§ 42. Пунктуація. Розділові знаки в кінці речення

Пунктуація (від лат. punctum — крапка) — це розділ мовознав­ства, що вивчає систему розділових знаків та правила їх уживання, а

 

також самі розділові знаки, які служать для членування письмового тексту та його графічної організації.

Наша пунктуація як система розділових знаків в основних сво­їх виявах склалася до XVIII століття. У давньоукраїнських пам'ятках розділові знаки (а їх було мало: крапка, три крапки, розміщені у ви­гляді трикутника; чотири крапки, розміщені у вигляді ромба) смислової функції не мали, а ставилися відповідно до потреби того, хто писав, з метою «відпочити».

Розвиток пунктуації пов'язують з виникненням книгодрукування, і «винайшли» її працівники друкарні. У їхнє завдання входило подавати друкований текст так, щоб читач легко сприймав прочитане. Тому дру­кований текст треба було членувати на окремі частини. Виникнувши з практичної необхідності, пунктуація стала розвиватися, удосконалюва­тися, брати на себе роль виразника точнішої й глибшої передачі зміс­ту написаного.

Розділові знаки — це знаки, що використовуються для відображен­ня синтаксичної структури української мови на письмі. До розділових знаків відносять: крапку — (.), кому — (,), двокрапку — (:), тире — (—), крапку з комою — (;), кому — тире — (, -), три крапки — (...), знак питання — (?), знак оклику — (!), дужки круглі — (), дужки квадратні — [], лапки — («»). До пунктуації належить також абзац.

Основне призначення розділових знаків — полегшити тому, хто читає, розуміння писемної мови. Тому, хто пише, розділові знаки до­помагають чітко та ясно викладати думки на папері.

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох основних принципах: граматичному, смисловому та інтонаційному. Провідним принципом, що регулює правила обов'язкового вживання розділових знаків, є формально-граматичний. Змістовий та інтонаційний прин­ципи є додатковими.

Розділові знаки, що ставляться на основі граматичного принци­пу, є показником синтаксичного, структурного членування тексту. Це правила вживання крапки в кінці речення, коми між частинами склад­ного речення, уживання розділових знаків, що виділяють звертання, ви­гуки, вставні та вставлені конструкції, відокремлені, уточнювальні й

однорідні члени речення. Такі розділові знаки є обов'язковими, тому що вони зумовлені граматичною структурою речення.

Смисловий принцип передбачає врахування контекстуального значення окремих елементів речення й смислових відношень між цими елементами в структурі речення. Цим принципом зумовлені постановка трьох крапок у середині чи в кінці речення, що свідчить про схвильова­ність мовця, незакінченість висловлених ним думок, про особливу екс­пресію висловлення; невживання коми між частинами складносурядно­го речення перед неповторюваним сполучником і за наявності спільного другорядного члена; розрізнення омонімічних вставних слів та членів ре­чення з відповідною пунктуацією; невідокремлення дієприслівникового звороту, тісно за змістом пов'язаного з дієсловом-присудком та інші.

На основі інтонації ставляться знак питання, знак оклику, іноді тире, три крапки тощо.

У сучасній пунктуації всі три принципи виявляються в єдності, але часто більша увага акцентується то на одному, то на іншому принципі.

Розділові знаки бувають віддільні та видільні (відокремлюваль-ні). Перші служать для розмежування попереднього й наступного ре­чень, частин у складному реченні та однорідних членів речення. До них відносяться крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, двокрапка, крапка з комою, абзац. Віддільні розділові знаки можуть бути одинич­ними та повторюваними (кома й крапка з комою).

Видільні розділові знаки вживаються для позначення меж таких синтаксичних конструкцій, які вставляються в речення з метою доповне­ння, пояснення, розкриття змісту одного чи кількох членів речення або й речення в цілому, тобто ними виділяють звертання, вставні, вставлені компоненти, відокремлені члени речення, пряму мову. До них належать парні розділові знаки: подвійна кома, подвійне тире, дужки, лапки.

