5.3. Особливості комплексного розвитку продуктивних сил в ринковому середовищі господарювання

 

З'ясувавши основні ознаки, переваги й недоліки форму­вання й функціонування територіального господарства на за­садах комплексного розвитку в адміністративно-плановій еко­номіці, необхідно визначити сутність, поняття та особливі оз­наки комплексного розвитку господарства в умовах ринку, точніше — соціально орієнтованої ринкової економіки.

Перш за все в даному випадку треба зазначити, що явище комплексного розвитку продуктивних сил нерозривно пов'яза­не з територіальною організацією виробництва, яка є первин­ним по відношенню до комплексного розвитку соціально-еко­номічним явищем. При цьому не зовсім правомірно ототожню­вати ці два поняття. Територіальну організацію можна розгля­дати з двох боків — як цілеспрямовану та керовану систему те­риторіального поділу праці в народному господарстві країни й у кожному її регіоні, а також як відповідний цій системі процес розміщення й розвитку продуктивних сил. За своїм фізичним змістом територіальна організація господарства являє собою цілеспрямоване та впорядковане у часі просторове розміщення компонентів продуктивних сил суспільства. Комплексний роз­виток, у свою чергу, є наслідком цілеспрямованої територіаль­ної організації господарства регіону.

У свій час радянською школою економістів, які висунули й розвинули теорію комплексного розвитку продуктивних сил, заперечувалася органічна притаманність явища тери­торіальної організації господарства ринковій системі господа­рювання, а цілеспрямована, планова територіальна ор­ганізація господарства декларувалася явищем, внутрішньо притаманним лише соціалістичному способу виробництва з найвищим рівнем усуспільнення праці. Капіталістичному ж ладу приписувалася або відсутність чіткої цілеспрямованої те­риторіальної організації господарства, або лише її стихійна "самоорганізація", як віддзеркалення боротьби інтересів моно­польних виробників (в т.з. "імперіалістичній" фазі розвитку). Такі твердження у цілому знаходилися в прямому зв'язку з по­глядами класиків марксизму-ленінізму, які, однак, достатньо вірно для свого часу відображали соціально-економічне стано­вище країн епохи класичного та монополістичного капіталізму та (другої половини ХІХ — першої половини ХХ сторіччя). Економічною історією цього періоду дійсно підтверджується теза про незначний рівень розвитку уп­равління територіальною організацією господарства на рівні держав, що призвело до ряду кризових явищ в економіці, політичному житті, соціальному бутті суспільства тощо. В числі інших причиною Великої кризи 30-х років стали саме некеровані процеси територіальної "самоорганізації" суспільного виробництва. У багатьох країнах, що розвивають­ся й зараз процеси територіальної організації господарства знаходяться на стадії початкових спроб державного регулю­вання, навіть без ознак програмованого розвитку. Особливо характерний для країн африканського континенту некерова-ний розвиток територіальної організації суспільного вироб­ництва є першорядним чинником появи найзначніших у світі територіально-господарських диспропорцій розвитку продук­тивних сил і економічної й соціально-політичної проблем­ності цього регіону загалом.

Проте, починаючи з 30-х років минулого сторіччя, активне втручання державних органів влади в процеси економічного розвитку регіонів, у т.ч. й у територіальну організацію господар­ства, спостерігалося у більшості розвинутих країн світу. Загост­рені Другою світовою війною, ресурсною кризою індустріаль­ного суспільства, руйнуванням світової колоніальної системи та біполярним політичним протистоянням соціалістичного та­бору й країн з ринковою структурою економіки проблеми тери­торіального розвитку в усіх розвинутих країнах на протязі ос­танніх 40-50 років вже прямо вирішувалися методами держав­ного регулювання, цільового програмування, активних ор­ганізаційно-економічних механізмів розвитку (створенням спеціальних економічних зон тощо). Достатньо вдалі спроби державного регулювання регіонального розвитку в розвинутих капіталістичних країнах мали під собою об'єктивне підґрунтя, яким був саме більш високий у порівнянні із класично-капіталістичною фазою розвитку рівень усуспільнення праці. Дискретне зростання останнього з початку ХХ сторіччя пов'язано із появою нового провідного фактора виробництва — національної безпеки. Завдяки дії цього фактору не тільки сформувалась найбільш прибуткова з легалізованих сфер світо­вого господарства — військове виробництво, але й, поглиблені двома світовими війнами, "холодною" війною, а в останній час — терористичною загрозою, прискорилися процеси третьої хвилі європейської й світової інтеграції, які внаслідок всеоохоп-люючих структурних ознак отримали назву глобалізації.

Однією з сторін процесів глобалізації є підвищення рівня комплексності як наднаціональних, так і внутрішньодержав­них територіально-господарських систем, яке проявляється у бурхливому розвитку тісних структурних зв'язків еко­номічного, соціального, культурного спрямування тощо, нама­ганні забезпечити якнайбільш повне й ефективне залучення ресурсів розвитку у єдину світову господарську систему, пев­ним чином уніфікація господарського законодавства, регулю­вання валютних відносин, а потім і об'єднання валютних сис­тем тощо. Одним з основних завдань національних урядів, а потім і міждержавних структур стали забезпечення ефектив­ного регулювання розвитку регіонів та відповідні аспекти уп­равління територіальною організацією господарства.

