфраструктура" в економічному аналізі вперше був вжитий у закордонній літературі на початку XX століття для позначення об'єктів, створених для забезпечення функціонування збройних сил. У вітчизняну техніко-еко-номічну літературу цей термін прийшов у 70-і роки і означав об'єкти і галузі, що забезпечують процес матеріального вироб­ництва. У суспільному виробництві виробнича інфраструкту­ра забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання. Перш за все у ви­робничій інфраструктурі необхідно підкреслити постійно зро­стаючу роль науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно-будівель­ної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної діло­вої активності, стали території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони, Східний еко­номічний район, Придніпров'я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типо­вим для великих столичних агломерацій і провідних промис­лових районів. Перспективною формою територіальної ор­ганізації науково-виробничих комплексів є технополіси (тех­нопарки, агрополіси тощо)- цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади, науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Часто технополіси мають особливі ор­ганізаційно-правові умови господарювання, які сприяють прискоренню економічної віддачі від виробництва. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний по­тенціал, що являє собою сукупну продуктивність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-конструкторських та пошукових організацій, які за­безпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей.

Промисловість будівельних матеріалів включає вироб­ництво стінових матеріалів, цементну промисловість, видобу­ток і первісну обробку мінерально-будівельних матеріалів, склоробну промисловість, виробництво облицювальних, оз­доблювальних матеріалів та санітарно-технічних виробів. Розміщення промисловості будівельних матеріалів визна­чається в основному обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировинного фактора. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировин­ної орієнтації — первинну обробку природних будівельних ма­теріалів (граніту, мармуру, облицювального, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шифер­них виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін, а також галузі з орієнтацією переважно на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних ви­робів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних ви­робів тощо. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропет­ровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Виробництво будівельних конструкцій та деталей вклю­чає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій, які тяжіють до великих промис­лових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і промислового будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також ви­робництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.

Розвиток галузі капітального будівництва України харак­теризується прискоренням в останні часи тривалості виробни­чого циклу, збільшенням кількості нерухомих територіально закріплених об'єктів, які зводяться, а також високою за­лежністю виробництва від економіко-географічного положен­ня та природно-географічних умов. Основні обсяги будівництва в Україні поки що зосереджені у великих містах, значними обсягами цивільного будівництва характеризується м. Київ. У процесі розвитку будівництва в країні виділились окремі галузі спеціалізації — промислове, комунікаційне, жит­лове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, трудовий, паливно-енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.

Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажно­го транспорту — однієї з найбільш важливих галузей національ­ної економіки. Виділяють наземний (залізничний, авто­мобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види. Усі види транспорту об'єднуються в єдину транспортну систему країни, яка являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту, служб перевезень та форм її територіальної організації, які об'єднують види транспорту і всі ланки транс­портного процесу у їх взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського комплексу країни в цілому. Функціонування транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполу­чення, рухомий склад, вантажно-розвантажувальні господарст­ва, а також засоби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери. Формами територіальної організації транспорту є моно- та багатогалузеві транспортні вузли, станції, морські і річкові порти, пристані, аеропорти.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну — у зовнішньодер-жавних економічних зв'язках України. На нього припадає ос­новна частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні показ­ники: регулярність руху і високу швидкість перевезень, вели­ку пропускну і провізну спроможність. Експлуатаційна до­вжина залізничних колій загального користування в Україні складає 22301 км. Щільність залізничних колій загального ко­ристування у середньому по країні складає 37 км на 1000 кв. км території. Найвищим показником щільності залізничних шляхів виділяються промислово розвинені Донецька, Луган­ська, Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька. Електрифікованими є магістральні та найбільш вантажонапружені залізниці: Москва-Київ-Львів-Чоп, Дон-бас-Кривий Ріг, Харків-Запоріжжя-Севастополь, Харків-Ло-зова-Микитівка, Київ-Миронівка-Дніпропетровськ, Хирівка-Помошна-Одеса-Іллічівськ, Харків-Красний Лиман-Дебаль-цеве. У структурі перевезення вантажів переважають промис­лова сировина та паливо — вугілля, в т. ч. кокс, руди чорних та кольорових металів та самі метали, лісові вантажі, будівельні матеріали, в т. ч. цемент, а також громіздкі машини та устатку­вання, продукція АПК. Основні фонди галузі у першій поло­вині 2000-х років складали більше 50 млрд. грн., а кількість працюючих — більше 300 тис.осіб, вантажообіг перевищував 200 млрд. тоно-кілометрів, обсяг паса жирообігу — більше 50 млрд. пасажиро-кілометрів.

Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефективним видом транспорту для перевезення масових ван­тажів дрібними партіями на близьку відстань. Цей вид транс­порту розпочинає і закінчує транспортний процес на морсько­му, річковому і залізничному транспорті. Розвиток авто­мобільного транспорту та його територіальна організація зале­жать від галузевої структури регіону, її територіальної ор­ганізації, природних умов, зокрема, рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів. Автомобільний транспорт швидкими темпами розвивається у більшості регіонів країни. Довжина автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям становить 163,8 тис. км. Щільність авто­мобільних доріг загального користування з твердим покрит­тям у середньому по країні становить 271 км на 1000 кв. км те­риторії. Найважливішими автомагістралями України є: Київ-Полтава-Харків-Ростов-на-Дону, Київ-Москва, Київ-Санкт-Петербург, Київ-Одеса, Москва-Харків-Запоріжжя-Сімферо-поль, Київ-Житомир-Рівне-Львів-Ужгород, Київ-Дніпропет-ровськ-Донецьк-Маріуполь тощо.

Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє над­звичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Серед найбільш важливих морських портів держави — Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бер­дянськ на березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України — Дніпро та його притоки Прип'ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кре­менчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Рені, Ізмаїл. Річковий транспорт України системою каналів зв'яза­ний з ріками сусідніх держав: Білорусі і Польщі, що дає вихід Україні в Балтійське море. Серед рухомого складу водного транспорту перспективним є використання суден типу "ріка-море". Після нормалізації політичної ситуації на Балканах очікується пожвавлення судноплавства по р. Дунай, гирло якої належить до територіальних вод нашої країни.

Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних продуктів тощо. Його розвиток обумовлений розміщенням в Україні нафтової, нафтоперероб­ної і газової промисловості. Через Україну проходять важливі трубопровідні магістралі з Росії в Західну Європу. Нафто­провідний транспорт України включає в себе 12 основних нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Трансєвропейська нафтопровідна мережа представлена наф­топроводом "Дружба", протяжність якого в межах України 680 км. Крупними міжнародними нафтопроводами є Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон і Мічуринськ- Кременчук. Через ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Протяжність трубопроводів газопровідного транспорту в Ук­раїні сягає 33 тис. км. Магістральні газопроводи Дашава-Київ-Москва, Шебелинка-Брянськ, Шебелинка-Острогожськ-Москва, Дашава-Мінськ-Вільнюс-Рига виконують також функції міжнародних.

В останні роки пожвавлюється діяльність повітряного транспорту, розвиток котрого спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так і на імпортні літаки й гелікоптери. Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стратегічних швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, виконання спеціальних завдань транспор­тування вантажів у важкодоступні регіони. В Україні в усіх областях є благоустроєні аеропорти, серед яких виділяється аеропорт міжнародного класу у м. Бориспіль. Розвитку повітряного транспорту сприяє діяльність на українських те­ренах багатьох державних та комерційних вітчизняних й за­рубіжних авіакомпаній, які здійснюють перевезення паса­жирів та вантажів з нашої держави у більшість країн світу.

Зв'язок є специфічною галуззю інфраструктури. Послуги зв'язку забезпечують передавання і прийняття інформаційних повідомлень поштовим, телеграфним, радіотелетранс-ляційним, телефонним, через комп'ютерну мережу та іншими способами. Зв'язок обслуговує всі галузі матеріального вироб­ництва, соціальну та інституціональну інфраструктуру, слу­жить для задоволення побутових і культурних потреб насе­лення. Сучасний багатогалузевий зв'язок є одним з найбільш науко- і капіталомістких складників народного господарства. Він, з одного боку, відбиває стан економіки країни, а з іншої сторони, для того щоб не стримувати її розвиток, цей складник має його випереджати.