За розділовими знаками закріплені певні функції: 1. Одинична кома ставиться між однорідними членами речення, між частинами складного речення: Проміння слів твоїх стоцвітними огнями, Стожарами мені горить у далині (М. Зеров). Де є оди­нична кома, завжди робиться пауза, але там, де є пауза, не завжди ставиться кома.

Парними комами виділяються з обох боків відокремлення, під­рядні частини речень, конструкції, граматично не пов' язані із чле­нами речення, тобто звертання, вигуки, вставні та вставлені ком­поненти: Колисковий спів Веде до тих країв, Де біліє рідна хата, До могил моїх дідів (Давид Дума). Вечірня тиша край села, лунку провівши електричку, у душу голос твій внесла і засвітила, наче свічку (В. Тимченко). Проте якщо така частина вживається на по­чатку чи в кінці речення, тоді ставиться лише одна кома — після виділюваної частини або перед нею: Росинок перших голуба тра­ва хова в долоньки несміливі зблиски, І солодко так тиша опада, як мати припадає до колиски (В. Підпалий). Виділена парними ко -мами частина вимовляється, як правило, дещо іншим тоном чи трохи швидше, порівняно з усім реченням. Але паузи на місці парних ком чуються не завжди.

Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома, якщо роз-ділювані нею частини речення далекі за змістом, дуже поширені, мають у своєму складі інші розділові знаки. Пауза в такому міс­ці приблизно у два рази довша, ніж тоді, коли ставиться кома: Ве-лика-бо користь від навчання книжного: книги — мов ріки, які напоюють собою весь світ; це джерело мудрості, в книгах бездон­на глибина; ними ми втішаємося в печалі, вони — узда для тіла і душі («Повість минулих літ»).

Одиничне тире ставиться там, де й одинична кома (між однорід­ними членами речення, між частинами складного речення), і там, де коми ставити не можна (на місці пропущених членів, для ін­тонаційного виділення слів). Тире — знак дуже вагомий за зна­ченням, указує на різні пропуски, умову, час, порівняння, наслі­док, різку зміну подій, динаміку мовлення, різкість тощо: Кров од-миває вимушену зраду, невимушена зрада — пляма вічна (Д. Пав-личко). Перед тире інтонація поступово підвищується, на місці тире — вичікувальна пауза, далі тон поступово спадає.

Парними тире, як і парними комами, виділяються з обох боків прикладки, вставлені конструкції, відокремлення тощо. Частина, виділена з обох боків тире, вимовляється підвищеним тоном: Але

українського генія, генія як генія, котрого реально знає світ — як Данте, Шекспіра, Байрона — нашого маяка у всесвітньому морі, по якому впізнавали б наші береги — і досі нема, а вже й кінець ХХстоліття (Л. Костенко).

Двокрапка попереджує про наступне пояснення, доповнення, уточнення. Перед двокрапкою тон помітно підвищується, логіч­ним наголосом виділяється те слово чи словосполучення (у склад­ному реченні — найчастіше присудок), для якого в другій частині висловлюється причина або дається пояснення, обґрунтування, на місці двокрапки робиться вичікувальна пауза, а далі речення ви­мовляється звичайним тоном: Ти давню праосінь нагадуєш мені: Широколанний степ, бліді свічада ставу, берегових грабів грезет і злотоглави, Повітря з синього і золотого скла І благодатний дар останнього тепла... (М. Зеров).

У дужки беруться додаткові повідомлення — вставлені конструк­ції, ремарки, доповнення, вказівки на джерело висловлювання. Частина речення, виділена дужками, вимовляється пониженим то­ном у пришвидшеному темпі: І я молю святу Покрову, щоб від не­нависті і крові (хоча б) змогла нас вберегти... (Н. Фурса).

Три крапки в середині речення можуть передавати недомовле­ність, переривчатість, схвильованість мовлення, багатозначність висловлення, указувати на підтекст або на паузу перед важливим чи несподіваним повідомленням: А ми йдемо... по смерті до жи­вих (Б. Олійник).

