8.3. Людські ресурси — основа сталого розвитку регіонального виробництва

 

Однією зі складових частин сукупного ресурсного по­тенціалу регіону є його людські ресурси. Вкупі з засобами ви­робництва вони складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку і розміщення його продуктивних сил. Сучасне розуміння поняття "людські ресурси", яке час­то ототожнюється з поняттями "трудові ресурси" та "людсь­кий капітал" є багато в чому суперечливим. Щодо цього, тре­ба перш за все чітко визначити наступні елементи понятійно-термінологічного апарату:

Трудові ресурси. За загальноприйнятим визначенням, до трудових ресурсів відноситься частина населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території — регіону), яка має необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культу­ру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільно-корисної діяльності та відноситься до певної вікової категорії — працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально-економічною категорією, яка в кількісному відно­шенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному відно­шенні — його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь в суспільно-корисній праці сукупності особистих здібностей та якостей працівників. Тобто, трудовий потенціал або потенціал трудових ресурсів є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю суспільства, а тру­дові ресурси — конкретним носієм трудового потенціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є величиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі.

Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відноситься також і категорія людей, які зайняті в галузях та сферах економічної діяльності поза межа­ми працездатного віку. Проте такий підхід є багато в чому про­блематичним, оскільки належність до категорії "працюючий пенсіонер" або "працюючий підліток" дозволяє лише конста­тувати факт про сьогочасну належність даної особи до кате­горії зайнятого населення. При цьому припинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії "трудові ресурси". Про це свідчить і факт відсут­ності понять "безробітний підліток" та "безробітний пенсіонер за віком". В той же час працездатна людина у працездатному віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить в категорію без­робітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежу­вання у понятійно-термінологічному апараті двох категорій — працездатного населення у працездатному віці та працездат­ного й економічно активного населення поза межами працез­датного віку. Для цього пропонується використовувати таке поняття, як людські ресурси.

Людські ресурси. До людських ресурсів відноситься, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частина населення суспільства (в регіональному розрізі — регіону), яка є в змозі обмежено приймати участь в економічній діяльності, за певних обставин може отримати не­обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культурний на­буток, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільно-корисної діяльності, а також є працездатною за ме­жами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудо­вих ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси — "потенційні" трудові ресурси, які можуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж з високою долею ймовірності за певний проміжок часу. До цієї категорії, таким чином, відносяться діти та підлітки, які є зай­нятими суспільно-корисною працею й через певний час в змозі перейти в категорію трудових ресурсів, пенсіонери за віком, здатні до суспільно-корисної праці та інваліди, які спро­можні обмежено приймати участь в суспільному виробництві.

Як видно із даного визначення, категорія осіб "людські ре­сурси" включає в себе категорію осіб "трудові ресурси" та ка­тегорію осіб "резервні ресурси трудової діяльності". При цьо­му чисельність людських ресурсів визначається фактично чи­сельністю всіх людей, будь-яким чином здатних приймати участь у суспільно-корисній праці. Таким чином, потенціал людських ресурсів (людський потенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено та повністю працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу.

В даному контексті треба уточнити, що безробітні, які відносяться до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш-менш довгостроковому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний резерв ринку праці, в той час, коли незай­няті люди за межами працездатного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробництва, оскільки у будь-який момент можуть залишити ринок праці й жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й, у загальному випадку поступа­ються рівнем працездатності особам працездатного віку.

Людський капітал. Категорія "людський капітал" є багато в чому близькою до категорії "потенціал людських ресурсів", оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною спо­живчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві залишається основною продуктивною силою. Головною харак­теристикою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров'я населення. В категорії людсь­кого капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники — створювачі матеріальних благ.

Категорія "людський капітал" відображає максимально можливу потенційну сукупну продуктивність робочої сили. Ця продуктивність є невідривною від певних конкретно-істо­ричних, політичних та соціально-економічних умов існування людей — носіїв робочої сили.

