8.1. Фінансові ресурси й важелі територіального

розвитку

 

Ефективне фінансове забезпечення є необхідною переду­мовою повноцінного розвитку економічної та соціальної сфе­ри регіонів та держави в цілому. Дотримання вимог еко­номічних систем регіонів щодо повноти та регулярності над­ходження фінансових ресурсів до економічних суб'єктів та по­дальшого їх перерозподілу є однією з ключових проблем еко­номічної політики на державному і регіональному рівнях. Од­нак, нерівномірність територіального розміщення природних ресурсів, рівнів розвитку продуктивних сил і ступеня викори­стання економічного потенціалу регіонів обумовлюють відмінності у їх фінансовій базі. З другого боку, недостатньо ефективне використання державних важелів впливу на еко­номічні процеси, зокрема, незбалансована фінансова політика, нераціональне поєднання державних і ринкових механізмів у практиці господарювання призводять до загострення фінансо­вої кризи в умовах трансформування економічної системи.

Розв'язання проблеми фінансового забезпечення регіонів пов'язане, насамперед, з формуванням ефективної ринкової економіки: забезпеченням сприятливих умов розвитку малих, середніх і великих підприємств, поєднанням реформування відносин власності із здійсненням структурних перетворень та посиленням інноваційного характеру економіки. Гостро стоїть проблема забезпечення державою регулюючої і стимулюючої функцій, тобто створення загальних умов стабілізації та стало­го розвитку економіки і протидія існуючим негативним тен­денціям. Актуальною є також проблема удосконалення систе­ми державного управління, зокрема, надання повноважень і розмежування відповідних фінансових ресурсів між держав­ними, регіональними та місцевими органами влади, підвищен­ня ролі місцевого самоврядування і його бази — регіональних і місцевих бюджетів.

Серед фінансових важелів одним з найвпливовіших є по­даткові, які виконують подвійну функцію — забезпечують формування джерел наповнення бюджету, з одного боку, та регулювання і стимулювання розвитку економіки, з другого.

На жаль, в 90-ті роки характерною ознакою податкової си­стеми була нестабільність, що виражалася у частих змінах видів податків та збільшенні ставок оподаткування. Так, заміна у лютому 1992 податку на прибуток податком на дохід, підвищення ставки податку на додану вартість у квітні 1993 року з 20 до 28% призвели до збільшення частки податків у ва­ловому внутрішньому продукті з 32,8 (1992р.) до 40% (1993р.). Подальше підвищення базової ставки податку на доход підприємств (1994 р.) з 18 до 22% обумовило зростання част­ки податків у ВВП, яка досягла 49,1%. Внаслідок цього надмірне податкове навантаження спричинило спад госпо­дарської активності, зниження бюджетних надходжень через масове ухилення від сплати податків та приховування при­бутків, а звідси — перехід значної кількості підприємств у тіньову сферу. Зміни в оподаткуванні мали місце і у 1995 році, коли податок на дохід замінено податком на прибуток, змен­шено розмір ставки податку на прибуток і ставки ПДВ, введе­но новий податок — на прибуток від посередницької діяль­ності, встановлені ставки акцизного збору на горілчані й тю­тюнові вироби, розширено інвестиційні пільги пріоритетних галузей. Отже, протягом 1991-1996рр. податкова політика бу­ла в основному неефективною, оскільки пріоритетом її зали­шалась переважно фіскальна, а не стимулююча функція.

Подальші зміни у податковій системі держави базувались на визнанні стабілізації фінансового стану низової ланки еко­номіки — підприємств і організацій — як одного з пріоритетів економічної політики. Так, у 1997р. введено нову податкову базу з деяким зниженням податкового навантаження, змінено бази обчислення податку на прибуток (визначався як різниця валових доходів та валових витрат), проведено диференціацію ставок амортизаційних відрахувань, впроваджено різно­манітні виключення з податкової бази, здійснено списання по­даткової заборгованості. Для більшості сільськогосподарсь­ких, вугільних і державних підприємств були передбачені певні пільги.

Однак, незважаючи на позитивні зміни, діюча податкова політика продовжувала характеризуватися нестабільністю у визначенні бази оподаткування, видів і ставок податків, викори­станням нетрадиційних для ринкової економіки джерел надхо­джень до бюджету — переважно непрямих податків. Аналіз структури доходів бюджету у період 1991-2000 рр. свідчить про наявність негативної тенденції у джерелах їх формування, зок­рема у співвідношенні прямих і непрямих податків, що є важли­вою характеристикою сучасних податкових систем. Якщо в еко­номічно розвинутих країнах світу переважають прямі податки (з прибутку підприємств і громадян, з прибутку корпорацій та інші) — до 80-95% усіх податкових надходжень, то в Україні — значна частка непрямих.Так, у 2000р. надходження від податку на прибуток підприємств та прибуткового податку з громадян становили лише 44,9% загальної суми податкових надходжень, у 2001р. — 46,4, у 2002р. — 44,5%, у 2003р. — 49,3%. Про перене­сення податкового навантаження із суб'єктів господарської діяльності на громадян свідчить й порівняльний аналіз часток прямого податку (прибуткового податку з громадян) та непря­мого (ПДВ) у податкових надходженнях зведеного бюджету. Частка першого становила: у 1997 році 11,7%, 1998 — 16,3, 1999 — 17,6, 2000 — 20,4, а у 2003р. — 24,9%, а другого, відповідно, 29,3, 34,1, 34,5, 30,1 та 23,2%. Це стало причиною зниження пла­тоспроможного попиту населення, звуження внутрішнього ринку та пригнічення виробничої активності і свідченням того, що в умовах складного фінансового становища різних категорій платників податків (падіння доходів підприємств, зростанням кількості збиткових підприємств, низького рівня доходів грома­дян) неможливо забезпечити переважне формування надход­жень бюджету за рахунок прямого оподаткування їх доходів. Треба зазначити, що у 2002-2003 рр. було прийнято ряд законів, які знизили податкове навантаження на деякі категорії плат­ників податків, наприклад, щодо 13%-ї ставки прибуткового по­датку з громадян, що дає підстави для посилення впливу на еко­номіку саме регулюючої, а не фіскальної функції податків.

Гострою продовжує залишатися проблема збитковості підприємств, хоча в цілому по економіці величина цього по­казника помітно зменшилася порівняно з 1998-1999 роками, коли більше половини підприємств та організацій були збит­ковими (табл. 8.1).

У 2000-2003 рр. найбільше зниження відсотка збиткових підприємств — на 4,3-5,6 відсоткових пунктів — спостерігало­ся в будівництві, на транспорті та зв'язку, у фінансовій діяль­ності, сукупна питома вага яких у створеному в економіці Ук­раїни обсязі валової доданої вартості не перевищує 15%. В той же час у сільськогосподарських видах діяльності та у промис­ловості, на які у 2001-2003 рр. припадало відповідно 16,3­12,2% та 30,7-31,8% валової доданої вартості частка збиткових підприємств у загальній їх кількості зменшилася незначно (у промисловості — на 2,3 відсоткових пункти) або й навіть зрос­ла (у сільському господарстві — на 7,8 відсоткових пункти). Загальна сума збитків у 2003 році становила 22,8 млрд. грн., у тому числі: по промисловості — 11,3 млрд. грн., сільському господарству — 2,3, будівництву — 1,0, оптовій та роздрібній торгівлі — 4,8, транспорту і зв'язку — 1,2 млрд. грн.

Загальний показник збиткових підприємств у регіональ­ному розрізі коливається несуттєво. У понад 80% областей у

 

Збиткові підприємства та організації за видами економічної діяльності (відсотків до загальної кількості підприємств)

 


X о и

Яс

н и

а

я

 

2003 р. він становив від 30 до 40% загальної кількості підприємств.

Спад виробництва, скорочення обсягів інвестицій, збільшення збиткових підприємств як за кількістю, так і сумою збитків негативно позначилися на рівні рентабельності. Зокре­ма, рентабельність операційної діяльності промислових підприємств за 2000 рік становила — 4,8, 2001 рік — 3,7, 2002 — 2,6, за 2003 рік — 3,3%, тобто погіршилася порівняно з 1992­1999 роками. По видах промислової діяльності цей показник становив: по добувній — 3,4% (менше рівня 2000-2002 років в середньому в 2,4 рази), по обробній — 4,2 (майже дорівнює се­редньому значенню за попередні три роки), по виробництву та розподіленню електроенергії, газу та води — мінус 0,2% (погіршення порівняно з 2002р.).

