3.3. Економіко-географічні передумови й фактори розміщення й розвитку продуктивних сил держави

 

Фактор економіко-географічного положення серед інших займає дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі обумовле­не багатьма причинами. Економіко-географічним положен­ням об'єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко-географічного положення оз­начає вивчення просторових відношень досліджуваних об'єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів та вузлів.

Великий дослідницький і загальносуспільний інтерес в ос­таннє десятиріччя викликає питання геоекономічного поло­ження України, її різних територій та геоекономічні аспекти регіонального розвитку й формування регіональної й міжна­родної політики України. У сучасному суспільстві геополітичне положення країни й регіону є одним з визначних чинників роз­витку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикор­донне положення територій. Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи навпаки, стримувати соціально-еко­номічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й на­явність сприятливих передумов для розвитку мереж різних видів зв'язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічно-го, а особливо — геополітичного розташування треба підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучно­го розділення території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції. Проте існує певний набір об'єктивних обставин, які й формують напрями економічного тяжіння й господарсько-інтеграційні процеси регіонів. З цієї точки зору нами пропонується розмежування території країни з точки зору дії наступних перерахованих чинників.

Прикордонні території, які в свою чергу поділяються на південно-західні (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Вінницька та Одеська області) та північно-східні (Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська й Донецька об­ласті) прикордонні регіони. При цьому Прикарпаття (Івано-Франківщину), можна віднести до південно-західних прикор­донних територій умовно, оскільки незначна довжина ділян­ки, труднодоступність та відсутність мережі сполучень через держаний кордон у цій області не дозволяє вважати регіон прикордонним на рівні з іншими перерахованими територі­ями. Щодо кожної з цих груп є характерними достатньо відмінні передумови господарювання й міжрегіонального співробітництва, головними ознаками серед яких є різної інтенсивності міждержавні інтеграційні процеси, по-своєму особливі режими охорони й перетину кордонів, традиції та щільність соціально-економічних, у т.ч. культурних, госпо­дарських зв'язків тощо. Необхідно вказати, що дане виділення основане не тільки на належності території, з якою межує регіон, до "нових" країн СНД чи "старих" незалежних країн Східної Європи, але й з ґрунтується на можливих напрямах переважної орієнтації міжрегіонального співробітництва. За цими ознаками, зокрема, й віднесено до першої групи областей Вінницький регіон, який межує з пострадянською Молдовою.

Приморські території. До них відносяться області, частина кордонів яких приходиться на берегову лінію Азово-Чорно-морського басейну. Це АР Крим, Миколаївська, Одеська, Хер­сонська, а також Запорізька та Донецька області. За геоеко-номічними ознаками приморське положення також фактично є прикордонним. Однак, враховуючи те, що у світовій практиці сам по собі чинник виходу до морських басейнів є потужним фактором економічного зростання, який спричинив свого часу бурхливий економічний розвиток Великої Британії, став од­ним з переважних чинників розвитку Голландії, Росії, Греції тощо, приморське положення розглядається як окремий чин­ник. В разі України він посилюється тим, що велика частина приморських територій характеризується високим (для До­нецької й Запорізької областей — чи не найпотужнішим в країні) економічним, у тому числі — природним та людським ресурсним, а також виробничим потенціалом. Для цих облас­тей приморське географічне положення відкриває виключно позитивні умови для розвитку морських транспортних сполу­чень, розбудови портового господарства, створює розширені можливості міжрегіонального, а особливо — міжнародного співробітництва, що, зокрема, відбилося свого часу у створенні Чорноморської асамблеї, повноправним провідним членом якої є Україна. Приморські регіони нашої держави відзнача­ються й найпотужнішим природно-рекреаційним потенціалом, який створює передумови для розвитку економічно вигідних галузей господарства — лікувально-рекреаційної та туристич­но-рекреаційної інфраструктури, сприяє збалансуванню еко-лого-економічних відносин природи і суспільства.

