ТЕКСТИ ДИКТАНТІВ

 

1. Мові — державний захист

Як історичний акт розцінює громадськість України прийняття Вер­ховною Радою Закону про мови. Згідно з цим законом українська мова з 1 січня 1990 року одержала державний захист, тобто офіційно визнана державною мовою України. Отже, створені передумови для того, щоб українська мова перестала бути служницею, за словами Дмитра Пав-личка, у власному домі, а стала в ньому господинею. Є всі підстави сподіватися, що для нашої мови пройшла пора безмовна, що на цьому закінчилася довготривала історія її приниження й зневаги.

Петровські укази, валуєвські циркуляри, емські акти, сталінські за­борони, сусловські постанови довели наш український народ до онімін­ня, а нашу страдницю-мову — до повільного вмирання. Антинаукова сталінсько-сусловська теорія злиття націй, а точніше денаціоналізація всього національного, завершила чорну справу русифікації значної час­тини України, якщо не сказати — цілої. У результаті цієї політики зни­кали українські школи, театри, дошкільні заклади, переходили на росій­ську мову викладання технікуми й вузи. Від народу приховувалася його історія або подавалась у спотвореному вигляді. Національні мови вва­жалися неперспективними і всюди замінялися російською; велася спе­ціальна демографічна політика — переселення, перемішування людей різних національностей з тим, щоб одержати нову сіру людську масу під назвою «єдиний радянський народ» з єдиною суржиковою мовою.


Після кількох років активної боротьби, яку розпочала українська інтелігенція і в яку влилися найширші верстви населення, українська мова, нарешті, виборола собі місце під сонцем, вона все-таки одержа­ла бажаний статус державної мови України. Кожна небайдужа до своєї мови людина має право сподіватися й вимагати, щоб українській мові були повернуті її втрачені права.

(234 слова) (З газети).

 

2. На олтар нашої пам'яті

Жертви голоду 1933-го... За цією до канцеляризму сухою фразою постають мільйони наших батьків і матерів, братів і сестер, безневинно підтятих косою голоду. Моторошний парадокс: вмирали саме на все-плодючих чорноземах шанованої всім світом житниці, на довірливій нашій Україні, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на космічних протягах промерзлих вокзалів, помирали поодинці і сім'ями, вилягали роди і села.

Голод забрав кращих з нашого народу. Тих, що за шмат насущ­ного не стежили і не доносили на брата, хто не пішов виривати остан­ній окраєць з голодних дитячих ротів, хто не вмів торгувати святинями, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити самому.

Голод 33-го на Україні став однією чи не з найжорстокіших ла­нок у сув'язі подій, які вилаштовуються в систему канібальської селекції, коли все талановитіше, мудріше, відважніше, чесніше, гу­манніше і моральніше винищувалося в концтаборах, зацьковувалося і, нарешті, виморювалося голодом. То були цілеспрямовані удари по генетичному фонду нашого народу. І ми маємо до глибу усвідомити, яких невідшкодованих втрат завдали вони нашій культурі, науці, еко­номіці, як викривили історичний розвій народу, яке тавро поклали на його психологію.

Голодне виття смерті трагічно відлунилось у чорнобильській тра­гедії, у понівеченні Дніпра і замуленні малих рік, у понищенні пам'яток історії і культури, у притлумленні почуття національної гідності.

Та радіація опромінила і мораль безбатченків, які, колінкуючи пе­ред апологетами освистування національних святинь, віддали в най­мичку рідну мову, зденаціоналізували школу і вуз, театр і кіно...

Але народ несмертний. Настає урочий час — і стирає з очей полу­ду ляку, скидає із свідомості дрантя безмовної покори, пробуджує Па­м'ять. Тоді народ бачить далеко: і в минувшину, і в грядуще. І — все знає, і все розуміє.

(261 слово) (За Б. Олійником).

 

3. Живи, Україно!

У всі часи передові уми людства були переконані, що без минуло­го немає майбутнього. Це насамперед стосується України, яка пройшла тернистий шлях до своєї незалежності. Змарніла і змучилась вона у сво­їй боротьбі, стомилася відстоювати право жити своїм життям, корис­туватися своєю мовою, стомилася від спогадів про свою історію. «Це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій; до того боляче, гір­ко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тіль­ки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шве­дів...» — писав Володимир Винниченко.

Але час — річ невпинна. Здається, недавно минув той тривожний серпень дев'яносто першого, коли одні впали в сум'яття і невизначе­ність, інші відверто налякалися, а ще інші — пройнялися оптимізмом, надією і навіть ейфорією... І неначе вчора в напруженій тиші залу за­сідань Верховної Ради прозвучали такі незвичні для багатьох рядки Акта про незалежність.

Кожного серпня ми відзначаємо роковини своєї державної неза­лежності з особливим піднесенням, згадуючи враження від засідання парламенту, де була прийнята Конституція незалежної України, якою узаконено державні символи — Герб, Прапор, Гімн, що уособлюють іс­торію країни, її сутність. Державного статусу набула українська мова.

Незважаючи на те, що самостійні кроки нашої держави не ма­ють зараз достатньої твердості і, можливо, не скоро в кожен наш дім прийдуть достаток і благополуччя, але є надія, що часи ці реально на­ближаються і поступово, крок за кроком, прийде впевненість, яку під­хопить прийдешнє покоління, котре сьогодні входить до шкільних кла­сів, майстерень профтехосвіти, аудиторій вищих навчальних закладів.

(237 слів) (Із журналу).

