8.2. Інвестиційно-інноваційні ресурси розвитку економіки районів

 

Сучасний стан національної економіки характеризується динамічними змінами відтворювальних процесів у напрямку відродження вітчизняного виробництва. В контексті цього процесу виключно пріоритетною стає роль інвестицій як ка­талізатору прогресивних зрушень у суспільному виробництві.

Інвестиції та інновації — матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу. Саме вони, втілившись в основні фонди, визначають структуру еко­номіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності товарної продукції на світовому ринку. Проблемі інвестуван­ня економіки завжди приділяється значна увага як з боку уря­дових структур, так і суб'єктів господарювання.

Інвестиції можна при цьому визначити як вкладення гро­шових коштів, майнових та інтелектуальних цінностей у матеріальні та нематеріальні активи, фінансові інстру­менти з метою одержання прибутку або соціального, еко­логічного ефектів тощо.

Обсяги інвестицій залежать від багатьох факторів, а саме: існуючої вітчизняної законодавчої бази, яка формує інвес­тиційний клімат, обсягів національного внутрішнього продук­ту (ВВП), прямих іноземних інвестицій в економіку України тощо.

На економічне зростання у перехідний до ринку період найбільш суттєво впливає два фактори.

Перший фактор — інституціональний (ефект від привати­зації, створення ринкової інфраструктури, зрушення в струк­турі виробництва, розвиток підприємницької діяльності) — за рахунок якого одержуватиметься частина приросту ВВП.

Другий фактор — інноваційна діяльність. Економічне зро­стання з точки зору короткого відрізку часу може відбуватись без нових капіталовкладень за рахунок лише організаційних заходів, раціоналізації в управлінні, невеликих удосконалень і таке інше. Всі крупні технічні і технологічні зрушення неми­нуче пов'язані з капіталовкладеннями в інновації. Особливе значення інвестицій в інноваційну діяльність і, зокрема в оновлення основного капіталу полягає в тому, що без нього стає неможливим не тільки економічне зростання, а й самий технологічний прогрес.

Для прискорення окупності інвестиції мають бути гар­монійно поєднані з інноваціями.

Інновація — це вперше створений і використаний засіб або спосіб діяльності (нова техніка, нова технологія), яка дає реальний ефект (економічний, екологічний, соціаль­ний) і в якому втілені нові знання (наукове відкриття, технічний винахід тощо).

При цьому у зв'язку з кількісною обмеженістю інвес­тиційних ресурсів, виникає питання про визначення пріоритет­них напрямів використання цих коштів (матеріальних ресурсів, технологій). Особливо важливим це є в регіональному розрізі, оскільки саме на цьому рівні здійснюються основні інсти­туційні перетворення. Проте на сучасний момент інвестиційна діяльність у регіонах країни характеризується багато в чому спотвореною територіальною структурою інвестицій (табл.8.4). Так, за даними для 2000 року, при середньому значенні інвесто­ваних сум 393,9 грн./чол для України в цілому, для регіонів країни спостерігаються значні відхилення від вказаного обсягу й ці значення варіюються до десятка разів. Зокрема, інвестиції в основний капітал у м.Києві є більшими за інвестиції в Чернівецькій області у 10,5 разів, а для регіонів обласного ран­гу максимальне й мінімальне характеризуються різницею у 6,9 рази (для Полтавської та Чернівецької областей). Причому до­сить чітко простежується тенденція, згідно якої високою інвес­тиційною активністю характеризуються (до речі, це притаман­но практично всьому десятирічному періоду існування неза­лежної України) регіони, й загальний рівень соціально-еко­номічного розвитку яких є вищим за середній для країни. Таке становище логічно пояснюється очікуванням швидкого еко­номічного ефекту, який швидше отримується у високорозвине-них територіально-господарських комплексах.

У наступні роки тенденція інвестицій в основний капітал де­що змінилась. У 2002 році та послідуючі роки збільшилась пито­ма вага інвестицій в матеріальне виробництво, хоча нерівномірність надходжень у регіони ще збереглась, як і співвідношення максимального і мінімального рівнів (табл. 8.6).

При цьому для регіонів зі зниженим рівнем розвитку про­дуктивних сил створюється "замкнене коло", вихід з якого є проблематичним, оскільки для прискорення суспільного ви­робництва, яке має відобразитись на ефективності регіональ­ної економіки, необхідними є збільшення обсягів інвестицій, на які інвестор може піти лише в разі очікування високого еко­номічного ефекту. Проте саме його й економіка порівняно ма-лорозвинених регіонів дати не в змозі.

