2.2. Глобалізація і регіоналізація як світова закономірність розвитку економіки регіонів

 

Практично на протязі всього десятирічного періоду фор­мування національної економіки суспільно-економічні тен­денції розвитку продуктивних сил Європи та світу характери­зуються двома одночасними достатньо протилежними за наслідками процесами. Ці явища, з одного боку — регіоналізації розвитку продуктивних сил, а з іншого — гло­балізації соціально-економічних процесів, охоплюють прак­тично всі сфери життя суспільства. В останній час такі тен­денції набувають прискорення. Ці з першого погляду проти­лежні явища діалектично є складовими одного процесу, який можна охарактеризувати, як самоусвідомлення людиною сво­го місця в умовах буття. Причому, в зв'язку з посиленим роз­витком науково-інформаційної складової продуктивних сил (зараз — електронних засобів зв'язку), людина, з одного боку, все більше вважає себе частиною "великого світу". З іншого боку, завдяки притаманному розумній людській особистості природному бажанню лишитися "єдиною і неповторною", су­часна людина зостається невід'ємною часткою "малої батьківщини", культурно-побутовим, сімейно-родовим корін­ням та сформованим у певних історичних умовах світоглядом назавжди прив'язаною до внутрішньодержавних, місцевих, національних, тобто в кінцевому випадку — конкретно-регіональних умов розвитку.

Причому, в обох випадках загальний економічний зміст, хоча це здається й достатньо парадоксальним, є одним і тим же — отриманням максимальних прибутків від господарської діяльності. Також, як монополізація економіки в умовах вільного підприємництва не знищила, а навпаки, створила на певному етапі розвитку продуктивних сил достатньо сприят­ливі умови для функціонування виробництва на малих і се­редніх підприємствах в окремих секторах економіки, процеси глобалізації викликали об'єктивне намагання товаровироб­ників найбільш повно використовувати регіональні передумо­ви розвитку продуктивних сил для максимізації економічного ефекту виробничої діяльності й підвищення конкурентоздат-ності регіонального виробництва.

У даному випадку глобалізація соціально-економічних процесів розуміється як тенденція всезростаючої взаємоінтеграції територіальних (на рівні країн, над­національних регіонів тощо) виробничо-економічних сис­тем в єдиний світовий відтворювально-господарський та ринково-інформаційний простір. Глобалізація розвитку су­проводжується відповідною цьому процесові координацією фінансово-економічних, соціально-економічних, соціально-політичних, військово-політичних та інших заходів на національному й міждержавному рівнях.

У свою чергу, регіоналізація (розвитку продуктивних сил) визначається нами як об'єктивна тенденція все більшо­го орієнтування процесів економічного відтворення, а та­кож обсягів, характеру та територіально-господарських пропорцій суспільного виробництва відповідно до регіональних передумов розвитку та суспільно-еко­номічних потреб соціумів регіонального рівня.

Спробуємо більш детально розглянути взаємозв'язок регіоналізації й глобалізації на конкретних прикладах, у тому числі й з урахуванням нашої національної специфіки. Так, подібно тому, як монополізація економіки в умовах вільного підприємництва не знищила, а навпаки, створила на певному етапі розвитку продуктивних сил достатньо сприятливі умови для функціонування високопродуктивного виробництва на малих і середніх підприємствах (навіть мононуклеарного ви­робництва за типологією "людина-піприємство", "сім'я-під-приємство" тощо) в окремих секторах економіки, процеси гло­балізації викликали об'єктивне намагання товаровиробників найбільш повно використовувати регіональні передумови роз­витку продуктивних сил для максимізації економічного ефек­ту виробничої діяльності й підвищення конкурентоздатності регіонального виробництва. Так, у розвинутих країнах ефек­тивно функціонують як ресторани національної кухні, так і створені за принципом франчайзингу (френчазингу) заклади мережі ресторанів "Макдональдс", як мало чим відмінні один від одного готелі класу "Люкс", так і заклади готельної інфра­структури, що використовують для збільшення прибутків і чисельності відвідувачів стилізацію процесу обслуговування під національні та місцеві культурно-побутові особливості регіону. При чому, в останній час саме такий, регіонально-орієнтований тип організації господарської діяльності вияв­ляється все частіше ефективнішим за універсалізацію товарів та послуг, за ігнорування регіональних особливостей господа­рювання.

Тут необхідно підкреслити, що, на нашу думку, регіоналі-зація є саме об'єктивним процесом, підґрунтям економічного успіху, а не простою політичною "відповіддю" на глобалізацію соціально-економічних процесів. Регіоналізація не протидіє глобальним процесам розвитку, а, доповнюючи їх, сприяє зро­станню економічного ефекту від господарської діяльності підприємства з урахуванням з одного боку — конкретно-тери­торіальних, а з іншого — глобальних світових передумов гос­подарювання.