На стан людського капіталу значним чином впливають суспільно-політичні, суспільно-психологічні, релігійні факто­ри. Тобто, теоретично можливою є ситуація, за якої при наяв­ності певних людських ресурсів людський капітал буде зне­важливо незначним. Яскравим прикладом тут є існування країн або регіонів у країнах, в яких більша частина населення замість суспільного виробництва є зайнятою непродуктивною неекономічною діяльністю — зокрема, участю в бойових діях, збройних конфліктах і т.п. при відсутності реальних можливо­стей щодо зміни ситуації на краще. Іншим прикладом є обме­женість можливостей окремих соціальних груп, наприклад, жінок у суспільстві з певними релігійними нормами (окремі ісламські держави) щодо цілісної продуктивної участі у сус­пільному виробництві. Наявність етнічних, "кастових", інших соціальних бар'єрів також може перешкоджати повноцінній участі великих категорій людей в економічній діяльності.

Звідси, людський капітал можна охарактеризувати, як "ре­альний" потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспільно-історичних умовах існування людини-носія робочої сили. При цьому такі умови формують та певним чином обме­жують "простір" реалізації людського потенціалу.

Отож, для ефективного функціонування людського ре­сурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів.

Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, багатоплановою категорією. При цьому він не просто відобра­жає кількісні характеристики й якісний стан робочої сили, а за остаточним підсумком — характеризує вкупі з іншими складо­вими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку про­дуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються комплексним впливом цілого ряду взаємопов'язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) справляють вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та географічне поло­ження, рівень і характер економічного і соціального розвитку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброєність суспільства, здоров'я і статєво-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших фак­торів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому ос­танні відіграють особливу роль у формуванні потенціалу тру­дових ресурсів України, з урахуванням тісної пов'язаності економічних та екологічних проблем. Невпинною тенденцією останнього часу є загострення екологічних проблем та поглиб­лення екологічної кризи. В окремих регіонах нашої країни, зо­крема, на значній території Полісся, на Буковині, у північному Криму, в індустріальному Донбасі й Придніпров'ї, а також на

Закарпатті екологічний стан довкілля має ознаки значного екологічного напруження. В Чорнобильському економіко-екологічному макрорегіоні екологічні показники продуктив­них сил характеризуються довготривалою втратою еко­логічного потенціалу територій до мінімальних параметрів — таких, що помітно обмежують, а в окремих випадках — і ви­ключають активну суспільно-економічну діяльність. Харак­терним щодо цього є зростаючий вплив екологічних чинників на стан людських ресурсів як носіїв людського потенціалу.

Стан навколишнього середовища, зокрема, якісні показ­ники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та про­мислового забруднення, інтенсивність електромагнітного фо­ну, динаміка кліматичних змін техногенного й антропогенного походження у великій мірі визначають здоров'я населення, а звідси — якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів. Причо­му негативний вплив означених екологічно небезпечних про­явів людської діяльності відбивається як на продуктивності праці учасників трудової діяльності, так і на демографічних показниках, які визначають чисельність трудових ресурсів. Показники смертності, в тому числі в працездатному віці, кількість хронічно хворих, інвалідів — осіб з обмеженою пра­цездатністю значним чином спричиняються станом навко­лишнього середовища та загальною екологічною обстановкою в регіоні. Окрім того, кількість трудових ресурсів в окремих місцях регіону із значно погіршеною екологічною обстанов­кою може скорочуватись внаслідок міграції через небезпечні для життєдіяльності обставини. Прикладом цього є як відсе-лення практично всього населення з зони обов'язкового (при­мусового) відселення після аварії на Чорнобильській АЕС, так і наступні міграції за межі Чорнобильського радіоекологічно­го регіону населення в основному Київської та Житомирської областей. При чому в основному виїжджають за межі таких те­риторій особи переважно економічно активні особи працез­датного віку — активна складова трудових ресурсів, а також діти — майбутня складова трудоресурсного потенціалу регіону. Негативним фактором є й ускладнення самих умов господарювання внаслідок зміни екологічної обстановки. Це веде за собою як погіршення умов праці, так і зниження її про­дуктивності, обмежує характеристики працеспроможності людини-працівника, викликає збільшення витрат на виготов­лення продукції, що знижує можливості реалізації потенціалу трудових ресурсів, тобто знецінює людський капітал.

