3. Мусульманська догматика і культова практика

 

У середні віки були систематизовані обрядові вимоги ісламу. П' ять з них виділені окремо і названі «стовпами»: 1. Спо­відання віри; 2. Виконання намазу — п'ятиразової молитви; 3. До­тримання посту (урази) протягом місяця рамадану; 4. Виплата ре­лігійного податку (зак'ят, садаку); 5. Паломництво в «священні місця» ісламу — хадж. В хадж увійшло й поклоніння могилі Му­хаммеда в Медіні, молитви в ряді історичних міст. Кожний мусу­льманин прагне хоча б один раз у житті побувати в Мецці, де зна­ходиться Храм Кааба з відомим чорним каменем — посланцем неба. Крім цих основних обрядових звичаїв в ісламі існують й ін­ші, наприклад, джихад — участь у війні за інтереси своєї країни.

Найважливішим обрядом мусульман є суннет (обрізання), якому піддають хлопчиків у віці від 5 до 7 років. Він обряд є вну­трішньою ознакою релігійної приналежності, служить меті відо­соблення мусульман від людей інших віросповідань.

Мухаммед заклав першу в мусульманському світі мечеть, яка мала вигляд квадратного майданчика. Молитовні збори проходи­ли тут під відкритим небом.

В ісламі, як і в інших релігіях, окрім обрядів і традицій, існу­ють ще й численні свята. Класичний ортодоксальний іслам уза­конив лише два з ни х — Курбан-байрам та Ураза-байрам.

Свято Мавлід (день народження пророка) відзначається му­сульманами за місячним календарем у місяці рабі-аль-авваль. 29 серпня 570 року н.е., за арабськими джерелами, народився пророк.

Мухаммед — пророк ісламу, походив із небагатого, але зна­менитого роду Хашим. Особливе місце в генеалогічному дереві Мухаммеда посідав його дід Абд ель-Мотталіб. Тоді, коли Муха­ммед став старійшиною племені, основні посади в Мецці були в руках нащадків Кусая, які очолювали найбільші клани. Їм нале­жали ключі від храму Кааби, нагляд за криницею Зам-Зам, судо­чинство, вирішення питань зносин з іншими племенами, збері­гання священного прапора, що майорів над курайшитами під час битв, контроль за сплатою податків на користь бідняків, голосу­вання піл час засідань ради старійшин, право скликати загальні збори, управління фінансами міської общини, нарешті, зберіган­ня гадальних стріл. Такими були десять основних посад, що існу­вали в Мецці.

Мухаммед почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті. Першими прихильниками його релігії були найближчі ро­дичі та їхні раби. Вчення містило важливу й цінну думку — знищення міжплемінної і внутрішньоплемінної ворожнечі, бо всі віруючі є одним народом — єдиною уммою (за його термі­нологією). Община віруючих, яка згуртувалась навколо пророка в Мецці, стала ніби зародком такої умми. Вона з самого початку була задумана як позаплемінна спільнота, що приймає усіх ба­жаючих — представників різних племен та рас.

Мухаммед своєю проповіддю і силою зброї домігся, щоб ро­дова аристократія визнала необхідність боротьби з Іраном і Ві­зантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, політичне до­мінування на Близькому Сході, в Передній і Східній Азії.

Об'єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда — «праведні халіфи».

Після дворічної боротьби із противниками четвертим халі­фом став Алі (656-661), двоюрідний брат і вихованець Муха­ммеда, його зять (одружений з дочкою пророка — Фатімою). Його підтримали рядові мусульмани, незадоволені засиллям за правління Османа представників роду Омейя. Прибічників Алі стали називати «шиїт Алі», тобто «партія Алі». Звідси й похо­дить назва релігійно-політичної течії шиїтів. Саме Алі започат­кував імосмат. Він вважав, що на чолі державної влади має бу­ти представник пророка, що тільки родинні зв'язки з ним дають духовну владу, а разом з нею і право на вищу світську посаду. Через свою досить непослідовну політику щодо роду Омейя Алі втратив підтримку низів общини. Більше того, де­кого з колишніх союзників він знищив. Один із хариджитів — колишніх союзників — убив халіфа Алі в мечеті міста Куфа. В ісламському світі виник глибокий розкол. Він розпався на два напрями — шиїзм і сунізм, кожний з яких у свою чергу має ряд відгалужень. Шиїтські секти: зейдіти, ісмаїліти, кармати, хат-табіти, аліди, кадаріти, мутазіміти, рафрдіти, друзи, асасіни, «брати чистоти», бектами, хуруфіти, бабіти, бехаїти, махдісти, Алі-іллахи, харіджити, сіфріти, ібадіти, азрахіти та ін. Біль­шість з них сект відокремилася за принципом визнання того чи іншого імама.

Секти сунітського напряму: нізалія, сенусіти, саодія, сухардія, тіджамія, чіштія, захіріти, мавламі, малікіти, марідисти, накшбан-дія, ашаріти, ваххабісти, ансари, ханбаліти, мухаджири, вайсовці, муримди, судизми, ясавія, шафіїти, ахль-аль-хадіє, ахмадія, асха-би, мутазиліти та ін.

Іслам не лише вимагає від послідовників віри у свої догмати, а й пропонує їм досить стійкі принципи і правила поведінки, до­тримання яких вважається богоугодною справою. Сукупність цих норм отримала нову назву — «Шаріат» (від араб, шаріа — вірний шлях до мети). Шаріат включає культові правила та правово-етичні настанови ісламу, виконання яких є обов'язковим для всіх мусульман. Він не має аналога в інших релігійних системах, включає як цивільні (світські), так і релігійні вимоги. Його на­станови регламентують правові, моральні та релігійно-обрядові відносини. Авторитет шаріату пояснюється тим, що з часу вини­кнення ісламу і до XIX ст. мусульманський світ практично не знав інших законів.

На відміну від усіх інших релігій, в ісламі основні вимоги ре­лігійного культу були включені в систему шаріату. Відтак культ був піднесений до рангу закону, невиконання якого розглядалося не тільки як морально-релігійне порушення (гріх), а й як правове (злочин).

Будь-які спроби реформ, навіть часткових, неминуче визнава­лися такими, що суперечать ісламу, і рішуче заперечувались.