Багато  авторів  схем економічного  районування України  не по- відомляють  про методики, що лежать в основі їхніх робіт. Тому, зупиняючись на методології  районування, потрібно відзначити  на- ступне.

У регіоналістиці можна говорити  про існування  двох видів кла- сифікацій,  на яких засновано  два види районування. Перший  – спе- ціальний (галузевий) вид класифікацій, другий – інтегральний. Спе- ціальний  відбиває  який-небудь один аспект досліджуваних об'єктів. На ньому засновані  галузеві  види районування – геоморфологічне, ґрунтове, геоботанічне, зоогеографічне, етнографічне, історико- географічне,  промислове,  сільськогосподарське, природно-ресурсне, рекреаційне та інші, оскільки  кожному з аспектів досліджуваних об'єктів  відповідають свої класифікація та районування. Різноманіт- тя аспектів досліджуваних об'єктів породжує різноманіття галузевих класифікацій і районувань.

Інтегральний вид класифікації заснований  на багатоаспектному підході, тобто використанні всієї доступної  інформації  про об'єкт, що характеризує його як цілісність.  Такий  підхід дозволяє враху- вати зв'язки між елементами  системи,  на які не звертається увага при спеціальному  районуванні,  але вони є важливими для цілісного розгляду об'єкта.

Розглянуті варіанти  економічного  районування України  пока- зують, що спочатку використовувалася невелика  кількість  характе- ристик об'єктів або один синтетичний показник, потім перейшли до інтегрального районування з використанням основних економічних і деяких природних  характеристик. В останніх роботах з району- вання України  стали використовуватися соціально-демографічні та історико-економічні характеристики. Таким чином, первісно спеці- альне економічне районування як би «переросло»  себе й стало інте- гральним.

Відбулася також зміна інструментарію районування. Перші схе- ми районування України  були отримані практично  інтуїтивно, екс- пертним  методом на основі якісних  характеристик. Згодом  для ра- йонування усе ширше стали залучати кількісні показники у вигляді статистичних даних.


Останні роботи з економічного районування України вже не об- ходяться без математичного обґрунтування пропонованих схем.

Як результат учені дійшли висновку, що кількісні методи класи- фікації, на яких повинне ґрунтуватися районування, та інтуїтивний аналіз отриманих  результатів  взаємно доповнюються й лише їх вза- ємодія може дати найкращий результат.

Зокрема, виконана  під керівництвом проф. А.П. Голікова за ме- тодикою, викладеною в роботі «Регіони України: пошук стратегії оптимального  розвитку» [19, с. 204-215], багатовимірна класифіка- ція областей дозволила (з урахуванням уже наявних розробок з еко- номічного районування України) запропонувати науково обґрунто- ваний варіант мережі економічних  районів на основі інтегрального підходу.

Як вихідні об'єкти  класифікування були прийняті основні адміністративно-територіальні одиниці  України  регіонального  рів- ня управління – адміністративні області та Республіка Крим.

Розгляд різних варіантів економічного районування України по- казав, що в останніх схемах автори прагнуть урахувати багато ознак, що характеризують вихідні регіони в окремих  аспектах  (економіч- ному,  природно-ресурсному, демографічному,  історико-етнічному та ін.). Однак  припустимою  є побудова  комплексної класифікації, для якої використовується вся доступна інформація, що характери- зує по можливості  всі сторони досліджуваних об'єктів.

Така класифікація регіонів може слугувати підставою для комп- лексного районування: у процесі класифікування регіони характе- ризуються як щось цілісне з комплексами ознак. При цьому нерідко виявляються важливі зв'язки між ознаками, що не привертають ува- ги дослідників при роздільному класифікуванні.