Певні напрями виходу з характерного для кінця індустріальної епохи протистояння природи і суспільства да­ють концептуальні засади сталого розвитку суспільства, які передбачають стабільне економічне зростання, охорону на­вколишнього природного середовища, раціональне ресурсоко-ристування, соціальну справедливість і соціальне партнерст­во, нормалізацію демографічних процесів, пріоритет освіти, науки та культури й інтенсивне міжнародне співробітництво по вказаних напрямах розвитку. Воно передбачається через багатополюсну активну співпрацю з усіма країнами та міжна­родними організаціями (СНД, Євросоюзом тощо), створення зон вільного підприємництва, прикордонного та інших форм співробітництва, які сприяють економічному, соціальному, культурному та екологічному процвітанню України.

Як головна продуктивна сила, людина — виробник володіє певним трудовим потенціалом, який формується в конкретно-територіальних умовах. Тому провідна складова частина су­купного ресурсного потенціалу регіону — потенціал трудових ресурсів регіону визначається, як сукупна потенційна здатність до праці частини населення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним розвитком, здоров'ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи в сфері суспільно-корисної діяльності.

Щодо характерних особливостей формування людського ресурсного потенціалу України, можна виділити наступне:

По-перше, людський потенціал України формується за рахунок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну як додатковий засіб залучення робочої си­ли не спостерігається в таких масштабах, як для розвинутих країн   світу.   Напроти,   еміграція   з   країни перевищує імміграцію, що є характерною закономірністю для країн у кри­зовому соціально-економічному стані. Ринок праці попов­нюється в основному за рахунок механізму природного від­творення населення за рахунок молоді, яка переходить в кате­горію людей працездатного віку.

По-друге, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення складають особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне за­конодавство у найгіршому розумінні є стимулом щодо еко­номічної активності людей похилого віку, ставлячи цих осіб на межу виживання малими пенсіями й затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості.

По-третє, ринок праці характеризується вражаючими мас­штабами так званої "тіньової" зайнятості й прихованого без­робіття. Нормою стають явища, за яких працівника легально зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює на протязі 3-5 років), при тому що він зай­мається офіційно незадекларованою діяльністю.

Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формується під впливом чинників еколого-економічного характеру. Ця проблема сто­сується не тільки "новоприбулих" працівників, серед яких на протязі найближчого десятиріччя все більше буде людей "чор­нобильської" генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох десятиріч ХХ століття і спізнали на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперур-банізованої цивілізації "індустріального суспільства".

Характерною особливістю національної картини зайня­тості є існуючі розходження між офіційною статистикою та реальним станом речей. Як свідчить практика, кількість дітей та підлітків, а також пенсіонерів, які працюють в галузях еко­номічної діяльності є набагато вищою за офіційні дані. Заниже­ними (у 2-3 рази) є рівні офіційно зареєстрованого безробіття у порівняні з реальними. Так, за неофіційними даними (обстежен­ня за методологією Міжнародної організації праці у 1999 р.), рівень безробіття сягав майже 15%, за офіційними даними — ли­ше 4,2%. У 2005 році рівень зареєстрованого безробіття, за попе­редніми оцінками, сягнув лише 5,4% при тому, що ситуація із зайнятістю у порівнянні з минулими роками суттєво не прокра-щилася. Пенсіонери, а особливо люди у віці, молодшому за пра­цездатний формують переважним чином "тіньовий" сектор ринку праці, оскільки існуюче законодавство не є стимулом для реєстрації економічної діяльності молоді та пенсіонерів. У цьо­му контексті варто в найближчий час на державному рівні прийняти низку актів, регламентуючих дитячу працю та ак­тивізувати заходи з нормалізації умов праці людей, які нале­жать до вікових груп поза межами працездатного віку, включи­ти проблеми дитячої праці та зайнятості людей пенсійного віку до пріоритетів соціально-економічної політики держави.

В Україні у 2005 році, за оціночними даними загальна кількість трудових ресурсів складала 30,4 млн. осіб, з них пра­цездатного населення у працездатному віці — 27,8 млн. осіб і 2,6 млн. осіб старшого віку. За підсумком більше, ніж десяти років перехідного періоду розвиток трудоресурсного по­тенціалу у вимірі економічних районів та областей можна оха­рактеризувати декількома взаємопов'язаними тенденціями, тісно пов'язаними із загальним становищем народного госпо­дарства країни. Ними є наступні:

• На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потер­пілими від цього явища є регіони, де на протязі пострадянсько­го періоду спостерігалося найзначніше скорочення вироб­ництва, а саме — порівняно малорозвинуті території та так звані "депресивні" регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2002 р., найвищим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуація у Подільському, Поліському та Карпатському економічному рай­онах, зокрема у Житомирській (6,6%), Рівненській (6,8%) та Тернопільській (6,6%) областях, а найнижчим — у промислових регіонах та в м. Києві та Севастополі (по 0,6% та 0,7% відповідно). Для порівняння, в середньому в Україні рівень без­робіття у 2002 році офіційно було зареєстровано у 3,7%.

