3. Правове регулювання забезпечення релігійної діяльності

 

Останнє десятиріччя минулого століття та перші кроки нового ознаменовані формуванням нової суспільної, правової, релігійної реальності в Україні, ознакою якої є звільнення від ідеологічних міфів і догм та творення громадянського суспільст­ва. Точкою дотику релігійної, суспільної, державної і правової діяльності є створення можливостей для становлення загально­людських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив шляхом усунення протиріч у духовному житті та подолання морального і правового нігілізму.

Громадянське суспільство як система суспільних інститутів (сім'я, Церква, система освіти і науки, професійні об'єднання) має забезпечити можливість реалізації потреб та інтересів окре­мих індивідів і колективів. Таким чином, уможливлюється впро­вадження «моральної арифметики» Ієремії Бентама («Найбільше щастя для найбільшої кількості людей»), який розглядав суспіль­ний інтерес як суму індивідуальних інтересів.

Зменшення впливу держави в умовах становлення громадян­ського суспільства призводить до зіткнення індивідуальних інте­ресів (які часто-густо протилежно спрямовані), ескалації соціаль­них конфліктів та порушень розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.

У такому випадку необхідне відновлення природної рівноваги між силами громадянського суспільства і державної влади. Важ­ливим чинником, який може вплинути на збалансування грома­дянського суспільства і державної влади, є релігія (Церква). Для здійснення цієї функції в Україні, практично в межах правового поля і системи суспільних відносин, створені всі можливості: Це­рква в суспільстві відокремлена від держави, а школа — від Цер­кви. Тобто Церква не може контролювати чи примушувати до дій чи бездіяльності громадян, виконувати державні, політичні, ад­міністративно-правові функції. Ознаками цього є відсутність правових форм союзу держави і Церкви, представництва релігій­них організацій в державних органах, права законодавчої ініціа­тиви релігійних організацій, невтручання в систему правосуддя та ін.

З іншого боку, держава не може втручатися у внутрішньо-церковні справи, канонічну діяльність, самоуправління, не може здійснювати державно-правовий контроль, примус у сфері релі­гійних відносин. Однак вона забезпечує охорону законної діяль­ності релігійних організацій та захист прав віруючих, здійснює їх правову регламентацію та контролює дотримання ними встанов­лених державою законів. Правовий режим Церкви в Україні ви­значений Конституцією і деталізований в інших законодавчих актах.

Власне, сам факт прийняття Конституції в Україні 28 червня 1996 року є актом усвідомлення «відповідальності перед Богом» (Конституція, преамбула), що є підтвердженням значущості релі­гійного чинника не тільки в історії українського державотворення та сучасного її стану, а й його ролі у поступі українського суспіль­ства. Передусім констатовано, що держава сприяє консолідації і розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і націона­льних меншин України (Конституція, ст. 11). Це є ознакою релі­гійного плюралізму. Гарантоване право на свободу світогляду і ві­росповідання та закріплений правовий режим Церкви в Україні: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від Церкви» (Конституція, ст. 35). Заборонена діяль­ність політичних партій, що розпалюють релігійну ворожнечу (Конституція, ст. 37). Обов'язки держави щодо релігійних органі­зацій та релігійних організацій перед державою і суспільством ви­значені у законі України «Про свободу совісті та релігійні органі­зації». Сполучною ланкою між Церквою і державою є Державний орган у справах релігії, який має забезпечувати проведення держа­вної політики щодо релігій і Церкви (ст. 30).

Задекларована рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Про рівність релігій у суспільно-політичній сфері можна говорити з певною часткою умовності. У суспільстві різні конфесії не завжди отримують однакове визнан­ня серед громадян, адже історично його доля може бути пов' я-зана з певною конфесією. Так, історично Україна тісно пов'язана з православною Церквою, тому не випадково переважна частина її населення релігійно ідентифікують себе з Православ'ям. Зна­чущість цієї конфесії в історії, культурі, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства відзначена і на законодавчому рівні. Так, Кодекс законів про працю України ви­значив такі православні релігійні свята — Різдво Христове, Пасха (Великдень), Трійця — як святкові і не робочі дні (ст. 73). Проте, зважаючи на багату палітру поліконфесійність українського сус­пільства і проголошений релігійний плюралізм з гарантіями рів­ності, у цьому ж законодавчому акті закріплено: «За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстро­ваних в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів ві­дпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відп­рацюванням за ці дні» (ст. 73).

Законодавчо закріплені і певні переваги релігійної діяльності порівняно з політичною. Так, Закон України «Про збройні сили України», обмежуючи політичну діяльність у збройних силах, га­рантує кожному військовослужбовцю право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, уможливлює відправляти, одноосібно чи колективно, релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність з дотриманням вимог Конституції та законів України (ст. 17). З метою подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і Церкви, Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу на основі Конституції Укра­їни» (ст. 35) визначив організаційно-правові засади альтернатив­ної (невійськової) служби, право на яку «мають громадяни Укра­їни, якщо виконання військового обов' язку суперечить їхнім релігійним переконанням, і ці громадяни належать до діючих згі­дно із законодавством України релігійних організацій, віровчен­ня яких не допускає користування зброєю» (ст. 2).

