2.3. Національні особливості регіоналізації та глобалізації в Україні

 

Суспільно-економічні тенденції розвитку продуктивних сил України, згідно європейських та світових напрямів, також характеризуються одночасними процесами регіоналізації та глобалізації, ці явища спостерігаються з наростанням.

Для України процеси регіоналізації є тим більше актуаль­ними, оскільки вони супроводжують становлення національ­ної економіки на засадах економічної та політичної незалеж­ності, вільного підприємництва й соціально-орієнтованого ринку. У цих умовах очікування швидких ефектів від якнай­повнішого урахування регіональних передумов функціону­вання продуктивних сил є небезпідставним. У першу чергу во­ни мають датися взнаки через поглиблення територіального поділу праці й відповідної йому спеціалізації регіонів на випу­ску товарної продукції та послуг, конкурентоспроможних як на регіональному, так і на національному й міжнародних рин­ках. Іншими сторонами цього ефекту повинні стати соціальна та екологічна складові, оскільки регіоналізація об'єктивно орієнтована на все більше урахування регіональних інтересів та підвищення ролі регіональних складових у сукупності по­треб виробництва й споживання. При цьому характерне для процесів регіоналізації урахування виробником місцевої спе­цифіки споживання, особливо споживання населенням благ та послуг, надає можливості ефективного завантаження по­тужностей всіх галузей та секторів суспільного виробництва у регіоні для задоволення місцевих потреб.

Характерною особливістю протікання процесів регіоналізації в Україні є їх етапність. Загалом, етапи регіоналізації співвідносяться з вагомими періодами розвитку національної економіки. За основними тенденціями розвитку можна визначити чотири періоди цього процесу.

З них перший період охоплює проміжок часу з 1991 при­близно до 1995 р. Цей період можна охарактеризувати, як час активної регіональної диференціації розвитку продуктивних сил — гострої кризи суспільного виробництва. Його результа­тами стали порушення основних територіально-господарсь­ких пропорцій, які призвели до диференціації показників соціально-економічного розвитку регіонів. Характерно, що во­на відбувалась не за рахунок випереджаючого розвитку окре­мих територій, а через більш значні за інші темпи падіння ви­робництва у певних регіонах. У першу чергу це випереджаючі темпи падіння суспільного виробництва у тих територій, які й до 1991 року характеризувалися не найкращими показниками розвитку, а саме — в областях з високою часткою агропромис­лового сектору в економіці, загалом — в екологічно проблем­ному Поліссі, в Криму, в Західній Україні. Падіння обсягів суспільного виробництва відбувалося на всій території країни, однак, промислово розвинуті області, перш за все — Донбас, Придніпров'я та Київщина продемонстрували все ж найкращі ознаки збереження суспільного виробництва. Для першого періоду регіоналізації були характерними процеси достатньо гострого регіонального протистояння на політичній арені дер­жави — боротьба соціально-політичних настанов західноук­раїнських політичних кіл та представників Сходу, кримський сепаратизм, національно-мовні протиріччя. Проте, саме у цей період в національній економічній науці було створено кон­цепцію регіональної цілісності, яка склала підґрунтя розробці майбутньої регіональної політики країни.

Другий період з 1996 по 1999 рік — період стабілізації не­гативних процесів був часовим проміжком деякого згладжу­вання територіальних диспропорцій з виходом більшості регіонів країни на "мінімальний" рівень функціонування регіональних народногосподарських комплексів, причому за­гальноекономічна криза перейшла у певною мірою "хронічну " стадію. У другій половині 90-х років територіальна картина суспільного виробництва в регіонах країни зберегла в основ­ному тенденції попереднього періоду.

