§ 2. Орфоепія

Орфоепія (від грецьк. орвоєкєіа — правильність мови) має два значення:

розділ мовознавства, що займається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної літературної вимови;

система загальноприйнятих правил літературної вимови, які за­безпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.

Орфоепія в широкому розумінні охоплює не лише правила вимови голосних, приголосних звуків і звукосполучень, а й норми наголошу­вання та інтонації.

Орфоепічні норми української мови, які пропонуються нижче, не­обхідно знати не тільки для того, щоб правильно говорити, а й щоб без­помилково писати, зокрема диктанти.

 

І. Вимова голосних звуків

1. Усі голосні під наголосом вимовляються чітко й виразно: [ранок], [вир'ій], [муза], [тенор], [л'іто].

Ненаголошені [а], [у], [і] також вимовляються чітко й виразно:

[тар'ілка], [турист], [в'інок].

Примітка. Звук [і] на початку деяких слів може вимовлятися як [іи]: [іинший], [іинколи], [іинод'і].

Ненаголошені голосні [е] та [и] у вимові наближаються один до одного, тобто вимовляються як [еи] та [ие]: [меирежиево], [деиреив' ій], [тиенок].

Примітка 1. Ненаголошені [е] та [и] вимовляються чітко, без на­ближення в таких випадках:

а)         в абсолютному кінці слів і в закінченні -ий, що вживається
в прикметниках, дієприкметниках, займенниках, порядко-
вих числівниках (таке правило й відповідне транскрибу-
вання слів фіксується в орфоепічних словниках М.І. По-
грібного та В. О. Горпинича): [молотити], [пише], [добрий],
[посиев' ілий], [інший], [сотий], проте в лексикографічних
виданнях останніх років (зокрема в академічному Орфо-
епічному словникові та в записаній на компакт-диску праці
«Словники України — інтегрована лексикографічна система»
/ В. А. Широков, І. В. Шевченко, О. Г. Рабулець та ін. — К.:
Український мовно-інформаційний фонд, 2001) слова із за-
кінченням -ий, а також з и та е в абсолютному кінці слова
в транскрипції мають наближений звук у кінцевому складі
[ие] або [еи], відповідно: [добрией], [посиев' ілией], [іншией],
[сотией], [молотитие], [пишеи];

б)         звук [е] вимовляється чітко на початку іншомовних слів та в
середині слова після голосного: [етажерка], [етап], [еф' ір],
[поетеса], [фаетон]. У позиції після голосного може бути
незначне наближення [е] до [и]: [аеирозол'], [поеитичний],
тобто спостерігається подвійна вимова — [е] або [еи].

Примітка 2. Ненаголошений [е] після постійно м'якого [й] пе­ред іншим м'яким приголосним вимовляється як [иі]: кита­єць [киетайиіц'], занепокоєння [занеипокойиін':а], рівняється [р'івн'айиіц':а], рівняєшся [р'івн'айиіс':а].

4. Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] вимовляєть­ся як [оу]: [моутузка],[чоуму], [боул'учий].

Примітка. Звук [о] перед складом з наголошеним [у] вимовляєть­ся чітко, без наближення в таких випадках:

а)         якщо виконує функцію сполучного голосного в складних сло-
вах: [дворушниек], [однодумеиц'];

б)         у префіксах о-, до-, об-, про-, роз- тощо: [одужати],
[добуток], [обрубок], [провулок], [роздути];

в)         у низці суфіксів: [рвонути], [трусонути];

г)         у словах іншомовного походження: [борд'ур], [фортуна],
[комуна].

 

II. Вимова приголосних звуків

Дзвінкі приголосні [б, д, д', з, з', дяз, дУ, ж, дяж, г, ґ] у кінці сло­ва та в кінці складу перед глухими приголосними вимовляються дзвінко: [с'н'іг], [город], [ґандж], [мороз], [шибка], [низка], [в' ідкусити], [дужка].

Примітка. У словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю (дігтяр)

звук [г] оглушується: [вохко].

