1. Становлення християнства. Основні етапи розвитку та географія поширення християнства. Біблія як священна книга християн і культурно-історичний феномен

 

Приступаючи до вивчення християнської релігії, необ­хідно враховувати, що за доктринальною, культовою й етичною простотою приховується досить складний релігійний феномен.

Релігія під назвою «християнство» (від грецьк. ХріотоС — помазаник) зародилася в четвертому десятилітті першого століт­тя нашого літочислення у східній провінції Римської імперії — Палестині. Особа її засновника Ісуса Христа ще не так давно вважалася вченими (представниками міфологічної школи) фанта­стичною, легендарною. Сьогодні домінує точка зору прибічників історичної школи, котрі мають як прямі (джерелознавчі та архео­логічні), так і непрямі докази земного життя Ісуса.

Для того щоб адекватно сприймати й орієнтуватися у всіх пи­таннях цієї світової релігії, треба зробити крок у бік пояснення її ідейних витоків. Християнство виникає і початково розвивається у середовищі іудеїв діаспори, які сповідували іудаїзм, а потім і язичників. Тому зрозуміти його витоки можна лише звернувшись до релігійного світогляду давніх євреїв, їх національно-конфесійної писемності (Старий Заповіт) та до їхньої оригіналь­ної культурної традиції. Можна сказати, що ідейний комплекс, закладений у Старому Заповіті, визначив обрій розвитку ідейної структури християнської релігії.

До основних старозаповітних ідей слід віднести: 1) ідею теїз­му, яка послідовно проводиться, тобто світогляду, що стверджує буття єдиного, «живого» й особистісного Бога; 2) ідею креаціоні­зму, відповідно до якої Бог «з власної волі» є Творцем усього сущого, включаючи людину; 3) антропоцентричну ідею, тобто виділення Богом людини як такої (образ і подоба Божі), функції якої, притаманні лише людині; 4) ідею «первородного гріха», або порушення першими людьми волі Бога, надаючи перевагу «зла» — «добру», «розрив» із Богом, що спричинив викривлення безсмертної і блаженної природи людської, тобто хвороби і смерть; 5) ідею заповіту Бога з людиною (зокрема — з богообра-ним народом), яка повинна нормувати і регулювати морально бездоганні відносини з Творцем і людей одне з одним; 6) ідею спокутування людей від «первородного гріха» і відновлення пер­вородного блаженного стану, гармонії з Богом і світом; 7) ідею Месії (помазаника) — спасителя, посередника між Богом і людь­ми (перша версія), або Богом і обраним народом (друга версія), власне, християнство конституювалося в лоні цієї релігійно-культурної традиції, але в прямому діалозі з нею, а також з інши­ми релігійними і філософськими системами елліністичної куль­тури (язичницької за своїм характером).

Священне Писання — «Новий Заповіт» (Бога з людьми) та Священний Переказ християн, тобто сукупність церковних доку­ментів, богословських текстів, досвіду життя подвижників благо­честя, де розкриваються істини християнської віри, — містять фундаментальні віросповідні принципи.

В ідейному плані християнство послідовно теїстично затвер­джує персоніфіковане розуміння Абсолюту. Цей принцип закріп­лено в двох догматах: догматі про Божественну Триєдність (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) і догматі про Боговтілення. Пер­ший догмат встановлює сутнісну єдність Бога за наявності Трьох іпостасей і внутрішніх відносин між ними. Бог-Отець є безна­чальний творець і мислитель, Бог-Син (Ісус Христос, Логос) є Спокутувач (людства), Бог-Дух Святий є Утішник «живодатель». Тим не менше, Бог християн неподільний. Єдність трьох іпоста­сей, прозорість стосунків між ними досягаються любов'ю. На ві­дміну від античних уявлень про любов (любов як єрсо^-е), хрис­тиянство запропонувало іншу перспективу в її розумінні. Тут любов постає у вигляді ауапц, — жертовної любові-самовіддачі (Син Божий через любов до людей набуває людської подоби і роз­пинається за людські гріхи, взявши цей тягар на себе), самозни­щення (кєусооіО Бога заради спасіння роду людського в межах всякої стражденної істоти. Ця любов Божа звернена до всіх лю­дей, включаючи останніх грішників, отже, вона втілює в собі найвищу моральну мудрість і свідчення благодаті. Вона «є вико­нання закону» (Рим, 13,10).