Однак, на відміну від стрімкого падіння виробництва у по­передніх роках, за цей період темпи річного падіння обсягів суспільного виробництва сягали лише декількох відсотків (у 1996 р. — 10,0%) за рік. В окремих областях почалося зростан­ня обсягів суспільного виробництва, на більшості території країни вказана стабілізація економічних процесів спостеріга­лась у вигляді економічної депресії, тобто як недозавантажен-ня виробничих потужностей, зростання всіх форм безробіття, боргів по заробітній платі, падіння доходів та зниження життєвого рівня населення.

Останній процес найбільш болючим був у середині 90-х років, оскільки до цього часу були в основному вичерпані по­передні збереження населення, обмежилися джерела доходів громадян — найбільших масштабів досягло безробіття (у при­хованій формі). Проте на цей період прийшлися й основні інституційні перетворення в народному господарстві, зокрема — мала приватизація й роздержавлення великих і середніх підприємств, які заклали підґрунтя ринковому механізму гос­подарювання й наступному процесу відродження суспільного виробництва.

Усвідомлення того, що регіонально-орієнтоване вироб­ництво може й має скласти підґрунтя відродження національ­ної економіки, вилилося в цей період у створення на загально­державному рівні Концепції державної регіональної політики України, яку спрямовано на прискорення регіонального соціально-економічного розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного по­тенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор­ганів влади і управління щодо вирішення поточних і перспек­тивних проблем територій. Теоретичною базою регіональної економічної політики було запропоновано взяти концепцію економічної самостійності регіонів. Являючи собою систему заходів, які здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів, ця політика має перш за все сприяти саморозвитку регіонів через створення найбільш сприятливого соціально-економічного простору функціону­вання продуктивних сил територій. В цей період було в основ­ному подолано сепаратистські тенденції, прийнято Консти­туцію України, Конституцію АР Крим, відбулося згладжуван­ня регіонального протистояння на політичних теренах країни. Також було започатковано функціонування спеціальних еко­номічних зон, як дійового інструменту подолання економічної депресії на регіональному рівні.

Третій період регіоналізації розпочався на межі 1999­2000 р.р.і закінчився у 2005 році. Його основними ознаками стали зростаючі темпи нарощування виробництва в базових галузях, головним чином — у промисловості. Причому зрос­тання промислового виробництва спостерігається у пере­важній більшості (21 та 25 регіонах в 1999 та 2000 рр. відповідно) регіонів, в 2001-2005 роках — в усіх регіонах Ук­раїни. Однак у кількісному вимірі переважний вклад в еко­номічне зростання знову ж таки роблять старопромислові регіони, де в структурі виробництва переважає продукція га­лузей важкої промисловості. Серед них лідирують потужні сировинно-промислові й машинобудівні комплекси Донбасу, Східного району та Придніпров'я, а також міцний столичний виробничий потенціал. Перед територіями Поліського, Кар­патського, Подільського та Південного економічних районів стоїть найактуальніше завдання прискореного розвитку ви­робничого потенціалу. У цей період основні інституційні зру­шення торкнулись традиційно пріоритетного для України сільськогосподарського виробництва. Реорганізація колек­тивних сільськогосподарських підприємств, розпаювання зе­мель у 2000-2005 рр. як мінімум на півдесятиріччя запізнили­ся з відповідними структурними зрушеннями у відносинах власності в інших сферах суспільного виробництва — у про­мисловості та в інфраструктурі. Тому, враховуючи порівняно довгий лаг економічного ефекту від змін власності в сільсько­господарській сфері, в найближчий час вказані перетворення стануть скоріше гальмом, аніж фактором прискорення суспільного виробництва. Така ситуація хоча й є викликаною об'єктивними причинами, не може не відобразитись на повільних темпах подальшого виходу з кризи.

Межа 2005-2006 років стала початком нового, четвертого періоду регіоналізації. Його основними ознаками, поряд із збереженням загальної тенденції росту ВВП, є кризовий ха­рактер зрушень у регіональній економіці. Цей час характери­зує системне зниження темпів росту виробництва, зростання диспропорцій в регіональному розвитку, нарощування про­цесів регіональної дезингтеграції економічного розвитку країни — ігнорування потреб національної економіки на ко­ристь регіональної, в порушенні принципу "парето-оптимуму" (розвитку територій на користь держави із забезпеченням внутрішніх інтересів).