Цей процес супроводжувався створенням відповідних суб'єктів регулювання розвитку територій та розробкою на­уково обґрунтованих документів, обумовлюючих процеси те­риторіального розвитку. Такими документами, зокрема у Німеччині є "Федеральна програма організації простору", у Франції — "Регіональний план соціально-економічного роз­витку і устрою територій", а в Японії — "План всебічного роз­витку території країни". Цільовими функціями регіонального розвитку у ринкових умовах господарювання прямо проголо­шується прискорення розвитку відсталих територій, врегулю­вання (пропорційне збалансування) територіально-госпо­дарських пропорцій та соціальна орієнтація (пом'якшення соціальних проблем). Таким чином, територіальна організація господарства, з одного боку, стає невід'ємною функцією влади як керована на всіх її рівнях (від загальнодержавного до місце­вого) діяльність з оптимального облаштування (для даних регіональних передумов) територіального простору існування суспільства. З іншої сторони, об'єктами територіальної ор­ганізації господарства у ринковому середовищі господарюван­ня у сфері виробництва була й залишається сукупність са­мостійних підприємств, керування котрими не залежить в за­гальному випадку від владних рішень. Отож, основним інстру­ментом територіальної організації виробництва, як керованого процесу, в ринковому середовищі господарювання зали­шається економічно-правовий механізм регулювання, що включає в себе в себе як системи пільг та субсидіарних фінан­сових засобів розвитку, так і набір регламентацій та заходів, орієнтованих на обмеження шкідливих для суспільства наслідків виробничої діяльності людини. Основними пробле­мами, які вирішуються регулюванням територіальної ор­ганізації виробництва в умовах розвинутих ринкових відно­син, є саме завдання комплексного регіонального розвитку:

оптимальне використання територій і пропорційне розміщення виробництв;

оптимізація розселенських структур урбанізованих те­риторій та розвантаження надмірної концентрації ант­ропогенної діяльності;

піднесення територій з депресивним типом розвитку

охорона довкілля та збереження й примноження ком­понентів природного середовища;

вирівнювання територіальної диференціації якості життя населення;

пом'якшання соціальних (у т.ч. етнічних) конфліктів та негараздів;

забезпечення продуктивної зайнятості та формування оптимальних міграційних потоків;

розбудова регіональної та міжрегіональної інфраструк­тури.

При цьому постає питання про кінцеву мету — цільову функцію територіальної організації господарства в ринкових передумовах господарювання. У даному випадку необхідно виходити з того, що, являючи собою єдиний економічний цикл, виробництво, обмін, розподіл і споживання (накопичен­ня) матеріальних благ та послуг орієнтується за будь-якої форми організації виробничих відносин на отримання макси­мального ефекту — співвідношення результатів та витрат еко­номічної діяльності.

Отож, цільова функція територіальної організації госпо­дарства має за мету отримання максимального ефекту від пев­ного оптимального сполучення в часі та просторі учасників економічного циклу. Таким чином, за умов ринку пріоритети комплексного розвитку районної економіки акцентуються в сторону забезпечення збалансування в часовому й тери­торіальному вимірах потоків ресурсів та новостворених варто­стей, у той час, коли проблеми забезпечення оптимуму та ши­роти спеціалізації, а також економічної її ефективності вирішуються переважно через економічно ефективні за своєю природою ринкові відносини господарювання.

Тому виключно важливою є при цьому роль виробничих відносин, через які й організується (тобто впорядковується та спрямовується в бажане русло) економічний цикл. Ці відноси­ни створюють так зване "поле" економічної діяльності, градієнт якого значним чином визначає для кожного учасника економічного циклу можливості й ступінь участі у суспільно-економічних відносинах. Штучне відривання територіальної організації господарства від організації відповідних конкрет­но-регіональним передумовам виробничих відносин є не тільки недоцільним, але й прямо шкідливим. Тобто одним з основних компонентів територіальної організації господарст­ва є й організація відповідних певному моменту й спе­цифічним територіальним передумовам господарювання ви­робничих відносин. Звісно, вони мають відповідати загально­економічним передумовам господарювання в країні, визначе­ним державною внутрішньою політикою й сучасними світови­ми загальноекономічними передумовами ведення господарю­вання.

Звідси, можна зробити висновок про особливе місце ком­плексного розвитку продуктивних сил в територіальній ор­ганізації господарства. Він є її рушійною, системоутворюючою й багато в чому самоорганізуючою силою, який і забезпечує через властивості системності, всеохоплення, збалансованості й пропорційності й ефективні ринкові механізми функціону­вання продуктивних сил максимізацію всіх складових соціально-економічного ефекту суспільно-економічної діяль­ності — економічної, соціальної й екологічної з піднесенням могутності держави у цілому.