Традиційно проблемними з точки зору зайнятості за­лишаються регіони, які й за радянських часів через надлишок трудових ресурсів були джерелами міграційного руху через значне навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Ук­раїні такі процеси характерні для західних областей) природні процеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій в регіони з дефіцитом робочої сили. Зокрема, і в перспективі найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робо­че місце і темпами зростання чисельності безробітних відзна­чатимуться Хмельницька, Рівненська, Тернопільська, Вінницька, Житомирська, Чернігівська та Волинська області.

Якщо для початкового періоду реформ негативні проце­си в галузі найсильнішим чином вражали міське населення че­рез скорочення чисельності робочих місць в промисловості, в останній час від цього потерпають у більшому ступені регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов'язано з інтенсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, на протязі 1999 — 2000 років спостерігалося практично постійне зростання чисельності безробітних в сільській місце­вості (з 3.5 до 4.5% від чисельності працездатного населення працездатного віку). В міських поселеннях за цей же період у цілому спостерігалося деяке зниження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1%). Чисельність зайнятих у промисловості за попередніми даними 2005 року становила 26,2%, а зайнятих у сільському гос­подарстві та інших галузях аграрної сфери — 16,3%.

У більшості регіонів країни спостерігаються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працездатно­го населення у працездатному віці, так і кількісні показники по­тенційної складової трудоресурсного потенціалу — поколінь, які мають в наступному поповнити трудоресурсний контингент (дітей та підлітків). Одночасно, спостерігається зростання пи­томої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоресурсно-го потенціалу котрих є зниженими у порівнянні з людьми пра­цездатного віку. При збереженні існуючих тенденцій вибуття працездатного населення у працездатному віці щорічне його скорочення у цілому по країні становитиме до 185 тис. осіб1. Причому такі тенденції характеризуються посиленням на про­мисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров'я) та є менш характерними для Центру і Півдня у той час, коли західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.

1 Джерело: Продуктивні сили України: прогноз розвитку і розміщення на період до 2010 р. в 2-х томах. Том 1., К.- РВПС, 2000 р., с. 65.

Важливий фактор формування трудоресурсного по­тенціалу — соціально-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили — людини носить також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування по­вноцінної робочої сили територій складає 10-15% загальної зе­мельної площі країни. При цьому найбільш напруженою еко­логічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану ха­рактеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з оз­наками екологічної катастрофи сягають 1,7% території Ук­раїни та спостерігаються головним чином у Київській та Жи­томирській області. Необхідно також вказати на важке еко­логічне становище Українського Причорномор'я та середньо­го й нижнього Придніпров'я — АР Крим, Одеської, Херсонсь­кої та Миколаївської областей, а також — Черкащини, у яких соціально-екологічні умови формування трудового по­тенціалу можна охарактеризувати як у більшості погіршені. Сприятливими ж та помірно сприятливими умовами характе­ризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельниць­кої та Тернопільської областей.

Не дивлячись на помітні регіональні розбіжності у рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіональ­ного, секторного й галузевого дефіциту робочої сили для пев­них професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зок­рема, для аграрних періферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, в наукомістко-му виробництві промислово розвинутих регіонів — високок­валіфікованих працівників, підготовлених згідно вимог сучас­ної науково-дослідної роботи та виробничого процесу.

У зв'язку зі зростанням економічної активності віко­вих груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв'язку з цим ймовірним явищем є кон­куренція у боротьбі за робочі місця з боку основного трудоре-сурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків та пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, вірогідно, будуть обумовлюватися скоріше негативними чин­никами (невисокі особисті доходи), і тому набудуть поширен­ня в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. В те­риторіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті те­риторії, на яких відбуватиметься згортання економічно не­ефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров'я).