Галузева структура інвестицій по регіонах також відрізняється за призначенням. При цьому для виробничої й невиробничої сфери спостерігаються дві тенденції. З одного боку, високі рівні інвестування в інфраструктуру є характер-



 


Продовження табл. 8.6

 

1

Розраховано за даними Держкомстату України "Основні економічні показники діяльності підприємств — суб'єктів підприємницької діяльності за 2004 рік. Київ — 2005, С.164.

Розраховано за даними Статистичний щорічник України за 2004 рік, К.: "Консультант", 2004 , — С. 226.

Продовження табл. 8.6

 

 

 

 

У тому числі в об'єкти

На душу населення всього, грн/чол 2

У тому числі в об'єкти

Країна, регіон

Всього,

виробничого призначення, млн. грн.

невиробничого призначення 

 

виробничого призначення, грн./чол

невиробничого призначення, грн./чол

 

млн. грн. 

 

млн. грн.

у% до загаль­ного об­сягу 

 

 

 

Україна

81553,9

79522,1

2031,8

2,4

1601,7

1563,3

38,4

АР Крим

2171,5

2143,9

27,6

1,3

1376,2

1358,3

17,9

Вінницька

894,1

882,2

11,9

1,3

671,3

662,6

8,7

Волинська

764,7

761,9

2,8

0,4

1019,0

1014,9

4,1

Дніпропетров­ська

5990,1

5921,5

68,6

1,1

1694,2

1675,6

18,6

Донецька

9537,8

9355,8

182,0

1,9

1545,6

1516,2

29,4

Житомирська

767,8

753,3

14,5

1,9

631,1

619,1

12,0

Закарпатська

569,5

563,2

6,3

1,1

892,7

882,9

9,8

Запорізька

2730,4

2708,5

2,9

0,8

1457,0

1445,3

11,7

Івано-Франківська

1015,8

1010,3

5,5

0,5

1140,6

1134,9

5,7

Київська

3145,7

3099,6

46,1

1,5

1992,3

1962,4

29,9

Кіровоградська

715,0

706,4

8,6

1,2

1249,9

1234,9

15,0

Луганська

3163,8

3124,7

39,1

1,2

1199,6

1085,2

14,4

Львівська

3214,3

3196,0

18,3

0,6

1411,4

1402,6

8,5

Миколаївська

1438,4

1416,8

21,6

1,5

1590,5

1506,6

23,9

Одеська

3690,1

3644,1

46,0

1,2

2129,8

2104,2

25,6

Полтавська

1861,6

1846,7

14,9

0,8

1834,5

1819,8

14,7

Рівненська

836,8

828,1

8,7

1,1

1667,8

1649,5

18,3

Сумська

605,0

598,9

6,1

1,0

880,8

872,0

8,8

Тернопільська

482,9

479,0

3,9

0,8

564,3

559,8

4,5

Харківська

3627,4

3570,9

56,5

1,6

1778,9

1750,4

28,5

Херсонська

663,8

660,6

3,2

0,5

775,8

777,9

3,9

Хмельницька

909,6

903,0

6,6

0,7

1254,0

1245,2

8,8

Черкаська

1217,1

1203,1

14,0

1,6

1769,3

1741,0

28,3

Чернівецька

368,0

359,5

8,5

2,3

720,4

703,8

16,6

Чернігівська

768,2

762,5

5,7

0,7

958,9

952,2

6,7

м.Київ

30061,7

28683,0

1378,7

4,6

5307,0

5062,9

244,1

М.Севастополь

342,6

338,6

4,0

1,7

1123,5

1104,4

19,1

ними для Києва й Севастополя (61,4 та 71,3% відповідно), а з іншого — відносно збільшеними потоками інвестицій в інфра­структуру характеризуються й області зі зниженим рівнем промислового розвитку, зокрема — Волинь, Закарпаття, Крим, Поділля, Буковина й Прикарпаття.

У промислово розвинутих регіонах (Донбас, промислове Придніпров'я, Харківщина) частка інвестицій в інфраструкту­ру є меншою, аніж в середньому для країни. Вказане явище теж не можна однозначно розглядати як позитивне. Хоча інве­стиції в інфраструктурні галузі сприяють прискореному еко­номічному зростанню й характеризуються високим рівнем окупності, проте для територій зі зниженим розвитком про­дуктивних сил пріоритетами розвитку мають бути й основні галузі виробництва, в той час, коли розвинуті регіони відчува­ють гостру потребу в розбудові інфраструктурних галузей суспільного виробництва.

Для іноземних інвестицій в регіонах спостерігається де­формація територіальної структури інвестувань. Зокрема, із загального обсягу інвестицій в країні у 2000 р. більше 80% інвестицій припадало на 10 регіонів — м. Київ, АР Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Львівську, Одеську, Полтавську та Черкаську області, з них на м. Київ — 33,9, у 2002 — 32,4% інвестицій.