Лапки — це функціонально однозначний знак. Ним виділяються цитати, чуже мовлення, різні власні назви, слова, ужиті в іро­нічному або незвичному значенні. Такі слова, узяті в лапки, ви­мовляються з особливою, підкресленою інтонацією. У диктанті можливе додаткове пояснення: автор важливе чи незвичне слово, крім інтонації, виділяє графічними пунктуаційними засобами: В умовах заблокованої культури геній робить часом незрозуміле для свого народу, якщо його, так би мовити, «вектор психологічної інерції» на той час не збігається з магістральним напрямком ве­ликого духу (За Л. Костенко).

Якщо збігається разом кілька розділових знаків, то ставиться зви­чайно один із них: крапка, двокрапка, три крапки, крапка з комою, знак питання, знак оклику. Ніякі розділові знаки не ставляться пе­ред першою дужкою.

Проте зберігаються такі розділові знаки:

а)         кома й тире;

б)         друга дужка й будь-який знак після неї.

У художніх творах та публіцистиці можуть використовуватися так звані факультативні розділові знаки, які протиставляються кодифіко­ваним, або обов'язковим, знакам. Факультативні — це в основному авторські знаки, зумовлені контекстом. Такі знаки можуть суперечити загальноприйнятим нормам, але не сприяють розхитуванню пунктуацій­ної системи. Можна твердити також про схильність окремих авторів до певних стильових прийомів, побудованих за допомогою тих чи інших розділових знаків, наприклад, у поезії І. Драча багато тире, у Є. Гуцала, крім частого використання тире, уживається нерідко крапка з комою.

Такі знаки передають емоційний лад мовлення, який відповідає певній індивідуальності. їхня функція — створення експресивності, ди­намічності викладу або, навпаки, плавності, ліричності тощо. Часто їх призначення — додаткове стилістичне забарвлення.

Коли ж від надмірності авторських розділових знаків втрачаєть­ся соціальна значимість пунктуації, то це призводить до пунктуаційної безграмотності.

Розділові знаки кінця речення членують текст на окремі речення. До їх складу входять крапка, три крапки, знак питання, знак оклику: Це ж «Intermezzo»! Що той грім і туча? П'єш трунок цей — і серце зно­ву юне. І арфа долами дзвенить співуча, і вітерець перебирає струни... (Д. Білоус).

Домінантною є крапка, інші знаки мають додаткове значення. Крапка ставиться: 1.    У кінці розповідного чи спонукального речення, якщо воно ви­мовляється без окличної інтонації: Не можна затуляти сучасним життям життя тисячоліть (М. Семенко). Переведіть мене че­рез майдан (В. Коротич).

У кінці пов'язаних між собою частин розповідного тексту, коли автор хоче навмисно подати їх інтонаційно відокремленими одна від одної: Віктор мовчав. З тонким, різко окресленим обличчям, дивився холодно, спокійно (М.Івченко).

У кінці рубрик переліку, коли кожна з них становить окреме ре­чення (див.: § 19. Уживання великої букви).

Як знак скорочення, незакінченості слова на письмі: п. (пан), гр. (громадянин) (див.: § 21, розділ II. Графічні скорочення).

Крапка не ставиться:

В абревіатурах між складовими частинами: МАУП, дот, ВНЗ, МБА, МАГАТЕ, КНУ.

У скороченнях назв метричних мір: кг (кілограм), т (тонна), м (метр), дм (дециметр), г (грам) тощо.

У кінці заголовків, на вивісках і штампах: Рідна мова; кафедра української мови; Інститут української мови Національної ака­демії наук України.

Знак питання ставиться: 1.    У кінці питального речення: Яка потреба поспішати з відповід­дю? (Ю. Збанацький). Яринко, що у ярім вінку, а хто на білому ко­нику? (І. Калинець).

Примітка 1. Підвищена проти звичайної питальна інтонація пе­редається двома або трьома знаками питання: Хлопчина, підліток, що од горшка два вершка, а резонувати сміє?? (А. Кримський). Де ж слава ваша?? На словах! (Т. Шевченко).

Примітка 2. У питальних реченнях з однорідними членами знак пи­тання може ставитися після кожного однорідного члена з метою розчле­нування питання: Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток? (Марко Вовчок). — Треба бакшиш [хабар] готувати та ви­зволяти Остапа, а де грошей взяти? де? кажіть! (М. Коцюбинський).

