Економічна оцінка природних  ресурсів  – це грошовий  вираз  на- родногосподарської цінності натуральних благ, який визначається шляхом виміру ефективності їх відтворення (охорони  і відновлюван- ня екологічних систем експлуатації і переробки  природної сировини). Застосування оцінки ресурсів обумовлено  необхідністю  обліку впли- ву природного  фактора  на підвищення ефективності суспільного  ви- робництва, удосконалення його галузевої і територіальної структур, стимулювання відновлювання раціонального використання і охорони природних ресурсів, обмежених як у часі, так і у просторі. Таким чином, економічна оцінка природних ресурсів виконує дві основні функції: облікову (природні ресурси як національне багатство, фактор економії суспільної праці, особливий виробничий фонд) і стимулюючу (плата за експлуатацію різноякісних ресурсів, їх наявність, плата за виключення природних ресурсів з народногосподарського обігу або відшкодування збитку за його нераціональне використання і ін.).

Функції економічної оцінки природних  ресурсів тісно пов’язані між собою і в цілому орієнтують  господарський механізм на раціо- нальне використання.

У наш час існують дві основні концепції  оцінки  природних  ре- сурсів: затратна, в основі якої лежать витрати  на освоєння  природ- них ресурсів, та рентна, яка базується  на обчислюванні  народногос- подарського ефекту ресурсів у вигляді диференціальної ренти.

Відповідно  до витратної  концепції  базою оцінки  служать  вкла- дення праці і засобів у відновлення ресурсів. Якість природних благ при такому підході до оцінки  виступає  як додатковий  фактор  міри цінності. Згідно з методикою академіка С.Г. Ситруміліна, економіч- ну оцінку одного гектара (О)  визначають з формули:

О = К ( У/Т : У’/Т’).

де К – вартість освоєння одного гектара землі у сучасних умовах

(середня  по країні);

У/Т та У’/Т’ – відношення врожайності до витрат на виробництво землеробської продукції відповідно на оцінюваній ділянці і по країні.


Рентна  концепція економічної  оцінки природних  ресурсів ба- зується  на  обчисленні  диференціальної ренти.  Вона  трактується як різниця  між суспільною  та індивідуальною вартістю продукту природоексплуатації. Пропонуються різні підходи до визначення її розмірів.  Одні  базуються  на фактично  складених  цінах, інші – на розрахункових. Застосовуються також і різні методики обчислення диференціальної ренти: як різниці  вартості  продукції  кращої  і гір- шої землі, цін виробництва та собівартості  продукції,  чистого при- бутку  підприємства,  функціонуючих у різних  природних  умовах  і ін. Відповідно  до економіко-математичного напрямку  дослідження диференціальної ренти, якого дотримуються багато вчених, вона об- числюється  як різниця між цінністю продукції, що отримується при експлуатації природних  ресурсів.  і нормативним рівнем  індивіду- альних приведених витрат на її виробництво.

Цінність  продукції  визначається за допомогою  спеціально  об- числених  так званих  замикаючих  витрат  (кадастрових цін)  – сус- пільно  виправданих меж витрат  на приріст  виробництва відповід- ної продукції. Економічна оцінка природних  ресурсів (R)  на основі рентної концепції розраховується за формулою:

R = max [a q ( Z – S)],

де а - коефіцієнт, враховуючий динаміку в часі показників Z, S, q, а також ефект «знецінення» майбутніх витрат і результатів  (фактор часу);

q - коефіцієнт «продуктивності» природного  ресурсу (визнача- ється врожайністю сільськогосподарських культур і розподілом зем- лі між ними, коефіцієнтом утилізації  запасів корисних копалин);

Z - замикаючі витрати  на продукцію, вироблену  при експлуата- ції природного ресурсу, грн.;

S - індивідуальні витрати на продукцію, яка отримується завдя- ки експлуатації природного ресурсу, грн.