У наступне п'ятиріччя картина регіонального інвестуван­ня суттєво не змінилася. При цьому низькою привабливістю для закордонного інвестора характеризуються саме регіони зі зниженим розвитком продуктивних сил і високою часткою аг­ропромислового сектора у виробництві, де очікування швид­кої економічної віддачі від інвестування є малоймовірним.

Разом, в роки незалежності для державної економки Ук­раїни була характерною відсутність очікуваних результатів у стабілізації та зростанні виробництва та пожвавленні інвес­тиційної діяльності. Це позначилося на обсягах інвестицій в основний капітал як загалом в Україні, так і в регіональному розрізі, причому, за останнє десятиріччя можна виділити дві тенденції їх зміни.

До 1998-1999 років у більшості областей та економічних районів України спостерігався спад інвестиційної діяльності. Найменших значень обсяги інвестицій в основний капітал до-сягли у Чернівецькій, Херсонській, Житомирській, Кірово­градській — 7-10% від рівня 1990 року. Найвищі показники інвестування становили 44-46 відсотків від рівня 1990р. (Пол­тавська область). Окреме місце займав Київ, на який протягом 1995-2003рр. припадала найбільша частка від загального обся­гу інвестицій в основний капітал. Навіть в несприятливі серед розглянутих років вона складала 42-48% показника 1990р.

В 1999-2001 років внаслідок позитивних змін в економіці України, що характеризувалось пожвавленням господарської діяльності, набирає силу інша тенденція — обсяги інвестуван­ня значно зростають. Статистичні дані свідчать, що в До­нецькій, Одеській, Запорізькій, Закарпатській, Сумській обла­стях та м. Києві активізація інвестиційної діяльності почалася вже в 1998-1999 рр. Причинами цього є прихід нових інвес­торів у гірничо-металургійний комплекс (Донецька, За­порізька області), а також перетворення столиці на потужний фінансово-економічний центр держави. Щодо інших областей і, відповідно, економічних районів, то в них економічний підйом почався у 2000-2001 роках — обсяги інвестицій в ос­новний капітал стабільно зростали і наближувалися до рівня 1990 року. Але цей процес характеризувався значними тери­торіальними відмінностями. Якщо для таких областей як Чернівецька, Херсонська, Житомирська, Кіровоградська, Тер­нопільська, Черкаська нарощування обсягів інвестицій озна­чало їх збільшення з 8,0-14,9 до 8,8-16,9% від рівня 1990 р., то в областях-лідерах (Івано-Франківська, Одеська, Сумська, Полтавська, Львівська, Харківська, Донецька) в 2001р. був до­сягнутий рівень 31,8-55,3% (табл. 8.7). Зростання показників в цих регіонах відбулося за рахунок вкладень інвесторів в підприємства харчової промисловості, видобутку та збагачен­ня вугілля та інших енергетичних ресурсів тощо. Найвищий рівень інвестиційної привабливості — у м. Києві, в якому обся­ги інвестицій в основний капітал перевищили показники 1990

р. вже у 2001 році (120,7%).




Продовження табл. 8.7

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровська

32,1

32,1

20,9

20,4

19,5

24,1

25,7

25,8

35,6

138,0

Запорізька

27,9

27,9

20,1

20,7

22,8

23,2

22,9

25,6

34,5

134,5

Кіровоградська

18,0

18,0

12,0

10,9

10,0

10,0

13,5

15,8

20,9

132,0

Східний

29,6

29,5

29,9

29,7

27,5

32,5

35,8

41,4

49,5

119,5

Полтавська

41,0

41,0

43,4

46,4

44,4

46,4

39,4

48,7

54,2

111,1

Сумська

28,6

28,5

22,8

22,6

24,2

28,5

39,9

37,7

34,4

91,2

Харківська

23,2

23,1

24,7

22,7

18,8

25,9

32,0

38,5

52,8

137,0

Центральний

35,9

35,8

25,9

34,3

39,4

46,5

58,5

60,5

88,2

145,8

Київська

26,5

26,5

16,6

19,4

16,8

19,7

24,3

28,1

46,3

165,2

м. Київ

48,6

48,6

42,2

62,1

78,2

94,7

120,7

119,0

165,7

139,2

Черкаська

32,6

32,6

15,9

14,8

16,8

14,9

16,9

21,9

34,7

158,5


 