Звук [в] ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв], [лев], [приелив].

Прийменник і префікс з (з-) перед глухими, крім шиплячих, ви­мовляється як [с]: зцілити [с'ц'ілити], з хати [схати].

Префікси роз- і без- перед глухими, крім шиплячих, у швидкому темпі вимовляються з кінцевим [с], у повільному — з кінцевим [з]: [росказати], [беиспека] і [розказати], [беизпека]. Примітка. Перед [с] здебільшого вимовляється [роз]: [розси­пати].

Глухі приголосні перед дзвінкими завжди вимовляються так, як парні їм дзвінкі: і в середині слова, і на межі різних фонетичних чи орфографічних слів (пари дзвінких і глухих: [б - п], [д - т], [д' - т'], [з - с], [з' - с'], [д"з - ц], [дУ - ц'], [ж - ш], [дяж - ч], [г - х], [ґ - к]): екзамен [еґзамеин], баскетбол [баскеидбол], прось­ба [проз'ба], боротьба [бород'ба], хоч би [ход'жби], ось де [оз'де], наш брат [наж брат].

Букви д (де) і ж (же), д (де) і з (зе) вимовляються як один не­роздільний звук, якщо обидві належать до кореня (це може бути його початок, середина чи кінець): джерело [д~жеиреило], бу­джу [буд~жу], піджак [п'ід'жак], дзьоб [д'з'об], ґедзь [ґед'з']. На межі префікса й кореня ці букви вимовляються як два окре­мі звуки, причому [д] перед [ж] вимовляється як [дяж], а [д] перед [з] — як [дяз] унаслідок явища уподібнення (асиміляції): піджи­вити [п 'ід'жжиевити], підзвітний [п 'ід'ззв 'ітний].

Губні [б, п, в, м, ф], шиплячі [ж, ч, ш, дяж], задньоязикові [ґ, к, х], глотковий [г] (усього 13 приголосних звуків) є постійно твердими в українській літературній мові: [др'іб], [сип], [чаша], [д'жем], [кел'ма], [хекати], [гичка]. Для зазначених приголосних напів­м'яка вимова характерна перед [і], а також перед [а] [у], що пере­даються на письмі буквами я та ю: [ф' ін'іш], [м' іс'ац' ], [ц'в' ах], [б'уро], [нож'і], [ш'іс'т'], [бд'ж'ілка], [х'ім'ійа], [к'інец'], [к'увет], [г'аур]. Подовжені шиплячі перед [і], [а] та [у], що по­значаються літерами я, ю, вимовляються також напівм' яко: [на облич     [зб 'іж': а], [беиздуш': а], [п 'іч': у].

Примітка. У деяких говорах української мови шиплячі вимов­ляються напівм' яко в тих позиціях, що не відповідають літера­турній нормі, наприклад: [ч' ас], [лош' а], [курч' а], [криеч' ат' ], [б'іж'ат']. Це призводить до орфографічних помилок. Під впли­вом вимови можливий неправильний запис: чяс, лошя, курчя, кричять, біжять тощо. Тому важливо вивчати не тільки орфо­графічні правила, а й орфоепічні.

Приголосні перед [е] вимовляються твердо, відповідно до пра­вопису: [атеистат], [лекц'ійа], [кекс], [каб'інет], Лермонтов [лермонтов], Лев [лев]. М'яка вимова звука [л] у подібних словах типу [каб' ін'ет], [л'ермонтов] є грубим порушенням літератур­ної норми.

Звук [ф] відомий лише в словах іншомовного походження: [фла гман], [реиформа], [флот]. У діалектному та просторіч­ному мовленні цей звук може замінюватися двома звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хверма], [хорма], [ариехметиека].

