2. Основні етапи розвитку вільнодумства

 

Вільнодумство має глибоке і давнє коріння в пізнава­льній і практичній діяльності людини, його обумовлювали гно­сеологічні і соціальні чинники — оволодіння знаннями та сила­ми природи, суспільні протестні рухи. Вже в давніх пам'ятках писемності, створених на ранній стадії розвитку цивілізації, та­ких, як, наприклад, шумерська новість про страждання невинно­го, єгипетська «Пісня арфіста», в індійських епосах «Махабхара-та» і «Рамаяна» мають місце свідчення досить поширеного в ті часи стихійно-атеїстичного світогляду. Спостереження природ­них явищ наштовхувало на думку, що вони здійснюються без зовнішнього втручання, що речі виникають завдяки дії природ­них сил або діяльності людини.

Відсутність вагомих свідчень призводило до сумніву, а то й до прямого заперечення існування загробного світу і безсмертя душі. Існуюча у світі несправедливість породжувала критичне ставлення до офіційних культів і жреців.

Вільнодумство як образ мислення пов'язаний з критикою ре­лігійних вірувань виникає в Древній Індії, Китаї, Греції пара­лельно з розвитком філософії, яка, в свою чергу, не задовольня­ється міфологічним поясненням світу і шукає для цього розумні, раціональні, логічні підстави.

В античній Греції, а згодом в Римі, релігія домінувала не ли­ше в духовному житті, а і в суспільному як державний культ, по­сягання на віру в богів сприймалося як замах на існуючий лад і спосіб життя. Платон (427-347 до н.е.) переконував, що атеїсти гірші ідолопоклонників-іновірців, їхнє існування недопустиме в жодному суспільстві, оскільки руйнує його підвалини, ніщо їх не може утримати від «нечестивої справи» і «беззаконного слова». За Платоном, атеїзм — це суспільна хвороба, джерело смут, без­законня, аморальності.

В античні часи переслідували всіх, хто заперечував божества державного культу або народні вірування, не брав участі в релі­гійних церемоніях і обрядах. За звинуваченням у невірі в богів та «розбещені молоді» був засуджений на смерть Сократ. Крітій (V ст. до н.е.) відкрито заявив, що страх людей перед богами ви­користовується владноможцями, щоб творити зло. Демокріт вбачав причину виникнення релігійних вірувань у страхах людей перед небесними явищами — громом, блискавкою, сонячним за­темненням тощо.

В добу середньовіччя релігія набуває панівної форми світоба­чення та ідеології. Церковні догми стали вихідними елементами мислення. Позиції релігії і церкви підривали тільки антиклерика­льні та єретичні рухи. Вже в XIII ст. розвивається релігійний ске­птицизм Сігера Брабанського у вигляді вчення про подвійну істи­ну, тобто про те, що «істини розуму», здобуті зусиллями самої людини, можуть різнитися з «істинами віри», божого одкровення.

Епоха Відродження і Реформації заклали основи першого по­рівняльного аналізу християнства, ісламу, буддизму, низки куль­тів азійського та африканського походження, що стали відомими завдяки великим географічним відкриттям. Були закладені осно­ви історичного підходу до Біблії. Праця Коперника «Про обер­тання небесних сфер» (1543) зробила перший крок до звільнення природознавства від теології, започаткувала бурхливий процес секуляризації — звільнення різних сфер суспільного життя від диктату церкви. Це був виклик церковному авторитету в приро­дничих питаннях.

Лекції з філософії і релігії не менш знаного представника ні­мецької класичної філософії Г. Гегеля (1770-1831) містять гран­діозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних віру­вань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокрема християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескінченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, в якій, нарешті, відбулося примирення Бога і людини. У теорії Гегеля осмислення релігії набуває філософсь­кої основи і посідає належне місце в його філософській системі.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Для Гегеля релігія — це сфера свідомості, в якій розкриваються всі таємниці світобудо­ви, усунуто всі суперечності глибинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою вічної істини, вічного спокою, віч­ного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, дум­ка як така, конкретна думка, або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецтво, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані, зі свободою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунюв, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає щастя, славу і гордість — все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості. Релігія індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може ви­йти за чітко означені межі. Кожен індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з народженням віру батьків, і вона для нього є святинею і авторитетом. У Гегеля від­сутня критика релігії, але має місце філософська рефлексія з приводу релігії, що є вагомим внеском в осмислення її ролі в со-ціокультурному контексті, релігія розглядається як недосконала форма філософського знання.

