4.3. Природно-економічні фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

 

Роль природно-економічних факторів у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних тери­торіально-господарських комплексів була й залишиться провідною. Причому, сформована десятиріччями за моделлю індустріального суспільства структура економіки й, зокрема, промислового виробництва, виявилась порівняно резистент­ною до цілеспрямованих спроб виконавчої й законодавчої гілок влади її реструктуризувати за напрямами ресурсозбере­ження, екологічної орієнтації та докорінного підвищення техніко-технологічної підготовки виробництва. В останні ро­ки, незважаючи на зростання фізичних обсягів випуску й відносної частки продукції кінцевого використання, залиши­лася практично без змін сировинно-орієнтована структура промислового виробництва. Це стосується насамперед маши­нобудування, частка якого за період кризи зменшилася з 30,5% у 1990 р. до 13,2% — у 2000 р. й відродження цієї галузі відбу­вається повільними темпами. Досі триває зростання питомої ваги енергоємних галузей виробництва — перш за все чорної металургії, яка дає до 40% експортних надходжень в економіку (за 1990-2000 р. її частка збільшилася з 11 до 27,4% та у 2000 р. на 3,6% у порівнянні з попереднім роком), хімічної промисло­вості та кольорової металургії. В галузях агропромислового комплексу, на жаль, спостерігається аналогічна ситуація. Зок­рема, за попереднє десятиріччя була майже зруйнована одна з галузей спеціалізації національної економіки — легка промис­ловість, обсяги скорочення виробництва у якій були чи не найзначнішими й з 1991 до 2000 р. її частка в галузевій струк­турі товарної продукції промисловості, незважаючи на певне збільшення за останні роки, впала з 12,3 до 1,6%.

У домінуючій зараз в АПК харчовій промисловості також структура виробництва мало зорієнтована на випуск високо-технологічної продукції, в занепаді залишаються колись екс­портоформуючі цукрова й м'ясо-молочна галузі. Загалом, до 2005 року сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва сягнула майже 3/5 всієї товарної продукції. В умовах загальноресурсної кризи, яка є характерною для часів переходу від "індустріальної" мо­делі господарювання до нової економічної парадигми суспільства сталого розвитку, таке становище є не тільки за­грозливим для національної безпеки. Воно є й конче неспри­ятливим з точки зору ефективності господарювання, зважаю­чи на загальну невідповідність, за такої схеми розвитку, еко­номічних, екологічних і соціальних витрат невиправдано низьким результатам виробничої діяльності, до речі, мало зорієнтованим на потреби кінцевого споживача, перш за все — пересічного громадянина України.

Звідси, виходячи з орієнтирів щодо докорінного підвищен­ня ефективності суспільного виробництва в Україні, можна зро­бити висновок про необхідність перш за все комплексного, бага-тонапрямового використання ресурсної бази, у тому числі — природно-ресурсної бази розвитку продуктивних сил країни. В даному випадку основним завданням є не просто найбільш по­вне залучення компонентів природних ресурсів до господарсь­кого обігу та посилення рівня їх експлуатації, а зміна структури використання ресурсів з акцентом на ресурси відновлювані й невичерпні (умовно вичерпні). При цьому особливо важливою є роль природно-ресурсної бази у формуванні нової структури економіки, щодо якої Україна має виключно сприятливі ознаки природно-ресурсного потенціалу та природно-економічні пере­думови розвитку взагалі. Природно-економічні фактори є перш за все факторами ресурсними. За потенційні природні ресурси можна вважати, слідом за академіком А. Мінцем, також і при­родні умови. Основні резерви щодо цього у даному випадку сконцентровані у чи не найбагатших у Європі та світі аграрних (земельних, водних, частково-мінеральних тощо), та лісових ре­сурсах, природно-рекреаційному комплексі, найрізноманітні­ших рудних і нерудних корисних копалинах, а також у ресурсах мисливсько-рибальської діяльності (табл.2.5).