 

4. Українська душа

Трьохсотлітнє поневолення не могло не вплинути на щиру й ніжну душу українця. Брутальне заперечення самого існування народу нашо­го не могло не позначитися на формуванні національного характеру.

У душі українця співіснує лицар та раб. Це гірка правда, та знати її необхідно, щоб знищити в собі двоїстість і щоб лицар переміг.

Довго і вперто українця зображували як «хитрого малороса», та­кого собі неосвіченого шахраюватого селюка. Хто не чув анекдотів про зрадливість українця? Наліплювали і ярлик «хохлацької галушки», що дуже співзвучне з прізвиськом «нігер» у США.

Робилося це послідовно й цілеспрямовано. Вироблення комп­лексу неповноцінності в пригнобленого — класична колонізаторська стратегія.

Людину, що не поважає сама себе, вже не треба заковувати в кай­дани. Якщо втрачено самоповагу й гідність, за що боротись і що об­стоювати? Натомість вкорінюється як приниженість і слухняність, так і підлабузництво й холопство, а далі й звичка до ярма. Інтереси звужу­ються до гарантованого сіна й більш-менш комфортабельного стійла.

Та три століття принижень не вбили в українській душі лицар­ства. Забитості й захланності протистоїть усвідомлення себе нащадка­ми запорозького козацтва. Адже кожен з нас — праправнук якщо не кошового Сірка чи полковника Кривоноса, то мужнього й нездолан­ного Голоти чи Нетяги. Такого можна було спалити або посадити на палю, але припнути до ясел було неможливо. Не згасити природженої волелюбності української душі. Якби ж до неї ще самоповаги, відчуття власної значущості й сили!

Як же треба трудитися кожному з нас над своєю душею! Пошли нам, Боже, стійкості!

(228 слів) (Із журналу).

 

5. У пошуках істини

Тернистий шлях людини. Ніщо так не зводить її на манівці, як са­мовпевненість, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й по­бачите, що не лише поважні, літні люди, а й ще зовсім молоді вважають, що вони озброєні проти всіх нещасть, і переконані, що, як окуляри їхнім очам, їм не потрібні чиїсь поради, одвічна мудрість людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кільком словам із інших мов і побуває в знатних компаніях та в містах, десь покуштує геометрії та астрономії, переживе кілька десятків любовних та громадянських при­год? Тоді до нього й не підступися! Платони, Соломони, Сократи, Пі-фагори, Цицерони і вся минувшина в порівнянні з нашим орлом, що ви­знає лише захмар' я й космос, — метелики, які літають біля землі. І тут з' являються хвалителі, які вітають палко нову премудрість, що наро­дилася в його мозку, а досі була прихована від мудреців за сімома зам­ками. Тоді ще дужче, ще заповзятіше великий Дій наш, уявивши себе суддею світу, переглядає скарби минувшини й, мов ювелір камінчики, на власний розсуд схвалює або знецінює. Для нього нікчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячілий розум.

Куди не глянь, самі вожді, філософи, які упевнені, що вже давно заткнули за пояс і Цезаря, і Македонського. Вони всезнаючі! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадає, що всі науки йому підвладні від альфи до омеги. Смішні! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистачає людського віку.

(228 слів) (В. Шевчук).

На схід сонця

На Федориному городі жоржини розквітли останніми. Поруч із ними ще тяглися їжакуватими голівками до нещедрого вересневого сонця блідо-рожеві айстри, паперово шелестіли під незримими паль­цями вітру запечалені хризантеми. Хоч як кохалася у квітах Федора, та не любила подовгу просиджувати біля них без діла — відливалося їй від незапашного цвіту журливістю осені.

Дивною була ця Федора — на селі її хто недолюблював, а хто й по­боювався. Суха, рівна, як палиця, і по-чоловічому висока, жилава, зо­дягалася у щось вдовине, чорне, запиналась грубою хусткою по самі брови і ходила селом, що та мара, неговірка і сувора.

Здавалася Федора старішою за саме село, за ту чорну землю, на якій жила. Старішою й за той гай далекий, з-за якого ранками викочу­валося сонце, і тоді дерева пломеніли щораз, ніби охоплені пожежею; старішою за геть порослий мохом, покритий пліснявою давній колодязь біля циганської могили — лисого піщаного пагорба, що ґулею виско­чив серед рівного, як тарілка, степу. Усьому чорному, хмарному, пра­давньому, що було у нашому селі, Федора доводилася немовби ріднею. А ще мала звичку, яка була об'єктом гострої цікавості сільських хлоп­чаків. У негоду чи заметіль, у днину погожу й теплу, як сон немовляти, у вітровій чи непролазну розталь виходила Федора в степ зустрічати сонце. Стояла, що та вогнепоклонниця, від першого промінчика до вро­чистого виходу з-за гаю вогненної велетенської кулі — і хилила ніколи й ні перед ким не схилену голову, і сиве пасмо вибивалося з-під чорної хустки. Колись давно, саме в такий ранковий час, фашисти розстріляли її сина, її єдину дитину. Тому й ходить зустрічати сонце. Наче хтось по­силає — іди, Федоро, іди, може, побачиш сина.

(252 слова) (О. Ніколаєвська).

Тайга

Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африкан­ський праліс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигна­лись рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо, і заступили його кронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші лис­таті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім ви­соченна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, че­ремха, перевиті ліанами дикого винограду та в'юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу — в четвертому ярусі — суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур' яни. Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, потрухлі і ще не потрухлі, одні з скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба, як стіни або як велетен­ські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею.