Примітка 3. Знак питання звичайно не ставиться в кінці склад­нопідрядного речення з непрямим питанням (хоч інтонація в таких випадках часто мало відрізняється від інтонації питальних речень):

Федір думає, що його Христі сказати (Панас Мирний). З внутрішнім тремтінням прислухається Дмитро, чи не обізветься хвилюючим здри­ганням держално топтухи, чи не стукне бистра щука в дубці немудрої снасті (М. Стельмах).

Коли ж головна частина питальна, тоді в кінці складнопідрядного речення з непрямим питанням знак питання ставиться: Вечір, жовтий місяць схиляється над тобою, але чому ж він так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? (Є. Гуцало). Ви чули, як шум­лять бори у вересневі вечори? (А. Малишко). Чи знав він, що з ним буде? (П. Гулак-Артемовський).

2. У дужках у середині цитати або після неї для виявлення сумніву або критичного ставлення до наведеного матеріалу: Нехай багато не розводяться вчорашні «марксисти» про велике значення ко­лективізації (?), яка нібито врятувала (??) Україну від голоду (?!) (З газети).

Знак оклику ставиться: 1.    У кінці окличного речення: Ми хочемо без воєн жити! (І. Нехода). Доле, хай що буде — буде, що було — мини! (В. Коротич). І ось — Стефаник і Куліш, Ось — Коцюбинський, Леся — квіти Степів страждальної землі, Народу самосійні діти! (Є. Маланюк). Примітка 1. Знак оклику ставиться завжди в кінці речень, що ма­ють у своєму складі слова як, який, що (то) за, скільки тощо (зі зна­ченням експресії), але не є підрядними: Святий боже, яка красуня! (О. Довженко).

Примітка 2. Підвищена проти звичайної оклична інтонація пере­дається двома або трьома знаками оклику: З Європи до Азії, в грізному сяйві багнетів, Їх — двадцять мільйонів!!! — смертей своїх дату за­терши, Встають (Б. Олійник). Чув я здалеку гомін: то праця! На без­межному! Полі!! Встає!!! (Л. Коваленко).

Примітка 3. У середині речення для інтонаційного виділення окремих слів (у таких випадках слова, що вживаються після знака окли­ку в середині речення, пишуться з малої букви):...Із-за ліска вискочили

вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед та­чанки, «до зброї! по конях! кулемети! махновці!», а тачанки обходили з флангів... (Ю. Яновський). Із ран — нове життя заколоситься, що з нього світ весь буде подивлять, яка земля! яке зерно! росиця! — Ну як же не сіять? (П. Тичина).

Складна інтонація оклику-питання передається на письмі зна­ками ?! (частіше) або !? (рідше): Ти віриш в казку?! (Б. Олійник). Нащо ж ви їх повбивали, переможені?! (В. Коротич).

У дужках у середині цитати або після неї для вияву ставлення (обурення, здивування, іронії тощо) автора до наведеного ним матеріалу: Один із промовців закликав колег «вирощувати ку­рей» (!!), другий — «думати про вічність» (З газети).

Три крапки ставляться:

На позначення перерваності або недокінченості мови: Піти, піти без цілі і мети... (Ю. Клен). Іду полями, полями, Поміж жита­ми... (В. Поліщук).

Примітка. Крапки ставляться в середині речення при великій па­узі, коли далі висловлюється щось несподіване: Повернувся сусід з про­тезами, А від діда привіз... медаль (Б. Олійник). І тільки зойк злетів. І... обірвавсь (Б. Олійник).

На позначення уривчастості мови від хвилювання, зворушення й узагалі сильних переживань: І ми вертаєм. у вічну казку. до матерів (Б. Олійник).

Примітка. У питальних й окличних реченнях у таких випадках ставиться знак питання або знак оклику та дві крапки вряд: Скільки нам тоді було років?.. Коли це було?.. Та чи й справді було?.. (Є. Гуцало). О Господи, прости нам цю ганьбу!.. (Л. Костенко).