Спостерігається в говірках і зворотне явище — звукосполу­чення [хв] вимовляється як [ф]: [фиелина], [ф' іст], [фороба], [ф' іртка]. Такі заміни є грубим порушенням літературної норми, тому потрібно чітко знати: де вживати [ф], а де [хв] або [х]: У бу­феті хвастав Федя: «Яу фізиці професор, В фотографії мастак, Я футбольну форму маю, Я хвороб не нахапаю, Всі це знають, бо це факт» (Д. Білоус).

Приголосний [ц] у кінці власне українських слів вимовляється м' яко: [горобец' ], [молодец' ]. Тверда вимова цього звука ха­рактерна для кінця іншомовних слів та деяких вигуків: [плац], [шприц], [абзац], [бац], [клац].

Звук [р] постійно твердий у кінці слова та складу: [кобзар], [в' івчар], [г' іркий], [г' ірс'кий]. М' яка вимова [р] у зазначених по­зиціях — грубе порушення орфоепічних норм.

Усі зубні [д, т, з, с, ц, л, н, дяз] перед [і] вимовляються м'я­ко: [д'ім], [с'ім], [н'іж], [с'іно]. На межі частин складного сло­ва, префікса й кореня, на стику слів ці приголосні вимовляють­ся твердо: [медінстиетут], [педінстиетут], [беизімен: ий], [беизідейний], [д'ід і баба].

Приголосні [д, т, з, с, ц, л, н, дяз] перед м'якими цієї ж групи ви­мовляються м'яко: [д'л'а], [куз'н'а], [д'н'і], [к'ін'с'кий], [е'н'іг], [молод'з'ц'і].

Подвійна вимова (із м' яким і твердим звуком перед наступним м' яким) допускається в таких випадках:

а)         якщо свистячі [з, с, ц, дяз] уживаються перед напівм'якими
губними [б', п', в', м', ф']: [с'в'іт] і [св'іт], [д'з'в'акати] і
[д'зв'акати], [с'м 'іх] і [см'іх], [з'в'іт] і [зв'іт], [ц'в'іркун] і
[цв' іркун].

б)         у формах давального й місцевого відмінків жіночого роду
однини та називного відмінка множини прикметників твер-
дої групи, якщо звуки [д, т, з, с] уживаються перед кінцеви-
ми м'якими основи: [народ'н'ій], [народні] і [народн'ій],
[народн'і]; [барвис'т'ій], [барвис'т'і] і [барвист'ій],
[барвист'і]; [образ'н'ій], [образ'н'і] і [образн'ій], [образн'і].

Винятки:

Зубні [д, т, з, с, дяз] звичайно не пом'якшуються перед напівм'я­кими губними [б, п, в, м, ф], задньоязиковими [ґ, к, х] та глот­ковим [г], після яких уживається [і] в закритому складі, що в су­часній українській мові чергується з [о] у відкритому складі (іс­торично цей звук [і] розвинувся з давнього [о]): [дв'ір], [сх'ід], [тх' ір], [тв' ір], [сп' ід]. Пор.: двору, сходу, тхора, твору, споду.

Не відбувається пом' якшення на межі префікса та коре­ня: [беизт'амний], [беизд'іл' : а], [розс'ійати], [розд'агати], [п' ідл'ізти]. Пом' якшуються тільки кінцеві префіксальні зву­ки [д] перед [д', т', н']: [в'ід':ачиети], [в'ід':іл], [над'т'ісувати], [в'ід'т'ати], [п'ід'н'ати], [в'ід'н'ати]; [дз, с] перед [с', ц']: [п'ід'з'с'істи], [в'ід'з'с'івати], [в'ід'з'ц'іджувати], [с'ц'ідити], [с':ікти]; префікс с- перед [т']: [с'т'ісувати], [с'т'агувати], а також в інших випадках утворення на межі префікса та кореня м' якого подовженого звука: [роз' :авиети].

 

ІІІ. Вимова приголосних звуків

Шиплячі [ж, ч, ш] перед свистячими [з, с, ц] вимовляються як парні їм свистячі. Якщо шиплячий уживається перед м'яким свис­тячим, то відбувається подвійна асиміляція (уподібнення) — за місцем і способом творення та за м'якістю: зважся [зваз'с'а], смієшся [см 'ійес':а], не мучся [неимуц'с'а], річці [р'іц':і], мереж­ці [меирез'ц'і], пляшці [пл'ас'ц'і].