Внизу, по землі, слався мох, пообростав усе, що тільки можна. Внизу було півтемно і вогко. Лише де-не-де проривались яскраві со­нячні пасма і стояли, як мечі, уткнуті лезами в землю.

На поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий бурун-дук-звірок почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присідав і дивився вниз. Внизу, під кедриною, виходячи десь з бур'янів і вітролому і зникаючи знов у бу­р' янах та каміннім розсипу, вилась вузенька стежечка, звірина доріжка, утоптана за тисячоліття. їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такі, на яких одвіку ще не ступала нога людська.

(250 слів) (І. Багряний).

 

8. Стан невагомості

Нещодавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти бра­ли для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випус­тили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьо­рі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й ґрунту, вони по­повзли назад у зернини, а потім ізсередини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектувався на біографії українських емі­грантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені по­стійно стоїть у пам'яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування поет Тодось Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого ґрунту й рідного тяжін­ня, він загинув, мов те зерно в космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

(181 слово) (М. Слабошпицький).

 

9. Мелодії літнього поля

Український степ... Райська місцина, бо тільки тут підпадьомкає перепел, різними голосами гомонять степові пташки, мелодійно бри­нять бджоли. Влітку поле, як добрий запорізький козак, одягається то в оксамитово-зелений жупан бурякової гички, то в сліпучо-білу сорочку гречаного цвіту, то в золоту пшеничну свитку, гаптовану голубими во­лошками та червоними пелюстками польового маку.

Падаєш з розгону в це золоте море і лежиш, заклавши руки за голо­ву. Мружиш очі від блискучого проміння сонця, яке, як розпечена золо­та діжа, пливе в чистому, лазуровому небі. Хоча хіба можна українське небо назвати просто лазуровим? Це насичено-синій колір, що акумулює в собі і прозорі води наших річок та озер, і глибину голубих очей юнаків та дівчат, і блакить пелюсток незабудок, васильків, барвінку. Недарма ж і наш національний прапор синьо-жовтого кольору.

Десь у вишині виспівує свою одноманітну, але таку гарну пісеньку жайворонок, а ще вище зі свистом розсікає повітря великими крильми орел. І так гарно й солодко від теплої млості, що розтікається по тілу. І в той же час поле ніби промовляє: «У моїх чорних жилах тече забруд­нена пестицидами вода, мої груди давить чорнобильська радіація, і на­віть дихаю я нечистим повітрям.»

Схаменіться, люди! Бо із втратою природної екології ви втрачає­те екологію душі. У ваших силах зробити так, щоб пісню жайворонка, сюрчання коників, казкові мелодії степу з насолодою слухали ваші діти і внуки.

(212 слів) (З учнівського твору Б. Авдєєва).

 

10. Україна

Україна — друга за величиною країна Європи. За чисельністю на­селення вона наближається до Франції, а за обсягом валового націо­нального продукту — до Італії.

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важ­ливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим сте­пом. Іншою суттєвою рисою географії краю є відсутність природних ба­р' єрів. За винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу на півдні, дев' яносто п' ять відсотків території України — це рів­нина, котра поступово спадає з покритих лісом Галицького, Волинсько­го та Подільського плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний відкритий Причорноморський степ.

З півночі до Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із при­токами забезпечують Україну достатньою кількістю води: це могутній Дніпро довжиною дві тисячі двісті вісімдесят п' ять кілометрів, який ді­лить країну навпіл, Південний Буг і Дністер. Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом впли­вів різних, часом протилежних культур. Через Причорномор'я вона за­знавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Наш край, що був складником класичних цивілізацій

Середземномор' я, що вабив з Азії численні хвилі кочових завойовни­ків, слугував культурним кордоном між Сходом і Заходом.

(202 слова) (За О. Субтельним).

Материнська рідна мова

Століттями мова народу була тією повноводною рікою, яку ми на­зиваємо поезією. Поетична грань жила в слові, і слово було немислиме без неї, як немислима ріка без води, повноводність — без глибини.

Той, хто не знає рідної материнської мови або цурається її, засу­джує себе на злиденність душі.

Батьківщина — це рідне слово. Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу — рідну українську мову. Це — мова великого народу, великої культури. Українською мовою написані не­вмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського. Українська мова живе в прекрас­них піснях твого народу.

Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могут­ність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто до­рожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не про­мовляє рідне слово, — це людина без роду й племені.

Мова — то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.

(167 слів) (В. Сухомлинський).

Візит до Праги

Шестисотшістдесятитрьохсильний сріблястий «Дуглас», пере­борюючи різкий південно-східний вітер, здіймається чимраз і мить у мить вище: підходять гори, що їм, здається, немає кінця-краю. Тьмяні вершини, холодні, змертвілі, незаймані, заступають півобрію.

«Карпати, — говорить генерал-майор Ковпак, одягаючи ши­нель. — Я ці гори знаю добре».

Віконця літака швидко вкриваються памороззю; пасажирам стає час від часу гірше: не вистачає кисню. Як-не-як, п'ять тисяч метрів, на які піднісся літак, будь-кому дадуться взнаки.

Тим часом навколо: праворуч, ліворуч і попереду — світлішає, і ось, нарешті, Прага. Біля Словенського дому, де мав відбутися з'їзд і куди ми потрапили після кількох аудієнцій, — великий гурт юго­славських, польських і голландських партизанів, що прибули сюди як делегати. З балконів звисають прапори: чеський синьо-біло-червоний і радянський.