Причини незбалансованості комплексного розвитку регіонів України за сутністю, у першу чергу, є об'єктивними. Так, регіони (області) України значно відрізняються за тери­торією, чисельністю і складом населення, зокрема, різниця за територією складає 4 рази (Одеська область — 32,3 тис. км2, Чернівецька обл. — 8,1 тис. км2); за кількістю населення — 5,1 рази (Донецька обл. — 4671,9 тис. осіб, Чернівецька обл. — 911, 5 тис. осіб); частка міського населення в Донецькій області — 90,3%, в Закарпатській — 37,0% (тут і далі використано дані Держкомстату України). Різним є природно-ресурсний по­тенціал регіонів України, природно-економічні, економіко-гео-графічні та екологічні передумови господарювання. Також, факторами незбалансованості є неефективне управління тери­торіями, недосконалі територіальний устрій, бюджетна політи­ка, та правове поле діяльності суб'єктів господарювання.

Наслідком незбалансованості є велика різниця і за еко­номічними показниками, у першу чергу, нерівномірно забезпе­чується економічне зростання. Так, розмах варіації максималь­ного й мінімального значень між регіонами за обсягами ВДВ у 2003 р. становив 9,9 разів, коефіцієнт варіації цього показника склав 79,5%. В розрахунку на одну особу в Києві вироблялося ВДВ у розмірі 3522 грн., у Донецькій області — 2285 грн., у Чернівецькій області — 1192 грн., у Закарпатській — 1131 грн.

Показовою є різниця в економічних показниках регіонів, розрахованих на одну особу. Зокрема, у 2004 році співвідношен­ня максимального й мінімального показників у виробництві розрахованої на одну особу промислової продукції регіону для Донецької (17436,9 грн.) й Чернівецької (1206,0 грн.) областей складає 14,5 разів, продукції сільського господарства для Кіро­воградської (2548,0 грн.) й Луганської (721,0 грн.) областей — 3,5 разів. Для розрахованих на одну особу інвестицій в основ­ний капітал найбільшою є різниця між Києвом (5224,5 грн.) та Тернопільською областю (562,7 грн.) — в 9,2 рази, для надход­ження податків і платежів до бюджетів усіх рівнів — між Києвом (5404,6 грн.) та Тернопільською областю (417,5 грн.) — в 13 разів, у заробітній платі — між Києвом (967,4 грн. ) та Тер­нопільською областю (388,5 грн.) в 2,5 рази.

За обсягами інвестицій в основний капітал у 2004 році розбіжність складає 21,2 рази (м.Київ — 13859 млн.грн., Чернівецька обл. — 656 млн.грн.); за розмірами прямих інозем­них інвестицій в економіку регіонів станом на 01.01.2005 р. — у 28 разів, (м.Київ — 2684,1млн. дол. США, Чернівецька обл. — 24,4 млн. дол. США).

У загальноукраїнському експорті питома вага трьох обла­стей — Донецької, Дніпропетровської, Запорізької — стано­вить майже половину — 49,4% і складається у переважній більшості із експорту руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості, частка 23 регіонів обласного рангу в експорті є меншою за 50%.

Структура бюджетних доходів є спотвореною, є регіони, надходження у яких абсолютно не відповідають спеціалізації регіонального господарства. Зокрема, питома вага Донецької області у промисловому виробництві становить 25,4%, а част­ка надходжень податків і платежів — лише 9,7%. Для порівняння, для Львівської області частка надходжень складає 3,9%, тоді як її частка у загальних обсягах реалізації продукції промислового виробництва сягає лише 2,3%.

