§ 58. Орфографічно-пунктуаційний аналіз речення (тексту)

Цей вид аналізу виконується за спільною схемою, що скла­дається з орфографічного та пунктуаційного розборів (див.: §§ 4 та 42). Найчастіше такий аналіз передбачає спрощену схему, тобто за

допомогою правил пояснюються орфограми та пунктограми, без вказів­ки різновидів та принципів, на яких ґрунтуються певні написання (при потребі це повідомляється усно). Орфограми бажано підкреслювати по-різному; коли ж вони пояснюються одним правилом, тоді — однаково (через технічні причини в зразку використано підкреслення лиш однією та двома рисками, тому однакове виділення орфограм не завжди озна­чає, що вони на одне правило). Якщо слово переноситься в тому місці, яке регламентується орфографічним правилом, то такий випадок також пояснюється як орфограма. Посилання на джерело чи прізвище автора речення можна пояснювати чи не пояснювати.

 

Зразок:

Вчитель 1— це перший,2 а потім і головний світоч в інтелекту­альному житті школяра;3 він пробуджує в дитині жадобу знань,4 по­вагу до науки,5 культури,6 освіти7 (8В.9О.10Сухомлинський)11.12

 

І. Орфограми:

Вчитель —

а)         перше слово в реченні пишеться з великої літери;

б)         порушено правила милозвучності: на початку речення пе-
ред приголосним повинна писатися літера у (перша буква ко-
реня);

в)         у суфіксі -тель вимовляється [еи] в ненаголошеній позиції,
проте пишеться в цьому суфіксі завжди літера е;

г)         в абсолютному кінці слова при м'якій вимові звука [л'] пи-
шеться ь (м'який знак) після букви л (ел);

.   потім і головний. —

за правилами милозвучності між двома приголосними вжи­вається частка і;

світоч —

а) звук [с'] перед наступним напівм'яким [в'] вимовляється по­м'якшено в результаті уподібнення за м'якістю, але ь (м'я­кий знак) після букви с (ес) не пишеться перед буквою в (ве), що позначає напівм' який приголосний;

 

б) після літери ч (че) ніколи в абсолютному кінці слова не пи­шеться ь (м'який знак);

. світоч в інтелектуальному. —

між приголосним та голосним за правилами милозвучності пишеться прийменник в;

інтелектуальному —

а)         на початку іншомовного слова відповідно до вимови пишеть-
ся буква і;

б)         у другому складі в ненаголошеній позиції вимовляється звук
[еи], пишеться буква е, потрібно запам'ятати чи перевірити за
орфографічним словником;

в)         у третьому складі в ненаголошеній позиції вимовляється [еи],
пишеться е, бо перевірне слово — інтелект;

г)         після літери л (ел) при м'якій вимові звука [л'] перед наступ-
ним твердим приголосним пишеться ь (м'який знак);

(в) житті —

а)         у корені вимовляється [ие], пишеться буква и, бо перевірне
слово — жити;

б)         в іменнику середнього роду другої відміни перед закінченням
-я в називному відмінку однини в позиції між двома голо-
сними відбувається подовження звука [т':], а на письмі — по-
двоєння букви т (те), яке зберігається й у місцевому відмінку
однини перед закінченням -і;

школяра —

у родовому відмінку однини іменника чоловічого роду дру­гої відміни на -р уживається закінчення -а (а не -я), бо це сло­во належить до мішаної групи (назва особи за характером ді­яльності, кінчається на -яр у початковій формі);

пробуджує —

звук [о] перед складом з наголошеним [у] вимовляється чіт­ко, без наближення до [у], тому що цей звук входить до скла­ду префікса про-, який завжди пишеться з буквою о, а не у;

9)         . пробуджує в дитині. —

за законами милозвучності між голосним і приголосним ужи­вається прийменник в;

 

дитині —

у корені вимовляється ненаголошений звук [ие], пишеться буква и, це перевіряється за орфографічним словником, не­обхідно запам' ятати;