Інші  автори  ( С.Л. Черемушкін, Л.І. Ільєв  та А.В. Томасевич) також пропонують оцінювати природні ресурси за досягнутим у процесі їх експлуатації народногосподарським ефектом. Цей ефект вони виражають  у вигляді валового продукту, чистого прибутку, валового прибутку, чистої продукції. Існує також точка зору (Е.С. Карнаухова,  М.Н.  Лойтер,  В.В. Варанкін), згідно  з якою  в основу оцінки покладено  диференціальну ренту.


Б.А. Боровський вважає неправильним і безперспективним по- шук  універсального показника  оцінки  природних   благ,  оскільки вони служать різним цілям і покликані вирішувати  різноманітні завдання  господарювання. Розкриваючи суть оцінки природних  ре- сурсів, необхідно, в першу чергу, пізнати  економічний зміст самої оцінки, які соціально-економічні завдання  і яким  чином слід вирі- шувати у процесі обчислювання (викладена методологія  економіч- ної оцінки природних  ресурсів не є загальноприйнятою і має пошу- ковий характер).

Ціна землі при капіталізмі  визначається залежно  від щоденної ренти, яку вона приносить  і від рівня  відсотка, який  сплачує  банк за вкладами. Ціна землі дорівнює сумі грошей, яка, будучи покладе- ною в банк, дасть у вигляді відсотка прибуток такого ж розміру, як і рента, яка отримується з даної ділянки.

У формуванні ціни землі визначальна роль належить  закону вартості. Ціна землі (Ц) при капіталізмі  дорівнює :

Ц = R *100 ,

P

де R – рента;

Р – банківський відсоток.

Земельна рента є економічною формою реалізації  земельної власності.

Земля,  як і інші природні  ресурси, виступає  першоосновою  ма- теріальних  благ. Саме ця першооснова  (особлива,  незамінна  сфера прикладення праці)  монополізується приватною  власністю, в силу чого ціни на продукти землеробства встановлюються значно вище їх вартості. Критерії  економічної  оцінки – це максимізація суспільної споживчої вартості землі як засобу виробництва і засобу життя.

Земля розкриває свою суть як головний  засіб виробництва че- рез грунтівну  родючість, тобто сукупність  властивостей грунту за- безпечувати  ріст і розквіт рослин. Розрізнюють природну, штучну і економічну родючість. Вихідною базою землеробства  виступає при- родна родючість грунту. Різниця в природній  родючості обумовлю- ється різницею хімічного складу верхнього шару грунту, тобто різ- ним вмістом  необхідних  для  рослин  живильних речовин,  а також кліматичних особливостей.


Інтенсифікація землеробства,  його механізація,  автоматизація і електрифікація, розвиток  науки  збільшує  продуктивну силу самої землі.  Відбувається штучне  збільшення родючості.  Штучно  ство- рена родючість по закінченню певного проміжку часу починає ви- ступати  як  первісна  продуктивність самого  грунту.  А той процес, за допомогою якого було створено це перетворення , зник, став не- помітним.  Зростання штучної родючості землі є по своїй суті замі- щення одних сил природи (природної родючості) іншими її силами. Економічна родючість  землі  виражає  сукупний  вплив  природних і економічних  факторів  виробництва і інтегрує у собі природну  і штучну родючість.

Як  економічну  категорію  її слід розглядати з точки  зору  сис- теми виробничих відносин.  Максимально можливе  задоволення в продуктах  землеробства  – така вимога до потенціальної економіч- ної родючості. Важливою  її характеристикою є відображення ефек- тивності функціонування землі. Відношення дійсної економічної родючості до потенціальної вказує на рівень використання землі як головного засобу виробництва.

Економічна родючість  виражає   суспільну   споживчу   вартість землі,  яка  створюється людиною  і природою.  Споживча вартість землі відображає потребу суспільства в особливому засобі вироб- ництва, в особливій  сфері прикладення праці. Вказана  сфера може обумовити  різну виробничу  працю, але завжди  при цьому залиша- тися  особливою  сферою  прикладення праці. Між  споживчою  вар- тістю землі і економічною  родючістю існує прямий  зв’язок. Проте економічна родючість не замінює собою споживчої вартості. Якщо в економічній  родючості знаходять  втілення  продуктивні сили праці та землі, то в споживчій  вартості землі, крім цього, відображається потреба в землі як в особистому засобі виробництва і особливій сфе- рі прикладення праці. В цьому  полягає  принципова різниця  двох категорій,  що розглядаються і які слід враховувати при визначенні економічної  оцінки  землі. Сутність  оцінки  полягає  не в тому, щоб показати  значення  землі  з точки  зору отримання певної  кількості продукції,  а в забезпеченні  найбільш  ефективного функціонування даного природного блага.