За формами власності показник рентабельності операційної діяльності у 2003 р. мав наступні значення: по підприємствах державної власності — 2,0%; комунальної — мінус 10,4, приват­ної — 1,6, колективної — 3,0, по інших — 2,7%. Це свідчить, що в цілому по економіці країни підприємства колективної форми власності працюють більш ефективно порівняно з іншими, хоча рівень рентабельності у розмірі 3,0% є занадто низьким. Дещо інша ситуація склалася у промисловості, де рентабельність підприємств різних форм власності складала: для державної власності — 4,1%; комунальної — мінус 12,9, приватної — 3,6, ко­лективної — 3,4, інших — 7,1%. Тут найефективнішою є діяльність підприємств, які знаходяться у власності міжнарод­них організацій та юридичних осіб інших держав.

Тривала дія зазначених факторів негативно позначилася на стані фінансових ресурсів підприємств. Оскільки основним джерелом поповнення оборотних коштів суб'єктів господарю­вання є прибуток, то його зменшення майже в усіх галузях економіки регіонів призвело до погіршення структури оборот­них коштів по джерелах. Якщо на кінець 1995р. у складі обо­ротних коштів було товарно-матеріальних цінностей та то­варів відвантажених і наданих послуг — 61,2%, грошових коштів — 5,9, дебіторської заборгованості — 28,3, інших обо­ротних коштів — 4,6%, то у 2000р. відповідно — 23,9, 3,5, 65,9, 6,7%. Частка дебіторської заборгованості, тобто нетрадиційно­го для ринкової економіки джерела оборотних коштів,

збільшилася з 28,3% у 1995р. до 65,9% у 2000р. та 67,8% у

2003р., а частка товарно-матеріальних цінностей у 2003р. (21,4%) стала у 2 рази меншою, ніж у 1995р. (44,2%). Таким шляхом відбувається взаємне кредитування підприємств, яке і дозволяє їм продовжувати діяльність.

У 2000-2003рр. продовжувалася тенденція відволікання оборотних коштів зі сфери виробництва у сферу обігу, що нега­тивно впливає на результати виробничої і фінансової діяльності, а також на стан платіжної дисципліни. Так, питома вага оборот­них коштів оптової та роздрібної торгівлі у загальній їх сумі за видами економічної діяльності збільшилася з 24,8% у 2000р. до 35,4% у 2003р., а частка оборотних коштів промисловості змен­шилась відповідно з 49,9% до 37,7%. Основну частку заборгова­ності у розрахунках між суб'єктами господарювання на кінець 2003 р. становлять боргові зобов'язання між підприємствами України, а саме: по дебіторській — 95,3%, у тому числі по прост­роченій — 97,6, кредиторській — 88,5, зокрема по простроченій — 90,3% від загальної суми заборгованості (табл. 8.2). Щодо струк­тури заборгованості між підприємствами України, то переважна її частка у 2003 р. припадала на розрахунки за товари, роботи і послуги, зокрема: дебіторська становить 54,7%, у тому числі про­строчена 55,6; кредиторська — відповідно 47,6 і 54,4%; за вексе­лями дебіторська становить відповідно 4,2 та 1,4%, а кредиторсь­ка — 7,9 і 1,5%; із внутрішніх розрахунків — дебіторська 10,6 та 21,7%, кредиторська — 9,6 і 12,70%; з бюджетом — дебіторська 3,7 та 1,2%, а кредиторська 5,4 і 11,7%.

У регіональному аспекті структура дебіторської і креди­торської заборгованості на кінець 2003 року була такою: найбільші частки припадали на м. Київ (34,7% дебіторської і 32,5% кредиторської), у Дніпропетровській та Донецькій обла­стях її питома вага була від 13,1 до 13,6%, в усіх інших регіонах вона не перевищувала 6% по дебіторській та 6,3% по креди­торській.



 

Значні обсяги кредиторської і дебіторської заборгованості обумовлені:

великою кількістю збиткових підприємств (37,2% у 2003 р.), які не в змозі своєчасно здійснювати розрахун­ки з постачальниками, працівниками та бюджетом;

затримками розрахунків за товарно-матеріальні цінності та наданням послуг за бартером, що негативно впливало на формування власних джерел поповнення оборотних коштів на підприємствах;

•           зростанням заборгованості бюджетних установ. Залишається невирішеною й проблема підвищення рівня

збирання податків та окремих платежів до бюджету. Зокрема, зростання заборгованості (недоїмки) перед бюджетом по подат­ках і зборах юридичних осіб та населення характеризувалось наступними даними: станом на 01.01.1998 загалом в Україні во­на становила 8,2 млрд. грн.; 01.01.1999 — 9,7; 01.01.2000 — 11,7; 01.01.2001 — 10,1 млрд. грн. Свідченням продовження дії нега­тивних процесів в економіці є те, що у 2001-2003рр. недоїмка по податках та обов'язкових платежах також збільшилася — з 6,7 млрд. грн. у 2001р. до 15,3 млрд. грн. у 2003 р. Це є наслідком як погіршення фінансової стійкості підприємств, так і значного поширення тіньової економіки.

Отже, в економіці регіонів України у 1995-2003 роках складалася непроста фінансова ситуація. Застосування подат­кових інструментів було спрямовано переважно на забезпе­чення повноти надходжень до державного бюджету і не спри­яло зростанню виробництва, спонукаючи підприємства до пе­реносу діяльності в тіньову сферу. Продовжувалось погіршен­ня фінансового стану господарюючих суб'єктів: спад обсягів виробництва та неконкурентоспроможність продукції спричи­нили збитковість діяльності, значного поширення набуло взаємне кредитування підприємств через зростання дебіторсь­кої і кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої.

Вирішення цих проблем полягає в створенні сприятливо­го інвестиційного клімату та посиленні стимулюючого впливу податків на розвиток виробництва шляхом диференціації і зниження їх ставок, в забезпеченні стабільності податкових умов, а також запровадженні дійового механізму банкрутства підприємств, який забезпечить їх технічне і технологічне оновлення. Основою бюджетно-податкової політики держави мають бути економічні концепції, які б враховували практич­ний досвід та специфіку сучасного стану економіки України, а її ефективність повинна оцінюватись з позицій сприяння соціальній та інноваційній переорієнтації економіки. У корот­костроковому періоді дієвим заходом активізації економічної діяльності може стати побудова бюджетно-податкової політи­ки у відповідності до положень кейнсіанської концепції — збільшення державних видатків для зменшення безробіття та соціального напруження [2, с. 27]. Загальною метою удоскона­лення фінансової політики держави повинна бути її здатність забезпечувати формування ефективних регіональних еко­номічних систем, що базуються на поєднанні ринкового та державного регуляторних механізмів.

Реформування економіки та становлення ринкових відно­син в Україні зумовило надзвичайне загострення проблем фінансового забезпечення розвитку регіонів. Основним про­тиріччям у міжбюджетних відносинах, що існує на сьогодні, є проблема децентралізації бюджетної системи. Вона пов'язана, з одного боку, із відсутністю збалансованої регіональної політики і, зокрема, регіональної фінансової політики, котра визначає сукупність державних фінансових заходів щодо забезпечення відповідними ресурсами органів управління територіями; з другого — зі значними диспро­порціями у територіальній структурі національної економіки, які призвели до неефективного використання переваг тери­торіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-технічного потенціалів, надмірного забруднення довкілля в регіонах. Ефективна фінансова децентралізація бюджетів сприятиме узгодженню видатків місцевих органів влади з по­требами певних регіонів та місцевих громад.

Незважаючи на деяке зниження протягом 2001-2002 років частки державного бюджету у зведеному бюджеті, його пито­ма вага залишається високою. Так, у 1995 році вона становила: по доходах 58,2%, по видатках 60,7%; у 1998 році — відповідно

54,3 і 51,9; 1999 — 60,0 і 54,6; 2000 — 70,9 і 64,7; 2001 — 67,7 і

59,7; 2002 — 68,6 і 58,9; у 2003 — 70,0 і 58,6 % до зведеного бю­джету. Частка місцевих бюджетів складала: у 1995 році — 41,8% по доходах і 39,3% по видатках; у 1998 відповідно — 45,7 і 48,1; у 1999 — 40,0 і 45,4; 2000 — 29,1 і 35,3; 2001 — 32,3 і 40,3; 2002 — 31,4 і 41,1; у 2003 відповідно — 30,0 і 41,4% до зведено­го бюджету. Переважання частки місцевих бюджетів у видат­ках над їх часткою у надходженнях породжує потребу в на­данні центральним урядом міжбюджетних трансфертів.