X о и

Яс

н и

а

я


У 2002-2003 роках продовжувалось нарощування обсягів інвестицій. Так, у 2002р. у 17 регіонах України (областях, АР Крим, містах Києві та Севастополі) обсяг інвестицій становив більше 25% до відповідного показника за 1990 рік. У 2003р. це спостерігалось вже в 23 регіонах, причому в більшості з них значення показника коливалось в межах 30-55%. В той же час існують області, економічна ситуація в яких характеризується як стагнаційна, оскільки і у 2002-2003рр. рівень інвестицій в основний капітал в них становив лише 12,4-16,5% від рівня 1990р. (Херсонська та Житомирська). Щодо змін обсягів інве­стицій у 2002-2003 роках в розрізі економічних районів, то у трьох з них (Центральному, Карпатському, Придніпровсько­му) значення індексів інвестицій найбільші — відповідно 145,8, 137,3 та 136,3% від рівня 2002р. В інших значення показ­ників знаходяться в межах 119,5-126,4%. За обсягами інвес­тицій в основний капітал у 2003р. економічні райони України можна умовно розділити на три групи. Перша складається з одного району — Центрального (Київська, Черкаська області та м. Київ), на який припадає майже чверть всього обсягу інве­стицій (24,2%). До другої, найбільш чисельної групи, відно­сяться Донецький, Карпатський, Південний, Придніпровсь­кий і Східний економічні райони з частками від 10,3 до 14,7% загальних обсягів інвестицій. До третьої групи входять райо­ни, частка яких є найменшою — Подільський (4,3%) та Поліський (6,3%).

Нерівномірною є й структура інвестицій на рівні областей та міст спеціального адміністративного статусу: від 16,6% (м. Київ) до 0,8-1,0% (м. Севастополь, Чернівецька і Тер­нопільська області).

Таким чином, проста орієнтація на прискорений еко­номічного ефект від інвестицій є малопридатним чинником регіонального розвитку для України. У кращому випадку ці механізми спрацьовують для структуроформуючих, порівня­но розвинутих в соціально-економічному відношенні регіонів країни, у той час, коли так звані "депресивні" регіони залиша­ються без засобів підживлення економічних процесів.

Звідси, визначення пріоритетів інвестиційної діяльності в регіонах має здійснюватися не через такі спрощені підходи, з на основі комплексного аналізу багатьох факторів реального стану, у тому числі — через багатоваріантну оцінку можливих перспектив його поліпшення. Стосовно динаміки загальное­кономічних процесів в Україні характерним є наступне:

поглиблення суспільного поділу праці та посилення її кооперування відповідно регіональним передумовам розвитку територіальних соціально-економічних систем;

плюралізм форм власності;

загальнотрансформаційний процес, що охоплює всі соці­ально-економічні сторони суспільної структури — вироб­ництво, соціальну сферу, політику, духовне життя;

перехід до ринкової економічної системи в контексті процесів глобалізації на східноєвропейському та світовому ге-ополітичному просторі;

незворотність здійснення переходу до ринкової еко­номічної системи.

Не можна скидати з рахунків такий чинник, як можливе протиріччя державних і регіональних інтересів, що може вияв­лятися, наприклад, при здійсненні процесу приватизації. Те, що на державному рівні декларується як загальнополітична ціль, на регіональному рівні не може розглядатися інакше як засіб досягнення соціального, економічного, культурного та екологічного добробуту, тобто відповідного до норм цивілізо­ваного суспільства рівня людського розвитку даного регіону. У зв'язку з цим проблеми регіональної економічної політики, які включають в себе регіональну інвестиційну політику, по­винні вирішуватися в рамках єдиної концепції соціально-еко­номічного розвитку України. їх координація з загальнодер­жавними пріоритетами, програмами розвитку тощо є не­обхідною при визначенні цілей регіонального розвитку в якості пріоритетних та індивідуальних для кожної території.

При цьому мету регіонального розвитку можна виразити як конкретизацію регіональних інтересів через доступний для системи регіонального управління процес їх реалізації. Цілі регіонального розвитку не можуть не відповідати паритету між регіональними й загальнодержавними інтересами. Виділяють такі групи цілей регіонального розвитку:

стратегічно-дійового характеру (еволюційні перетво­рення в господарській сфері, трансформація господарського комплексу, орієнтація на переважно зовнішньоекономічну діяльність);

стратегічно-стабілізаційного характеру (вихід з депре­сивного стану збереження й підтримка сформованої еко­номічної ситуації);

галузево-стабілізаційного характеру стосовно окремих галузей регіонального господарського комплексу (охорона здоров'я, житлове будівництво);

ситуаційного характеру (комерціалізація соціальної сфери, створення регіональної служби зайнятості);

тактичні (конкретні завдання розвитку окремих служб, систем регіонального господарства, соціально-культурних об'єктів).