Вище земля розглядалася як засіб виробництва. Але вона в окре- мих випадках  виступає  як засіб життя.  У зв’язку з цим слід ввести нове поняття  – економічна  цінність землі, яке характеризує процес екологізації  землекористування. Екологічна  цінність  вказує  на по-


требу збереження  землі як засобу життя.  Вона характеризується не економічною, а соціальною корисністю. Таким чином, предметом економічної оцінки землі виступає як економічна, так і екологічна цінність, а в цілому – споживча  вартість.  Сфера  прикладення праці землероба в соціальному плані є незамінною. Споживчу вартість зем- лі, як зазначено, характеризує не тільки її суспільна  виробнича  сила (земля як засіб виробництва), але й можливість  постійно отримувати конкретний продукт або благо. Ця обставина характеризує землю як особливу сферу прикладення праці. Грунтову родючість – продукт ві- кових біохімічних процесів – не можна отримати  штучним шляхом, але грунт відтворений економічно. Така можливість  здійснена, якщо ділянку виробничої  землі може бути замінена працею.

В основу  визначення витрат  відтворення природних  ресурсів має бути покладений принцип  економічної  відтвореності  ресурсу. При такому підході мається  на увазі не фізичне  відтворення ресур- су, а його умовна відтвореність.  У даному випадку  витрати  на від- творення природного ресурсу виражають таку величину засобів, яка необхідна не для його фізичного  відтворення, а для заміщення,  яке забезпечує  той самий господарський або соціальний  ефект. Таким чином, витрати відтворення виступають як витрати заміщення. Тим самим  природний ресурс,  не створений  працею  і який  у техноло- гічному розумінні  є не відтворюваним, отримує  оцінку в трудових затратах заміщення.  Відповідно, в економічному відношенні  спо- живча вартість землі (еколого-ресурсного потенціалу) знаходить вираз у витратах заміщення,  необхідних для її відтворення. До того ж необов’язково, щоб витрати в еколого-ресурсний потенціал у дій- сності мали місце. В даному випадку  важливі  витрати  не минулі  і навіть не теперішні, а майбутні, що компенсують  повний  народно- господарський ефект відтворення природних  ресурсів.

Слід мати на увазі, що економія еколого-ресурсного потенціалу при задоволенні однієї і тієї ж суспільної  потреби дорівнює  еконо- мії майбутніх  витрат  на його відтворення. Тому економічна  оцінка еколого-ресурсного потенціалу по своїй суті є оцінка економії праці, пов’язаної з відтворенням споживчої вартості природних  ресурсів.

Витрати відтворення природних ресурсів формуються під впли- вом не тільки  природовідтворних, природоексплуатуючих галузей, але й виробництв, що обробляють природну сировину.

Витрати  заміщення  по своїй  економічній  природі  є капіталь- ними  вкладеннями – екологічними інвестиціями. Під екологічни-


ми інвестиціями слід розуміти  екологічний показник,  що вказує на рівень  єдиночасних витрат  на охорону,  розширення і відновлення об’єктів природи. Виходячи  з сутності економічної  оцінки  природ- них ресурсів і характеру витрат, пов’язаних з їх відтворенням, мето- дологічною основною механізму будування економічної оцінки при- родних ресурсів  є теорія  ефективності суспільного  виробництва, а безпосереднім економічним  інструментом  – методика вимірювання ефективності капітальних вкладень.  Згідно  з основними  положен- нями  даної методики,  розрізнюють  абсолютну  і порівняльну ефек- тивність  капітальних вкладень.  Згідно  з цим у рамках економічної оцінки природних  ресурсів слід виділяти  два основних види - абсо- лютну і порівняльну економічні оцінки.