Місцеві бюджети — базова ланка в забезпеченні фінансу­вання соціальних стандартів держави, оскільки близько 70% їх видатків становлять видатки на соціальну сферу.

До дохідної частини загального фонду місцевих бюджетів (без урахування міжбюджетних трансфертів) за 2003 рік надійшло 18425,2 млн. грн. (116,8% розрахункового показника Міністерства фінансів України). У порівнянні з надходжен­ням доходів за 2001 та 2002 роки цей показник збільшився (у співставних умовах) відповідно на 43,1% та 21,7%. Недоїмка з платежів підприємств, об'єднань, організацій і громадян до місцевих бюджетів становить 998,4 млн. грн., (7,1% загальної суми податкового боргу), з яких найбільшу питому вагу мають заборгованість по платі за землю — 52,0% та по прибутковому податку з громадян — 12,2% [5].

У структурі доходної частини загального фонду місцевих бюджетів найбільшу питому вагу мають надходження до бюд­жетів міст обласного значення — 47,2%.

Видаткова частина місцевих бюджетів (загальний та спеціальний фонд) у 2003 році профінансована в сумі 33 742,0 млн. грн., що на 6 010,6 млн. грн., або на 21,7 % більше відповідного показника 2002 року.

Основним бюджетоутворюючим джерелом загального фон­ду місцевих бюджетів у 2003 р. залишався прибутковий податок з громадян — 73,4% загальної суми доходів (13 521,3 млн. грн.), що більше надходжень у 2001 р. на 54,1% та у 2002 р. — на 24,9%.

Найбільше зростання надходжень цього податку в порівнянні з попередніми роками відмічалося по бюджету Київської, Чернівецької, Тернопільської та Рівненської областей.

Наступним за обсягом надходження є плата за землю. В цілому по місцевих бюджетах цей податок становив 2 032,3 млн. грн., що на 25,6% більше, ніж у 2001 р. та на 12,5% — ніж у 2002 р. Найбільше зростання надходжень плати за землю спостерігається в Миколаївській, Закарпатській та Во­линській областях, а найменше — у Луганській, Одеській та Сумській областях.

Місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів за 2003 рік надійшло в обсязі 592,4 млн. грн., або на 15,3% більше, ніж у 2001 р. та на 9,2 % більше, ніж у 2002 р. Разом з тим, їх питома вага у зведеному бюджеті України становила: у 2000р. — 0,99%, у 2001р. — 0,93%, у 2002р. — 0,88%, у 2003р. — 0,79%, що відоб­ражає низький рівень фінансової автономії місцевого самовря­дування. По окремих бюджетах спостерігалося зменшення об­сягу цих надходжень у порівнянні з 2002 роком, зокрема по бю­джету Харківської, Кіровоградської, Чернігівської областей.

Однак, більшість видів податків та плат, закріплених за місцевими бюджетами (плати за землю, ліцензії та сертифіка­ти, державну реєстрацію, за торговий патент, штрафи, єдиний податок для малого підприємництва), не є стабільними джере­лами надходжень, за винятком прибуткового податку з грома­дян, що викликає необхідність покриття бюджетних дефіцитів за рахунок коштів державного бюджету України [1, с. 25]. Це обмежує повноваження і рівень автономності органів місцево­го самоврядування у визначенні пріоритетів бюджетних ви­датків, позбавляє їх самостійності у вирішення нагальних про­блем розвитку.

Питома вага міжбюджетних трансфертів у доходній час­тині загального фонду місцевих бюджетів починаючи з 1999 р. постійно збільшувалась: у 1999р. — 18,0%, 2000р. — 23,6, 2001р. — 28,9, 2002р. — 31,2%, 2003р. — 38, 4%, проте їх частка в розрізі бюджетів адміністративно-територіальних одиниць суттєво відрізняється. Так, у 2003 р. на долю офіційних транс­фертів по місту Києву припадало 8,9 відсотка, а місцеві бюд­жети Тернопільської області були сформовані за їх рахунок на 66,5%, Волинської — 62,5%, Житомирської — 61,5% та Закар­патської -63,2%. Таке становище свідчить про значну за­лежність місцевих бюджетів від державного та недостатність у них власних стабільних джерел надходжень, що значною мірою обмежує маневреність фінансових ресурсів у забезпе­ченні економічного і соціального розвитку регіонів. До того ж, надання трансфертів з державного бюджету місцевим недо­статньо пов'язане з прогнозними та нормативними параметра­ми розвитку регіонів-отримувачів. Ще одним суттєвим не­доліком бюджетної системи України в частині перерозподілу ресурсів між різними її рівнями є неможливість контролю за цільовим та ефективним використанням отриманих транс­фертів регіональними фінансовими органами.

Основою поліпшення міжбюджетних відносин, стабілізації планування доходів та видатків місцевих бюджетів та гаранту­вання їх достатнього фінансового наповнення має бути Бюд­жетний кодекс України. Особливого значення набуває визна­чення ним бюджету розвитку регіону, джерел його наповнен­ня та напрямів використання фінансових ресурсів. Це дасть місцевій владі змогу реалізовувати довгострокові інвестиційні проекти, спрямовані на всебічний розвиток регіонів.

Для розв'язання проблеми достатнього фінансового забез­печення доходної та видаткової частин місцевих бюджетів та вдосконалення міжбюджетних відносин необхідним є дотри­мання таких принципів та рекомендацій:

забезпечення стабільності та передбачуваності надход­жень до бюджетів всіх рівнів;

детальне визначення видатків, що фінансуються з місцевих та державного бюджету відповідно до вирішення за­гальнодержавних проблем та завдань місцевого значення;

визначення величини видатків та доходів місцевих бю­джетів і побудова системи міжбюджетних відносин на основі беззаперечного фінансування мінімальних соціальних стан­дартів;

неухильне дотримання центральними органами дер­жавного управління принципу делегування органам місцевого самоврядування додаткових повноважень після чіткого визна­чення фінансової, незалежної від трансфертів з державного бюджету, бази їх здійснення;

створення умов для підвищення зацікавленості органів місцевого самоврядування у формуванні стабільної доходної бази місцевих бюджетів та, водночас, скороченні неефектив­них видатків;

подальша оптимізація системи місцевих податків і зборів за видами (наприклад, запровадження податку на неру­хоме майно), ставками та базою оподаткування, збільшення їх питомої ваги у структурі доходів місцевих бюджетів. Важелі впливу на види і розмір місцевих податків мають значною мірою переміщуватись на регіональний і місцевий рівні для більш ефективного розв'язання їх соціально-економічних про­блем;

удосконалення роботи місцевих податкових ор­ганізацій з метою поліпшення стягнення податків;

активізація використання цінних паперів (облігацій внутрішньої та зовнішньої місцевої позики) для фінансування поточного дефіциту місцевих бюджетів, зменшення коливань в обсягах податкових надходжень, фінансового забезпечення місцевих програм розвитку та капіталомістких проектів;

економічно обґрунтоване та своєчасне надання дотацій, субсидій та субвенцій, особливо регіонам, можливості яких щодо нарощування доходної частини бюджетів обмежені.

Таким чином, можна визначити основні принципи підви­щення рівня бюджетного забезпечення розвитку регіонів у період реформування економіки і становлення ринкових відносин: створення загальних умов стабілізації і сталого еко­номічного розвитку, формування ефективних ринкових ме­ханізмів господарювання. До найбільш важливих принципів слід віднести:

створення єдиного правового поля ринкових реформ та розвитку територій, забезпечення узгодженості законодавчо­нормативних актів з питань економічної, зокрема бюджетної, регіональної політики та місцевого самоврядування;

продовження подальшої децентралізації управління на основі зростання ролі територіального фактора розвитку дер­жави. Зокрема, це розподіл функцій, повноважень, відповідальності і фінансових ресурсів між державними, регіональними та місцевими органами влади, а також підви­щення ролі місцевого самоврядування;

здійснення регіональної економічної політики на ос­нові узгодження державних та регіональних інтересів, викори­стання переваг територіального поділу праці, природно-ре­сурсного і науково-виробничого потенціалу територій;

створення економічних засад для нарощування вироб­ничого, в першу чергу промислового, потенціалу адміністра­тивно-територіальних одиниць як основи збільшення місце­вих бюджетних ресурсів;

реформування системи міжбюджетних відносин з ура­хуванням принципів збалансованості і прозорості бюджетів та відповідальності суб'єктів цих відносин за використання бюд­жетних ресурсів.