Значний крок в розвитку вільнодумства був зроблений Л. Фейєрбахом (1804-1872), головним питанням якого було пи­тання про сутність людини. Вирішення цього питання розкриває пояснення релігії, Фейєрбах з'ясовує антропологічні основи ре­лігійних вірувань. Бог, за Фейєрбахом, існує лише в уяві, будучи творінням релігійної фантазії — фантастичним відображенням людської сутності. Головною справою життя і філософії Фейєр-баха була критика релігії. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи і завжди переслідує філософію. Але чому філософія є завжди про­тилежністю теології? На це питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології, є чудо і віра, фундаментом філософії — природа предметів і розум. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини, а теологія вважає їх заповідями Бога. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень слід шукати, на думку німецького філософа, в умовах життя лю­дей та в своєрідному їх відображенні у свідомості людини. Про­те, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед христи­янства, а саме — занепад античного світу і вираження народного духу. Більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати як виникає релігійна психологія, релігійні переживання. Бог, за Фейєрбахом, є дзеркалом душі людини. В релігії відображається бажання людини бути незале­жною, вільною і щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєр­бах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляю­чись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно звертається до самої себе. Релігія покликана таким почуттями та переживан­нями як страх, радість, захоплення, любов. Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії, викладені в основній праці, присвяченій критиці релігії «Сутність християнства»: 1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та по­чуття, а також тому, що їй притаманне прагнення бути щасли­вою; 2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою; 3. людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама боїться смерті і не хоче помирати. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному сві­ті. Сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за соєю подобою духовну істоту, яку наді­лила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і пок­лоняється своєму творінню. Отже Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща іс­тота, природа не відповідає на її страждання, сподівання і мрії, людина творить Бога як своє відчуження. Фейєрбах пропонує людству створення «нової релігії», заснованої на почутті, сер­дечному ставленні людини до людини, любові між «Я» і «Ти».

Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятися вигаданій істоті. Це і призведе до подолання релігійного відчуження, на думку Фейєрбаха.

В цей період ідеї вільнодумства на Україні мали місце у твор­чості Т. Шевченка (1814-1861), І. Франка (1856-1916), Л. Укра­їнки (1871-1913), М. Драгоманова (1841-1895) та ін. Характер­ними для їхніх поглядів були відверта критика окремих релігійних догм, викриття антинародної діяльності служителів культу, засудження зв'язку церкви і світської влади, які стояли на чатах інтересів панівної верстви суспільства.

Атеїзм ХІХ-ХХ ст. — прояв радикалізму у вільнодумстві. Антирелігійні ідеї класиків марксизму звернені не лише до окремих представників освіченої частини суспільства, а до ши­роких мас. Марксизм акумулював ідеї попередньої критики релі­гійних вірувань і, будучи за характером соціальною філософією, пов'язав критику релігії із завданнями перебудови соціуму.

К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820-1895) підкреслю­вали, що релігія — це фантастичне відображення «в головах лю­дей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсяк­денному житті, — відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних». Таким чином, релігія дезорієнтує людину і демонструє її залежність від соціальних умов існування, закріп­лює і виправдовує цю залежність. Саме тому К. Маркс назвав релігію «ілюзорним щастям», «хибним світоглядом».

Основними принципами марксистського атеїзму є: 1. Оцінка релігії як сукупності ідей, породжених залежністю людини від стихійних сил природи і соціальних умов життя; 2. З'ясування зв'язку між релігією і панівними класами у суспільстві; 3. Конс­татація того факту, що боротьба з релігією — це, в першу чергу, боротьба із соціальною несправедливістю та експлуатацією; 4. Висновок, за яким усунення релігії слугуватиме розкріпачен­ню творчої активності трудящих мас в боротьбі за зміну умов земного життя формуватиме у людей впевненість у власних си­лах, підноситиме гідність особистості.