Для сучасного етапу розвитку зв'язку характерне збли­ження інформаційних та телекомунікаційних технологій, ви­сока ступінь їх взаємозалежності. Згідно сучасній кла­сифікації, зв'язок поділяють на документарний та елект­розв'язок. Документарний зв'язок включає діяльність, пов'язану з прийманням, обробленням, перевезенням і достав­кою поштових відправлень, грошових переказів. Елект­розв'язок включає діяльність, пов'язану з передаванням або прийманням знаків, сигналів, письмового тексту, зображення і звуку, повідомлень будь-якого виду по радіо, дротовими, оп­тичними та іншими електромагнітними системами: переда­вання й прийняття телеграм, включаючи факсимільні, теле­фонних та радіотелефонних розмов, радіо- і телепередач, за­безпечення радіо- і супутникового зв'язку, а також обслугову­вання засобів і споруд зв'язку. Електрозв'язок поділяється на дротовий та бездротовий.

Рівень розвитку засобів зв'язку цілком залежить від роз­витку науки та продуктивних сил у цілому. Недостатній рівень розвитку засобів зв'язку призводить до зниження темпів економічного зростання, гальмує виробництво валово­го внутрішнього продукту та піднесення життєвого рівня насе­лення. Дана галузь є такою, що найбільш динамічно розви­вається серед усіх сфер господарської діяльності. У структур­них змінах, які відбуваються в галузі зв'язку, провідними є фактори науково-технічного прогресу. Вони викликають заміну телефонними розмовами та електронною поштою (у вигляді E-mail, голосових та SMS — повідомлень мобільного зв'язку) традиційні листи й телеграми, заміну газет і журналів, як джерела інформації багатоканальним телебаченням та радіомовленням, електронними публікаціями на Інтернет-сторінках.

Так, замість трьох-чотирьох каналів телебачення, які мож­на було прийняти в містах України за допомогою звичайного телеприймача на початку 90-х років, їх кількість збільшилась на порядок. Зокрема, в мережі кабельного телебачення у вели­ких містах (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг та ін.) можна прийняти до трьох десятків каналів (з них біля двадцяти — українською й російською мовами). З урахуванням розвитку супутникового, кількість каналів телемовлення, які можна прийняти в Україні сягає сотень й обмежується можливостями телеприймача. На території, де проживає більша частина населення України, кількість популярних каналів радіомовлення в загальнодос­тупному ультракороткохвильовому діапазоні перевищує деся­ток. Свою частку у зміну структури послуг зв'язку вклали зміни способу життя, викликані ринковими відносинами. Відносно неприбуткові періодичні видання припинили своє існування, або різко зменшили тиражі, а їх аудиторія читачів, серед яких левову частку складали пенсіонери та люди похило­го віку, змінили структуру особистого споживання у бік то­варів першої необхідності. Згідно з основними світовими тен­денціями, за останні 15 років частка поштових та телеграфних послуг в Україні зменшилась з 43% до 18%, в той час, як послу­ги телефонного зв'язку збільшились з 44% до 73%. Причому зростає кількість та покращується якість послуг по прийому та передачі телевізійних та радіопрограм, електронного зв'язку, в той час, як частка послуг дротового мовлення, спецзв'язку та фельдзв'язку постійно знижується. Однак існування та розви­ток традиційних засобів зв'язку не є проблематичним, оскільки вони є найбільш надійним засобом передачі повідомлень і не залежать від наявності електро- та радіокомунікацій.

У країні спостерігається значна регіональна дифе­ренціація у показниках розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється помітною те­риторіальною диференціацією доходів населення, а також тим, що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є частка Києва і в розвитку нових видів зв'яз­ку — електронної пошти, Інтернету, мобільного зв'язку, пейд-жингу. На Київ припадає 11,3% телефонних апаратів домаш­нього користування. На частку Донецької, Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8% та 6,7% домашніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті промислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних апаратів.

Для зв'язку України характерними є всі недоліки розвит­ку продуктивних сил інфраструктури у трансформаційному періоді: нерівномірна щільність охоплення території послуга­ми, фізичний знос і моральне застаріння обладнання, низький рівень розвитку цифрової первинної мережі, недостатня кількість телевізійних каналів для потреб державного і ко­мерційного мовлення на більшості географічної території країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на периферії.