Зазначені принципи сприятимуть комплексному розвит­ку продуктивних сил України та її регіонів і зменшенню міжрегіональних соціально-економічних контрастів.

У вирішенні проблеми фінансового вирівнювання соціального і економічного розвитку регіонів необхідно врахо­вувати як існуючу диференціацію природних, соціально-демо­графічних та економічних умов, так і вимогу забезпечення єдиного рівня соціальних послуг на душу населення в ме­жах усієї України. Важливим є застосування світового досвіду у визначенні найбільш прийнятних методів наповнен­ня місцевих бюджетів, особливо у частині використання новітніх ринкових інструментів — різноманітних видів місце­вих цінних паперів.

Таким чином, забезпечення достатньої та стабільної фінансової бази місцевого самоврядування як за рахунок зба­лансування місцевих бюджетів, так і ефективного реформу­вання системи міжбюджетних відносин, сприятиме еко­номічному розвитку регіонів та зростанню рівня життя насе­лення в окремих адміністративно-територіальних одиницях і стане міцною основою загальнодержавного поступу.

Стабілізація і розвиток економіки регіонів значною мірою пов'язаний також із впровадженням дієвої грошово-кредит­ної політики, формуванням ефективної банківської систе­ми та відповідних механізмів її реалізації.

Найгострішими протягом 1995-2003 рр. залишались про­блеми формування ефективної грошово-кредитної політики, спрямування її на структурну перебудову і розвиток еко­номіки.

Жорстка монетарна політика в умовах економічної та фінансової кризи була спрямована, з одного боку, на забезпе­чення фінансової стабілізації за допомогою тотального регу­лювання операцій на валютному ринку, введення валютного коридору, підвищення розміру обов'язкових банківських ре­зервів (з 15% у 1995 році до 17% у 1998-1999 роках); з другого — на застосування високої облікової ставки Національного банку України (середньозважена фактична ставка у 1995 році становила 82,1%, 1999 р. — 44%, ставка комерційних банків за кредитами у відповідний період — 107,1 і 53,6%). Це обумови­ло обмеження доступу суб'єктів господарювання до довгост­рокових кредитів, гальмування виробничої та інвестиційної діяльності підприємств. Внаслідок фінансової кризи (офіційний курс гривні відносно долара зріс з 3,427 грн. у 1998 році до 5,4345 грн. у 2000 р.) відбулося зростання споживчих цін на продовольчі та непродовольчі товари (індекс зростання цін за грудень 2000 року до грудня попереднього року стано­вив 125,8%), а також падіння курсів акцій.

Кредитна політика протягом 1995-2003 рр. та відповідний механізм її реалізації не завжди сприяли забезпе­ченню тактичних і стратегічних цілей та завдань розвитку еко­номіки як на державному, так і регіональному рівнях. Зокре­ма, кредитна політика характеризувалася: активним викорис­танням кредитів Національного банку України, переважно для фінансування програм уряду, які становили у 1995р. — 51,8, 1996р. — 51,5, 1997р. — 44,5, 1998р. — 46,4, 1999р. — 45,4, 2000р. — 36,1, 2001р. — 27,7, 2002р. — 20,7% до загального об­сягу заборгованості по кредитах, наданих банками; розбіжнос­тями між офіційно оголошеною та фактичною обліковою став­кою Національного банку України; наданням пільгових кре­дитів деяким галузям народного господарства і, зокрема, дер­жавним підприємствам, тоді як недержавні підприємства от­римували позику в комерційних банках під високий відсоток (у 1994 — 201,7%, 1995 — 107,1, 1996 р. — 53,4, 2000 р. — 40,3,

2001 — 31,9%).

Надалі, внаслідок проведених заходів монетарної стабілізації, спостерігалось певне покращання стану банківської системи України. Так, норматив обов'язкового ре­зервування коштів комерційних банків у НБУ був знижений з 15% у 2000 році до 0-12% у 2003 році, а середньозважена фак­тична облікова ставка НБУ — з 29,6% у 2000 р. до 8,1% у 2003 (загальне її зменшення з 1995 року становить більше 9 разів). Значно нижчими стали і відсоткові ставки комерційних банків за кредитами — у 2003 році в середньому 17,7%, тобто більше, ніж в 2 рази порівняно з 2000 роком, коли вони становили

40,3%.

Зміни у кількості банківських установ в бік зменшення (з 230 у 1995 році до 179 у 2003 році) є свідченням як посилення конкуренції в цьому секторі фінансової діяльності, так і проце­су оптимізації величини банківської системи відповідно до по­треб галузей економіки. Слід відзначити значну нерівномірність розміщення банківських установ по території країни. Так, за період 2000-2003 рр. в середньому 53,3% діючих банків зареєстровано в м. Києві (від 79 до 85 одиниць). На дру­гому місці за цим показником знаходяться Дніпропетровська (11-13) та Харківська (12 банків) області. Третє місце розділи­ли Донецька (8-11) та Одеська (9-10) області. В той же час в 10 регіонах (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чер­каська області) у 2001-2003 роках не було жодного банку, а ли­ше філії та відділення. Таким чином, у 2003 році 81,5% банківських установ розміщувався в 5 областях України.

Характерною тенденцією розвитку банківської системи є постійне нарощування статутних фондів комерційних банків. Якщо за період 1997-1999 рр. сплачений статутний капітал діючих комерційних банків збільшився на 1354 млн. грн., то у 2000-2003 роках — на 4450 млн. грн. У 2003р. порівняно з 2002р. він зріс на 35,2%. Це пов'язано з формальним виконан­ням вимог НБУ щодо нарощування статутних фондів і укруп­ненням банківських установ внаслідок стабілізації та розши­рення їх діяльності. Важливим показником функціонування банківської системи є фінансовий результат діяльності банків, який свідчить про подолання збитковості (чистий збиток у 2000 році становив 30 млн. грн.) та зростання їх прибутковості з 530 млн. грн. у 2001 р. до 827 млн. грн. у 2003 р.

Стабілізація курсу національної грошової одиниці (зміни офіційного курсу гривні відносно долара у 1999-2002 роках не перевищували 0,2182 грн.) та зменшення індексу інфляції (99,4% у грудні 2002 року до грудня 2001) зумовили здешев­лення залучених банками коштів. Тобто, відсоткові ставки ко­мерційних банків за депозитами у національній валюті знизи­лися з 61,2% у 1995 році до 7,8% у 2002 році (майже у 8 разів) та наблизилися до депозитних ставок у фінансово стабільних країнах. Однак, у 2003 році спостерігалося деяке підвищення відсоткових ставок за депозитами до 8,0%, однією з причин якого було підвищення індексу інфляції (108,2% у грудні 2003 року до грудня 2002).

У 2000-2003 стабільно зростав обсяг кредитів, наданих ко­мерційними банками в економіку України — з 19,6 млрд. грн. до 67,8 млрд. грн., тобто у 3,4 рази. Частка кредитів, виданих в національній валюті, підвищилася з 48,5% загального обсягу кредитів комерційних банків у 1999 році до 58% у 2002-2003 роках, що також є свідченням стабілізації гривні та відновлен­ня довіри до неї з боку суб'єктів господарювання.

Тривалий час в економіці країни (1991-1999 рр.) спос­терігалось прискорене зростання обсягу грошей поза банками.

Зокрема, у 1995 році гроші поза банками становили 37,8% (2623 млн. грн.) до загальної грошової маси в обігу України, у 1997 році — відповідно 48,9% (6132 млн. грн.), 1998р.- 45,6% (7158 млн. грн.), 1999р.- 43,4% (9583 млн. грн.). Це явище не­гативно вплинуло на розміри внутрішніх заощаджень у банківських установах і відповідно на процеси інвестування. Однак, у 2000-2002 рр. цей показник стабілізувався на рівні 39-42%, а в 2003 році навіть зменшився до 34,6%. Це разом із збільшенням обсягів строкових депозитів та коштів до запи­тання свідчить про поступове відновлення довіри до фінансо­вих інституцій та може бути підставою для зменшення фінан­сової бази тіньової економіки (табл. 8.3).