Любов тут є не лише одним із атрибутів самого Бога, а також показником якості відносин людини з Богом і людей одне з од­ним (заповідь любові. — Мф. 22, 37-39). Відносно людини хрис­тиянство вчить про особливу цінність будь-якої особистості, вба­чаючи в ній безсмертне духовно-матеріальне єство, створене Богом за своїм образом і подобою і покликане наслідувати Царс­тво небесне. В силу цієї обставини життя людини на землі має підкоритися меті обожнення (9єсооі^-а). Слід врахувати, що в християнстві показником обожнення людини в земному, грішно­му житті є плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготер­піння, благость, милосердя, віра, покірливість і стриманість.

Моральна доктрина християнства є універсальною, оскільки, по-перше, в ньому проголошений принцип етичної рівності всіх людей (у їх ставленні до Бога, який любить усі свої творіння), скасовуючи усі попередні національні і майнові, статеві тощо рамки; по-друге, християнство проголосило рішучу боротьбу з частиною природи людини, яка поневолена гріхом (до так званих смертних гріхів належать гордість, скупість, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінощі); по-третє, християнство апелює до гідності та доброчесності людини, закликає її наслідувати запові­ді «блаженства» (Мф. 5, 3-14), здолати зло добром, не відповіда­ти насильством на насильство, любити ворогів.

Крім того, в християнській релігії міститься ідея воскресіння (яка передбачає воскресіння плоті і душ людей) для наступного блаженства у вічному просвітленому світі. Однак лише праведни­ки можуть стати спадкоємцями Царства Божого, і показниками їх праведності є головні цінності християнства — віра, надія, любов.

Говорячи про становлення християнства як світової релігії, слід звернути увагу на основні етапи в його розвитку та географію по­ширення. Існує думка, що християнська релігія проходить три фа­зи становлення: 1) початковий — апостольський етап (І ст.), що співвідноситься з першими кроками нової релігії в лоні іудаїзму і характеризується простими уявленнями і правилами (наприклад, віра в спокуту, вільну жертву Месії Ісуса), общинним способом організації релігійного життя, спільними моліннями і трапезами, активною трудовою діяльністю на благо общини. На цьому етапі виникає Церква (грец. єккЛєаіа) як містичне об'єднання людей різноманітних етнічних груп, які сповідували Ісуса розіп'ятого і воскреслого, віруючих в Його обітування і чекаючи на швидке Друге Пришестя Спасителя; 2) період раннього християнства (ІІ-ІІІ ст.) відрізняється двома процесами — становленням єпископа­льної Церкви (інституціоналізація і закріплення ієрархії «всереди­ні» церковної організації: диякон або диякониса — пресвітер — єпископ, кожний з яких мав певні повноваження і функції) і роз­ривом з іудаїзмом (подолання іудео-християнства) у вигляді зміни уявлень про Закон, заміни святкування суботи в недільний день, відмова від обрізання і заміна його водним хрещенням, корекції змісту свята Пасхи на християнське, тобто святкування Воскресін­ня Ісуса Христа). Важливо відзначити також, що саме в цей період Церква в особі апостолів та їхніх учнів зуміла зібрати (створити) Священне Писання християн — Новий Заповіт. Новий Заповіт у своєму канонічному вигляді має 27 книг і розбитий (подібно до Старого Заповіту) на три частини: «Євангеліє» (грецьк. ЕиаууєЛдш^ блага звістка), книгу історичну — «Діяння» та пос­лання апостолів і єдину пророчу книгу, яка стосується остаточної долі світу і людства — «Одкровення».

На цьому етапі відбувається не тільки оформлення організації Церкви, а й її локалізація в різних місцях Римської імперії (наприк­лад «Одкровення» Іоанна Богослова повідомляє про сім общин у грецьких містах Малої Азії, а книги «Діяній апостольських» і окремих послань — про общини в інших містах, включаючи сто­лицю імперії Рим). Слід зауважити, що життя християн в перші століття існування світової релігії було відзначене гоніннями з бо­ку римської влади та язичників. Не говорячи про причини пере­слідування християн (розпочатих імператором Клавдієм і при­пинених при Костянтині Іліцинії (Міланський едикт 313 р.), відзначимо, що мучеництво за віру (у Христа) стало важливим фа­ктором утвердження нової релігії.