На початок 2000 -х років існуюча в Україні первинна ме­режа, а також найбільш розгалужені вторинні мережі телефон­ного і телеграфного зв'язку оснащені переважно достатньо за­старілими аналоговими системами передачі і таким же кому­таційним обладнанням. Цим системам притаманна низька якість каналів зв'язку, особливо помітна при передаванні дис­кретних сигналів. Пріоритетним напрямком розвитку первин­ної мережі є будівництво магістральних цифрових волоконно-оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ) ліній зв'язку, які забезпечують значно більшу пропускну спроможність ліній зв'язку (на два-три порядки).

Для систем персонального радіовиклику (радіопейджин-гу), оптимальних для використання в основному у службах оперативного виклику, перспективними є стандарти ERMES та FLEX.

Мережі стільникового зв'язку, які поступово витісняють з ринку комунікацій радіопейджинг, для підвищення якості та збільшення асортименту послуг, розвиваються через викорис­тання нових діапазонів радіочастот та способів доступу до ме­реж, а також впровадження сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Україні, стандартів.

У кінці 90-х — першій половині 2000-х років в Україні найбільшу територію покриття мали мережі аналогового стільникового зв'язку достатньо застарілого NMT-450, доступ до яких надавала компанія UMC. Тому в Україні, згідно з кон­цепцією розвитку рухомих мереж зв'язку, більш перспектив­ними визнано цифрові стандарти другого покоління GSM-900 (EGSM-900) та DCS-1800 (GSM-1800), які вже впроваджу­ються переважною кількістю операторів і мають цілу низку переваг (широкі можливості міжнародного роумінгу (доступу до мережі стільникового зв'язку відповідного стандарту поза межами покриття власного оператору за кордоном України). Поки що обмеженими в Україні є можливості розвитку стан­дарту DAMPS, доступ до мережі якого переважно у лівобе­режній України надає компанія DCC. Компанією "Астеліт" відкрито доступ до мережі стільникового зв'язку у стандарті GSM-1800. Команією "Українські радіосистеми" — до зв'язку в мережі стандарту GSM-900. Достатньо прогресивним є роз­виток мережі стаціонарного стільникового зв'язку в стандарті CDMA, причому перспективним і дозволеним є впроваджен­ня цього стандарту для доступу у мережу мобільного зв'язку. У найближчі десять років передбачається впровадження сис­теми мобільного зв'язку третього покоління UMTS (3G), яка зможе забезпечувати передавання інформації на певних ділян­ках зі швидкістю до 2 Мбіт/с.

Перспективним для роботи в Інтернеті комплексної без-проводової системи "персональний комп'ютер-мобільний те­лефон" є впровадження високошвидкісного протоколу досту­пу до мережі та передачі даних GPRS. Використання транкінгових систем (персональних радіостанцій з виходом у телефонну мережу) в Україні, внаслідок низької ефективності використання радіочастот, є доцільним, в першу чергу, для відомчого зв'язку, а також у невеликих населених пунктах, де розгортання стільникової мережі не є виправданим з точки зо­ру відшкодування витрат.

З точки зору організації транзитних інформаційних марш­рутів на шляху із Європи в Азію є вигідним географічне розта­шування України, чим і зумовлена її участь в багатьох міжна­родних телекомунікаційних проектах.

Для вирішення питання інформатизації України не­обхідно провести значні структурні зміни у зв'язку, наслідком яких має стати:

демонополізація галузі,

залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу,

створення сучасного регульованого ринку телеко-мунікацій.

Для розв'язання вказаних завдань необхідно знайти ком­проміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструк-турні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які забезпечують надходження інвес­тицій та інновацій у галузь.

Основним напрямом розвитку техніко-технологічної осно­ви галузі є реконструкція та розширення ємності мереж, а та­кож їх цифровізація. Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно-оптичними кабелями дозволяють значно збільшу­вати ємність станцій телефонного зв'язку. Також вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв'язку.

Важливим є й місце інженерної інфраструктури. Вона відіграє провідну роль у функціонуванні промисловості та життєдіяльності населення країни. Подальший розвиток і вдо­сконалення інженерної інфраструктури значною мірою впли­ватиме на підвищення добробуту населення, а також якості життя.

