ЧАСТИНА І. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 1.1. Понятійний апарат  регіональної економіки, її зв'язок з іншими науками

Поняття «регіональна  економіка»  може розглядатися у двох сенсах – як науковий  напрямок  і як територіальний підрозділ  на- ціонального господарства.

Як науковий  напрямок, згідно з існуючими визначеннями, регі- ональна економіка є галуззю знань на межі економіки та суспільної географії, що вивчає закономірності й особливості розміщення про- дуктивних  сил, формування ареалів збуту продукції, регіонального економічного розвитку  [4, с. 31].

Кожна наука має обєкт, предмет та методи дослідження.

Об'єктом дослідження,  зазвичай,  називають  незалежні  від лю- дини матеріальні предмети, явища або категорії об'єктивної дійснос- ті, які входять у сферу людської діяльності та освоюються суб'єктом пізнавально і практично.

Об'єктами регіональної економіки виступають регіони різного масштабу – федеральна  земля, автономна республіка, провінція, об- ласть, район, населений пункт.

Предмет дослідження – це ті аспекти, властивості  й відносини, які вивчає наука або дисципліна, тобто той кут зору, під яким роз- глядається об'єкт.

Предмет регіональної економіки – економічний розвиток  ре- гіонів, котрий  відбивається в низці  соціально-економічних показ- ників,  які характеризують територіальну організацію  економічних процесів  у даному  регіоні,  соціально-економічну ефективність та кінцеві  фінансові  результати діяльності  підприємств і організацій, що знаходяться в регіоні.

Безпосереднім предметом  дослідження регіональної  економіки виступає сукупність  економічних,  соціальних  факторів  та явищ, що обумовлюють  формування й розвиток  продуктивних сил і соціаль- них процесів у межах конкретних  регіонів.


Як територіальний підрозділ  господарської  діяльності  регіо- нальна економіка – структурна  складова  національної економіки, що функціонує в межах певної території (регіону).

За І. В. Челноковим під регіональною  економікою слід розуміти конституційно закріплений територіально-господарський комплекс, що включає  в себе взаємозалежну сукупність  підприємств,  органі- зацій домашніх господарств, а також відповідну їм інфраструктуру, незалежно від форм власності й відомчої підпорядкованості. На від- міну від національного господарства,  регіональній економіці  влас- тиве деяке усічення, недостатня  комплексність, більш рельєфно виражена  народногосподарська спеціалізація у вигляді  «монокуль- турності».

Суб'єкт (від лат. subjectus  – той, що лежить  унизу, що перебу- ває в основі)  – носій предметно-практичної діяльності  й пізнання (індивід  або соціальна  група), джерело активності,  спрямованої на об'єкт. В регіональній економіці ними є органи управління регіону (регіональні органи  державної  влади  й  місцевого  самоврядуван- ня), у ролі яких виступають  як колективні інститути  (парламенти, місцеві ради, адміністрації  тощо), так і індивідуальні представники державної й регіональної влади (президенти, прем'єр-міністри, гу- бернатори, мери та ін.). У деяких випадках суб'єктами регіональної економіки можуть виступати також окремі установи, організації й підприємства,  що суттєво  впливають  на економічний розвиток  ре- гіону.

Регіон (від лат. regio (regionis) – область, країна) – це територія, яка за сукупністю явищ або ознак відрізняється від інших територій і характеризується єдністю, взаємозв'язком елементів, що її склада- ють, і цілісністю, що є закономірним результатом її розвитку. Однак наведене визначення не є однозначним.  В різних країнах воно розу- міється по-різному.

Під «регіоном» у нашій країні розуміють частину державної те- риторії, яка має певні природно-кліматичні, економічні,  етнокуль- турні,  історичні  та інші  особливості.  У просторовому аспекті  він може збігатися  з територією  адміністративно-територіальних утво- рень (областю, низовим адміністративним районом, містом) або по- єднувати  їх разом, однак, оскільки  це частина  державної  території, він не може виходити за межі країни. Ще більш конкретне визначен- ня регіону подано в Концепції державної регіональної політики – це Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь.


Згідно  з  визначенням, даним  у  Хартії  регіоналізму,   прийня- тій Європейським парламентом в 1988 р., регіоном є «...гомогенний простір, який має фізико-географічну, етнічну, культурну,  мовну спільність, а також спільність господарських структур та історичної долі».