знань —

а)         у родовому відмінку однини іменника середнього роду другої
відміни, у якого в початковій формі відбувається подвоєння н
(ен) перед -я в позиції між двома голосними, перед нульовим
закінченням пишеться одна буква н (ен) (подвоєння не відбува-
ється, тому що ця літера вживається не між двома голосними);

б)         в абсолютному кінці слова після букви н (ен) пишеться ь
(м'який знак) при м'якій вимові звука [н'];

культури —

те ж пояснення, що й 5-г;

освіти —

те ж, що й 3-а;

В. О. Сухомлинський —

а)         ініціали та прізвище особи пишуться з великої букви;

б)         складний субстантивований прикметник (перейшов в імен-
ник — власну назву (прізвище)) пишеться разом, бо утворе-
ний від підрядного словосполучення (сухий млин) і має спо-
лучний голосний о;

в)         після літери н (ен) перед суфіксом -ськ- ніколи не пишеться
ь (м'який знак), хоча звук [н'] перед [с'] вимовляється м'яко
в результаті уподібнення за м'якістю;

г)         суфікс -ськ- завжди пишеться з ь (м'яким знаком).

 

ІІ. Пунктограми:

1 — тире ставиться між підметом та іменною частиною імен­ного складеного присудка на місці пропущеного дієслова-зв'язки в теперішньому часі є перед часткою це, при цьому підмет і при­судок — іменники в називному відмінку;

2 — кома вживається між однорідними узгодженими означення­ми перед протиставним сполучником а;

 

3 — крапка з комою ставиться між частинами безсполучникового складного речення, тому що вони досить далекі за змістом, по­ширені, мають у своєму складі інші розділові знаки;

4 — кома вживається між однорідними прямими додатками, що поєднуються безсполучниковим зв'язком;

5, 6 — кома ставиться між однорідними непрямими додатками, що поєднуються безсполучниковим зв'язком;

7 — крапка в кінці неокличного розповідного речення не ставить­ся, якщо далі в дужках іде вказівка на прізвище автора, цей роз­діловий знак переноситься за дужки;

8, 11 — прізвище автора висловлювання береться в дужки;

9, 10 — після літер, що позначають ініціали особи ставляться крапки;

12 — крапка ставиться в кінці розповідного неокличного речення за дужками, у яких зазначено прізвище та ініціали автора вислов­лювання.

 

Вправа 180

Зробіть орфографічно-пунктуаційний аналіз речень та текстів. I. 1. Смерть для нас, отже, — ніщо: ми направду не маємо з нею Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша — смертна (Лукрецій; перекл. А. Содомори). 2. Над нею [школою] вдень і вночі шуміли мо­гутні, повні сил і снаги осокори, а біля них, на світлій сонячній галяві, мов сестра у пишному наряді, молода білокора береза, весела й приві­тна, безтямно закохана у вітер, який так любив ранками й вечорами роз­чісувати їй довгі зелені коси... (Ю. Збанацький). 3. Аж ніяк не випад­ковим, а цілком природним і навіть символічним видається те, що оби­два уславлені митці й вихователі творчої зміни [М. Рильський та П. Ти­чина], які чимало енергії віддали і безпосередньо педагогічній роботі, на схилі віку звернулися до світанкової пори свого життя, воскресили у своїх серцях найдорожчих учителів, чиї заповіти й довір'я, приклад чесного служіння трудовому народові, ласку й тепло пронесли крізь до­вгі літа змужніння, праці і боротьби (І.Ільєнко). 4. «Все записуй в сер-

 