Головними чинниками, які покликані забезпечити досяг­нення вищевказаних поставлених цілей та загалом позитив­них результатів економічного розвитку регіонів, є:

власна регіональна економічна база розвитку у вигляді комунальної власності;

право регіональної влади на розпорядження землею та іншими природними ресурсами;

право регіональної влади на встановлення місцевих по­датків;

місцева підтримка всіх видів підприємництва, у розвит­ку яких особливо зацікавлене населення.

Тільки максимальне врахування всіх перерахованих вище чинників дозволить розробити відповідну модель проведення комплексу реформ.

Першим за значимістю виділяється чинник наявності власної економічної бази у вигляді комунальної (муніципаль­ної) власності. В даний час кожному рівневі територіальної організації України надається "своя" власність у вигляді об'єктів соціальної сфери, житла, окремих підприємств про­мисловості, окреслюється коло компетенції щодо розпоряд­ження нею. Проте, існує нерівномірність у забезпеченні тери­торій об'єктами соціальної сфери і житла, що є основним дже­релом диференціації бюджетних витрат регіонів. У цьому зв'язку стають актуальними дві методологічні проблеми регіональної політики:

державні й регіональні стандарти соціальних благ;

перехід до нової системи оцінки фінансових можливос­тей і потреб регіонів.

Розраховувати на успіх у вирішенні регіональних соціаль­но-економічних завдань територіального розвитку можна ли­ше в разі переходу до оцінки потреб регіонів на основі норма­тивних (раціональних) гарантій фінансування закріплених за регіонами соціальних витрат. Актуальною також є розробка соціальних стандартів/нормативів на державному і регіональ­них рівнях із наступною підтримкою капітального будівництва в регіонах для вирівнювання становища в частині забезпечення об'єктами соціальної сфери і житлом.

Під регіональними соціальними стандартами (нормати­вами) розуміються оптимальні науково обгрунтовані по­казники раціональної забезпеченості населення соціальни­ми послугами (товарами) й об'єктами соціальної сфери відповідно регіональних загальноресурсних передумов соціально-економічного розвитку. Вони визначають кількість тих чи інших послуг (товарів) і об'єктів соціаль­ної сфери, які мають припадати на душу населення або на визначений контингент населення певного регіону. Забез­печення відповідності досягнутих регіональних соціальних стандартів (нормативів) науково обгрунтованим — головне за­вдання місцевих органів влади.

Наступний чинник — право регіональної влади на розпо­рядження землею та іншими природними ресурсами, тісно пов'язаний із правом регіональної влади на встановлення місцевих податків, що пояснюється нагальною потребою пере­носу акценту з "умовно-перемінних" податків, що зростають пропорційно зростанню ділової активності (податок на додану вартість, податок на прибуток), на "умовно-постійні" (податок на майно, плата за користування землею, водою, іншими при­родними ресурсами), які заохочують ефективні підприємства. Цим вирішується відразу дві проблеми: зменшується податко­вий тиск на товаровиробників, що дозволить їм розширювати свою діяльність з одночасним наповненням регіонального і місцевих бюджетів. Звідси з'явиться можливість фінансувати заходи, які знаходяться в прерогативі регіональних органів влади. Світовий досвід свідчить: біля 60% усіх прибутків ма­ють залишатися в бюджеті регіонів — при одночасному зрос­танні навантаження на території по виконанню видаткової ча­стини бюджету.

Немаловажним чинником взаємовідносин центральної та регіональної влади є фінансовий механізм регіональної еко­номічної політики як сукупність економіко-організаційних і правових форм і методів управління фінансовою діяльністю держави і регіонів, тому що саме грошова сфера акумулює ос­новні проблеми регулювання державного й регіонального роз­витку. Одним з основних елементів фінансового механізму є бюджетна система (сукупність бюджетів різноманітних видів і рівнів, що знаходяться в певних взаємовідносинах та у взаємозв'язку).

Для забезпечення функціонування всіх суб'єктів держави у відносно "автономному" режимі необхідно розмежування функцій суб'єктів управління за допомогою бюджетної систе­ми. В Україні найбільш доцільним є формування трьохрівне-вої бюджетної системи: центральна — регіональна — місцева. У даній системі центральний бюджет виконує роль перероз­поділу прибутків між регіонами, місцеві бюджети можуть вис­тупати і як "споживачі" регіональних бюджетних коштів, і як джерела їхнього поповнення, регіон же виступає як бюджето-творний суб'єкт.

У цьому зв'язку актуальною є класифікація регіонів на ті, що виступають як бюджетотворчі, бюджетоспоживні та "нейт­ральні" регіони, в яких акумульовані прибутки й профінансо­вані витрати є збалансованими. Повнота уваги з боку органів державного управління в даному випадку має бути сконцент­рована на регіонах, які не в змозі самостійно забезпечити фінансування витрат, передбачених у якості регіональних, тобто на тих регіонах, які можна назвати депресивними, тобто із стійко порушеними процесами економічного відтворення.