Реґіоноутворюючі центри макрорівня. До цих територій відносяться великі міста, міські агломерації, які характеризу­ються високими рівнями концентрації продуктивних сил і відіграють провідну роль у формуванні великих економічних районів та інших макрорегіональних утворень. Головним цен­тром економічного тяжіння в Україні, як і в країн-сусідів по геополітичному східноєвропейському регіону є столиця (м. Київ), проте в державі традиційно високою була й є роль інших великих міст — центрів соціальної, культурної й еко­номічної активності. В історичному вимірі це перш за все Харків (до 1933 р. — столиця УРСР), Львів та Одеса.

Об'єктивно, через наявність значного загальноресурсного по­тенціалу розвитку, який акумулює в собі промисловий, інфра-структурний, науково-технічний, трудоресурсний потенціал, у т.ч. — потенціал висококваліфікованих виробничих та уп­равлінських кадрів ці території концентрують та поєднують у собі ділову, фінансову, інвестиційно-інноваційну активність й науково-дослідницьку діяльність, є центрами економічного зростання. До таких територій відносяться міста Київ, Львів, Одеса, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Чернігів, Вінниця тощо. При цьому ні в якому разі не принижується роль регіональних центрів мезорівня (обласних центрів), од­нак практично у кожному регіоні (економічному районі мак-рорівня) об'єктивно існує центр, до якого тяжіють економічні процеси. Тільки у випадку Поліського економічного району виділено два регіоноутворюючі міста (Чернігів та Житомир), зважаючи на анклавне положення Чернігівщини по відношен­ню до Східного Полісся.

Транзитно-транспортні регіони. До них відносяться ті об­ласті, через територію яких реалізуються основні господарські зв'язки й проходять важливі транспортні артерії, а також у ме­жах котрих знаходяться найзначніші транспортні вузли. Зага­лом, такими територіями є регіони з вигідним економіко-гео-графічним положенням. При чому, у даному випадку, врахо­вуючи щільність транспортної мережі та обсяги вантажопо­токів, можна виділити експортно-орієнтовані регіони та тери­торії, для яких є характерними розвинуті міжрегіональні транспортні відносини всередині країни.

Враховуючи те, що сталість, обсяги та щільність госпо­дарських зв'язків є одними з основних районоутворюючих фак­торів в економічному районуванні, у даному випадкові можна орієнтуватись на сітку економічного районування, в якій виділено таксони зі сталими щільними господарськими зв'язка­ми між областями районів. Крім того, можна виділити самі ма-кроекономічні райони, у тому числі з транспортною (серед інших галузей господарства) спеціалізацією. Ними є Карпатсь­кий, Південний та Східний експортно-орієнтовані регіони й

Центральний, Донецький та Придніпровський економічні рай­они, для яких спостерігається високий рівень розвитку внутрішньорегіональних та міжрегіональних, у т.ч. — міжнарод­них зв'язків. Причому територіями з найвищими рівнями транспортної спеціалізації є Одеська та Черкаська, з високими — Дніпропетровська Донецька, Закарпатська, Запорізька, Кіро­воградська, Київська, Харківська і Херсонська області. Для Поліського та Подільського економічних районів транспортна спеціалізація є менш характерною, ніж для вищеперерахованих.

Стратегічно пріоритетні території. Складний фактор стра­тегічної пріоритетності можна охарактеризувати як такий, що, ні в якому разі не відкидаючи проблеми розвитку більшості регіонів країни, виводить на перший план життєво важливі території, соціальне благополуччя та економічний розви­ток котрих є однією з головних умов розвитку національної економіки. Такими територіями є у першу чергу столиця країни — м. Київ та столичний регіон, структуроформуючі на загальнонаціональному рівні сировинно-промислові комплек­си Донбасу й промислового Придніпров'я, Харківщина зі знач­ним виробничим потенціалом та території, постраждалі від чор­нобильських наслідків, найменш розвинуті у соціальному відношенні області Карпат, а також Причорномор'я, де виділяється пріоритетністю АР Крим. Загалом, враховуючи ви­соку напруженість регіональних проблем фактично у всіх обла­стях України, про стратегічну пріоритетність розвитку вказа­них регіонів на даному етапі можна говорити не як про особли­ву виключність із загального ряду, а скоріше як про немож­ливість подальшого ігнорування на державному рівні без важ­ких для країни наслідків їх регіональних проблем.