ці молодому» — цей нев'янучий рядок поета [М. Рильського] звучить як заповіт юнацтву, а вся творчість співця троянд і винограду, все його трудівниче, подвижницьке життя кличуть до діяння, до активної грома­дянської позиції, до морального удосконалення (І.Ільєнко). 5. Зичення повного щастя чи здійснення всіх мрій — сумне зичення: сумною була б та людина, яка здійснила б усі свої мрії (А. Содомора). 6. Ой, скільки нас, дорослих, освічених у питаннях педагогіки, здатних дати розумну пораду з приводу виховання дітей у сім' ї, спроможних, як мовиться, розкласти усе на поличках і ні на що не здатних у практичних діях сто­совно власних діток! (М. Петросюк). 7. Два відкриття людського ро­зуму — ось першооснова будь-якого руху на землі: рух у просторі став можливим завдяки винаходу колеса, що обертається довкола своєї осі, рух духовний — завдяки винаходу писемності (С. Цвейг). 8. Книга — джерело людських знань, а отже, й джерело сили людини! Той, хто на­читаний, той, хто освічений, може зробити в житті набагато більше, ніж людина відстала, малокультурна (М.Ісаковський).

Попадали останні листки-сови, зачорніло віття дерев, та нена­довго: якоїсь ночі Львів засипало глибоким снігом. У пухкій білості то­нули всі звуки; здавалось, автомобілі їдуть із вимкнутими двигунами, навіть поїзд, проїжджаючи високим насипом не так, як звичайно, гри­мів на залізному мосту, що над людною вулицею (А. Содомора).

«Викладати мову — це означає передовсім прищеплювати лю­бов до мови, — наголошував М. Т. Рильський у статті «Друзям-учи-телям», а далі продовжував: — Це можливе, звісно, тільки тоді, коли така любов огріває серце самого вчителя. Любов до мови і любов до літератури як тієї прекрасної людської діяльності, що засобами добору найточніших, найвиразніших слів та висловів, засобами творення кон­кретних художніх образів опромінює розум читача найвищими ідеями людства...» Виступаючи проти схоластики, «визубрювання» правил, «безплідно-формалістичного аналізу», М. Рильський обстоював творче начало в благородній і відповідальній професії вчителя: «Уміло, чесно й талановито. Два перші визначення — обов'язкові для викладача. Тре­тє — бажане. Іще одне: з любов'ю. Коли щось любиш, любов твоя не може не передатися іншим. А любов потребує своєї мови, якої ніякою шкільною програмою не передбачиш» (За І.Ільєнком).

Які тут, на крутому схилі гори, зеленіли дерева! Чия буйна фан­тазія позбирала їх із усіх усюд до цього товариського гурту, й тепер вони творили мальовничу строкату сім' ю! Пронизаний світлом літньо­го сонця, простір між стовбурами манив загадковим затишком. Батько йшов від дерева до дерева й перед кожним зупинявся на коротку мить, наче здибався зі знайомою людиною (Є. Гуцало).

Нам, педагогам, приємно бачити плоди своєї праці, приємно диви­тися, як наші вихованці, дбаючи про обличчя землі, привчаються бути її господарями. Адже сказано: людина, яка посадила дерево або написала книжку, не прожила намарне. Щороку учні нашого шкільного лісництва висаджують і доглядають тисячі дерев. Отже, вони працюють на май­бутнє: відомо, дерево виростає не за день-два, не за місяць чи рік — на це потрібні десятиліття, а то й століття. У наш час, час науково-техніч­ної революції, все відчутнішою стає проблема порушення екологічної рівноваги. Тому-то турбота про охорону природи нашої планети стала сьогодні суспільною проблемою всіх народів (А. Григоренко).

Там, де спокійна Ворскла спіраллю огинає густий гайок, стояла старезна кучерява верба. Щовесни вода в цьому місці утворювала сер­дитий пінистий вир, вилизувала ґрунт з-під коріння. Повінь спадала, річка знову вступала в своє русло — відходила вниз, до верболозу. А вгорі, над пагорбом, могутніми вітами підпирала небо верба, трима­ючись за землю корінням, що, немов ребра дивної доісторичної істоти, висвічувало на сонці білизною. Здавалося, дереву прийшов кінець. Але знову набрякали бруньки, світлішала кора на молодих пагінцях — вер­ба оживала (І. Щербатенко).