Болючими є проблеми безробіття, особливо на західній Ук­раїні. Розмах варіації за цим показником становить 15 разів (від найвищого в Тернопільській області — 6,9% до найнижчого у м. Києві — 0,4%). На вирішення проблеми безробіття слабко впли­ває розвиток малого бізнесу в регіонах. Рівень зайнятих на ма­лих підприємствах або приватним бізнесом по Україні не пере­вищує останні п'ять років 8% від кількості населення у працез­датному віці. У 2004 році спостерігається зменшення цього по­казника в Україні до 6,8% (у 2003 р. — 7,2%).

Значною є регіональна варіація інтегральних соціальних показників, зокрема сукупних бюджетних видатків (з ураху­ванням трансфертів) у розрахунку на душу населення: розмах варіації становить 791,3 грн. Найвищі видатки спостерігають­ся в Києві (1373,4 грн.), а найнижчі — у Луганській (582,1 грн.) та Чернівецькій (588,9 грн.) областях. Розрив у сукупних до­ходах на душу населення між окремими областями складає 30­45%, в той час, як за міжнародними стандартами він не пови­нен перевищувати 20%. Так, найнижчі значення показника се-редньодушового сукупного доходу у 2005 році спостерігають­ся у Тернопільській (388,5 грн.) та Волинській (411,6 грн.) об­ластях, а найвищі — у м. Києві (967,4 грн.), Донецькій (711,5 грн.) та Запорізькій (670,6 грн.) областях.

Сутнісний аналіз ситуації показує, що на протязі останнь­ого десятиріччя в Україні процеси регіоналізації спостеріга­ються у різних проявах, що сповнені як позитивного, так і не­гативного змісту. Так, позитивними наслідками регіоналізації є, у першу чергу, посилення зацікавленості регіонів в госпо­дарській діяльності, їх "економічна самоідентифікація", фор­мування регіонів — лідерів загальнонаціонального масштабу. Основними негативними наслідками стали регіональна дезінтеграція (інколи — з ознаками сепаратизму), її головний прояв — розрив економічних зв'язків, порушення комплексно­го розвитку та невиправдане посилення регіональної дифе­ренціації, що проявилися у різних формах, які можна кла­сифікувати за чотирма основними групами:

диференціація за суспільно-економічними та політич­ними пріоритетами розвитку, за ідеологією реформ на рівні регіону, за баченням майбутнього місця й ролі регіону в дер­жаві, носить т.з. "концептуальний" характер;

диференціація за показниками розвитку суспільного виробництва в галузях та сферах регіональної економіки, про­мисловості сільському господарстві, інфраструктурі, яка но­сить "структурний" характер;

диференціація регіонів за показниками соціально-еко­номічного розвитку, серед яких кінцевими показниками мож­на вважати рівень та якість життя населення регіону, така ди­ференціація несе в собі "соціальну" складову;

диференціація за характером процесів економічного відтворення, поява та збільшення числа, так званих "депресив­них" регіонів, тобто територій, для яких спостерігаються сталі негативні зрушення в економічних відтворювальних процесах, низький рівень економічної активності, бідність населення, на перевагу тим територіям, розвиток котрих має ознаки стабільного росту. Даний тип регіональної диференціації є ба­гато у чому визначальним для попередніх типів, його сутність можна охарактеризувати, як "відтворювальну".

У першу чергу глибоким є розрив економічних, техно­логічних та фінансових зв'язків між промисловими (Придніпров'я, Донбас, Харківщина) і сільськогосподарськи­ми (Поділля, Полісся, Карпатський та значною мірою Півден­ний і Центральний) економічними районами. Це склало, у числі інших факторів, підґрунтя соціально-політичному роз­межуванню територій по лінії "Схід-Захід" під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років.