Наведене визначення з Європейської хартії регіоналізму  в ціло- му збігається  з розумінням поняття  регіон у нашій країні. Відмін- ність лише в тому, що у вітчизняному викладі замість «гомогенного простору»  використовується поняття  «частина  державної  терито- рії». Але в цій відмінності,  напевне, й полягає  принципово різний підхід до завдань і ролі регіональної  політики  та форм її здійснення в країнах  ЄС і в Україні.  Європейське розуміння регіону як гомо- генної, тобто однорідної,  території  дозволяє території  регіону «ви- ходити» за межі державних  кордонів, а отже, й здійснювати функції міжнародного характеру,  виконуючи  рішення  наднаціональних ор- ганів правління. У нас усе це обмежується рамками  національних кордонів.

Регіон  як цілісне  соціально-економічне територіальне утво- рення може мати характерні, властиві тільки йому, риси розвитку, структуру  господарства  й народногосподарську спеціалізацію.  Він же може мати й свої специфічні  проблеми.  Тому від того, наскіль- ки правильно й вдало визначені  регіони, ступінь відповідності  їх системі адміністративно-територіального устрою країни, а також сформульовані критерії  їх розвитку,  багато в чому залежить  успіх реалізації регіональної  політики.

У  наукових  дослідженнях і  в  практичних розробках   як  тер- мін часто використовується «район»,  що залежно  від поставленої мети може бути інтегральним суспільно-географічним (економіко- географічним, соціально-економічним) або галузевим. З допомогою районів реалізується певна державна політика (економічна, соціаль- на, екологічна  тощо), розробляються й втілюються  в життя  окремі програми.

Інтегральний суспільно-географічний район  – це значна час- тина території  країни, цілісна ланка її господарства,  що характери- зується  певною спеціалізацією й комплексно-пропорційним розви- тком діяльності людини [17, c.112].

Суспільно-географічне районування може здійснюватися на трьох рівнях  і, відповідно,  може бути: макро-,  мезо-, мікрорайону- ванням (рис. 1.1).


 

Галузеве районування


 

Інтегральне районування


 

Міжгалузеве районування


 


 

Макрорайони: господарська  зона, група основних районів


 

Мезорайони: АРК, область, конурбація, велика міська агло- мерація


Мікрорайони: група низових адміністратив- них районів, окремий низовий район, пром- вузол, центр, пункт


 

Рис. 1.1. Схема суспільно-географічного районування за М. Д. Пістуном [17].

У  практичній  площині   – для   прогнозування,  програмуван- ня,  планування й  управління –  особливе  значення   мають  мезо- райони. Їхньою основою виступають, як правило, територіальні соціально-економічні системи, районоутворюючою основою яких є виробничо-територіальні комплекси.  У ряді країн світу соціально- економічними районами  часто виступають  так звані «програмні ра- йони», у межах яких здійснюються  спеціальні соціально-економічні проекти з розвитку  їх продуктивних сил.

Галузеві  райони  – це економічні  простори  певної народно- господарської спеціалізації. Ними можуть виступати, приміром, сільськогосподарські зони  (картоплярства, виноградарства та ін.), промислові райони (машинобудування, чорної металурги та ін.), во- догосподарські райони тощо.

У деяких випадках  райони можуть являти собою географічні простори  у вигляді вільних (спеціальних) економічних  зон (ВЕЗ) і територій пріоритетного розвитку  (ТПР).

У сукупності інтегральні  суспільно-географічні й галузеві райо- ни утворюють  просторову  організацію  продуктивних сил, яка  ви- ступає територіальною основою регіональної  політики.

Із процесом виділення  регіонів і здійсненням регіональної  полі- тики пов'язане поняття  регіоналізація. Регіоналізація, у звичайно- му розумінні,  тотожна  поняттю  «районування», тобто просторової або просторово-часової диференціації території, за допомогою чого здійснюється виділення  регіонів і районів.

Регіоналізація може здійснюватися як усередині одної держави, так і в міжнародних  масштабах у вигляді регіональних  (субрегіо- нальних) інтеграційних утворень.


Мета регіональної економіки і регіональної політики – забез- печення високої якості життя  населення регіону завдяки  досягнен- ню гармонійного,  сталого розвитку  природної,  економічної  та соці- альної підсистем регіону.

Завдання регіональної економіки як наукового  напрямку  по- лягають у вивченні:

•           загальних  закономірностей і територіальних умов відтворення економіки регіону;

•           умов, особливостей і ефективності комплексного розвитку тери- торіального господарства;

•           розвитку  й функціонування економіки  регіону в системі єдино- го економічного простору держави;

•           зовнішніх  економічних  зв'язків у територіальному вимірі й зо- внішнього середовища системи регіональної  економіки;

•           економічного потенціалу  регіону, його конкурентоспроможнос- ті, інвестиційної й інноваційної привабливості;

•           регіональних  ринків ресурсів, товарів і послуг, маркетингу  регі- ону;

•  управління регіоном у системі ринкових  відносин;

•  фінансового механізму  й стратегії  розвитку  регіону  [10, с. 20-

21].