Кредитна база банківських установ зростала і завдяки збільшенню обсягів коштів, залучених на рахунки населення та суб'єктів господарювання в національній та іноземній ва­лютах. Так, якщо прийняти за базу 1995 рік, то в 1996 р. депо­зити в національній валюті збільшилися в 1,3 рази, 1997р. — у 1,7 рази, 1998р. — у 1,9 рази, 1999р. — у 2,5 рази, 2000р. — у 4,2 рази, 2001р. — у 6,4 разів, в 2002р. — у 9,5 разів, 2003р. — у 15,4 разів. Щодо депозитів в іноземній валюті, то зростання їх об­сягу відповідно складає (порівняно з 1995 роком): у 1997р. — 1,06 рази, 1998р. — 2 рази, 1999р. — 3,4 рази, 2000р. — 4,6 рази, 2001р. — 5,3 рази, 2002р. — 7,7 рази, 2003р. — 12,4 разів. Однак, розподіл залучених у 2003р. комерційними банками ресурсів значно відрізняється по регіонах України: 70,8% їх припадало на 6 областей (Дніпропетровська — 11,1%, Донецька — 9,4%, Львівська — 8,6%, Одеська — 4,3%, Харківська та АР Крим — по 4%) та м. Київ (29,4%). На три області з найменшою пито­мою вагою в загальному обсязі залучених коштів припадало 2,7%: Кіровоградська — 1%, Чернівецька — 0,9%, Закарпатська

0,8%. Щодо міста Києва, то в ньому на рахунки фізичних осіб залучено 26,5% всіх коштів в національній валюті та 33,4%

в іноземній.

Статистичні дані висвітлюють декілька важливих для процесу реформування економіки проблем. Насамперед, це високий рівень використання населенням іноземної валюти



 

для обслуговування процесів споживання та накопичення, що є наслідком недовіри до національної грошової одиниці та перспектив розвитку економічної ситуації загалом. Крім того, у 2001-2003 роках простежується різке збільшення обсягів вкладів населення в комерційних банках (у 4-15 разів порівня­но з 1995 р.), причому зростання вкладів в іноземній валюті ненабагато відстає від росту вкладів в національній валюті. Необхідно відзначити і достатньо велику частку депозитів в іноземній валюті у загальному їх обсягу, зокрема, у 1998р. — 39%, 1999 — 43,8%, 2000 — 38,4%, 2001 — 32,3%, 2002 — 32%, 2003 — 31,9%. Тобто, навіть відчуваючи певну економічну стабілізацію, про що свідчить загальне зростання обсягів депо­зитів та деяке зниження частки депозитів в іноземній валюті, населення не визнає безповоротність і довготривалість еко­номічного росту та стабільність гривні. Обіг іноземної валюти, в умовах, коли, відповідно до законодавства, єдиним платіжним засобом на території України є національна грошо­ва одиниця, свідчить про те, що існує частина операцій, які не відображаються в офіційній статистиці. Нерівномірний роз­поділ обсягів коштів, залучених банками на рахунки фізичних осіб, є відображенням різниці в рівнях доходів населення різних регіонів і свідчить про невиконання визначених соціальних стандартів для багатьох його категорій.

Гостро стоїть також проблема достатнього кредитування пріоритетних напрямів розвитку економіки. Саме не­раціональна спрямованість кредитної політики комерційних банків стала однією з причин обмеження кредитування інно­ваційних проектів виробництва та розгортання інфляційних процесів.

Згідно статистичних даних у 2002-2003 роках найбільші об­сяги кредитних ресурсів були надані підприємствам обробної промисловості (28,7% загальної суми наданих кредитів у 2002 р. та 24,7% — у 2003 р.) та оптової та роздрібної торгівлі (відповідно 37,1% та 36,3%). В той же час господарюючі суб'єкти таких важливих для стабільного функціонування еко­номіки видів діяльності як добувна промисловість, вироб­ництво електроенергії, газу та води, будівництво, транспорт от­римали сукупно у 2002р. — 5275 млн. грн. (12,5%), у 2003р. — 7791 млн. грн. (11,4%) кредитів комерційних банків. Це свідчить про стабільну орієнтацію кредитних установ на сфери діяльності з швидким періодом обороту коштів. На підприємства сільського, лісового та рибного господарства у 2003р. припадало 6,8% загального обсягу наданих кредитів.

У 2003 р. порівняно з 2002 р. загальна сума наданих кре­дитів зросла на 25800 млн. грн. або 61,4%, в тому числі за вида­ми діяльності: будівництво — на 76,8%, сільське господарство, мисливство, лісове господарство — 72,3%, транспорт — 66,5%, оптова та роздрібна торгівля — 57,7%, добувна та обробна про­мисловість — більше 39%. Найбільшим був приріст кредиту­вання у невиробничих видах діяльності — охорона здоров'я та соціальна допомога (195,1%), державне управління (148,4%), готелі і ресторани (100,8%), на які припадають найменші част­ки в загальному обсязі кредитів (0,2-0,4%). Найменшим був приріст у виробництві електроенергії, газу та води — 17,6%.

Слід відмітити, що у 2002-2003 роках пожвавилося креди­тування комерційними банками населення. Так, якщо у 2002 р. фізичним особам було надано 3313 млн. грн. (7,9% загально­го обсягу наданих кредитів), то у 2003р. — 8986 млн. грн. (13,2%), що становить 171,2% рівня 2002 року. До того ж, 67,5% кредитів у 2003р. були довгостроковими, тобто, креди­тування стає одним з важливих джерел фінансування як по­точних витрат населення, так і довгострокових (навчання, придбання житла).

Важливим показником є частка довгострокових кредитів в загальному їх обсязі. Так, обсяг кредитів, наданих банками на кінець року становив: у 1999 р. 11787 млн. грн., з яких заборго­ваність за довгостроковими кредитами складала 22,4%; у 2000р. відповідно — 19574 та 17,9%; у 2001 — 28373 та 21,7; у 2002 — 42035 та 28,2; у 2003 — 67835 та 45%. Короткострокові кредити в національній та іноземній валюті на кінець року складали: у 1999р. — 77,6, 2000р. — 82, 2001р. — 78,3, 2002 р. — 71,8, 2003 — 55% (табл. 8.4).

 

СП


Вимоги банків за наданими суб'єктам господарювання кредитами (включаючи нараховані відсотки)

 


X о и

Яс

н и

а

я

 

У період 1992-2003 років обсяг кредитів комерційних банків в національній валюті завжди (крім 1999 р.) перевищу­вав кредити в іноземній валюті. Однак, щодо їх розподілу за строками, то простежуються різні тенденції: якщо обсяг корот­кострокових кредитів в гривні в зазначений період більше, ніж в іноземній валюті, то по довгострокових у 1998-2003 роках спостерігалось переважання "інвалютних" кредитів. У 2003 році порівняно з попередніми роками частка довгострокових кредитів помітно збільшилася, що свідчить про стабілізацію макроекономічної ситуації та поступову переорієнтацію банків на кредитування технічного і технологічного оновлен­ня економіки.

Аналіз галузевої структури коротко- та довгострокових кредитів у 2002-2003 роках свідчить про збереження визначе­ної тенденції — переважного кредитування обробних галузей промисловості та підприємств торгівлі: на перше припадає 26,7% всіх короткострокових кредитів та 22,3% — довгостро­кових, на друге, відповідно — 40,2% та 31,5%. В той же час підприємства десяти видів діяльності (рибне господарство, до­бувна промисловість, виробництво електроенергії, газу та во­ди, будівництво, готелі та ресторани та інші) у 2003 році су­купно отримали тільки 12,3% загального обсягу короткостро­кових кредитів та 10,5% — довгострокових.

Щодо регіонального аспекту структури розміщення кре­дитних вкладень як коротко- так і довгострокових (у національній та іноземній валюті), то за даними порівняльно­го аналізу вона є суттєво диференційована. Так, у 2002 році структура загальної суми кредитів була наступна: у Централь­ному економічному районі — 45,3% і, зокрема, в Київській об­ласті — 44,1; у Придніпровському — 16,0, у тому числі в Дніпропетровській області — 11,7; Східному — 8,8, у тому числі в Харківській — 5,5; Південному — 9,4, в тому числі в Одеській — 4,3; Донецькому — 9,1, в тому числі Донецькій — 7,7% до загального обсягу.