Індикатори, аналіз яких дозволяє віднести регіон до бюд-жетотворних або, навпаки — депресивних:

комплекс показників економічного відтворення, у т.ч. — виробництво валового регіонального продукту (валової дода­ної вартості), продукції галузей основного виробництва та інфраструктури, використання виробничих потужностей, співвідношення в системі — потреби — ресурси — вироб­ництво — накопичення — споживання;

ступінь соціального розшарування населення регіону; відповідність рівня і способу життя населення, його окремих груп державним та місцевим стандартам;

наявність регіонального бюджетного фінансування й інших економічних (наприклад, власності) джерел регулюван­ня ситуації;

4)         існування можливостей для використання трудових
(виробничих, інтелектуальних, духовних) потенцій населен-
ня, тобто місць докладання будь-яких видів праці, економічно
вигідних з точки зору поділу суспільної праці;

5)         функціонування інфраструктурно забезпечених
внутрішніх і міжрегіональних зв'язків (господарських,
соціальних, культурних тощо);

наявність відповідного природно-ресурсного й еко­логічного потенціалу;

стабільність суспільно-політичної і національно-етнічної ситуації.

Аналіз соціально-економічного стану регіонів за зазначени­ми параметрами дозволяє визначити "точки депресії", вузькі місця, вплив на які (політичний, фінансовий, виробничий, ор­ганізаційний, екологічний) дозволить вивести регіон з депре­сивного стану. Обов'язковим є проведення комплексного аналізу системи показників стану всіх сторін життя населення регіону — вибір коректного набору кількісних і якісних пара­метрів з наступним обгрунтуванням відповідних угруповань за критеріями регіональних інтересів і цілей територіального роз­витку. Це вимагає переходу від системного опису до системної оцінки регіонів з наступним пошуком ефективних шляхів їх соціально-економічного розвитку. При цьому бажаними загаль­нонаціональними умовами ефективного регіонального функ­ціонування регіональних соціально-економічних систем є:

на державному рівні — ліквідація дифузії і не­стабільності ринкових інститутів (розмитості, непевності інституційних рамок ринку, порушення взаємодії різних інститутів) і підвищення ролі правового регулювання еко­номіки;

правове обмеження і зменшення обсягу "тіньового" сек­тора економіки;

•           перехід від політичних до правових і економічних ме­тодів регулювання всіх трансформаційних перетворень;

подолання кризи недовіри вітчизняних і іноземних інве­сторів — офіційне визнання захисту їх інтересів шляхом зако­нодавчого закріплення правомочностей (прав на володіння, користування і управління об'єктом вкладення інвестицій; права на одержання прибутку від його функціонування; права на відчуження, споживання, зміну або ліквідацію об'єкта влас­ності; дотримання права імунітету від експропріації; права на перехід об'єкта власності у спадщину або заповіт; права на без­строковість; права на заборону шкідливого використання об'єкту інвестування; права на настання відповідальності у ви­гляді стягнення; права на очікування "природного" повернен­ня переданих кому-небудь правомочностей з числа вище пере­рахованих);

законодавче й нормативне створення "оазисного кліма­ту" зацікавленим резидентам і нерезидентам у випадку здійснення інвестиційних вкладень;

лібералізація порядку реєстрації створюваних суб'єктів економічної активності — впровадження принципу "одного вікна" при оформленні процедури організації бізнесу (ство­рення підприємства);

законодавче звільнення від оподатковування прибутків суб'єктів економічної діяльності, що спрямовуються на інвес­тування, незалежно від статусу інвестора (резидент, нерези­дент);

надання права регіональним органам управління здійснювати самостійний вибір пріоритетних "точок вкладен­ня капіталу", які формують регіональні "центри зростання";

розробка і впровадження позаекономічних методів сти­мулювання залучення інвесторів: для нерезидентів, напри­клад, — можливість одержання статусу "почесного громадяни­на" з комплексом певних особистих економічних пільг, спро­щення процедури одержання громадянства, для резидентів — спрощення процедури оформлення будь-яких документів.

В сучасних умовах ключовою суспільною ідеєю (в рамках національної ідеї) має стати ідея забезпечення довгостроково­го соціального прогресу і, отже, все, що пов'язане з реалізацією даної ідеї, повинно розвиватися в першу чергу. Відповідно, пріоритетом інвестиційної діяльності держави в сучасних умовах є політика інвестування в людський капітал, тому всі інвестиційні проекти мають передбачати в якості стратегічної цілі гармонійний людський розвиток.

