1. Поняття світової релігії

 

Світовими є релігії, які долають етнонаціональні об­меженості й стають доступними для сприйняття будь-якою лю­диною. До них належать буддизм (VI ст. до н.е., нараховує бли­зько 400 млн віруючих), християнство (І ст. н.е., нараховує близько 1,7 млрд віруючих) та іслам (VII ст. н.е., нараховує 935 млн віруючих). Але це приблизна кількість, оскільки з кожним роком дані можуть змінюватися.

У світових релігіях в більш повному та закінченому вигляді присутній монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як творця світу й законодавця для людей. Автономна община як домінуюча фор­ма релігійної організації на етапі національно-державних релігій змінюється більш централізованою організацією — церквою, яка складається з мирян і священнослужителів. Але головна особли­вість світових релігій полягає в їх наднаціональному характері. Люди об'єднуються в релігійну організацію як єдиновірці, неза­лежно від національної, державної, мовної чи соціальної прина­лежності. Ця характерна риса світових релігій тісно пов'язана з їх особливістю: віра в єдиного Бога має на увазі саме те, що Він є Богом для всіх людей.

Релігійна статистика стверджує, що на рубежі ХХ-ХХІ ст. до послідовників світових релігій відносить себе понад половина населення планети: кожна третя людина є християнином, кожна шоста — мусульманином, а вісімнадцята — буддистом. Решта 1,3 млрд або атеїсти, або люди, що сповідують різні форми перві­сних та національно-державних релігій.

Найбільш ранньою зі світових релігій є буддизм, тому саме з нього й треба починати аналіз феномену світових релігій. Основ­на зона поширення буддизму — країни Південної та Південно-Східної Азії. Більше всього буддистів у таких азіатських країнах, як Китай, Таїланд, Японія, Бірма, В'єтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія та Бутан.

Буддизм виник у VI ст. до н.е. в Стародавній Індії (точніше, в долині Гангу — однієї з найбільш економічно розвинутих частин країни). Колишні індійські вірування (брахманізм, племінні куль­ти) не могли достатньою мірою задовольнити потребу в розраді. Культова практика брахманізму полягала в основному в жертво­приношеннях численним богам і складних ритуалах, що супро­воджують практично кожну подію. Суспільство поділялось на варни (верстви): брахманів (вища верства духовних наставників і жреців), кшатрієв (воїнів), вайш' єв (торговців) і шудр (обслуго­вують усі інші верстви). Буддизм з моменту свого виникнення заперечував жертвоприношення та не приймав поділ на варни, розглядаючи суспільство як таке, що складається з двох катего­рій — вищої, куди входили брахмани, кшатрії та гахапати (люди, що володіють земельною та іншою власністю), та нижчої — включала людей, що обслуговують панівні верстви.

Привабливість буддизму в країні зі специфічною кастовою структурою була в тому, що він оголосив життя будь-якої люди­ни неминучим нещастям, і в такий спосіб зрівняв усіх. Для буд­дизму в людині важливими були тільки власні заслуги. Так, сло­вом «брахман» Будда називає кожну благородну та мудру людину незалежно від її походження. Ось що говориться з цього приводу в одному із класичних творів раннього буддизму — «Дхаммападі»: «Я не називаю людину брахманом тільки за її на­родження або за її матір. Я називаю брахманом того, хто вільний від прив' язаностей та позбавлений благ. Я називаю брахманом того, хто відрікся від світу й скинув ношу, хто навіть в цьому сві­ті знає ціну свого страждання. Я називаю брахманом того, хто серед схвильованих залишається спокійним, серед тих, хто піднімає палицю, — незворушним, серед прив' язаних до світу — вільним від прив' язаностей. Я називаю брахманом того, хто го­ворить правдиві речі, повчальні, без різкостей, яка нікого не скривдить. Я називаю брахманом того, хто знає своє попереднє існування та бачить небо й пекло, хто здійснив усе, що можливо здійснити». Принцип загальної рівності — характерна риса буд­дизму, що ріднить його з іншими світовими релігіями.