Зв'язок регіональної економіки з іншими науками.

Оскільки регіональна  економіка перебуває на межі економіки  й суспільної географії, вона має тісні зв'язки, з одного боку, з низкою економічних  наук,  а з іншого  – з низкою  суспільно-географічних наук.

Багато базових теоретичних передумов регіональна економіка черпає з економічної теорії,  що вивчає закономірності різних сис- тем людських  відносин  у процесі виробництва й розподілу  матері- альних благ. Як самостійна  наука економічна  теорія склалася  тіль- ки в XVII–XVIII століттях.  До кінця  XIX  ст. загальноприйнятою назвою економічної теорії був термін «політична економія», який запровадив  французький мислитель Антуан де Монкретьєн, який в

1615 р. опублікував «Трактат  політичної  економії». Політична еко- номія в цьому випадку означає наука про державне (суспільне) гос- подарство («політичний» тут від грецького «політія»  – держава).

Можна  стверджувати, що в основі  регіональної  економіки  ле- жить  макроекономіка – складова  частина  економічної  теорії, яка вивчає великомасштабні економічні явища, такі, як виробництво ва-


лового національного продукту  й національного доходу, інфляція, безробіття, економічне зростання, державні доходи, витрати, грошо- вий обіг тощо.

З іншого боку, просторова  інтерпретація економічних  явищ не- можлива  без напрацювань  суспільної (соціально-економічної) географії та її галузевих  наук  – географії  населення,  природних ресурсів, промисловості, сільського  господарства,  транспорту,  сфе- ри обслуговування та ін. Зокрема, регіональна  економіка  широко користується розробленими економіко-географами теоретичними положеннями про економіко-географічне положення,  економічне районування, територіально-виробничі комплекси,  територіальні соціально-економічні системи.

Для  дослідження регіональної   економіки   застосовуються за- роджені в лоні суспільної  географії методи регіонального аналізу, під яким розуміється економіко-географічний аналіз факторів  регі- онального  розвитку  для пізнання  закономірностей і особливостей формування конкретних  районів з метою визначення раціональних шляхів соціально-економічного становлення [3, с. 42].

В індустріальних країнах  Заходу  подібний  напрямок  відомий під назвою  регіональної  науки.  Регіональна наука – це наукова школа, яка вивчає просторові аспекти соціальних, економічних, по- літичних  і культурних явищ  за допомогою  математичних методів і методів регіонального  аналізу.  Концепцію  регіональної  науки  за- пропонував  у 1950-х рр. американський регіоналіст  Уолтер Айзард (Ізард) як міждисциплінарний напрямок  на межі економіки,  соціо- логії та суспільної географії [8]. Сам він даний термін трактував до- сить широко: «…назва «регіональна наука» повинна показати, що ця дисципліна  не вкладається в рамки  ніякої  іншої суспільної  науки, кожна з яких має свій характерний підхід до досліджуваних явищ: вона пов'язана з регіональною  економікою, екологією, теоретичною географією, регіоналізмом і низкою інших суспільних  наук і разом з тим помітно відрізняється від них» [5, с. 68].

У вирішенні  питань регіонального  маркетингу  регіональна  еко- номіка має тісний зв'язок з маркетинговою географією – приклад- ною суспільно-географічною наукою, яка вивчає закономірності те- риторіальної організації  виробничо-споживчого комплексу  та його особливості в різних країнах і регіонах [23, 24].

Прикладні завдання  регіональної  економіки  багато в чому збі- гаються  із  завданнями дисципліни «розміщення продуктивних


сил», яка перебуває в тісному зв'язку із соціально-економічною гео- графією та вивчає просторові  аспекти розвитку  суспільного  вироб- ництва,  закономірності, особливості  та ефективність просторового розміщення й розвитку  продуктивних сил, соціально-економічного розвитку  регіонів і територіальної організації господарства.

Слід зазначити,  що деякі вчені виділяють  таке родове поняття для комплексу наук, об'єктом яких є регіон, як регіоналістика, вважаючи регіональну економіку її частиною. Водночас, на думку російського  регіоналіста  О.Г. Гранберга  [5], регіональна  економіка перебуває на перетині економіки й регіоналістики.