Свистячі перед шиплячими вимовляються як парні їм шиплячі: зжити [ж:ити], розчепити [рожчеипити], вирісши [вир'іш: и], зжовкнути [жовкнути], з джемом [жд'жемом].

Буквосполучення -ться вимовляється як [ц': а]: зумовлюєть­ся [зумо вл'уйиіц':а], дивиться [дивиец':а], транслюється [трансл'уйиіц':а], в'ється [вйец':а], ллються [л':уц':а], творять­ся [твор'ац' :а].

Примітка. Детально про вимову звукосполучень читайте в § 13. Уподібнення приголосних.

 

 

Вправа 4

Запишіть слова фонетичною транскрипцією, при потребі скорис­тайтесь Орфоепічним словником /Уклад. М.І. Погрібний. — К.: Радянська школа, 1984. Прочитайте слова відповідно до орфое­пічних норм української мови, зверніть увагу на місця, де можливі помилки у вимові.

Могти, пругкий, губка, підзміна, часто, смерч, чемно, стілець, за­водський, безініціативний, безсистемний, монумент, поетеса, подушка, розширити, легкий, вужче, запорожці, на дошці, збіжжя, вокзал, з джун­глів, віджимається, зиґзаґ, джаз, відзначити, підземний, підзахисний, пе-реджнив'я, надзвичайний, користуєшся, екземпляр, передмістя, цвітіння, збір, звір, новітні, футбол, хвиля, стрічці, захворюваність, джерґотати.

Виправте помилки. Поясніть, чим вони зумовлені, які з них до­пускаєте Ви?

 

— Ми завтра йдемо на екскурсію на хвабрику чи на хверму?

 

А чому це тебе так филює?

Бо я ще хочу встигнути у хвотограхвію. У мене брат пра­цює хвотограхвом, то хвото буде чудове!

А ти не фастайся... Як ти, коси заплетеш чи фіст зав'яжеш?

Мабуть, фіст... Хворму і хвартух не вдягну.

Я вже хожу до одинадцятого класу. Чясто вранці немає чясу поспати, поїсти кукурузяних пластівців, бо звонить будиль­ник — і до ґімназії.

Вивчіть напам'ять віршовані рядки, які допоможуть Вам із пра­вильним наголошуванням слів.

 

Пам' ятай, де наголос у словах таких: Компас необхідний в орієнтуванні,

В школі на заняттях задають завдання, Де лікують хворих — буде диспансер, В театральнім залі унизу — партер.

Будь уважним, розрізняй: Верба кажуть по-російськи, А верба — по-українськи. Українці кажуть кремінь, Ще ім 'я, й петля, і ремінь,

 

 

 

Подпись:


 

У Росії ж це кремень, Петля, имя і ремень. Столяр ми вживаєм слово, А столяр — в російській мові. В нас тонкий, у них же — тонкий, Наш дзвінкий — то їхній звонкий, їхній новий, наш новий, їхній старий, наш — старий, Дочка в них, у нас — дочка, Ось різниця тут яка! Било кажуть по-російськи, А було — по-українськи. Спина в нас, у них — спина. Адже мова не одна. 3.    Різний наголос в словах — Це для нас не диво. В українців — кропива, В росіян — крапива. Кличе хтось до телефону, Буде з вами говорить. В українців кажуть дзвонить, Мовлять в росіян — звонит. Хто по тундрі вволю Скаче ніч і день? Українці кажуть олень, Росіяни звуть олень. «Приятель прийшов до тебе», — Каже вихователь. По-російськи ж мовить треба: «К нам пришел приятель». Нам відомо, що в ознаки Є прикмети й різні знаки, За якими визначають, Що ж ознаки означають. ©А Заради навчання я піду на все... навіть на пари.