В той же час у трьох економічних районах ця частка стано­вила лише від 2,1 до 5,5%, а саме: у Подільському — 2,1, Поліському — 3,7 та Карпатському — 5,5.

В 2003 році Центральний та Придніпровський райони та­кож були лідерами за обсягами кредитів комерційних банків — 44 та 15,9% відповідно. У Східного, Донецького та Півден­ного районів — середні показники (від 9,2 до 9,8% загального обсягу кредитів по Україні). На жаль, не зазнала змін ситуація з кредитуванням суб'єктів господарювання в районах-аутсай­дерах — Подільському (2,4%), Поліському (3,6%) та Карпатсь­кому (5,6%), що свідчить про перебування економіки цих регіонів в затяжному депресивному стані. У 2003 р. на 20 обла­стей припадало 12,8% загального обсягу довгострокових кре­дитів та 15% — короткострокових.

Отже, позичковий капітал концентрується, переважно, у п'яти економічних районах — Центральному, Придніпровському, Південному, Донецькому та Східному (табл. 1.6). При цьому наявна значна нерівномірність у роз­поділі кредитів по областях. Наприклад, у 2003 році 16 об­ластей мали найменші частки в загальному обсязі кредитів — до 2%, а майже половина його (42,8%) припадала на одну Київську область (включно з м. Київ). До того ж, і серед обла-стей-лідерів за обсягами отриманих кредитів простежується значний відрив однієї: Київська область — 42,8%, Дніпропет­ровська — 11,8%, Донецька — 7,6%, Харківська — 5,7%.

В розміщенні кредитів з різним строками погашення лідерами виступають також Центральний та Придніпровський економічні райони, але в розподілі третьо-го-п'ятого місць простежуються деякі відмінності. Так в ко­роткостроковому кредитуванні у 2003 р. ці місця посідали, відповідно, Донецький (6,3%), Східний (5,2%) та Південний (4,7%) райони, а у довгостроковому — Південний (5,1%), Східний (4,0%) та Донецький (3,0%) райони. Це свідчить про диференціацію фінансового стану регіонів та різний рівень їх привабливості для здійснення як поточної господарської діяльності, так і довгострокових інвестиційних проектів.

Відрізняються економічні райони і за темпами зрос­тання кредитних вкладень у національній та іноземній ва­люті, хоча тут регіональні відмінності значно менші. Якщо у 1999 році порівняно з 1995 індекс росту по Україні становив 2,9 рази, то при порівнянні 2003 та 1999 років простежується вже інша тенденція.

При підвищенні індексу росту кредитних вкладень зага­лом по Україні (5,8 разів), у двох економічних районах в 2003 році цей показник був нижчий і становив: у Придніпровсько­му — 4,8 рази, Центральному — 5,3 рази; в усіх інших еко­номічних районах цей показник був вищий за середній в Ук­раїні: у Східному — 6,0, Карпатському — 6,5, Поліському — 7,1, Південному — 7,4, Донецькому — 7,7, в Подільському — 8,2 разів. До того ж, найбільші темпи зростання спостерігались в районах, які становлять незначну частку в загальному обсязі кредитних вкладень (3,6, 10,0, 9,2 та 2,4% відповідно), а в рай­онах, на які припадає основна частка наданих кредитів, відбу­валась стабілізація нарощування обсягів кредитування (в Центральному та Придніпровському районах). Такі зміни свідчать про активізацію діяльності господарюючих суб'єктів, розташованих в периферійних областях та формування пере­думов для подальшого вирівнювання економічного розвитку регіонів (див. табл. 8.5).

Зміни в обсягах кредитних вкладень станом на 01.01.2004 проти 1999 року в регіональному розрізі зводяться до наступ­ного: індекси росту обсягів кредитів, вищі, ніж середні в Ук­раїні, спостерігались у 18 областях, нижчі — в 6, а в одній (Іва­но-Франківській) дорівнювали середньому рівню. При цьому відмічається невелика різниця між мінімальним значенням показника (4,0-4,7 рази у Полтавській та Дніпропетровській областях) та середнім по Україні (5,8 разів). В той же час мак­симальні значення темпів зростання (10,2 разів у Рівненській та 12,3 у Сумській областях) помітно відрізняються від загаль­ноукраїнського.

Існуюча різниця у залученні кредитних коштів вказує на різний ступінь взаємодії підприємств та організацій регіонів з комерційними банками. Разом з тим, слід зазначити, що наве­дені темпи зростання не відображають реального рівня кре­дитного забезпечення потреб розвитку підприємств. Про не-




Продовження табл. 8.5

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернігівська

1,1

1,0

0,1

ІД

0,9

0,2

1,0

0,8

0,2

1,0

0,6

0,4

Придніпровсь­кий

18,6

15,4

3,2

17,1

13,1

4,0

16,0

12,1

3,9

15,9

8,1

7,8

Дніпропетров­ська

13,6

11,1

2,5

12,2

8,9

3,3

11,7

8,4

3,3

11,8

5,6

6,2

Запорізька

4,5

4,0

0,5

4,5

3,9

0,6

3,8

3,3

0,5

3,4

2,1

1,3

Кіровоградська

0,5

0,3

0,2

0,4

0,3

0,1

0,5

0,4

0,1

0,7

0,4

0,3

Східний

9,3

8,0

1,3

8,5

6,8

1,7

8,8

6,2

2,6

9,2

5,2

4,0

Полтавська

3,0

2,8

0,2

2,3

1,9

0,4

2,4

1,8

0,6

2,5

1,4

ІД

Сумська

0,6

0,5

0,1

0,8

0,7

0,1

0,9

0,7

0,2

1,0

0,6

0,4

Харківська

5,7

4,7

1,0

5,4

4,2

1,2

5,5

3,7

1,8

5,7

3,2

2,5

Центральний

45,6

36,2

9,4

45,4

33,9

11,5

45,3

30,1

15,2

44,0

24,3

19,7

Київська (з м.Київ)

44,8

35,4

9,4

44,3

32,9

11,4

44,1

29,2

14,9

42,8

23,7

19,1

Черкаська

0,8

0,8

-

ІД

1,0

0,1

1,2

0,9

0,3

1,2

0,6

0,6

 

достатність обсягів кредитів, наданих комерційними банками суб'єктам господарювання у період 1995-2003 рр., свідчить хронічна нестача оборотних коштів у більшості підприємств, наявність у них великої дебіторської та кредиторської заборго­ваності, в тому числі простроченої.

Структура розміщення довгострокових кредитів по еко­номічних районах характеризується наступним. У всіх райо­нах відбулися позитивні зрушення — збільшення частки дов­гострокових кредитів в загальному обсязі кредитування. Най­менша величина приросту спостерігалась в Центральному (з 9,4% у 2000 р. до 19,7% у 2003р.) та Придніпровському (з 3,2 до 7,8%) районах, які, тем не менш, постійно займали перше та друге місця за цим показником. Частка довгострокових кре­дитів у Східному, Поліському та Донецькому економічних районах зросла відповідно у 3,1, 4 та 5 разів. Особливе місце займає Подільській район, в якому відбулось найбільше зрос­тання частки довгострокових кредитів — в 11 разів, але він за­лишається на останньому місці серед усіх економічних рай­онів в загальному розподілі обсягів кредитування (0,1% у 2000р. та 1,1% у 2003р.). В Карпатському та Південному райо­нах зростання частки довгострокових кредитів у 2000-2003 ро­ках було майже однаковим (2,7-2,8 рази), але на другий в усі роки припадав вдвічі більший обсяг кредитів, ніж на перший.

Необхідно також зазначити, що наведені позитивні тен­денції мали місце лише за останні чотири роки, а порівнян­ня даних за 1995-2003 рр. свідчить про значну нерівномірність обсягів кредитування по роках. Так, у 2003 році порівняно з 1995р. значне зростання обсягів довгострокових кредитів спо­стерігалось в Центральному (найбільший показник — з 2,4% у 1995р. до 19,7% у 2003р.), Східному, Придніпровському, Південному, Карпатському економічних районах, а у Донець­кому та Подільському — незначне (з 2,9% до 3% та з 0,7% до

1,1%).

Особливістю регіонів обласного рангу є те, що частка довгострокових кредитів у більшості з них продовжувала залишатися мізерною. Про це свідчать наступні дані: по двох областях відбулося зниження питомої ваги (Луганській та Чернівецькій); по трьох питома вага залишилася майже без змін (Донецькій, Вінницькій, Хмельницькій, Івано-Франківській, Кіровоградській); по інших — відбулися пози­тивні зрушення, зокрема, по Київській — збільшення з 2,2% у 1995р. до 19,1% у 2003 р.