Поглиблення дисбалансу економічно-соціального та куль­турного розвитку суттєво ускладнює проведення єдиної політи­ки соціально-економічних перетворень, формування загально­державного ринку товарів і послуг, збільшує загрози регіональ­них криз, дезінтеграції національної економіки. У період після 2000 року регіональна дезінтеграція дещо послабла, але головна її причина — конфлікт державних і регіональних інтересів не була усунута, що багато в чому стало причиною суспільно-еко­номічної кризи 2004-2005 р., що почалася, як системна політич­на криза і поступово переросла з владної — в кризу відносин власності, а далі — у структурно-господарську.

Отож, сучасні тенденції незбалансованості комплексного розвитку територій країни проявляються в зростанні диспро­порцій соціально-економічного розвитку регіонів та зниженні економічної активності в них в умовах зменшення рівня керова­ності економічними процесами в територіальних соціально-економічних системах. Основним завданням сьогодення в цьо­му напрямку є подолання тенденцій регіональної дезінтеграції, зменшення регіональної диференціації, відновлення системно­го, інтегративно-ієрархічного функціонування національної економіки на засадах пропорційно-збалансованого, комплекс­ного розвитку в територіальному та галузевому вимірах.

Причому, у зв'язку з вищевикладеним, знову в гірших за інші умовах опиняються регіони з переважною агропромисло­вою спеціалізацією й обмеженою природно-ресурсною базою для розвитку інших галузей промисловості, у першу чергу — важкої індустрії. Загалом, на попередньому етапі розвитку роль галузей суспільного виробництва, орієнтованих на первинну обробку й переробку сировини природно-ресурсного поход­ження була чи не найбільш визначною у виробництві товарної продукції. На відміну від 70-х — 80-х років минулого сторіччя, коли в структурі економіки все більшу частку займав випуск високотехнологічної продукції машинобудівного й хіміко-лісо-вого комплексу, переробних галузей АПК при відносному ско­роченні частки сировинних галузей, останнє десятиріччя харак­теризувалося зворотною картиною. Причому таке становище об'єктивно домінувало як на внутрішньому ринку, так і (особ­ливо) в експортній зовнішньоекономічній діяльності, де ук­раїнська сировина й напівфабрикати досі є достатньо конкурен­тоспроможними у порівнянні із зарубіжними аналогами.

На даному періоді регіоналізації розвитку продуктивних сил України найактуальнішим завданням стає об'єднання регіонів країни навколо національної ідеї — досягнення добро­буту всіх територій та всіх соціальних груп суспільства через прискорений економічний розвиток, подолання екологічних негараздів, демократичний устрій держави та цивілізовану інтеграцію у світове співтовариство. Це має бути досягнуто й за рахунок впровадження заходів державної регіональної еко­номічної політики, спрямованої на збалансування рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, подолання депре­сивних тенденцій територіального розвитку, підвищення рівня життя населення відсталих регіонів, гармонізацію відно­син природи і суспільства.

Закономірність глобалізації сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідка­ми для цивілізації в цілому та окремих держав і регіонів. Гло­балізація виступає як могутня сила, що породжує надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогоспо-дарській системі і тому може брати активну участь у глобаль­них економічних процесах. Це стосується, зокрема, її унікаль­ного у світі природно-ресурсного потенціалу, особливо руд­них (залізо- та марганцеворудних) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні передумови України суттєво допов­нюються існуючим виробничим, людським та науково-технічним потенціалом.

В Україні склалися унікальні у світі виробничі комплекси, насамперед металургійний, машинобудівний та хімічний. Поєднання на незначній відстані (150-300 км) комплексу енергетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів створює надзвичайно сприятливі умови для розвитку мета-лурго-машинобудівного і хімічного комплексів світового зна­чення. їх функціонування забезпечується сучасною достатньо розвинутою виробничою, соціальною та рекреаційною інфрас­труктурою, мережею науково-дослідних і проектно-конструк­торських організацій, середніх та вищих навчальних закладів по підготовці кваліфікованих спеціалістів тощо.