На позначення пропуску в цитаті, а також коли цитата береться із середини речення або коли цитоване речення наводиться не до кінця: Кант пише: «Геній. залежно від національності й того ґрунту, на якому він виріс, має в собі різні першозадатки і розви­ває їх в різний спосіб» (Л. Костенко).

©0> — Що ставиться в кінці питального речення?

Знак питання.

Окличного?

Знак оклику!

А в кінці розповідного?

Знак розповіді...

Погано, Сердюк. Ану придумай мені розповідне, питальне й окличне речення.

Учитель захворів. — Це правда? — Ура!

 

Схема пунктуаційного аналізу речення

Подати речення в орфографічному записі.

Визначити пунктограми (угорі над кожним розділовим знаком або місцем, де його немає, поставити цифри; причому, якщо два знаки збігаються в одному, потрібно поставити дві цифри), сформулю­вати назву різновиду пунктограми.

За допомогою правила пояснити конкретну пунктограму.

Визначити принцип пунктуації.

Зразок:

Ліс1, або2, як кажуть серби3, шума4, -5 це не просто сосни6 та дуби7: не одна там народилась дума8, повна щастя9, ніжності10, журби11.

 

Пунктограми:

1, 4 — розділові знаки при відокремленій прикладці; комами виді­ляється відокремлена уточнювальна прикладка, приєднана до по­яснюваного члена речення (підмета) сполучником або; логіко-гра-матичний принцип;

2, 3 — розділові знаки при вставних конструкціях; комами ви­діляється вставне речення, що вказує на спосіб оформлення ви­словлених думок; логіко-граматичний принцип;

5 — тире між підметом і присудком; тире на місці пропущено­го дієслова-зв'язки бути в теперішньому часі (є) ставиться між

підметом та іменною частиною іменного складеного присудка пе­ред часткою це; логіко-граматичний принцип.

6 — розділові знаки між однорідними членами речення; кома не ставиться між однорідними присудками, з'єднаними неповторю­ваним єднальним сполучником та; логіко-граматичний принцип;

7 — розділові знаки між частинами безсполучникового складного речення; двокрапка ставиться між частинами безсполучникового складного речення, бо в другій частині розкривається причина того, про що йдеться в першій частині; логіко-граматичний принцип;

8 — розділові знаки при відокремленому означенні; комами виді­ляється відокремлене означення, виражене прикметниковим зво­ротом, що стоїть у постпозиції до означуваного слова; логіко-гра-матичний принцип;

9, 10 — розділові знаки при однорідних членах речення; коми вживаються між однорідними членами, що входять до складу від­окремленого означення; логіко-граматичний принцип;

•           11 — розділові знаки в кінці речення; крапка ставиться в кінці розповідного неокличного речення, логіко-граматичний принцип. Примітка. При частковому пунктуаційному аналізі в реченні ну­меруються пунктограми, а потім письмово пояснюються за допомогою пунктуаційних правил.

 

Вправа 131

Зробити пунктуаційний аналіз речень.

1. Школа — це насамперед читання: вдумливе, зосереджене, таке, що захоплює розум і серце, індивідуальне читання, читання як твор­чий процес, в якому вихованець наповнює слово пристрастю свого серця — він або захоплюється красою, благородством, моральною ве­личчю, або ж переживає почуття обурення, презирства, непримиреннос­ті (В. Сухомлинський). 2. Бо ж наша мова — як чарівна пісня, що вмі­щає в собі і палку любов до Вітчизни, і ярий гнів до ворогів, і волелюб­ні думи народнії, і ніжні запахи рідної землі (П. Тичина). 3. На голови, де, наче солов'ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс, як він любив її і говорив слова їй незабутні (Л. Костенко). 4. Стоять верби,