При цьому регіони можуть відноситись до різних систем­них рангів. Звідси, й процеси регіоналізації можуть стосува­тись територіальних соціально-економічних систем практич­но будь-якого системного рангу — від міждержавних макро-регіональних об'єднань до територіально-господарських рай­онів мікрорівня. Різними є й прояви регіоналізації — від політичного й економічного ізоляціонізму (Нагірний Карабах в Азербайджані, Абхазія в Грузії, Придністров'я в Молдові, Чеченська республіка в Росії, території колишньої Югославії тощо) до конструктивної регіональної економічної са­мостійності спеціальних економічних зон, які є центрами при­скореного економічного зростання депресивних територій.

Загалом, намагання найбільш повного урахування тери­торіально-господарських передумов при розвитку й розміщенні виробництва було притаманним усім історичним етапам розвитку в усіх суспільно-економічних формаціях — від рабовласницької до класично-капіталістичної, за часів соціалізму та у постіндустріальному суспільстві. Однак, в ос­танній час ці явища набувають особливої специфіки, а саме:

Все частіше мінімізація суспільно-необхідних витрат на виробництво одиниці товару (послуги) через оптимальне урахування регіональних передумов розвитку і розміщення виробництв, як парадигма розвитку, поступається місцем соціально-економічним та економіко-екологічним пріорите­там. Тобто, орієнтиром стає максимізація соціально-еко­логічного ефекту від урахування територіальних особливос­тей господарювання.

В умовах обмеження ресурсної бази розвитку суспіль­ства орієнтація на урахування регіональних передумов роз­витку виробництва все більше стосується інфраструктурних галузей, як традиційно зорієнтованих на територіальну спе­цифіку (наприклад, транспортне обслуговування, гуртова торгівля тощо), так і таких, де ця специфіка враховувалась опосередковано (зв'язок, соціальна та ринково-інфраструк-турна сфери)

Процеси регіоналізації розвитку продуктивних сил по­глиблюються та все частіше звужуються від національних масштабів (на рівні державних народногосподарських ком­плексів) до територіально-господарських районів макро- та мезо- й навіть мікрорівня. Регіональні орієнтири стають ха­рактерними практично для всіх сфер життя — не тільки в еко­номічному, але й соціальному, етнічному, релігійному вимірах тощо.

Регіоналізація охоплює усі стадії економічного циклу. Зокрема, регіоналізація виробництва поєднується із регіоналізацією споживання, активізацією регіональних ринків товарів та послуг, їх орієнтацією на місцеві потреби. В умовах жорсткого конкурентного середовища сучасного рин­кового виробництва орієнтація готової продукції та послуг на конкретного споживача, який формує свій попит у певних суспільно-територіальних умовах є однією з гарантій успіху економічної діяльності.

5. Процеси регіоналізації охоплюють весь комплекс скла­дових продуктивних сил — як в разі формування й викорис­тання природно-ресурсного потенціалу, так в сфері функціонування соціальної складової й матеріально-технічно­го потенціалу суспільного виробництва. Причому, в усіх трьох складових посилюється роль регіональних екологічних чин­ників, особливо на тих територіях, де екологічний потенціал довкілля щодо розвитку суспільного виробництва є обмеже­ним, а подекуди — й мінімізованим, як в Чорнобильському економіко-екологічному господарському регіоні.

Для України процеси регіоналізації є тим більше актуаль­ними, оскільки вони супроводжують становлення національ­ної економіки на засадах економічної та політичної незалеж­ності, вільного підприємництва й соціально-орієнтованого ринку. У цих умовах очікування швидких ефектів від якнай­повнішого урахування регіональних передумов функціону­вання продуктивних сил є небезпідставним. У першу чергу во­ни мають датися взнаки через поглиблення територіального поділу праці й відповідної йому спеціалізації регіонів на випу­ску товарної продукції та послуг, конкурентоспроможних як на регіональному, так і на національному й міжнародних рин­ках. Іншими сторонами цього ефекту повинні стати соціальна та екологічна складові, оскільки регіоналізація об'єктивно орієнтована на все більше урахування регіональних інтересів та підвищення ролі регіональних складових у сукупності по­треб виробництва й споживання. При цьому характерне для процесів регіоналізації орієнтування виробника на місцеву специфіку споживання, особливо споживання самим населен­ням благ та послуг, надає можливості ефективного заванта­ження потужностей всіх галузей та секторів суспільного ви­робництва у регіоні для задоволення місцевих потреб.