 

* Розраховано на основі даних: В.П.Руденко "Довідник з географії при­родно-ресурсного потенціалу України", К: "Вища школа", 1999, 180с. С. 41-42.

 

Причому земельні ресурси превалюють у компонентній структурі природно-ресурсного потенціалу як України (44,4%), так і більшості її економічних районів. Так, у Подільському районі вони складають 76,0%, у Поліському — 58,5%, у Східному — 61,9%, у Центральному — 63,5%, у Південному — 57,4% сукупного природно-ресурсного по­тенціалу.

Зараз як територіальна, так і галузева структура залуче­них у господарювання ресурсів не тільки не відповідає об'єктивним щодо цього передумовам, але й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно по­значається на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу тех­ногенно-антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й сус­пільного виробництва у цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно-мінеральні ресурси індустріаль­них регіонів — Донбасу й Придніпров'я (у кінці 90-х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всьо­го суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі те­риторій з аграрно-промисловим (Полісся, Поділля тощо) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів.

Також сировинно-індустріальна спрямованість суспільно­го виробництва, окрім прискореного вичерпання ресурсів, ще й сприяє зниженню якісних показників всього природного се­редовища функціонування продуктивних сил через посиле­ний техногенний тиск на довкілля, збільшену потенційну не­безпеку й аварійність виробництв. Тому, зважаючи на еко­логічні чинники розвитку і розміщення продуктивних сил, а також на потреби соціальної ефективності суспільного вироб­ництва структура використання ресурсів має бути спрямована відповідно до його природно-економічних передумов, ознак її природно-ресурсного потенціалу, у якому в національних мас­штабах переважають спочатку земельні, а лише потім — міне­ральні ресурси.

Ні в якому разі не принижуючи роль промислового вироб­ництва, яке було й залишиться базовою галуззю народного господарства, тут мова йде про докорінне підвищення ролі аг­ропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей — легкої й харчової промисловості — у ви­робництві промисловому. Позитивним фактором є те, що про­дукція саме цих галузей спрямована на потреби окремої люди-ни-споживача, а її нарощування сприяє збільшенню рівня за­доволення цих потреб, а звідси — й рівня життя й добробуту населення.

З іншого боку, в структурі промислового виробництва ма­ють все більше домінувати енерго- та ресурсозберігаючі га­лузі — неметаломістка, працеємна й високотехнологічна про­дукція машинобудування й металообробки, а також конст­рукційні матеріали з високими властивостями та вироби будіндустрії. Відродження точного машинобудування, прила­добудування й радіоелектронної промисловості, розвиток ви­робництва транспортних засобів та технічних засобів для АПК, у т.ч. техніки, придатної для експлуатації в умовах роз­витку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили.

Третьою складовою процесу оптимізації використання природно-ресурсної бази народного господарства має стати розвиток інфраструктурних галузей, процес суспільного ви­робництва у котрих не є пов'язаним зі значними ресурсними витратами. Серед інфраструктурних галузей господарства однією з провідних має стати рекреаційна діяльність, щодо якої Україна має одні з найкращих в Європі передумов як за різноманітністю рекреаційних ресурсів, так і за кількісними їх характеристиками. Зараз загальна площа всіх територій рек­реаційного призначення становить біля 4,4 млн. га і займає близько 7,2% усієї території країни. На даний час на базі ук­раїнських природно-рекреаційних ресурсів функціонують 52 курорти загальнодержавного і 18 — місцевого значення. Серед курортно-рекраційних ресурсів є як ресурси кліматолікування (південний берег Криму, Закарпаття, передгірські та гірські зони Карпат і Кримського півострову), так і потужні гідромінеральні лікувально-оздоровчі ресурси — мінеральні води і лікувальні грязі. Для туристично-рекреаційної галузі також є усі сприятливі передумови, зважаючи на велику ланд­шафтно-культурну цінність багатьох територій країни в усіх її природно-географічних провінціях. Зважаючи на прогнозова­не зростання доходів населення країни, пожвавлення рекре­аційної діяльності та вихід української рекреаційної галузі на міжнародний ринок послуг туризму, лікування й відпочинку може дати помітний поштовх загальноекономічному розвитку навіть на рівні великих економічних районів (Південного та Карпатського тощо).