опушені зелененьким листям, і здається, чують сплески журавлиних су­рем у піднебессі, легенький, бентежливий передзвін — прозорий, кри­шталевий (Є. Гуцало). 5. Розділові знаки — що нотні знаки: вони цуп­ко тримають текст і не дають йому розсипатися; надають словам пра­вильного співвідношення, а фразі — правильного звучання, ясності й легкості (Л. Шевченко). 6. Ти прости мою пам'ять, хоч право твоє — не прощати... (Б. Олійник). 7. Ясновельможний пане! Мій покійний муж, царство йому небесне, любив мене, і я його кохала, душі в собі не чула і плакала три дні, як він помер... (І. Карпенко-Карий). 8. На все впли­ває мови чистота: Зір глибшає, і кращають уста, Стає точнішим слух, а думка гнеться, Як вітром розколихані жита (Д. Павличко). 9. Мудрість життя в колективі полягає в тому, щоб уміти згладжувати свої «гострі кути» й обережно підходити до «гострих кутів» іншої людини, делікатно і терпляче послаблювати негативне й розвивати позитивне в собі та в ін­ших (В. Сухомлинський). 10. Стараюсь ходити по паркету нечутно, мов промінь; дивлюсь у вікно на місяць; сплять темні крони каштанів; за до­рогою — сад, як степова половецька орда, понапинав сірі шатра; а далі, за садом, вгадується нічне місто, залляте попелястим сяйвом (Є. Гуцало).

 

Вправа 132

Зробити пунктуаційний аналіз текстів.

Дехто з противників впровадження української мови в практику богослужіння виправдовується своєю прихильністю до традиції — мовляв, конфесійною має бути старослов'янська — мова наших пред­ків. Однак у цьому твердженні криється або незнання, або свідома під-тасовка: старослов'янська — це мова давніх болгар, занесена вона була на Русь як літургійна разом з прийняттям християнства так само, як ла­тинська, наприклад, у Польщу. Це чужа за походженням і незрозуміла для нашого сучасного прихожанина мова (В. Горбачук).

Злитки золоті

Чи ти задумувавсь, відкіль оті у нашій мові злитки золоті? Як намистини, диво калинове -Частини мови!

 

Який співець, поет, який письменник уперше слово вигадав — іменник? Іменник! Він узяв собі на плечі Велике діло — визначати речі, -ім'я, найменування і наймення: робота. Біль. І радість. І натхнення.

 

Ну а візьмімо назву — дієслово, само підказує, що діє слово! Ще й прикладу на нього не навів, а вже до півдесятка дієслів!

 

Прикметник дасть іменнику — предмету якусь його ознаку чи прикмету. Числівник може визначить тобі Число речей, порядок при лічбі.

 

А поспитай звичайного займенника, за кого він у мові? За іменника! (Хоч може цей наш скромний посередник замінювати числівник і прикметник). Прислівник звик, незмінюваний в мові, ознаки різні виражать при слові.

 

Сполучник каже: скромну роль я маю, але слова я в мові сполучаю.

 

І частка мовить: слово я службове, але людині чесно я служу. І, будьте певні, в інтересах мови і так і ні де треба я скажу.

 

А вигук може пролунать, як дзвін, у мові, мабуть, найщиріший він!

 

«Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно. -Сьогодні з мови я дістав «відмінно»!» Частини мови! Назви наче й звичні, полюбиш їх — красиві, поетичні!

 

«Відмінно» заслужив ти. Знав — чудово. Це за любов найвища з нагород.

 

Хто ж так назвав оці частини мови? Назвали вчені.

Й підхопив народ! (Д. Білоус).

Жовте листя ставлю в глечик без води, кетяги калини чіпляю на цвяшку над телевізором — і в ізольовану, з усіма вигодами кімнату входить осінь із сердечним, гіркуватим усміхом. Відчиняю двері на балкон, і вливаються струмені вечірнього повітря, що пахне садом. Сад — якраз через вулицю Народного ополчення, по якій, на щастя, не так багато проїжджає транспорту (Є. Гуцало).

Як цар повелів

Доводилось чути мені: «Навіщо ті коми дурні? -Казав п'ятикласник-хлопчак. -Зі слів зрозуміло і так!» На це я казав у одвіт: є притча старезна, як світ, переказ про вирок царя, коли привели бунтаря. Слузі він диктує в ту мить: «Карати не можна простить». Той пише, як цар повелів, а коми не ставить між слів. І ось на майдані для страт -бунтар у кайданах. І кат, що мав за царя відомстить.