Відношення до процесів глобалізації й регіоналізації як в економістів, так і в політиків й в інших зацікавлених фахівців та навіть у пересічних громадян є неоднозначним. Розкриємо це лише на одному прикладі. Так, існує явище, за якого ураху­вання товаровиробниками територіальної диференціації та динаміки попиту на товари й послуги дає змогу значним чи­ном згладжувати негативні тенденції, притаманні вільній рин­ковій економіці, зокрема — кризи перевиробництва товарів (послуг). При цьому внаслідок об'єктивної нерівномірності соціально-економічного розвитку різних територій, в окремих регіонах можливим є збут товарної продукції "позавчорашнь­ого дня" або ж навпаки такої, що випереджає середній рівень запитів пересічного споживача. Тим самим на рівні національ­них та наднаціональних макрорегіонів забезпечується певною мірою ринкова рівновага між попитом і пропозицією, й відповідна їй стабільність економічних процесів, що, однак, досягається подальшим розбалансуванням соціально-еко­номічного розвитку різних регіонів світу. З одного боку це підтверджується вражаючими розбіжностями в рівнях розвит­ку територій, що розвиваються та країн так званого "золотого мільярда". З іншої сторони, всередині самих країн (особливо це стосується знову так званого "третього світу" та держав з перехідною економікою) спостерігаються дисбаланси тери­торіального розвитку за типом "собор в пустелі" з наявністю явно депресивних та регресивних регіонів на тлі хворобливо-бурхливого розростання "ракових пухлин" мегаполісів з усіма вадами гіперурбанізованих територій.

На жаль, до останнього часу Україна існувала в якості са­ме такої території, на теренах якої часто знаходили збут імпортні товари, що або втратили свого споживача у розвину­тих країнах, або ж явно відставали за якісними властивостями від своїх сучасних аналогів. Потік автомобілів, комп'ютерної техніки, товарів широкого вжитку з незадовільними спожив­чими характеристиками, а часто й таких, що могли бути вико­ристані належним чином лише в якості вторинної сировини, на протязі років наводняв нашу країну. Лише в середині 90-х ситуація концептуально змінилася у бік орієнтації споживан­ня на вітчизняного виробника з прийняттям відповідних рішень на рівні Президента України, Уряду й Верховної Ради. Інша справа, що й ця тенденція як на побутовому рівні, так і на рівні організаторів виробництва не набирає бажаного ходу як через соціально-психологічні бар'єри упередженого ставлення до української продукції, так і через об'єктивні негаразди, пов'язані з запізненими основними господарськими реформа­ми країни. Наріжний камінь перетворень на селі — новий Зе­мельний кодекс прийнято парламентом країни відносно нещо­давно (2001 рік), а основа формування бюджету — Податко­вий кодекс є досі в стадії удосконалення. Тільки у вересні 2005 року було прийнято Закон України "Про стимулювання роз­витку регіонів". Нагальним завданням сьогодення є запровад­ження адміністративної реформи та удосконалення суспільно-політичного устрою України. Чекає на нову редакцію Закон про місцеве самоврядування. Початок виходу національної економіки з кризи підтвердився основними економічними ре­зультатами лише у 2000 р, коли було спостережено зростання ВВП на 6,0%, промислової продукції — на 12,9%, сільськогос­подарського виробництва — на 9,2 %, досягнуто позитивних зрушень у бюджетній сфері, активізовано інвестиційну, в т.ч. кредитну діяльність, підвищено рівень монетизації економіки, зміцнено її експортний потенціал, зменшено зовнішній борг. Наступне п'ятирічне економічне зростання, яке спос­терігається й за базовими показниками 2005 й початку 2006 року є, без сумніву, позитивною ознакою, оскільки довіра до вітчизняного товаровиробника буде міцною лише в тому ви­падку, коли успіхи національного виробництва стануть безпе­речними, а реформи — незворотними. У противному випадку створиться замкнене коло — відсутність попиту в ринкових умовах господарювання стримуватиме розвиток виробництва, а останнє, залишившись без підтримки споживача, не зможе закріпити з такою працею відвойовану ринкову "нішу", яку знову зможуть захопити конкурентноздатніші іноземні фірми сусідів як зі Сходу, так і з Заходу.

Через посилення процесів глобалізації формуються все тісніші регіональні економічні, політичні та військові інтег­рації країн у єдині системи, посилюється транснаціоналізація економіки, формується завчасно заданий поділ праці, тери­торіальна структура економіки. Елементами цієї структури є регіональні економічні об'єднання (союзи) у вигляді тери­торіальних осередків економічного розвитку, які називають також центрами світової сили або суперрегіонами, з одного бо­ку, і периферією — з іншого. Для збереження регулюючого статусу економічні центри розширяють і посилюють сферу впливу шляхом залучення нових країн у свої системи на вигідних для них умовах.