Критика релігії марксизмом завершується твердженням, що «людина — вища істота для людини», історія — це не лише процес перетворення світу, але і самої людини — розвиток людського в людині. Усунення релігії як ілюзорного щастя народу, є вимогою його справжнього щастя. Специфічною формою вільнодумства є нігілізм, започаткований Ф. Ніцше (1844-1900). Ніцшеанство сфо­рмувалося у 70-х — 80-рр. ХІХ ст., але вплив його на соціально-політичні реалії ХХ ст. є надто відчутним. Об'єктом критики Ф. Ніцше є християнство (праці «Антихристиянин», «По той бік добра і зла»). Згідно з Ніцше, християнство — релігія рабів. Во­но лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія — це прояв волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей. По відношенню до християнства Ніцше виступає нігіліс­том, заперечує його, пропонуючи переоцінку основних христи­янських цінностей — любові до ближнього, чесності, справедли­вості, співчуття. У зв'язку з цим він протиставляв античний світ, з йогом культом хоробрих і мужніх воїнів, християнському сві­ту, який культивує страждущу людину. За його словами церква знищила все мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, влас­тиві вищому і найбільш вдалому типові «людина». Релігія, за­кликаючи до співчуття, каяття, жертовності, робить людину сла­бшою. Існуючу європейську християнську культуру він називає культурою занепаду, декадансу, хворобливості. Намагаючись вибудувати нову систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог по­мер!». Це його вирок християнству. «Хай живе Бог!» - програма майбутнього. Надлюдина — це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує що є добро і зло, не визнає осуду інших. В аспекті соціально-політичному буквально і брутально сприйняті ці ідеї мали жахливі наслідки.

Сучасне вільнодумство характеризує розмаїття точок зору вчених, філософів, митців і, навіть, як не дивно, теологів. Став­лення людини до релігії як колись так і сьогодні не вичерпується однозначним «так» або «ні». Наведемо деякі приклади.

Екзистенціалізм зосереджує увагу на проблемах свободи, ви­бору, відповідальності смерті, унікальності людського буття. Атеїстична течія в екзистенційній філософії представлена ідеями Ж.-П. Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960). Релігійний екзистенціалізм орієнтує людину на досягнення «трансцендент­ного» виміру буття, на рух від світу до Бога. На думку Сартра, атеїстична ідея більш послідовна. Він вчить, що навіть коли не­має Бога, то все ж є принаймні одне буття, в якому існування пе­редує сутності. Цим буттям є людина, яка спочатку з'являється у світі, існує і лише потім визначається. Звідси він робить висно­вок, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. От­же, немає заданої людської природи; ніяка зовнішня сила, окрім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим атеїстична течія в екзистенціалізмі проводять важливу ідею ін­дивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Представник неопозитивізму Б. Рассел (1872-1970) наполя­гав, що релігія оперує реченнями, які недоступні фактам, відпо­відно, які не піддаються перевірці, тому вони не хибні і не іс­тинні, вони безсмисленні, а християнство є втіхою для тих, хто її потребує. Реалізація суспільних ідеалів досягається реформу­ванням та гуманізацією освіти і виховання, а зовсім не релігією.

Варіант поміркованого вільнодумства - скептицизму щодо засад ортодоксального християнства мав місце в межах христи­янської теології (наприклад, неотомізм, протестантська неорто-доксія), який розцінювався богословами як деструктивізм і за­гроза. Релігійні віровчення пристосовуються до сучасності і в їхніх межах відбувається внутрішнє протистояння фундамента-лізму та модернізму, що є певним виявом внутрішньо релігійно­го вільнодумства. Механізм трансформації теології непростий. Богослови невільні у тлумаченні і реформуванні віровчення. Не­просто вхопити і перекласти на релігійну мову найбільш симп­томатичні масові настрої і тенденції. Теологічні новації не під­водять до атеїстичних висновків, а відбуваються в межах визнання «богооткровенної» істини і врешті пропонують нові способи їхнього витлумачення (екзегези). Звідси основна уста­новка релігійного модернізму: для розуміння божественних іс­тин необхідно застосування свідчень історії, антропології, філо­софії, тощо, використання методів сучасної науки для з'ясування вічних цінностей.