До інженерної інфраструктури відносяться інженерні ме­режі та споруди: електропостачання, водопостачання, во­довідведення, меліоративні системи, котельні, ТЕЦ, тепломе­режі, системи газопостачання, постачання повітря, слабкост­румові мережі.

Інженерна інфраструктура великого економічного регіону має кілька ієрархічних рівнів. До систем електро-, газо-, водо­постачання, меліорації можна віднести споруди і комунікації магістрального призначення, регіональні та локальні. Системи теплопостачання, постачання повітря, водовідведення, очист­ки стоків, сміттєвидалення мають, як правило, лише локаль­ний рівень, хоча в окремих випадках можуть формуватися і більш великі системи, що мають регіональне значення.

Основною проблемою удосконалення організації інженер­ної інфраструктури в економічному регіоні є подолання відо­мчої приналежності, розпорошеності, дублювання в споруд­женні аналогічних за функціями об'єктивів на локальному рівні.

З усіх видів інженерної інфраструктури найбільше зна­чення має енергетична, яка включає системи електро-, тепло- і газопостачання. Вона є складною єдністю процесів видобутку, виробництва, зберігання та розподілу енергії. Взаємо­замінність енергоресурсів, що використовуються споживача­ми, різноманітність зовнішніх і внутрішніх зв'язків енер-гоінфраструктури зумовлюють її тісний зв'язок з особливос­тями розвитку продуктивних сил регіону. Енергетична інфра­структура регіону є сукупністю систем, які виробляють відповідний вид енергії і надають її користувачам.

Водогосподарська інфраструктура покликана задовольня­ти виробничі й невиробничі потреби у воді всіх галузей народ­ного господарства, забезпечувати раціональне користування водними ресурсами. Виходячи з функціонального призначен­ня водогосподарської інфраструктури, економічна роль якої полягає не у створенні матеріальних благ, а забезпеченні нор­мальних умов функціонування виробництва найважливіших потреб населення, її об'єкти залежно від функцій, які вони ви­конують, необхідно віднести до соціальної і виробничої інфра­структури. Вона включає гідротехнічні споруди по регулюван­ню стоку, споруди по забору, очищенню, поданню та розподілу води, відведенню її після використання споживачами і очи­щенню від забруднень, а також меліоративні системи.

Важливою проблемою на перспективу є розвиток системи водовідведення, яка значно відстає від водопостачання. Вміст у промислових стоках специфічних важких для видалення за­бруднень погіршує технологічний процес біологічної очистки міських стічних вод, тому для вирішення цієї проблеми ліміту­ються обсяги водоспоживання, водовідведення, встановлення норми гранично допустимих концентрацій забруднень, які скидаються у міські очисні споруди, вводяться відповідні штрафи за їх перевищення. Однак такі заходи не завжди забез­печують потрібні результати, тому що сплачуються штрафи за рахунок виробничої діяльності підприємств.

Меліорація в країні здійснюється протягом тривалого часу, тому частина систем застаріла, вже зараз застосовується екстен­сивно і потребує реконструкції. Одним з основних напрямів удосконалення сучасних систем є реконструкція старих.

Системи постачання повітря включають вентиляційні си­стеми промислових підприємств, шахт, житлового фонду та комунальних підприємств, а також системи кондиціонування приміщень. Світова практика показує, що разом з індивідуаль­ними кондиціонерами перспективним є розвиток великих по­тужних кондиціонерів, які обслуговують споруди і навіть кілька споруд.

Слабкострумові системи об'єднують системи протипо­жежної, протирадіаційної охорони, різні види охоронних сис­тем проти вторгнення, а також усі види омофонів, хоча їх мож­на віднести і до засобів зв'язку.

З інженерною інфраструктурою тісно пов'язана еко­логічна інфраструктура. Це перш за все системи очисних спо­руд для охорони повітряного басейну від шкідливих викидів у атмосферу, які мають установки для вловлювання газо- і пи-лоподібних викидів, а також їх знешкодження.

Ці проблеми вимагають у перспективі посиленої уваги з боку держави, а також забезпечення законодавчими нормативами.