Якщо до V ст. християнство поширювалося переважно в ме­жах Римської імперії і на територіях, на які вона здійснювала культурно-політичний вплив (наприклад Арсенію, що стала пер­шою християнською державою в 303 р.), то пізніше воно прони­кає до язичницьких народів (германських, кельтських, слов' янсь-ких племен). Подальше еволюціонування християнства пов' язу-ється з набуттям ним державного статусу в Римській імперії, поділом імперії на Західну і Східну (395 р.) і створенням поміс-них церков зі своїми центрами управління. Головні єпископські кафедри існували в Римі, Єрусалимі, Антіохії, Олександрії і після створення нової політичної та релігійної столиці у східній части­ні Римської імперії — у Константинополі. Відомо, що протисто­яння (з ІХ ст.) двох найбільш впливових кафедр — Риму і Конс­тантинополя завершилося розколом Церкви на католицьку (римо-католицьку) і православну (східну) в 1054 році. Пізніше (в XVI ст.) відбувся розкол уже в католицизмі, від якого поступово від­межувався протестантизм — третя гілка християнства.

 

Питання для самоконтролю

Вкажіть основні ідеї Старого Заповіту.

Охарактеризуйте образ Ісуса Христа як засновни­ка світової релігії.

Якою була загальна релігійно-культурна ситуація в Римській імперії та Палестині на момент проповіді Ісуса?

Що ви знаєте про структуру і зміст Нового Запо­віту?

 

У чому, на вашу думку, полягає основний зміст вчення Ісуса Христа?

Якими ознаками характеризується життя ранньо­християнської Церкви?

Що вам відомо про географічне поширення христи­янства в перші віки його існування?

Які культові дії здійснювалися у давній Церкві?

За допомогою яких моральних принципів християн­ство звернулося до людини (і людства), бажаючи ви­правити її природу?

10.       Що таке християнський символ віри і які догмати
в ньому закладені?

 

Тематика рефератів

Співвідношення віри, надії і любові в християнській доктрині сенсу життя.

Анджортаменто в релігії — доба Реформації та сучасний стан.

Мужність та смирення як християнські чесноти.

Нікейський собор — поділ Церкви на православну й католицьку (причини поділу та відмінності між кон­фесіями).

Проблема створення єдиної помісної Церкви в Укра­їні.

 

Література

Аверинцев С. С. Християнство // Софія-Логос. Слов­ник. 2-е вид. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 227-237.

Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. А. Колодного. — К.: Світ знань, 2000. — С. 372-379.

Александр Мень. История религий. В поисках Пути, Истины и Жизни. В 7 т. Т. 7: Сын человеческий. — М.: СП «Слово», 1992.

Библейская энциклопедия. — М.: Российское Биб­лейское общество, 1996.

Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Ново­го Завета (любое издание).

Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви. — В 4-х т, т. 2-4. — М.: Свято-Преображенский Валаамский монастырь, 1994 (репринтное изд.).

Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. 3-е вид. — К.: Наукова думка, 1997. — С. 85-88.

Кислюк К. В., Кучер О. Н. Религиоведение: Учебное пособие для студ. вузов. — Харьков: Консум, 2002. — С. 192-224.

Колодний А. Християнство // Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного та Б.Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 367-368.

 

Лекции по истории религии: Учебное пособие / На-учн. ред. А. Н. Типсина. — СПб.: Лань, 1997.

Миркина З., Померанц Г. Великие религии мира. — М.: РИПОЛ, 1995. — С. 110-152.

Поснов М. В. История христианской Церкви (до раз­деления церквей — 1054). — К.: Путь к Истине, 1991.

Радугин А. А. Введение в религиоведение: теория, ис­тория и современные религии: Курс лекций. — М.: Центр,

1999.

14.       Религия в истории и культуре / Под ред. Г. М. Пись-
маника. — Пермь: Книжный двор, 1995. — С. 113-120.


Свенцицкая И. С. От общины к Церкви. — М.: Поли­тиздат, 1985.

Свенцицкая И. С. Тайные писания первых христи­ан. — М.: Политиздат, 1980.

Христианство // Христианство. Энциклопедический словарь в 3-х т. Т. 3. — М.: Большая российская энциклопе­дия, 1993. — С. 395-459.

Чернышев В. М. Религиоведение. — К.: О-во любите­лей православной литературы им. св. Льва, Папы Римского, 2003. — С. 170-183.