В регіонально-історичному розрізі наявність відповідної природно-ресурсної бази обумовлювала як характер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йо­му галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. На протязі тривалого часу формування територіально-госпо­дарських комплексів знаходилось під вирішальним впливом природно-ресурсної бази регіонального розвитку. Конкретні приклади сьогодення показують, що особливості розміщення продуктивних сил та показники й рівень їх розвитку цілого ряду регіональних територіально-господарських комплексів до нашого часу залишається у вирішальній залежності від на­явних природних умов і ресурсів.

На жаль, така залежність на сучасному етапі розвитку національної економіки носить в своїй сутності як позитивне, так і негативне зерно. Наприклад, порівняна обмеженість мінерально-ресурсної бази розвитку промисловості та неспри­ятливі грунтово-кліматичні умови Полісся, недостатня забез­печеність водними ресурсами лісостепових регіонів, гірський характер місцевості Карпатського регіону стали стримуючим фактором розвитку суспільного виробництва вказаних тери­торій. Порівняно невелика економіко-екологічна стійкість природно-господарських комплексів Причорномор'я, Поліс­ся, Криму й Закарпаття стала чинником цілої низки соціаль­но-економічних проблем з екологічним корінням, які й досі потребують негайного вирішення.

В той же час, порівняно багатий природно-ресурсний по­тенціал Донецько-Придніпровського природно-ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90-х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Придніпров'я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової грунто-во-кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, склали підґрунтя для наступного відродження національної економіки.

В разі оцінки природно-економічних факторів розвитку продуктивних сил регіонів України перш за все необхідно виз­начити, що для країни в цілому природні умови та ресурси потрібно розглядати як першооснову суспільного розвитку в цілому. Незважаючи на те, що людина була й залишається го­ловною продуктивною силою суспільства, в разі нашої країни саме унікальні ознаки природно-ресурсної бази зіграли голо­вну роль у формуванні її економічної могутності. Темпи наро­щування обсягів використання ресурсів зростали майже впро­довж всього післявоєнного періоду, доки з останньої чверті ХХ сторіччя не посилився зворотній вплив еколого-еконо-мічних чинників на суспільне виробництво, який проявився у скороченні обсягів використання ресурсів через їх вичерпання та погіршання якісних ознак ресурсної бази внаслідок антро­погенно-техногенного впливу на довкілля. Через ці процеси значним чином посилилися кризові явища в економіці ра­дянської України, проявом яких стали спад темпів зростання обсягів та зниження рентабельності суспільного виробництва, порушення основних господарських пропорцій, у тому числі — зменшення норми накопичення, катастрофічне зростання збитків від техногенного тиску на довкілля й екологічних аварій. Тільки Чорнобильська катастрофа нанесла у свій час народному господарству республіки шкоду, орієнтовно оціне­ну в 150-200 млрд. крб. у цінах 1990 р.1 (на 2005 рік ця сума складала б, з урахуванням структурних змін споживчих цін та інфляційних процесів не менше 1,5 трильйонів гривень — оцінка авторів).

1 Чернобыльская катастрофа. В 2 частях. К.: Наукова думка, 1995. 559 с.

82-89.89. 88

Сукупна дія факторів природно-ресурсного походження, чинників еколого-економічного характеру, які склалися в ре­зультаті активної взаємодії природи і суспільства, а також еко-номіко-географічних умов господарювання загалом формує природно-економічні передумови функціонування продук­тивних сил країни в її регіонах та у державі в цілому.