Дарма що ми негаразд розуміли місцеву мову, але у схвальних ви­гуках, якими раз у раз зал покривав слова товариша Ковпака про воз-з' єднання України, про Балтику і героїчних балтійців, про боротьбу пліч-о-пліч з чеськими партизанами, відчувалось, з якою любов'ю тут ставляться до нашої країни.

(153 слова) (Із журналу).

 

13. Ведмідь-гора

Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмідь превеликий, що роз­лігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєш­ся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. І коли придивитись із човна пильніше, можна вгледіти опукле нашорошене вухо, яке і вві сні не опускається, прислухається до без­межжя простору, можна розрізнити й приплющене ведмеже око, над яким куці вії здригаються так, як на вітрі здригаються дерева. Цей вед­мідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою, в якій хлюпо-четься довга шерсть на передніх лапах. Величний і грізний, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся в човні до берега, й ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокої лежить ведмежа гостра морда, не бачиш і могутнього горбатого хребта, а тіль­ки — гористий берег, що круча за кручею спинається догори, а на кру­чах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулої звіриної сили, вже твою душу опанував одухот­ворений, легкий і чистий простір величної ріки, що в якомусь пісенно-музичному екстазі струмить і стелить то зелені, то сині хвилі води, й ця серпанком повита ріка — попереду нескінченна, обрієм не обмежена, бо отам он на млистому овиді вона видимо переливається за поріг об­рію, й ти пливеш по її пісенно-музичній течії, що взяла тебе під свою незбориму владу, не можеш вивільнитись від неї — та й не маєш такої душевної потреби, вже не відчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобі, й ти розчинився в них, ставши їхньою не­від'ємною часткою, творячи з ними єдину сутність, ставши матерією цієї незнищенної вічної ріки, яка несе тебе, й гори Княжої, що не зни­кає, а тільки постає все в нових і нових своїх відмінах...

(344 слова) (Є. Гуцало).

 

14. Город

Город немов розганявся під гору, й забракло духу, захляв, пере­чепився об найближчі стрімчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лисніє чорнозем, де жовтіє суглинок, де ви­рваними з лисячої спини рудими жужмами світиться глина, де слизько зблискує глевкий ґлей, де застиглими струменями врізнобіч порскнуло мілким попелястим піском. А на межі, яка швидше скидається на го­родьбу, в полині й лободі навалено всякого штурпаччя й каміняччя, що за багато років викопано на городі, а ще всіляке костомаччя — спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звірів, коли тим костомаччям так і пре з землі, хоч копай ти її весною, хоч копай ти її восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тільки картоплею та соняшниками, а й жовтим та білим космаччям, еге ж, наче десь там у темному її глибу народжуються звірі, там живуть, там помирають, а вже на білий світ приходять ось таким костомаччям, що городьбою вля­глось на городній межі. А ще в тій городьбі й кутасте каміння, яке чи в землі саме натесалось, бо ж земля таки вміє й тесати, чи в якихось древніх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дід Гордій, баба Килина й ти з матір'ю знаходили й знаходите повсяк­час, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще поміж каменів і кісток якого залізяччя тільки немає, й не зовсім спите іржею: улам­ки всякої потрощеної зброї, рваний метал осколків, якісь снаряди, якісь патрони, якісь міни-тарелі, якісь бойові замки із зотлілими пружинами, якісь стволи, якісь ободи залізні — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зі свого лона, й хто відає, скільки його ще зосталось у темному глибу, де минулі віки не сплять, а зібрались у гурт і посилають у білий світ свої дарунки.

(284 слова) (Є. Гуцало).

 

15. Гроза

Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється по­над урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає на дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, то з глухомані урви­ща лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбіль­шки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній ду­плавині, виглядаючи меткоокою білкою в світ бурі, яка ще не осатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалю­ють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім!

(216 слів) (Є. Гуцало).

 

16. Славні зими

Сніг ллється і ллється з неба, вже не перший день лине борошно найтоншого помолу, наче в невидних хмарах велетенський вітряк не стомлюється молоти на могутніх жорнових каменях зерно минулоріч­ного врожаю. Ледь ущухне святкова лагідна, якась по-дівочому ошатна хуртовина, ледь осміхнеться земля сріблястим усміхом, що затремтить від обрію до обрію, як знову крутнулись крила вітряка, як знову в за­сіки посипалося зерно, як знову борошно посіялося згори, вивершуючи кучугури в полях і лісах, на обійстях, на дорогах, кладучи покосами замет за заметом.

Скоро занесено шляхи й стежки, їх розгрібають заступами й трак­торами, тільки й балачок, що про зиму. Еге ж, давно такої зими не було, як сьогорічна, ото раніше зими вдавались на славу, з морозами й хуртечами, село так замітало, що через двері надвір не виберешся, а мусиш дертись через комин, як чорт, а коли не через комин, то на го­рище лізеш — і здираєш сніпки в стрісі, а зі стріхи — шубовсть пря­місінько в сніг, загруз по пахви, не так ідеш у глибокому снігу, як пли­веш, бовтаєшся, доплив-добовтався до воріт і завертай голоблі назад, бо скрізь неходжено-неїжджено, де-не-де з комина дим сотається, а то й зовсім поглухли комини, не димлять, і лиш снігурі над морем снігів цвітуть жаристим живим квітом, зимує село, вилежується на печах під кожухами чи в угрітому просі. Здається, отак до самої весни зимувало б, якби худоба не ревла по хлівах та не просила їсти, якби до криниці по воду не треба йти, якби по сірники чи гас до лавки не добиватись, але ж худоба сама себе не погодує, вода в хату сама не притече, сір­ники й гас не вродяться самі, отож маєш, народе, видобуватися з ха-тів надвір, маєш вигрібатися зі снігу, протоптувати стежки й дороги, маєш якось жити в морі снігу.