Нарешті, втілення  в життя результатів  досліджень  регіональної економіки  пов'язане з регіональною політикою. На регіональний розвиток  країни, територіальні відмінності в її господарській діяль- ності та життя населення впливають  багато природних  і соціально- економічних  факторів.  До найбільш  важливих  з них можна  відне- сти природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний потенціал,  а також спеціалізацію  й територіальну структуру  госпо- дарства, розселення населення,  ступінь урбанізації  території, гео- графічне й геополітичне  положення регіонів, їх інфраструктурне забезпечення.  Роль і значення  даних факторів  у часовому й просто- ровому  аспектах  може суттєво  змінюватися. Тому їх вибір і ефек- тивне використання в інтересах регіонального  розвитку  – найваж- ливіше завдання  регіональної  політики.

Працями багатьох  закордонних і вітчизняних учених  розробле- ні теоретичні положення й методологічні принципи  регіональної економіки  і регіональної  політики.  Істотний  внесок  до них здійсни- ли економісти  І. Тюнен, Т. Паландер,  У. Айзард (Ізард), Г. Мюрдаль, Г. Балдершейм, К. Сталберг,  П. Кругман,  Д. Паєлінк,  С. Поллард,  а також географи  А. Амін, В. Бунге, А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер, П. Хаггет та ін. Серед українських і російських  економістів  і геогра- фів  слід відзначити  М.В. Багрова,  Г.В. Балабанова, М.К.  Бандмана, М.М. Баранського, Ю.Н. Гладкого, А.П. Голікова, Б.М. Данилишина, М.І. Долішнього,  С.І. Дорогунцова,  М.М. Колосовського, С.І. Іщука, Ю.В. Макогона,  М.З.  Мальського,  К.В. Мезенцева,  О.В.  Мрінської, В.П. Нагірної,  Л.М. Німець, Я.Б. Олійника, М.Д. Пістуна, В.А. Попо- вкіна, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва, О.І. Чистобаєва, О.І. Шаблія та ін.

Аналіз існуючих трактувань  регіональної  політики  дозволяє зу- пинитися на двох її основних визначеннях – науковому  й офіційно- му державному.


У першому  випадку  регіональна  політика  – це розробка  й реа- лізація в державних  масштабах системи заходів для збалансованого соціально-економічного розвитку  територій,  створення сприятли- вих передумов функціонування господарських об'єктів, а також на- лежних соціальних  і економічних  умов життєдіяльності населення.

В офіційному  викладі  державна  регіональна  політика  є систе- мою заходів, що здійснюються  органами виконавчої влади й органа- ми місцевого  самоврядування для ефективного управління еконо- мічним і соціальним  розвитком України  та її регіонів – Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя .

Узагальнюючи сутність  даних  визначень,  можна  констатувати наступне: державна регіональна політика – це політика держави з політичного,  правового, соціального  й економічного  розвитку  краї- ни в просторовому (регіональному) аспекті, яка відбиває як взаєми- ни між державою  й регіонами,  так і взаємини регіонів  між собою. Вона може проводитися на трьох рівнях:

•           державному,  тобто з активною  участю центру  в регіональному розвиткові;

•           регіональному – внутрірегіональний розвиток  на основі  наяв- них повноважень і засобів регіонів;

•           локальному – політика органів місцевого самоврядування (у за- кордонних  європейських країнах – муніципальна політика). Соціально-політичні цілі в регіональній політиці  є визначаль-

ними, але при цьому вони сполучаються  з економічними, екологіч- ними, військово-стратегічними, зовнішньоекономічними.

У сучасну епоху регіональна політика є складовою частиною на- ціональної  стратегії соціально-економічного розвитку  більшої час- тини держав світу.

Головний  спонукальний мотив і основна мета держави  в регіо- нальній  політиці  – зменшити  відмінності  в рівні життя  населення регіонів,  забезпечити соціальну  справедливість у територіальному аспекті. При цьому повинні враховуватися інтереси загального еко- номічного підйому країни, підвищення якості життя всього її на- селення,  а також вирішення проблем  депресивних  районів  з одно- часним  стимулюванням економічного  росту найбільш  розвинених регіонів.

На жаль, на практиці  антиподом  шляхетної  мети – забезпечен- ня соціальної справедливості в територіальному аспекті – виступає економічна  ефективність:  чим вище рівень витрат на допомогу від-


сталим регіонам, тем нижче загальнонаціональні економічні резуль- тати.

Згідно  з Європейською хартією місцевого самоврядування, прийнятою Радою  Європи  в 1985 р. й ратифікованою Україною  в

1997 р., регіональна політика спрямована  на:

1.   Збалансування соціально-економічного розвитку  регіонів.

2.   Поліпшення якості життя населення.

3.   Ефективне управління природними ресурсами.

4.   Раціональне використання земель.

5.   Створення умов для міжрегіонального й міжнародного співро- бітництва.

При цьому пануючим принципом є повсюдність місцевого само- врядування.