Звідси, геоекономічне розташування практично всіх без винятку територій України можна охарактеризувати як спри­ятливе з точки зору розвитку міжрегіональних зв'язків, більшості регіонів — з позицій перспектив міжнародного співробітництва, а також стратегічної пріоритетності розвит­ку. Тому, не визначаючи ранжирування регіонів за вказаними ознаками, можна підкреслити необхідність розвитку всіх видів соціально-економічних та культурних зв'язків як в міжрегіональному, так і в міждержавному вимірах. У цьому контексті логічним є висновок про необхідність багатополюс-ної інтеграції на регіональному рівні навіть при декларованій одномірній орієнтації загальнодержавної зовнішньоінтег-раційної політики.

Таким чином, аналіз природно-економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил в регіонах України дозволяє зробити висновки про те, що для народного госпо­дарства різних регіонів країни є притаманною наявність ком­плексу об'єктивних явищ та обставин, які формують регіонально-диференційоване природно-економічне середо­вище функціонування продуктивних сил. Також з'ясовано, що для різних територій країни таке природно-економічне сере­довище характеризується різними рівнями сприятливості що­до розвитку і розміщення продуктивних сил. Також на макро-та мезорегіональному рівні (для господарських комплексів об­ласного та міжобласного рівнів) простежуються чітко сформо­вані територіальні утворення, для яких можна визначити на­ступні рівні сприятливості: особливо сприятливі, сприятливі, задовільні та малозадовільні. Причому у цілому для України природно-економічні передумови розвитку народного госпо­дарства можна охарактеризувати як сприятливі. Звідси регіони з першої групи визначаються як такі, що для них вка­зані передумови є кращими за притаманні для України у ціло­му, а третьої та четвертої груп — з меншою сприятливістю. Згідно нашої оцінки, за запропонованою класифікацією до регіонів з більш сприятливими, ніж в цілому для України, природно-економічними передумовами господарювання відносяться найбагатші на природно-ресурсний потенціал об­ласті Донбасу та промислового Придніпров'я (Донецька, Лу­ганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується виключними природно-кліматичними умовами господарювання. До таких, що мають задовільні пе­редумови господарської діяльності відносяться області, для яких структура природно-ресурсного потенціалу є гіршою, а забезпеченість ресурсами — меншою за середню для країни у цілому при наявності значної кількості екологічних проблем й з менш сприятливими природно-кліматичними та іншими об'єктивними умовами господарювання. Це, згідно нашого визначення — Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано-Франківська області. Причому, для цієї групи областей притаманними є явища, за яких окремі не­сприятливі фактори, як правило, компенсуються іншими, вельми сприятливими для господарювання (наприклад, еко­логічна ситуація Київщини, Волині й Чернігівщини — їх спри­ятливим економіко-географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття — багатими природними ресурсами). Наступну групу областей складають території з малоза-довільними передумовами — або з найбіднішим ПРП, з найгіршою екологічною ситуацією, з найбільш високим рівнем природної небезпеки господарювання чи з певним ком­плексом несприятливих природних умов, а також ті, що поєднують на своїй території дію декількох вказаних факто­рів. До них відносяться Житомирська, Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. Більшість областей країни належить до групи регіонів, для яких є характерними сприят­ливі природні (у т.ч. кліматичні, агрокліматичні, ландшафтні тощо) умови та задовільна природна безпека господарювання, близька до середньої в країні забезпеченість ПРП та порівня­но помірна напруженість екологічної ситуації. Це Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіро­воградська, Черкаська, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Таким чином, з'ясовано, що територія країни в регіо­нальному розрізі характеризується наявністю комплексу об'єктивних природно-економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил. Для більшості регіонів їх мож­на охарактеризувати, як сприятливі щодо подальшого соціаль­но-економічного розвитку територій, за умов оптимального урахування цих передумов при комплексному, екологічно орієнтованому використанні усіх компонентів природно-ре­сурсного середовища функціонування продуктивних сил.