Отже, проблема ліквідації ізольованості товаровироб­ників від кредитних ресурсів залишається невирішеною і пов'язана, насамперед:

з високим рівнем процентних ставок за кредити, як облікової середньозваженої ставки НБУ так і, відповідно, ста­вок комерційних банків;

з високим ризиком неповернення кредитів та низьким рівнем їх забезпечення. Динаміка обсягів проблемних кре­дитів в останні роки погіршилась: на 01.01.2001 р. прострочені та сумнівні щодо повернення кредити становили — 2679 млн. грн., на 01.01.2002 — 1863 млн. грн., на 01.01.2003 — 2113 млн. грн., на 01.01.2004 — 2500 млн. грн. Структура заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками суб'єктам гос­подарювання, наступна: стандартні кредити за встановленим терміном на 01.01.2003 р. становили 69,7%, пролонговані — 9,8, прострочені — 17,1, сумнівні щодо повернення — 3,4%. Висока частка пролонгованих, прострочених та сумнівних щодо повернення кредитів свідчить про неефективне викорис­тання наданих кредитів і високий ступінь ризику неповер­нення кредиту;

з відсутністю чіткого і ефективного механізму банкрут­ства підприємств та механізму їх санації, що призводить до зростання безнадійних боргів і негативно впливає на прибут­ковість банків.

Розв'язання проблеми доступності кредитів для господа­рюючих суб'єктів потребує удосконалення кредитної політи­ки, зокрема: спрямування її на реформування економіки та за­безпечення структурних перетворень за допомогою збільшен­ня обсягів в першу чергу довгострокових кредитів реальному сектору економіки, а також формування відповідної законо­давчої бази, впровадження ґрунтовного, ефективного ме­ханізму банкрутства і викупу боргів.

Одним з найважливіших секторів фінансування регіональних економік є розвиток фондового ринку, який на­буває все більшої ваги в сучасній ринковій економіці завдяки здатності мобілізовувати, надавати та перерозподіляти інвес­тиційні ресурси. Певна стабілізація економічного розвитку дер­жави в останні роки створила умови для зростання попиту на гроші, підвищення довіри суб'єктів господарювання до фінан­сових установ, більш повного використання фінансових інстру­ментів фондового ринку. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі — ДКЦПФР) інтегральний індекс фондового ринку України — комплексний показник об­сягів та активності ринку — в період з 01.07.2000 р. по 01.12.2003 р. зріс з 1,1 до 1,83, тобто, в 1,66 раз.

На фондовому ринку України представлені 34263 акціонерних товариства — емітентів акцій та інших цінних па­перів. Переважна більшість акціонерних товариств зосередже­на у м. Києві та Київській області (8975 або 26,1 % загальної кількості), Харківській (2900 або 8,5%), Донецькій (2805 або 8,2%), Дніпропетровській (2771 або 8,1%), Запорізькій (1388 або 4,1%), Одеській (1307 або 3,8%) областях.

Загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих ДКЦПФР, станом на 01.01.2004 становить 110,26 млрд. грн. За період 2000-2002 рр. спостерігалось збільшення практично всіх показників щодо випуску, обігу та реєстрації цінних па­перів. Так, якщо у 1999 р. обсяг зареєстрованих ДКЦПФР ви­пусків цінних паперів складав 31,68 млрд. грн., то у 2000 р. — 47,29, у 2001 р. — 69,69, у 2002 р. — 86,79 млрд. грн., у 2003 р. — 23,62 млрд. грн., що є найвищим показником з початку реєстрації випусків цінних паперів. У 2003 році, порівняно з 2002 роком, спостерігається тенденція щодо переважного ви­пуску цінних паперів у промислових регіонах України. Найбільша кількість випусків акцій була зареєстрована у м. Києві та Київській області (369 або 32,0% від загальної кількості), Харківській (116 або 10,1%), Дніпропетровській (67 або 5,8%), Донецькій (59 або 5,1%), Одеській (49 або 4,3%), Запорізькій (48 або 4,2%) областях та, в Автономній Рес­публіці Крим (51 або 4,4%).

Як і у попередні роки, провідні позиції серед фінансових інструментів за обсягами зареєстрованих випусків займають акції — 76,3% та облігації підприємств — 18% від загального об­сягу зареєстрованих випусків цінних паперів у 2003 році. В регіональному розрізі найбільші обсяги випусків акцій були за­реєстровані емітентами Київської, Дніпропетровської, Харківської, Полтавської та Луганської областей, сукупна пито­ма вага яких становила 79,4% від загального обсягу зареєстрова­них випусків акцій. Тобто, існує високий кореляційний зв'язок між рівнем промислового розвитку регіону та рівнем його інвестиційної привабливості, що знаходить вираження в збільшенні обсягів фінансування виробництва шляхом викори­стання інструментів фондового ринку.

Порівняно з відповідним періодом 2002 року зменшилась частка випусків акцій у зв'язку зі створенням відкритих акціонерних товариств із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (з 20,9% до 2,8%) та у зв'язку з індексацією основних фондів (з 15,7% до 4,6%). Збільшилась частка випусків акцій, зареєстрованих під час реорганізації то­вариств (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворен­ня) — з 5,9% до 20%. Також збільшилась частка випусків акцій відкритих акціонерних товариств, які створюються шляхом заснування органом, уповноваженим управляти об'єктами державної власності, та холдингових компаній, що створюють­ся в процесі корпоратизації та приватизації (з 1,6% до 6,1%).

Сумарна вартість зареєстрованих ДКЦПФР у 2003 році випусків акцій, що випускаються відкритими та закритими акціонерними товариствами з метою залучення коштів склала 13,023 млрд. грн., що становить 53,6% від загального обсягу за­реєстрованих випусків цінних паперів. Порівняно з минулим роком, збільшився як загальний обсяг цих випусків — на 5,832 млрд. грн., так і його питома вага до загального обсягу за­реєстрованих випусків акцій з 56,2% у 2002 році до 72,3% у 2003 році.

На ринку облігацій збереглась тенденція минулих років щодо збільшення обсягів їх випуску підприємствами. Серед фінансових інструментів у 2003 році облігації підприємств зайняли друге місце: було зареєстровано 169 випусків (на 61 більше, ніж у 2002р.) на суму близько 4,24 млрд. грн.

Це свідчить про уповільнення темпів процесу акціону-вання та приватизації, з одного боку, та нарощування статутних фондів акціонерними товариствами, діяльність яких є ефективною та прибутковою, а також зростанням інтересу як емітентів, так і інвесторів до за­лучення коштів через випуск пайових та боргових цінних паперів, з іншого.

На відміну від акцій і облігацій, поява яких обумовлена безпосередніми потребами відтворювального процесу, виник­нення похідних цінних паперів викликано необхідністю пере­розподілу цінових ризиків, тобто страхування від зміни цін на ринку капіталів. Ринок похідних цінних паперів — найбільш динамічний сегмент світових фондових ринків. В Україні про­цес реєстрації похідних цінних паперів розпочався у 2000 році. Станом на 01.01.2004р. ДКЦПФР зареєстровано 8 випусків опціонів загальною кількістю 817,4 тис. шт. на суму 198,21 млн. грн. У 2003 році було зареєстровано 3 випуски опціонів кількістю 315,43 тис. шт. на суму 99,69 млн. грн.

Не отримало належного розвитку й таке джерело залучен­ня коштів до бюджетів місцевих органів влади як випуск облігацій місцевих позик. Протягом 1996-2003 років за­реєстровано 2 випуски облігацій місцевої позики на суму 150,5 млн. грн. (Броварська та Київська міські Ради).

Щодо чисельності професійних учасників цього ринку, то на 01.01.2004 р. вона складала: торговців цінними паперами — 871 (проти 860 у 2002р.), зберігачів цінних паперів — 122 (у 2002р. — 106), реєстраторів власників іменних цінних паперів — 365 (на один менше, ніж у 2002р.), інститутів спільного інве­стування — 109 (на 20 менше кількості у 2002р.), фондових бірж та торговельно-інформаційних систем — 10 (у 2002р. — 9), саморегулівних організацій ринку цінних паперів — 11.