Славні зими стояли в старовину, є що згадати й розказати, та як ото баба не стане дівкою, так і справжнім зимам уже не бувати.

(306 слів) (Є. Гуцало).

 

17. Каштани

Війнув вітер — і каштани, відірвавшись від гілля, впали на троту­ар. Поки вони в рогатих своїх кожушках-їжачках, то схожі на мініатюр­ні морські міни, якими їх малюють на малюнках і показують у кіно. Від­скочивши від тротуару, вони вже в повітрі звільняються від кожушків, роздягаються — і врізнобіч розкочуються лискучі коричневі ядра.

Це перші опалі каштани, які я побачила в цьому році. Наказую собі зупинитись і не миттєвим, а пильним поглядом окинути зелені крони дерев, що поцятковані безліччю отаких мініатюрних рогатих мін. Кож­на з них очікує своєї миті, щоб відірватись від гілля, впасти додолу з сухим, раптовим тріском. Той тріск — сигнал осені. Завершується ще одна осінь у моєму житті. Думаю про це з зумисним бадьорим смутком. Нагинаюсь, беру в долоню один каштан, другий, вловлюю їхню аро­матну прохолоду.

Незнайомий чоловік, що квапився до тролейбуса, спинився, див­лячись на мене, далі підняв блискучий каштан із гнідими відполірова­ними боками, простягнув мені з доброю й водночас іронічною усміш­кою. Мимохіть я взяла той дарунок, а незнайомий чоловік подався ху­тенько, на ходу рухаючи могутніми плечима. «Від цієї хвилини мій на­стрій — це фонтан, у якому б'ють тільки джерела радості, — сказала я сама собі. — Чи багато для цього треба? Просто хай випадковий стріч­ний подарує осінній каштан».

... Каштан і досі в кишені моєї мохерової кофти. Я торкаюсь до нього пучками пальців майже з дитячою втіхою і, усміхнена, ступаю в під' їзд свого будинку.

(218 слів) (Є. Гуцало).

Весняний ліс

Весняний ліс стояв обіч дороги. Схлипуючи, я ступила поміж ку­щів розквітлої черемхи. Білі кетяги здавались мереживом на зеленому листі, десь неподалік озвався соловей, гострими посвистами своєї піс­ні перекриваючи пташиний передзвін у старому лісі. Фіалка синіми пелюстками сміялася з трави, і я зірвала фіалку, тулячи до вуст і цілую­чи, як щось найрідніше, найдорожче. В дубовому лісі було пустельно, тільки птахи та я, проте відчуття небезпеки чомусь не полишало, і я щу­лилась, розглядаючись далеко поміж дерев. Поміж темних дубів де-не-де біліли берези, і, натрапляючи на них, я чомусь раділа березам, як і тій фіалці, яку несла в руці і яка так дивно вселяла в мене певність.

Ішла через ліс, залитий сонцем, розбуялий ранніми квітами і го­мінкий від закоханого птаства, і з острахом прислухалась до дороги, що зрідка озивалась моторами автомобілів та автобусів.

Здавалось, що так і додому дійду, аби тільки цей весняний та до­брий ліс не закінчувався, дзвенів птахами до самого Києва.

(150 слів) (Є. Гуцало).

Спогад далекої юності

Коли все це було? Та й чи було взагалі? Тепер, коли минуло стіль­ки часу (а скільки ж його минуло?), здається, що таки не було. Здається, що в ріці забуття не пощастить на піщаному дні познаходити барвисті, відточені проточною водою різної форми камінчики, а з тих різнокольо­рових камінчиків по химерній своїй пам'яті викласти мозаїчну картину минулого так, наче мозаїчна картина й замінить саме оте минуле!

Верба купала довге молоде гілля поміж брижуватих хвиль, а коли налітав пружний вітер, вербові коси поривчасто виринали з води, трі­потіли над голубувато-зеленою поверхнею, струшуючи донизу мигот­ливі іскристі краплі. Пір' їстий поплавець моєї вудки погойдувався не­подалік від смарагдових вербових кіс, які то пірнали в дрібне ряботиння хвильок, то злітали над їхніми полохливими жмурами. Протилежний недалекий берег темнів нерівною стіною осоки й очерету, над якими в' юнились ластівки. Раз і вдруге з-поміж розвихреної на вітрі осоки ви­пливала дика качка, виводок дрібних каченяток шнурочком тягнувся за качкою, та вмить вона повертала назад у захисні прибережні зарості, й виводок дрібних каченяток, навіть не встигнувши до кінця вишнуркува-тись на чисте плесо, прожогом шугав за обережливою качкою-матір'ю.

Сидячи на оберемку нарваного лугового різнотрав'я, що пахло ро­машкою, м'ятою і татарським зіллям, я милувався вільним простором не­широкої річечки, яка плавно текла в пласких берегах, милувався густими хлібами в полях, що простилались від протилежного берега до обрію, хвилюючись, вируючи, закипаючи там і сям від несподіваних вихорів, і прислухався до умиротвореного ладу в своїй душі, наче душа нарешті знайшла те, що довго шукала, а тепер-от щасливо вмовкла, зачаїлась.

(240 слів) (За Є. Гуцалом).

 

20. Київ

Чолом тобі, Києве!

Києве наш молодий!

Батьку наш сивий!

Доле наша світла!