Регіональна політика охоплює різноманітні сфери соціально-економічних відносин: фінансово-кредитних відно­син та відносин власності, податково-бюджетну систему, ор­ганізаційно-управлінські, виробничо-економічні, аграрні відносини, ресурсокористування, соціальні й етнічні процеси, законодавство, характер зв'язків між ними по вертикалі й го­ризонталі, заходи й дії регіональної влади по регулюванню економічних процесів на території регіону, в системі міжрегіональної взаємодії й взаємовідносинах з центральною владою. Ці відносини мають здійснюватися в рамках консти­туційно-правових норм і будуватися на таких принципах:

реальна рівність усіх територіальних суб'єктів одного системного рангу у відносинах як із центром, так і між собою;

паритетність умов (правових, податкових, майнових) і можливостей (організаційних, інфраструктурних) діяльності кожного регіонального суб'єкта;

врахування особливостей територіальної спеціалізації кожного регіонального суб'єкта залежно від природно-ресур­сного потенціалу, кліматичних, транспортно-економічних та інших передумов розвитку;

самостійність у заходах і діях регіонів по забезпеченню повної або максимально можливої самодостатності фінансо­во-бюджетних ресурсів та їх цільового використання;

взаємодія по розширенню співробітництва між регіона­ми з метою укрупнення загального товарного ринку, техно­логічного й інформаційного простору;

узгодження дій по взаємодопомозі регіонів в освоєнні природних ресурсів, вирішенні екологічних проблем, проблем зайнятості, соціально-етнічних завдань;

паритетність у вирішенні суперечностей між суб'єктами, які виникають в адміністративно-територіальних, ресурсних, міжетнічних та інших питаннях, у тому числі за допомогою міжрегіональних асоціацій;

відповідальність керівників регіональних органів влади за прийняті або своєчасно не прийняті рішення і дії;

паритетна участь регіональних суб'єктів влади в роз­поділі бюджетних і позабюджетних коштів, у підтримці при­ватного сектора, в боротьбі зі злочинністю й корупцією.

Регіональна інвестиційна політика України має будувати­ся на основі стратегії "форсуючого розвитку" соціальних ас­пектів життєдіяльності держави. Необхідно прагнути до змен­шення територіальної диференціації, що означає зближення регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Це ство­рює сприятливіші умови для ефективного розвитку загально­національного ринку, гармонізації соціально-економічних пе­ретворень, формування на якісно вищому рівні загальноук­раїнського менталітету, зміцнення єдності держави. Навпаки, посилення регіональної диференціації ускладнює проведення політики соціально-економічних перетворень і формування загальнонаціонального ринку, несе небезпеку регіональних криз і конфліктів (у тому числі — на національному підґрунті), дезінтегрованість національної економіки, послаб­лення суспільства й держави.

Загальнодержавним пріоритетом на період виходу з кризи має стати інвестування переважним чином галузей із швид­ким обігом капіталу, які можуть дати швидку економічну віддачу та соціальний ефект, підвищити місцеві й загально­державні бюджетні надходження, мають потенційно широкий внутрішній ринок. Ними є: продовольчий комплекс, легка промисловість, сфера послуг, наукомісткі галузі, виробництво побутової та електронної техніки, автомобілів, комп'ютерного обладнання та приладів зв'язку. Необхідною також є ліквідація нежиттєздатних виробництв і проведення конверсії виробництв, які втрачають оборонне значення з одночасним розвитком виробництв високоефективної військової техніки із замкнутим циклом та економічно обгрунтованою рекон­версією окремих виробництв цивільного призначення.

В кожному конкретному регіоні необхідно відійти від принципу загальної уніфікації і використовувати ресурс регіональної розмаїтості, культурної самобутності і госпо­дарських укладів, у зв'язку з чим варто вибрати свою систему координат для вкладання інвестицій, тому що регіони України відрізняються один від одного демографічними, економічни­ми, соціальними, історико-економічними, етнокультурними, релігійними, ресурсно-екологічними ознаками.

Основні напрямки державної інвестиційної політики по­винні передбачати попереднє здійснення комплексу таких за­ходів:

розробка концепції інтенсифікації в регіонах підприєм­ницької активності на основі консолідації інтересів її суб'єктів і дотримання ними загальних правил бізнес-поведінки;

створення правових, економічних і організаційних умов стимулювання розвитку недержавного (колективного й при­ватного) сектора економіки;

розробка і впровадження ефективного механізму транс­формації видатків коштів населення не на особисте споживання й накопичення, а в інвестиції з правовою гарантією держави;

юридично-правове удосконалення й спрощення прак­тичної реалізації процедури банкрутства неефективних суб'єктів підприємницької діяльності;

законодавче й економічне забезпечення мобільності тру­дових ресурсів, гнучка міграційна політика, у тому числі — по відношенню до мігрантів з-за кордону;

скорочення розмірів безресурсних дотацій і пільг суб'єк­там економічної діяльності й перехід до здійснення їх високо-селективної фінансової підтримки;

підвищення ролі в новому Податковому кодексі по­датків на споживання з одночасною мінімізацією податків на накопичення (заощадження);

фінансування суспільних робіт на регіональному рівні за рахунок коштів регіонального/місцевого бюджету, а не фонду зайнятості.