Яка вона сумна і яка водночас загадкова, ця річкова тихоплинь. Ди­вишся на неї здалеку — й здається, ніби нічого не міняється на мертвот­но нерухомому плесі. Як було місяць, два тому, так і зараз. А підійшла ось ближче, приглянулася — еге, то тільки здавалося так. Падає он на воду листя з дерев — й спливає за течією, падає й спливає. І нема тому

 

вповільненому плину ні кінця ні краю, як не буде й повороту. Леле, як усе це схоже на життя людське! За постійними клопотами, за біганиною, з якої, по суті, й складається воно, не встигаєш помітити, як одцвітає твій квіт і падає в безодню буття пожовклим листям (Д. Міщенко).

VIII.    З гори Дівиці проступили сади на розломах німих крутопадей.
Яблуні по пахви забрели в туман. Копиці сіна на луках приросянських
перерізало навпіл імлою, і хто їх тепер зцілить, один лиш дідько знає.
Таня Савченко (чергові по табору зриваються о п'ятій ранку) вражено
скрикнула: «Олександре Антоновичу, от би цю красу та в школу пере-
нести!..» (С. Колесник).

Інтелігентність не тільки в знаннях, а й у здатності зрозуміти ближнього. Вона виявляється в тисячі й тисячі дрібниць: в умінні чем­но сперечатись, скромно поводитися за столом, в умінні непомітно (саме непомітно) допомогти іншому, берегти природу, не смітити на­вколо себе — не смітити недопалками чи лайкою, поганими ідеями (це теж сміття, та ще й яке!) (Д. Лихачов).

Дитина не може жити без сміху, а дехто з учителів забуває про це. І коли діти радісно здивовані дотепністю своїх товаришів, вчитель, бу­ває, злиться. Це одна з найприкріших педагогічних помилок. Коли діти сміються, не можна сердитись. Непотрібний і недоречний сміх треба присоромити гумором. Взагалі, коли вихователь має справу з дитячи­ми пустощами, — хоч би якими недоречними й пустими вони не були, він ніколи не повинен втрачати почуття гумору. Вихователь перестає бути вихователем, якщо школяра-пустуна вважає своїм супротивником і немовби вступає з ним у двобій (В. Сухомлинський).

Кожен вдумливий педагог особливо дорожить великою духовною цінністю своїх вихованців, ім'я якій — чутливість до слова. Чутливість до того, що говорить учитель чи батько, — це, взагалі, одна з най­важливіших і найскладніших педагогічних проблем; у ній надзвичайно виразно поєднуються навчання й виховання. Коли виникає питання: а чим же найбільше виховують уроки мови? — то щоразу переконуєш­ся і впевнюєшся в тому, що їхня виховна сила — саме у формуванні,

 

в утвердженні чутливості до слова, до найтонших порухів душі, вира­жених у ньому. Емоційна ж товстошкірість, душевна черствість і бай­дужість, здатність підкорятися тільки сильнодіючим засобам (окрик, загроза, потиличник) — це велике лихо шкільного й родинного жит­тя одною із своїх першопричин має якраз дрімуче мовне безкультур' я, відсутність поваги до слова (В. Сухомлинський).

XII. Користування сумішшю з двох мов — це одно з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Говорити такою скаліченою мовою — це все одно, що грати. на розстроєній скрипці. Все одно, що з дерева красуню різьбити. тупою щербатою сокирою. Ска­лічена мова — отупляє, оглупляє людину, зводить її мислення до при­мітива. Бо мова — це лад мислення, це віконця, через які людина ба­чить світ. Що ж вона побачить, коли віконця — у кіптяві, засновані па­вутинням, засиджені мухами? Я ніскільки не сумніваюсь у тому, що однією з причин загальної неуспішності, відставання багатьох учнів є вбога, примітивна мова в дитинстві й ранній юності — в роки, коли формується людина, коли утверджуються її пізнавальні й творчі сили. Отже, шлях боротьби за високу успішність лежить передусім через мовну культуру, бо мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, усього розумового виховання, високої, справжньої інтелек­туальності (В. Сухомлинський).

 

©0> — Хочу купити книжку, — каже «новийукраїнець».

Якусь легку? — заохочує продавець.

То не має значення, я приїхав машиною.