У міграційних процесах, як одному з головних чин­ників формування трудоресурсної ситуації, спостерігається ситуація, за якої цей фактор обумовлює у цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відтік робочої сили, у тому числі — за межі країни. На відміну від розвинутих країн світу, в Україні поки міграція не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику по відношенню до іммігрантів, так і на порівняно інерційні про­цеси внутрішньої міграції, тенденції щодо яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спос­терігається відтік мігрантів з міст у сільську місцевість у той час, коли здебільшого в світі тенденцією є процеси протилеж­ного характеру.

Таким чином, можна сформулювати основні напрями роз­витку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного ви­робництва трудоресурсним потенціалом, яка поєднує у собі високий ефект ринкового механізму та можливість цілеспря­мованого управління ресурсним потенціалом шляхом керова­ного розподілу робочої сили за секторами і галузями еко­номіки, регіональний ринок праці в спромозі й має враховува­ти територіальну специфіку розвитку господарства.

Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні про­дуктивної зайнятості, з одного боку й створенні адекватних умов відтворення робочої сили, перш за все — системи гарантій відповідної цивілізованим нормам оплати праці — з іншого бо­ку. При цьому необхідно здолати утриманські настанови до­статньо широких верств населення, для яких до останнього ча­су було більш вигідним не працювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свою пра­цю мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активного населення з на­становами на плідну участь в економічній діяльності. Пріори­тетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де внас­лідок несинхронності демографічних та економічних процесів пропозиція робочої сили буде значно перевищувати попит на неї. Останнє стосується малих міст з моногалузевою структу­рою виробництва, шахтарських, металургійних центрів Донба­су та Придніпров'я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України.

Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є основним завданням сьогодення, викликає необхідність як­найбільш ефективного використання й примноження існую­чого трудоресурсного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути забезпечена ця мета, включатиме:

• загальноекономічне припинення поляризації регі­онального розвитку та його наступне стимулювання через гнучкий фінансово-економічний механізм формування дер­жавного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки застосування одно- та двока­нальної систем формування бюджетів з обов'язковим спряму­ванням коштів на створення робочих місць і подолання без­робіття. Підтримку економічного зростання у відсталих та відродження виробництва у депресивних регіонах;

поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурс-ного потенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної ста­тево-вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім'ї, молоді, материнства та дитинства й соціально незахищених верств населення;

цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації у регіонах з незадовільним рівнем демографічного відтворен­ня населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили;

збалансування пропорцій між територіальними обся­гами демографічного відтворення трудових ресурсів та регіональними потребами виробництва шляхом створення ро­бочих місць у регіонах з позитивним природним приростом населення;

встановлення регіонально-орієнтованих орієнтирів щодо природних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах. Застосування ефектив­них засобів забезпечення зайнятості, у т.ч. суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки. Ви­користання трудопоглинаючого потенціалу приватно­підприємницького сектора (у т.ч. — на селі) й галузей інфрас­труктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття через удосконалення тру­дового законодавства;

відновлення юридично-правового заохочення еко­номічної активності населення у працездатному віці з введен­ням регіонально-орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов'язковим загальнодержавним нижнім гра­ничним мінімумом. Мінімізація зайнятості у тіньовому сек­торі економіки;

розбудову національної економіки на принципах соціального партнерства, консолідації суспільства навколо ос­новної національної ідеї — якнайбільш повного та всебічного соціально-культурного розвитку нації з максимізацією добро­буту всіх соціальних груп населення. Подолання бідності, як широкого соціально-економічного явища в загально­національному й регіональному вимірах;

нормалізацію участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законодавства, нормативно-законодавче оформ­лення норм щодо використання праці осіб молодших вікових груп. Нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим розширенням меж вікової групи працездатного віку тощо;

приведення у відповідність професійно-кваліфіка­ційного потенціалу працівників з потребами виробництва, створення системи оперативної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження наукомістких та високотехнологічних ви­робництв з участю національних кадрів та широкою співпра­цею з закордонними фахівцями;

оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секторами економічної діяльності, відродження престижу науковців та працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва, освіти тощо.

Виконання вказаних завдань є можливим тільки в разі збереження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструктуризацію господарського комплексу з пріоритетним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових ре­форм та інтеграцію України у європейське співтовариство та світовий економічний простір.