Міжнародне економічне і соціальне значення має особли­вий рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатського та Поліського підкомплексів. Рідкісні бальнео­логічні природні ресурси можуть стати базою розвитку загаль­ноєвропейського туристично-рекреаційного господарського комплексу. Окремі підкомплекси можна доповнювати госпо­дарськими галузевими комплексами виробництв світового значення.

Великий регіон України — Лісостепова і Степова зони — мають унікальні світового значення агрокліматичні передумо­ви та земельні ресурси агропромислового комплексу. Тут мо­жуть вироблятися продукти харчування, які забезпечувати­муть продовольством населення багатьох країн.

Значна роль України у світогосподарських стосунках і як транзитної держави — на її території зосереджений значний транспортний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто-, газо- і продуктопроводів, ліній електропередач, які зв'язують Україну з іншими держа­вами, морського і річкового транспорту, транзитних залізнич­них шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що про­стягнуться з Європи в Азію.

Існуючий геоекономічиий потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі, стати базою для розробки перспективних планів розвитку і розміщення її продуктивних сил.

Важливо своєчасно і сповна скористатися цим, щоб не втратити нинішні конкурентні переваги. Зробити це дуже не­просто навіть з допомогою вільного ринку. Тому пошук мож­ливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу в продуктивну для національної еко­номіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпеченням національ­них інтересів, — це надзвичайної складності теоретичне та практичне завдання для розвитку і розміщення продуктивних сил та регіональної економіки.

Про велику складність розвитку національної економіки в умовах дії закономірності глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне значення для України при вироб­ленні власної політики світогосподарських стосунків. Найбільш узагальнено можна сказати, що складний і супереч­ливий розвиток світового співтовариства характеризується періодичним загостренням кризових соціальних та еко­номічних процесів, відсутністю ефективних і надійних ме­ханізмів їх вирішення, а тим більше запобігання.

Виходячи з практичної національної доцільності, а також різноманітних інтересів суб'єктів світового господарства і еко­номічних сил, що визначають курс та особливості функціону­вання окремих держав і їх блоків, Україна в геоекономічному і геополітичному відношенні повинна керуватися концепцією розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії глобальних ринкових сил, перетворенням їх у продуктивні си­ли у власних інтересах. У зв'язку з цим потрібно визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, політики та соціальної сфери з суб'єктами світогосподарських відносин.

У нинішній ситуації необхідне входження України в певні економічні блоки, оскільки це дозволяє забезпечити власний розвиток на базі об'єднання сил і координації діяльності.

Ефективність міжнародного економічного співробіт­ництва України значною мірою залежить від своєчасного виз­начення місця і ролі конкретних господарських комплексів у світовій технологічній революції. Це обумовлене тим, що саме вона визначатиме структуру і напрями розвитку світової еко­номіки у перспективі.

Закономірність глобалізації світового господарства вказує на те, що в найближчому майбутньому система міжнародних відносин збереже нинішню свою форму, визначаючи тери­торіальну організацію і світовий поділ праці.

Глобалізація економічних ринкових сил є важливим чин­ником, який визначає напрям розвитку методології стосовно продуктивних сил, так і сферу практичної діяльності, яка має найповніше використати глобальні ринкові сили в якості про­дуктивних сил національної економіки, стрижнем якої можуть бути конкурентні переваги в галузі ресурсного, транспортного, виробничого, науково-технічного потенціалу та економіко-ге-ографічного положення України.

Як тенденції глобалізації, так і процеси регіоналізації є про­явами об'єктивного економічного закону комплексного роз­витку продуктивних сил. В даному контексті його зміст у сучас­них умовах можна було б коротко сформулювати, як орієнтацію територіального розвитку на отримання за до­помогою ринкових економічних механізмів максимального ефекту від визначеного раціональними потребами залучення у господарювання всього комплексу продуктивних сил тери­торіальної соціально-економічної системи з якнайбільш по­вним урахуванням усіх (як регіональних, так і глобальних) передумов та факторів економічної діяльності.