Видатнии французький теолог, палеонтолог і антрополог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955), основоположник католиць­кого еволюціонизму претендував на створення наукової фено­менології, яка б синтезувала дані науки і релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина. Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони одного і того самого повного акту пізнання, який зміг би охопи­ти минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, довела, що світ перебуває у постійному русі і розвитку, тому необхідне докорінне переосмислення християнського сві­торозуміння. Спростовуючи ветхозавітний міф про створення Богом першолюдини — родоначальника всього людства, Тейяр де Шарден вважав, що людина — найбільш досконалий резуль­тат багатотисячолітньої еволюції органічного світу, яка в свою черту, є наслідком еволюції неорганічного світу. Французький теолог фіксує якісно відмінні стадії еволюції: «перед життя» (лі­тосфера), «життя» (біосфера), «феномен людини» (ноосфера)

Матерія є «матриця» духовного начала. Духовне начало іма­нентне всьому сущому: як джерело цілісності потенційно воно міститься вже в молекулі та атомі. В людині воно проявляється як самосвідомість.Рушійною силою еволюції, згідно Тейяру де Шардену, виступає цілеспрямована свідомість, еволюція набуває теологічних форм: вершиною прогресу є пункт: «Омега» (сим­волічне позначення Христа). Космогенез перетворюється у Хри-стогенез. Існуючий світ недосконалий, людські страждання — стимул активної діяльності, спрямованої на вдосконалення бут­тя. Основою прогресу повинна стати любов, соціальний ідеал ототожнюється з «другим пришестям» Христа.

Узагальнюючи, варто зробити висновок, що вільнодумство су­проводжує існування релігії завжди, проявляючи себе по-різному в різні епохи. Ґрунтом вільнодумства традиційно є наука і філо­софія. У відношенні «філософія — релігія» обидві сторони в од­них випадках посилюють одна одну (наприклад, в інтерпретації етичних проблем), в інших - послаблюють (наприклад, у відмін­ному розумінні Абсолюта, абсолютної особистості). У відношенні «наука - релігія» справа складається інакше. Релігійні мотиви су­перечать науці, тому науковці виступають проти їх поєднання, наукові доробки, відкриття здатні суттєво послабити релігію, то­му що не узгоджуються з чудом та одкровенням. Наука та релігія несумісні по своїй суті. Упродовж тривалого часу церква прагну­ла підпорядкувати знання системі догматичних уявлень, обмежи­ти сфери наукових досліджень або заборонити ті наукові відкрит­тя, які руйнували основи релігійного світорозуміння. Варто згадати «Індекс заборонених книг», що публікував Ватикан з 1559 р. і відмінений лише в 1966 р. В ньому значилися твори бли­зько восьми тисяч видатних мислителів: Галілея, Коперніка, Спі-нози, Канта, Бальзака та багатьох інших. Релігія і сьогодні все гу­чніше говорить про нездатність науки задовольнити духовні запити, виробити надійні моральні критерії і цінності.

Але релігія і вільнодумство існують у діалектичній єдності, конкуруючи між собою, водночас збагачуються, модифікуються і трансформуються, що дозволяє передбачити велике майбутнє як релігії так і вільнодумства з періодами толерантності, конфлі­ктності, а то і гострої боротьби.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Визначте роль атеїзму в системі духовної культу­ри та назвіть основні етапи його розвитку.

З'ясуйте подібність та відмінність теїзму, деїзму, політеїзму та атеїзму.

Назвіть та охарактеризуйте гносеологічні та со­ціальні джерела вільнодумства.

Охарактеризуйте співвідношення філософії, релігії та науки як форм пояснення дійсності.

Чи існують інституційні засади прояву вільнодум­ства в сучасній Україні.

 

Тематика рефератів

Вільнодумство в парадигмі європейської раціональ­ності.

Релігійні та атеїстичні мотиви в екзистенційній філософії.

3.         Проблема «переоцінки цінностей» у філософії
Ф. Ніцше.

4.         Ідеї вільнодумства в українській культурі.

 

Література

Історія і теорія релігії та вільнодумства — К., 1996.

Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

Свободомыслие и атеизм в древности, средние века и в эпоху Возрождения. — М., 1987.

Эпикур // Фрагменты ранних греческих философов. — М., 1989. — 4.1.

Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. — М, 1990.

Рассел Б. Почему я не христианин. — М., 1987.

Фейербах Л. Сущность християнства // Изр. Филос. прои­зведения. — М., 1955. — Т. 2.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1980.