Зміни в центрах економічного розвитку породжують відповідні явища в країнах периферії, зокрема в структурі і тенденціях розвитку їх продуктивних сил. Ці зміни засвідчу­ють наявність значної диференціації країн за рівнем еко­номічного розвитку і життя населення. Зростають регіональні диспропорції у виробництві та рівні життя людей, слабшають механізми самозахисту окремих найбільш бідних країн і регіонів.

Слаборозвинутим країнам і регіонам поки що не вдається суттєво змінити нерівноправне становище в системі міжна­родного поділу праці та підвищити добробут своїх народів. У цих країнах розвиваються лише ті виробництва, яких вимагає міжнародний поділ праці з боку економічних центрів та висо-корозвинутих країн. Таким чином, видозмінюється роль фак­торів у територіальному поділі праці. Традиційні переваги ок­ремих чинників у регіонах (клімат, природні ресурси, робоча сила та ін.) уже не є визначальними у розвитку міжрегіональ­ного поділу праці. Необхідно, щоб ці переваги потрапили у сферу інтересів великих економічних центрів. Нав'язані сла­борозвинутим країнам галузі та сфери економічної діяльності шляхом певних умов кредитування, збуту продукції й іншими механізмами призводять до зростання залежності цих країн від економічних центрів, підпорядкування їх власної еко­номіки економічній системі центрів, робить їх однобокою, впливає на територіальну і галузеву структуру економіки, зо­крема на співвідношення між проміжною та кінцевою (гото­вою для споживання) продукцією, послаблюється ефек­тивність антикризових заходів у цих країнах під час світових економічних криз.

Однак, в останній час певною мірою штучно нарощується кількість противників глобалізації. Аналізуючи ситуацію зага­лом, можна дійти до висновку, що глобальні тенденції розвит­ку, які характеризуються в числі інших ущільненням зв'язків національних економік зі світовим господарством, на більш глибокий погляд не придушують національного виробництва, не нівелюють його ролі, а лише примушують національного виробника враховувати світовий рівень та орієнтири вироб­ництва товарів та надання послуг. При цьому економічні нега­разди країн — супротивників глобалізації викликані скоріше власним невмінням господарювати їх урядів, аніж диктатом "Великої вісімки". Усвідомлення того, що глобалізація є про­цесом об'єктивним і закономірним, а її ігнорування, або повне неприйняття — небезпечною безтурботністю й економічною короткозорістю поступово приходить до переважної кількості держав.

Очевидно, що самоізоляція національної економіки в будь-якому випадку означає втрату зовнішніх по відношенню до неї позитивних передумов та факторів розвитку, про-тирічить закону комплексного розвитку продуктивних сил, призводить до економічної автаркії й саморуйнування народ­ногосподарської системи держави навіть без стороннього втручання. Живі приклади спроб сучасного Афганістану й Північної Кореї, колишньої Албанії, а частково — й СРСР та інших країн соціалістичної спільноти проіснувати в ізоляції від світової господарської системи показують саме такі ре­зультати. На відміну від цього, вдала інтеграція Китаєм та В'єтнамом своїх господарських систем у міжнародну еко­номіку дозволила не тільки отримати високий економічний ефект, але й зберегти суспільно-економічну формацію з соціально-орієнтованою економікою. На самому високому рівні й українській політичній системі рекомендується бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики гло­балізації;

Однак, чи не більшу шкоду національному виробництву може нанести й сліпе ігнорування власних інтересів лише на користь наднаціональних структур різного спрямування. Швидка здача власних позицій в жорстких умовах ринкової конкуренції означає економічну, маркетингову поразку й не менш руйнівні наслідки. Зокрема, зволікання із захистом та підтримкою вітчизняного товаровиробника в середині 90-х років практично поставило на межу зникнення цілий ряд ко­лись провідних галузей українського виробництва — радіое­лектронну, легку промисловість, виробництво багатьох то­варів широкого вжитку, побутової техніки, автотранспортних засобів тощо. Також було фактично поставлено на межу зник­нення чи не найбільш необхідну народному господарству країни галузь — сільськогосподарське і тракторне машинобу­дування. Подолання вказаних тенденцій є складним і нелег­ким процесом, вирішення котрого залишиться справою не найближчого майбутнього.

Для виправлення ситуації, в європейських інтеграційних процесах України, започаткованих ще в кінці минулого століття скоріше всього, в повній мірі має застосовуватись та спрацьовувати принцип оптимуму Парето, а саме — будь-які політичні й економічні рішення, що стосуються зовнішньо­економічних аспектів господарювання, повинні йти на ко­ристь державі, але не на шкоду сусідам України, євро­пейській спільноті та світовому співтовариству. Мірилом щодо прийняття відповідних рішень також має бути всебічно прорахований очікуваний економічний ефект господарської діяльності.