Пісне наша вічна! Мільйони нас пройшли через твої Золоті ворота. Мільйони нас ля­гли в твою священну землю. Мільйони нас ідуть і будуть йти віками. Бо є ти! Бо є ім' я твоє, овіяне легендами!

Бо є Дніпро, древня слов'янська ріка, одна з великих у світі. Сином Слави — Славутичем — величали його наші предки. І ми кажемо так.

Бо є Хрещатик краси неповторної. Величавий і привітний. Головна твоя вулиця. Золоті ворота столиці, наша любов і гордість.

Бо є древній-предревній Поділ, колишній центр економічного, по­літичного і культурного життя. Живий свідок твоєї історії, жива леген­да, жива пам' ять роду нашого. Вікно у далекі-предалекі світи.

Бо є сивий і мудрий Печерськ. Царина мислі. Є мовчазна Лавра — світова велич творіння людських рук і розуму.

Бо є замріяна Русанівка. Жива пісня природи, дзвінкоголосе твоє Лівобережжя, твоя голуба мрія. Бо є юна-юна Оболонь, легкокрила, як теплий вітер, нестримна, як весняна повінь, стрімка, як птиця. Твоє сьо­годення і твоє майбутнє.

Бо є храм розуму — Академія наук. Сила твоя, основа буття на­шого. Гавань світлих ідей і вагомих творінь, країна таланту і вічного пошуку.

Бо є твій Герб — свідчення буття твого, ствердження імені твого. Бо є — ми. Сиві і юні, чесні і мужні. Працелюби і будівничі. Бо є ти, сивий батьку наш!

(211 слів) (А. Музичук).

 

21. До вчителя

Щось незбагненне, рідне й тривожне нечутно бринить в зимових сільських вечорах, бентежить тебе, сповнює серце радістю й солодким острахом, і гостро відчуваєш потік часу, з якого не вернеш назад ні хви­лини... В синій затишній теміні на глибоких снігах тепло світяться вікна по хатах, що вільно розкинулися на пагорбах понад ставками, довгими далекими разками яскріє світло колгоспних ферм, а ледь чутний з висо­кості звук літака озивається також живою рухливою цяткою вогню.

Вузенькою вуличкою, ніби рівчачком, високі береги якого наглухо поросли довгими сивими пасмами дерези, завертаю вгору на Ковалівку. Ще здалеку чутно, як від хати вчителя Івана Кириловича тихо тече ясна мелодія скрипки, заставляє вклякнути на місці, щоб не перебити її голо­сним рипінням снігу. Мелодія поволі бере тебе всього, обіймає світлою журбою, вкрадливо і трепетно крає серце... Ти вже зріднився з тим но­вим почуттям, ніби вже й розумієш його глибоко, і так жаль стає себе самого і всього навколишнього світу з його снігами й дерезою, рудим ручаєм дороги і високим рухливим вогником літака... Та проходить якась мить, мелодія враз ніби освітилася сонцем, попереднє почуття віддалилося, пригасло; ось воно вже тільки жевріє, лишився самий його спогад, а натомість наче забрязкотіли синім усміхом проліски, дзвінко відгукнулися білі дзвоники конвалій... Іще довго насолоджуєшся тим почуттям, доки воно притихне поволі, лишаючи по собі тільки солод­кий тоскний спогад. Я ще трохи пристояв, зачудовано дослухаючись до самого себе, до мелодії, що полинула в далеку далечінь, увірвалася й бриніла, видно, вже лише в серці Івана Кириловича, без скрипки, сама по собі. Щось у мені вродилося нове й дороге мені, і носити його слід обережно, щоб не втратити, не розгубити.

(259 слів) (М. Стеблина).

 

22. Учитель словесності

Мова і література — це пам'ять народу, його генетичний безсмерт­ний код, це колективна совість суспільства, увічнена в слові. А слово — найефективніша і найстійкіша річ, що не згорає у вогні історії, і кожен, хто працює зі словом, немовби сам стає причетним до безсмертя... Від­криваючи шлях до абстрактних знань у будь-якій галузі людської ді­яльності, мова разом з тим не є лише мертвим інструментом інформації, вона містить у собі вічну і хвилюючу загадку, увібравши в свої мінливі глибини всі таємниці історії та буття народу. Хто не розуміє цього, кого не хвилює оця духотворча місія слова, той краще нехай обере собі іншу професію. Бо вчитель мови і літератури мусить бути насамперед сло-вопоклонником так, як були колись сонцепоклонники: слово ж бо освіт­лює душу людську, душу дитини.

Від перших учителів, що тисячу років тому навчали дітей старо­давньої землі Київської «аз», «буки», — і до сьогодні, до сучасних ка­бінетів з дисплеями комп'ютерів — суть учителювання не змінилася.

Учитель словесності — це не професія, це покликання, це праця по­движницька і повсякденна, це любов до учнів, до того неспокійного, допитливого, часом лінькуватого, часом непосидющого племені юних душ, що може бути дивовижно жорстоким і байдужим, коли вчитель не знайде з ним спільної мови, але — і в цьому полягає одне з найбільших див педагогіки — може під впливом учителевих слів стати вдячним і співчутливим, відкрити своє серце всім радощам і всім гризотам світу цього. Ніяка інша наука — ні математика, ні біологія — не мають та­кого магічного впливу на дітей.