«Карати, не можна простить», —

слуга об'явля рішенець.

Аж руку підносить мудрець

(усі шанували його):

— Не так прочитав ти, слуго, —

Бо встиг зазирнуть тайкома,

що коми у тексті нема.

Взяв вирок, поправив умить:

«Карати не можна, простить».

Побачив, що кома змогла?

Така колись притча була! (Д. Білоус).

Повінь ще не зійшла, вода переповнювала Дніпро, надаючи річ­ковій течії особливо легкого, вільного, широкого дихання. Авжеж, саме дихання: от захотілось йому, Славутичу, розпросторити свої мо­гутні груди по землі — й він безборонно та щасливо розпросторив, здолавши звичні береги, бо що для його могутності усталені береги, й розлився тремкими потоками по прибережних долинах, неміряні сувої вод прослались так далеко, що в деяких місцях сягають обрію, й зда­ється, що Дніпро — вже й не річка навіть, а море, посеред якого ме­рехтять подекуди в блакитному мареві острівці, наче то важкі човни позавмирали, не зрушать ні за течією, ні проти течії, а над цим морем дніпровської води — море небесної блакиті. А на морі дніпровської води, понаддніпровської блакиті, а в серпанковому повітрі поміж дво­ма цими злитими воєдино морями — плавають і літають чайки, своїм польотом витворюючи дивні мережива, що весь час міняють і міняють свій візерунок (Є. Гуцало).

Наша «Енеїда» — твір класичний. А такі твори крапок над «і» не розставляють; ставлять їх радше під питальними знаками. Такі тво­ри, хоча й прочитані від дошки до дошки, все ж залишатимуться не-прочитаними. їх мусимо прочитувати в контексті нашої історії, куль­тури, ментальності; у контексті європейської літератури взагалі. Роз­горнути такий твір — то наче ступити на дорогу, що відкриває (перед тим, хто йде) все нові обрії. Коли кажемо «Сумніваюсь, отже, існую»,

то це означає, що під сумнів маємо брати не тільки чуже, а й своє, зви­кле, судження (А. Содомора).

Якщо у ваше серце постукають радощі й прикрощі кожної дитини й відізвуться вашими думками, турботами, тривогами, сміливо виби­райте своєю професією благородну вчительську працю, ви знайдете в ній радість творчості. Тому що творчість у нашій справі — це насампе­ред пізнавання людини, подив перед багатогранністю і невичерпністю людського.

Якщо ж чотири десятки дітей здадуться вам похмуро одноманітни­ми, якщо ви з трудом запам' ятовуватимете їхні обличчя й імена, якщо кожна пара дитячих оченят не розповість вам чогось глибоко особисто­го, неповторного, якщо за дзвінким голосом дитини, що пролунав десь у глибині саду, ви не пізнаєте і через тиждень, і через місяць, — хто це кричить і що в тому крикові, — сім раз, як кажуть, подумайте, а потім вирішуйте, чи бути вам учителем. Тому що немає жодної педагогічної закономірності, яка була б абсолютно однаково застосовна до всіх ді­тей (В. Сухомлинський).

— Я не піду в кузню, тату! — раптом промовив син.

 

Що? — гримнув батько. — Боїшся чи, може, соромишся мо­лота й ковадла?

Ні! — твердо відповів Микола. — Молота й ковадла я не боюсь і не соромлюсь, тату! Але я хочу вчитись. І буду, буду вчитись... Батько з-під брів подивився на сина й похитав головою.

Вчитись? А на які достатки? І до якої академії приймуть тебе — сина шмаровоза?

Є такі школи, тату! — зухвало заявив син. — Я сам заро­блятиму, щоб вчитись.    Голодний сидітиму, а буду вчитись. (С. Скляренко).

 

©0> Фотограф. А тепер, хлопчику, усміхнися й дивись, як звідси ви­летить пташка!

Хлопчик. Та облиште ви ці байки! Краще візьміть експонометр, перевірте освітленість і правильно встановіть діафрагму, щоб не зіпсувати пластинку.