Світськість Української держави підкріплюється законодав­чим закріпленням неможливості правового регулювання релігій­ними організаціями шлюбно-сімейних відносин і реєстрації актів громадянського стану. Так, згідно із сімейним законодавством, ставлення до релігії не може обмежувати права та встановлювати переваги при одруженні і в сімейних відносинах, а релігійний об­ряд шлюбу не має правового значення і є особистою справою громадян.

Водночас релігійні організації наділені низкою переваг (пільг). Ті з них, які зареєстровані і не займаються підприємницькою дія­льністю, звільняються від земельного податку (ЗУ «Про плату за землю», ст. 12), мають пільги по оподаткуванню (ЗУ «Про оподат­кування прибутку підприємств», ст. 7, 13; ЗУ «Про податок на до­дану вартість», ст. 5) та ін.

Як бачимо, функціональна взаємодія держави, суспільства й ре­лігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-де­мократичного устрою. Але релігія, як уже було зазначено, може ві­дновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві «Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов' язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдоскона­лення демократії», — відзначає доповідач Парламентської асамблеї Ради Європи Луїс Де Пьюг (див.: Правові основи свободи совісті і релігії та релігійних організацій // Упорядник Бабій М. Ю. — К., 2002. — С. 60-61). При цьому він застерігає від зрощування релігії і політики як суспільних феноменів: «Релігія не може зайняти місце демократії і не повинна намагатися посісти владні позиції. Відпо­відно і політичні партії не повинні охоплювати релігійні деноміна­ції. Теократія є не найвищим ступенем демократії, а її заперечен­ням» (там само). Л. Де Пьюг припускає, що «релігії можуть стати головними активними захисниками прав людини та громадських етичних і моральних цінностей» (там само).

І саме засобом виконання цієї соціальної й етичної ролі, або місії, сучасні конфесії України роблять певний внесок у творення соціальної, правової, демократичної держави і громадянського суспільства (наприклад: матеріали Всеукраїнського форуму «Плід правди сіється творцями миру». — К., 1998). Відомий бо­гослов о. Іван Шевців підкреслює: «Саме аспект моральний або етичний суспільного питання є насамперед причиною зацікав­лення і встрявання Церкви в нього з тим, щоб надати цьому пи­танню етичного спрямування, розв' язати його в гармонії з прав­дивою і найвищою метою людини, Божими заповідями і хрис­тиянськими чеснотами» (Шевців Іван. Християнська Україна. — Київ-Дрогобич, 2003. — С. 74).

Інший церковний діяч, кардинал Йозеф Гьофнер, підкреслю­ючи, що самі по собі «політичні партії є «світськими» утворен­нями і не підпадають під керівництво Церкви», зауважує, що «в сьогоднішньому суспільстві з плюралістичним світоглядом Цер­ква деколи змушена буде займатися програмами політичних пар­тій, щодо яких вона як берегиня вчення про віру і мораль матиме застереження... християнин має право — мало того, він зобов'я­заний, згідно із засадами своєї віри, брати участь у політичній ро­збудові держави, суспільства й економіки» (Гьофнер Йозеф. Християнське суспільне вчення. — Львів, 2002. — С. 266-267).

Проте й демократія має недоліки, на які звертають увагу і бо­гослови (і стають пророками). Так, о. Іван Музичка твердить:

«Великою хибою демократії є те, що в її нутрі може легко твори­тися корупція, моральний розклад. В демократії діють люди, а не ангели. Клопіт є не в системах, а в людях, які можуть бути обма­нщиками і шахраями або просто не вміють правити урядами. Ли­хо не в демократії, в якій обманців проженуть виборці, а в неде-мократіях, коли обманці й розбійники дістаються до влади. Народ тут вже нічого не може зробити і «вибирає» їх далі собі на сором і лихо ... Коли наша тепер демократія в Україні має свої хиби, недоліки, то лікуймо це опозицією, розумною і творчою критикою, вказівками, порадою за допомогою преси. Не міняй­мо вартостей, на яких поставлене життя людини, її держава. Оцінюючи ідеології, не піддаваймося емоціям, як німці перед Гітлером собі на сором або росіяни перед Леніним, бо ж то буде собі на загибель» (Музичка Іван. Християнство в житті особи і народу. Вибрані твори. — К., 1999. — 151-153). Водночас о. Му-зичка відзначає, що Церква може співпрацювати з будь-якою си­стемою, яка визнає основні права людини, і прийме всякий суспі­льний лад, який цінує людську гідність і «дозволяє людині виконати Божу волю» (там само. — С. 157).