І ще одне. Учитель мови, літератури — найбільший літературний, моральний авторитет для сотень дітей. Не можна вчити порядності й доброти, самому не будучи людиною порядною й доброю. Не можна прищепити любов до рідної мови й літератури, якщо сам не любиш, не вболіваєш за долю української словесності. Треба поглиблено вивчати, знати нашу безсмертну спадщину — народні думи і пісні, поезію Шев­ченка, Франка, Лесі Українки, прозу Нечуя-Левицького, Мирного, Ко­цюбинського, Стефаника. Бо в наш електронно-атомний вік під впливом яскраво-порожніх розважальних телепрограм дуже легко народжується нігілізм у ставленні до класики, як до чогось примітивного, стародавньо­го й смішного; обов'язок учителя — знайти в класиці те вічне, загально­людське, що й сьогодні здатне породити відлуння в дитячих душах.

(340 слів) (За Ю. Щербаком).

 

23. Десять Не Можна

У нашому етичному вихованні виробилося Десять Не Можна. Додержання цих заборон вважається в колективі справою честі й гід­ності, порушення — ганьбою і моральним невіглаством. Ось ці Десять Не Можна.

Не можна ледарювати, коли всі працюють.

Не можна сміятися над старістю і старими людьми — це велике блюзнірство; про старість треба говорити тільки з повагою; є у світі три речі, з яких ніколи не можна сміятися, — патріотизм, справжня любов до жінки і старість.

Не можна заходити в суперечку з шанованими і дорослими людьми...

Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі...

Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі, — кращий шматочок на столі, смачнішу цукерку, кращий одяг...

Не можна робити того, що осуджують старші, — ні на очах у них, ні десь на стороні...

Не можна залишати старшу рідну людину одинокою, особливо матір...

Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради у стар­ших, не попрощавшись з ними.

Не можна сідати до столу, не запросивши старшого.

Не можна сідати, коли стоїть доросла, особливо літня людина, тим більше жінка; не чекай, коли з тобою привітається старший, ти повинен першим привітати його, зустрівшись, а прощаючись, побажати доброго здоров'я...

(191 слово) (В. Сухомлинський).

 

24. Гіперздібності і «пасинки школи»

«Мені вже шістнадцять років, і немає у мене поки що ніяких та­лантів. Отже, нічого хорошого з мене вже не вийде», — сказав, зі­тхнувши, Сергій.

Справді, видатні музичні, художні і літературні таланти часом ви­являються вже в ранньому дитинстві. Моцарт з чотирьох років грав на клавесині, в п'ять уже писав музику, у вісім — створив першу сонату і симфонію, в одинадцять — першу оперу. Музикальні слух і пам'ять уже в дворічного Римського-Корсакова були помічені.

Трирічний Рєпін вирізував з паперу коників, а в шість років уже малював фарбами. Сєров з трьох років ліпив, а в шість — малював з на­тури. Суриков також рано захопився малюванням і, за його словами, в обличчя вже з дитинства вдивлявся: як очі розміщені, як риси обличчя складаються. Пушкін уже семи-восьмирічним хлопчиком писав вірші і навіть епіграми по-французькому.

Такий ранній вияв талантів у психології називається гіперздіб-ностями.

Але значно більше дітей, які вражали своєю обдарованістю, так званих вундеркіндів, виявилися пустоцвітами.

Разом з тим було чимало людей, що залишили глибокий слід в іс­торії культури та науки і талант яких виявився не одразу, іноді навіть досить пізно. Так, у Врубеля це сталося в двадцять сім, а в С. Т. Ак­сакова ще пізніше — в п' ятдесят років.

А скільки було помилок в оцінці здібностей! Скільки було «па­синків школи»!

Фізики Франклін і П'єр Кюрі, винахідники Уатт, Морзе і Едісон, філософи Спенсер, Герцен, Бєлінський, письменники Вальтер Скотт, Бернс, Байрон, Едгар По, Гоголь, навіть учені Ньютон, Дарвін і Ло­бачевський вважалися в школі нездібними учнями. Шаляпіна «за без­дарність» не прийняли в хористи!..

Так що не правий Сергійко. У шістнадцять років, та й значно пізні­ше, у людини немає ніяких підстав говорити: «Нічого хорошого з мене не вийде». Можна говорити тільки: «Нічого хорошого з мене поки що не вийшло».

Однак чим раніше людина знайде своє покликання, тобто той вид занять, який найбільше їй подобається, в якому вона працюватиме із захопленням і успіхом, тим краще. А для цього треба не тільки мати уявлення про різні професії, а й про себе самого, про свої здібності до різних професій.

(322 слова) (К. Платонов).

 

25. Ділом на діло

«Плач, Украйно! Бездітна вдовице!» — ці слова Кобзаря тлума­чимо як заклик, підсвідомо ставлячи за епіграф до наших зібрань. Ніби й не залишив нам поет-пророк інших заповітів. Чи, може, то не Тарас кинув між українців гасло — «Громадою обух сталить; Та добре виго­стрить сокиру — Та й заходиться вже будить»? А потужне «Борітеся — поборете»? Можна скільки завгодно і на всі заставки нюнити, скімлити й ревти на весь голос з трибун і газетних рубрик — що з того? Москва сльозам не повірить, державні глухарі не переведуться, а земля Тарасо­ва вже сліз не приймає — наповнена ними вщерть.