До ефективних засобів управління інвестиційним проце­сом у регіонах відносяться:

підвищення ефективності інвестування структурної пе­ребудови економіки шляхом вкладання коштів у конкретні за­ходи комплексного спрямування, що забезпечують як зростан­ня продуктивності праці й максимально раціональне викорис­тання ресурсного потенціалу, так і економічний ефект;

гармонійне поєднання територіального й галузевого під­ходів до управління інвестиційними процесами на основі виз­начення, з одного боку, рівня потреби регіонів в інвестиціях, а, з іншого боку — регіональних пріоритетів інвестування в кри­тичні сектори економічної діяльності, які дають поштовх інтенсифікації регіонального розвитку в цілому;

оптимальне поєднання прямих і портфельних інвес­тицій в економіку регіонів, за рахунок чого враховуються як інтереси підприємств, так і території в цілому;

стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок влас­них коштів підприємств, податкове стимулювання процесу реінвестування в регіональну економіку, залучення коштів банківської системи і заощаджень населення;

забезпечення прискореного введення в дію найваж­ливіших виробничих потужностей, продукція яких є конку-рентноспроможною і користується попитом за межами регіону і держави.

Основними концептуальними орієнтирами інвестицій, які безпосередньо впливають на загальну ефективність господа­рювання і тенденції розвитку економіки в перспективі, є:

відновлення фондів і нарощування потужностей на підприємствах, продукція яких є конкурентноспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках і зменшує економічну за­лежність України від експорту;

удосконалення галузевої і територіальної структури капітальних вкладень, збільшення їх питомої ваги в переробні галузі промисловості й інфраструктуру, з використанням ви­сокого трудопоглинаючого потенціалу й економічної ефектив­ності останніх;

ефективне використання незадіяних виробничих потуж­ностей ВПК, оптимізоване поєднання на підприємствах воєнної сфери конверсійних і військових виробництв.

В умовах періоду прискореного розвитку національної економіки на засадах соціально та екологічно орієнтованого ринку управління інвестиційною політикою має базуватися на таких принципах:

створенні загального сприятливого інвестиційного клімату для усіх видів капіталів, як резидентів, так і нерези­дентів, а також різних форм власності;

стимулюванні інвестиційної діяльності шляхом розроб­ки відповідного законодавства, яким встановлюються не тільки податкові, митні й інші пільги, але і визначаються стра­тегічні пріоритети вкладання капіталу;

заохоченні інвестицій в інноваційну сферу й у пріори­тетні регіони та галузі і сфери економіки;

стимулюванні експорту вітчизняної високотехно-логічної продукції з наступним спрямуванням коштів на роз­виток першого етапу інноваційного циклу з метою продажу вітчизняних наукових досягнень для одержання фінансових ресурсів на розвиток інновацій.

Регіональні відмінності сучасного стану інвестиційної діяльності потребують диференційованого підходу до розроб­ки інвестиційної політики для різноманітних типів регіонів (як різних ієрархічних рангів, так і різних територій в рамках одного ієрархічного рівня). При цьому у формуванні регіональних фінансових ресурсів місцеві банки повинні ак­тивно використовувати схеми концентрації капіталу, що спря­мовані на розширення інструментів і форм обслуговування малих і середніх підприємств, виробництв, зорієнтованих на власні територіальні ринки (насамперед, на ті, що пов'язані з агропромисловим виробництвом). Сприятливий клімат для інвестицій має створюватись на основі належних умов для за­кордонного інвестора й національного виробника-експортера товарів (послуг) при обмеженні можливостей для реалізатора імпортної продукції й резидента — експортера капіталу в гро­шовій формі. Парадигмою розвитку економіки має стати імпорт капіталу при умові експорту товарів і послуг.

Інновації та інвестиції, цей "хліб" виробництва повинні стати для України тим джерелом економічного зростання, яке має вивести державу з структурної кризи, пов'язаної з мораль­ним та фізичним зносом основних фондів підприємств та ор­ганізацій. Без цього проблематичним є не тільки нарощування темпів економічного зростання, але збереження існуючих по­зитивних тенденцій функціонування національної економіки.