Діяльність професійних учасників ринку цінних паперів характеризується такими показниками. У 2003 році було зафіксовано найбільший за всю історію ринку цінних паперів України обсяг торгів, який склав 202,964 млрд. грн. Це на 94,356 млрд. грн. більше, ніж у 2002 році. Як і в попередні роки, найбільші обсяги виконаних угод було зафіксовано у областях, в яких знаходиться найбільша кількість торговців цінними па­перами. Майже 76,3% торговців, що здійснювали діяльність, зо­середжені у п'яти областях України: у Київській області та м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській та За­порізькій областях. Обсяги виконаних угод цими торговцями складають 96,5% від загального обсягу виконаних угод

Важливим фактором, який впливає на розвиток ринку цінних паперів є створення умов для виконання угод з цінни­ми паперами на організаторах торгівлі. Зосередження обігу цінних паперів на організаторах торгівлі має суттєве значення для підвищення відкритості, прозорості, ліквідності, інвес­тиційної ефективності фондового ринку, збільшення кількості укладених угод, визначення справедливої ціни на цінні папе­ри, що, в свою чергу, призведе до збільшення податкових над­ходжень до державного бюджету. У 2003 році питома вага об­сягу торгів на організаторах торгівлі у загальному обсязі торгів становила 1,8 %. Порівняно з 2002 роком цей показник зменшився на 4,2% (у 2002 р. — 6 %). Головною причиною зни­ження кількості та обсягів укладених угод на організаторах торгівлі було зменшення попиту на облігації внутрішньої дер­жавної позики в зв'язку із зменшенням їх доходності. Пози­тивною тенденцією є те, що зацікавленість до таких фінансо­вих інструментів як облігації підприємств зросла.

Незважаючи на загальне зменшення обсягу укладених угод на організаторах торгівлі, обсяг укладених угод на біржах у 2003 р. збільшився на 52,71 млн. грн., що пов'язано зі збільшенням укладених угод на Донецькій, Кримській фондо­вих біржах та появою нового організатора торгівлі — Лугансь­кої фондової біржі. Вже п'ять років поспіль залишається незмінною ситуація, коли найбільші за обсягом угоди викону­ються з векселями та акціями. У 2003 р. провідні позиції за об­сягами укладених угод серед організаторів торгівлі займали Перша Фондова Торговельна Система — 91,03% та Донецька фондова біржа — 5,6%; на долю інших організаторів торгівлі припадало лише 3,37%.

Регіональне представництво реєстраторів власників імен­них цінних паперів сформувалося у попередні роки. Більшість з них знаходиться у промислово розвинутих регіонах, де скон­центрована переважна більшість емітентів іменних цінних па­перів.

Перше місце за кількістю реєстраторів займає Київська область та м. Київ — 31% від загальної кількості реєстраторів. Відповідно, у цьому ж регіону знаходиться і найбільша кількість емітентів, реєстри яких ведуть реєстратори, що ста­новить 29,33% від загальної кількості емітентів. Друге місце за кількістю реєстраторів займає Дніпропетровська область — 8,31% від загальної їх кількості та 11,88% від загальної кількості емітентів, реєстри яких вони ведуть. Третє місце на­лежить Харківській області — 7,48% від загальної кількості реєстраторів та 6,81% — емітентів.

Щодо діяльності зберігачів цінних паперів, то протягом останніх років відбувається збільшення кількості відкритих у них рахунків, збільшення кількості цінних паперів та кількості випусків, які обліковуються у зберігачів, що обумов­лено збільшенням обсягів випусків цінних паперів у бездоку-ментарній формі, збільшенням обсягів знерухомлення цінних паперів, особливо власниками-нерезидентами.

З метою створення ефективної системи регулювання та контролю на ринку цінних паперів були утворені саморе-гулівні організації ринку цінних паперів (СРО), які об'єдну­ють професійних учасників ринку цінних паперів за видами діяльності, а саме: реєстраторів, торговців, зберігачів та депо­зитаріїв, а також інвестиційних керуючих. Основними їх за­вданнями є установлення правил, стандартів та вимог до здійснення діяльності з цінними паперами, норм та правил по­ведінки, вимог до професійної кваліфікації фахівців — членів

СРО та здійснення контролю за їх дотриманням; сприяння здійсненню професійної діяльності членами СРО; розробка та здійснення заходів щодо захисту прав членів СРО. У 2003 ро­ку в Україні діяло 11 саморегулівних організацій ринку цінних паперів, серед яких: 5 бірж, 4 асоціації та 2 торговель­но-інформаційні системи. Членами СРО є 1461 професійний учасник ринку цінних паперів.

Отже, аналіз функціонування фондового ринку України дає змогу зробити висновок про початковий етап його розвитку, коли основними завданнями є формування достатнього обсягу (капіталізації) та видової різноманітності ринку, перерозподіл власності, обслуговування розрахунків між господарюючими суб'єктами, недостатній рівень поінформованості та довіри підприємств та населення до інструментів фондового ринку.

Таким чином, основними напрямами підвищення рівня фінансово-кредитного забезпечення розвитку регіонів у період реформування економіки і становлення ринкових відносин є наступні:

забезпечення здійснення державою регулюючих функцій в економічній сфері — створення загальних умов стабілізації і сталого економічного розвитку, протидія нега­тивним тенденціям в економіці за допомогою удосконалення економічної, фінансової та кредитної політики, застосування дієвих фінансових і кредитних важелів впливу, формування ефективних ринкових механізмів господарювання;

створення єдиного правового поля ринкових реформ та розвитку територій, забезпечення взаємної узгодженості зако­нодавчо-нормативних актів з питань регіональної еко­номічної, зокрема бюджетно-податкової та фінансово-кредит­ної, політики;

продовження подальшої децентралізації управління на основі зростання ролі територіального фактора розвитку дер­жави. Зокрема, це розподіл функцій, повноважень, відповідальності і фінансових ресурсів між державними, регіональними та місцевими органами влади, а також підви­щення ролі місцевого самоврядування;

формування та здійснення регіональної економічної політики на основі узгодження державних та регіональних інтересів, використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного і науково-виробничого потенціалу тери­торій, а також удосконалення міжбюджетних відносин;

покращення економічної ситуації в регіонах за допомо­гою подолання збитковості значної кількості підприємств, за­безпечення реальних джерел формування оборотних коштів, прискорення темпів структурних перетворень, посилення інноваційної спрямованості економіки, а також впровадження ефективного механізму банкрутства;

формування дійової фінансової та податкової політики на принципах стабільності та справедливості податкової сис­теми, створення однакових умов оподаткування незалежно від форм власності і галузевої належності з метою здійснення по­зитивних зрушень у фінансовому забезпеченні розвитку еко­номіки регіонів;

посилення регулюючого і стимулюючого впливу по­датків на розвиток виробництва через виділення нових пріоритетів у податковій політиці (збільшення податкових інвестиційних пільг, урахування впливу податків і податкових пільг на норму прибутку з капіталу);

спрощення діючої податкової системи, забезпечення стабільності податкових умов — розмірів ставок податків, їх кількості та бази оподаткування, врахування галузевих відмінностей при оподаткуванні в сфері амортизаційної політики, зниження ставок акцизного збору на основні види продукції широкого попиту, забезпечення захисту вітчизняно­го товаровиробника та надходжень до бюджету шляхом урегу­лювання рівня оподаткування імпортних товарів акцизним збором і ввізним митом; надання податкового кредиту на по­повнення нестачі оборотних коштів, яка пов'язана з міжсезон­ним розривом їх надходжень;

формування ефективної кредитної політики як одного із важелів реформування економіки та структурних перетво­рень шляхом збільшення обсягів кредитів за видами (коротко­і довгострокових) та раціонального їх спрямування, в першу чергу, для забезпечення пріоритетного розвитку наукоємних галузей і підприємств;

впровадження пільгового кредитування інноваційних і експортноорієнтованих проектів, що передбачені державними програмами пріоритетного розвитку;

погашення заборгованості по заробітній платі та пенсіях та підвищення їх рівня, здійснення виплат по зовнішньому боргу та індексації доходів громадян не-емісійним шляхом;

сприяння подальшому активному розвитку фондового ринку, використанню його інструментів для диверсифікації джерел фінансових ресурсів як поточної та інвестиційної діяль­ності підприємств, так і органів місцевого самоврядування.

Зазначені напрями вдосконалення фінансово-кредитної діяльності сприятимуть комплексному розвитку продуктив­них сил України та її регіонів і зменшенню міжрегіональних соціально-економічних контрастів.