Доволі нам бути нацією скигліїв! Скарга — жанр рабський. Невже нам не соромно перед українською історією і славою? Гляньмо на себе! Не весь генофонд породи забрали від нас війни імперії, ГУЛАГи й го­лодомори. Є поміж нас вилиті Байди, Наливайки, Кривоноси, Богуни, Палії, Довбуші, Сірки, Залізняки, Ґонти, Кармалюки, Кобилиці. Аніж нарікати на темряву, то чи не краще запалити свічку? Цю думку Конфу-ція нам підсилити міг би Крішнамурті: коли нема бачення цілого, казав би індійський мудрець, деталі набувають неймовірних розмірів. Обидва перегукуються з Біблією, яка вчить: пізнайте істину і будете вільними. Зрештою, і Кобзар нам заповідав: «Полюбіте щирим серцем Велику ру­їну, Розкуйтеся, братайтеся!.. Не дуріте самих себе, Учітесь, читайте».

Коли ж ми перейдемо від розмов до діла? Коли станемо домагатися бажаного результату негаласливо, спокійно, мовчки? Для цього у здо­ровій цивілізованій спільноті на ймення нація не потрібно ні якихось надзвичайних державних установ, ні пасіонарних громадських органі­зацій, ні особливих інструментів — конституційних гарантій, законів, офіційно затверджених концепцій державної мовної політики, урядових програм і суворих регламентацій у ключових сферах. Щоб плекати свою мову, оберігаючи від посягань, вільному й гідному народові доволі при­родного імунітету й здорового глузду. Такий відчуває, що мова — саме його живе тіло з безліччю функцій, де берегти треба кожний орган.

Висновок всеукраїнська толока має робити ділом, відповідаючи ділом на діло.

(295 слів) (В. Радчук).

 

26. Наймогутніший оберіг нашого народу

Молитвою до мови має починатися кожен наш день. Адже мова для всіх українців — «і мертвих, і живих, і ненароджених», в Україні і не в Україні сущих — була, є і буде на віки вічні «Богом Любов'ю», «Богом Вірою» і «Богом Надією». Рідна мова — найкоштовніший скарб, найцінніший набуток і наймогутніший оберіг. Вона возвеличує люди­ну, рятує її від духовної глухоти — найстрашнішої хвороби, яка не під­дається лікуванню, сплоджує перевертнів і яничарів. Материнська мова супроводжує нас від народження і до відходу за вічну межу. Мова для людини — що крила для птаха: він їх не почуває, але без них ніколи не здійметься до небес.

Українська мова. Це «сорочка духу» українського народу, його серце і душа, кров і плоть. Вона прекрасна, чарівна, мелодійна, співуча, неповторна, солов' їна. Уся вона, говорить Б. Харчук, «з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цві­том. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев'яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні. Вона з блиску козацької ша­блі і весла невольницького човна. Вона з першого щебету немовлят і тяжких похоронних плачів — вся з весен і морозу. Вона з потаємного шепоту і зітхань закоханих. Вона із земних глибин і небесних висот. Вона з колискової матері над первістком.»

Мова наша — геніальний життєпис трагічної, але звитяжної долі народу нашого. Мова гартувала народ і сама у великій багатовіковій борні стала «міцніша від броньованої сталі». І доки живе українська мова, житиме й український народ. Зникне мова — і нас не стане, «геть розпорошимося поміж дужчим народом» (І. Огієнко).

Не дай, Боже, щоб ми стали безбатченками, щоб топтали могили пращурів своїх, щоб «не своїм, не рідним словом» говорили з Минув­шиною і з чужинецькою пам'яттю йшли в Майбуття! Не доведи, Гос­поди, нікому з нас жити «на нашій, не своїй землі»!

(290 слів) (М. Степаненко).

 

27. Колір мови

Який колір має мова? Синій — скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, на­приклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж за­питаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська

 

мова? А гінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще її відчуваєш всім своїм єством.

Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона — кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, ли­монною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори ка­меня — ось він ударився об інший різко, коротко і чітко — «ді», від­скочив і полетів у плавній дузі — «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.

І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакитний ко­лір свіжовипраного полотна, на дотик — як невеличка хмарка, гла­денька і пухнаста водночас, та невловима — як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська — з гіркуватим присмаком, на до­тик — золотий пісок. Іспанська — кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на до­тик — пелюстки польового маку.

Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко в середині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різ­номанітну у виявах і унікальну за суттю. Вона — одна-єдина, проте ім' я їй — легіон.

(284 слова) (Л. Баграт).

 

 

ПРВДІДНЯІ

 

ЗАПРОШУЄМО:

авторів та книготорговельні організації до співпраці

 

ЗДІЙСНЮЄМО:

інформаційну підтримку бібліотек вузів

 

ПРОПОНУЄМО:

широкий вибір навчальної та довідкової літератури з економіки та природничих наук

 

Ми маємо гнучку систему знижок, а також здійснюємо безкоштовну доставку книг замовникові.

 

Якщо вас зацікавило співробітництво з нами, звертайтеся за телефоном:

тел./факс (8-044) 451-45-66 (багатоканальний)

або відправляйте листа електронною поштою:

vdbook@profi-book.kiev.ua, rl@profi-book.kiev.ua

Навчальне видання Ковтюх Світлана Леонідівна

 

РЕПЕТИТОР (ЯК НАВЧИТИСЯ ГРАМОТНО ПИСАТИ)

 

Підготовка оригінал-макету В. Л. Тарнавський, Ю. В. Романенко Керівник видавничого відділу С. О. Кіцно

 

Формат 60x84/16. Підписано до друку 28.02.2007. Друк офсетний. Папір офсетний. Гарнітура Таймс. Наклад 800 прим.

ТОВ «Видавничий дім «Професіонал» Тел./факс (8-044) 451-45-66 (багатоканальний) e-mail: vdbook@profi-book.kiev.ua, rl@profi-book.kiev.ua

Свідоцтво про внесення суб 'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 1533