Виходячи  з цього, в якості  ознак об'єктів  класифікування ви- користовувалася вся доступна інформація у вигляді статистичних даних по Республіці Крим і 24 областям України. Вихідні дані зазна- ли попередньої обробки, що полягала в перетворенні  абсолютних по- казників  на відносні, які можна порівняти  між собою. Як результат отримано 75 ознак, що поєднуються за сутністю в наступні групи:

1) показники, що характеризують природні  умови та ресурси (співвідношення опадів і випаровування, щільності потенціалів основних  видів природних  ресурсів – мінеральних,  водних, зе- мельних, лісових, фауністичних і рекреаційних,  відносні обсяги заготівель дикорослих  лікарських трав);


2) показники, що надають соціально-демографічну характе- ристику населення (щільність населення,  частка городян, робітників та службовців, українців, природній приріст, де- мографічне навантаження, співвідношення статей, частота розлучень  та ін.);

3)  показники, що характеризують виробничу  сферу – промис- ловість, транспорт і сільське господарство (душові показники валового виробництва промислової продукції, виробництва продовольчих  і непродовольчих товарів  народного  споживан- ня, коефіцієнти спеціалізації основних  галузей  промисловості, щільність залізничних колій та автодоріг, душовий показник валового  виробництва сільськогосподарської продукції,  частка сільськогосподарських угідь у земельній  площі, валовий  збір і державні  закупівлі  основних  видів  продукції  рослинництва й тваринництва на душу населення);

4)   показники, що характеризують сферу  обслуговування (платні та побутові послуги на душу населення,  душовий показник  роз- дрібного товарообігу, середня забезпеченість житлом, забезпече- ність дошкільними закладами,  школами,  технікумами,  вузами, клубними установами, бібліотеками, театрами, музеями, санато- ріями  та будинками  відпочинку,  лікарями всіх спеціальностей, лікарняними ліжками та ін.);

5)   показники, що характеризують стан довкілля  та його охорону (кількість викидів  шкідливих  речовин  в атмосферу  та стічних вод, осередків забруднення підземних вод, уловлена частка шкідливих  речовин, що відходять від стаціонарних джерел, пи- тома вага нормативно очищених стоків, оборотної та послідовно використовуваної води, рівень  озеленення забудови  в містах і селищах міського типу, частка заповідних  територій у загальній площі).

Із цих даних складена матриця «регіон-ознака», яка надалі була основою класифікування регіонів України  методом кластерного аналізу. Підсумок  цієї роботи наочно представлений у вигляді ден- дрограми, що показує  подібність між об'єктами  класифікування та їх групами по мірі об'єднання (рис. 6.1).

На  основі  угруповань  областей,  утворених  на  третьому- четвертому  рівнях класифікації, можна запропонувати наступне економічне районування України:


1)   Північний (Поліський) район  (Волинська, Рівненська, Жито- мирська, Київська, Чернігівська обл.);

2)   Південно-Західний (Подільський)  район  (Вінницька,  Хмель- ницька, Тернопільська обл.);

3)   Центральний район  (Кіровоградська, Черкаська,   Полтавська, Сумська обл.);

4)   Західний  (Карпатський)           район (Закарпатська,           Івано- Франківська, Чернівецька, Львівська  обл.);

5)   Східний   (Донецько-Придніпровський) район  (Донецька, Лу- ганська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська  обл.);

6)   Південний  (Причорноморський)  район  (Одеська,   Миколаїв- ська, Херсонська обл. і Республіка Крим).

Рис. 6.1. Дендрограма подібності (S) регіонів України за підсумками кластер- ного аналізу (номери регіонів N: 1 – Республіка Крим; області: 2 – Вінницька,

3 – Волинська, 4 – Дніпропетровська, 5 – Донецька, 6 – Житомирська, 7 – За- карпатська, 8 – Запорізька, 9 – Івано-Франківська, 10 – Київська, 11 – Кірово- градська, 12 – Луганська, 13 – Львівська, 14 – Миколаївська, 15 – Одеська, 16

– Полтавська, 17 – Рівненська, 18 – Сумська, 19 – Тернопільська, 20 – Хар- ківська, 21 – Херсонська, 22 – Хмельницька, 23 – Черкаська, 24 – Чернівець- ка, 25 – Чернігівська) [19].

При  цьому  слід  зазначити,   що  кластерний  аналіз,  який  по- кладено в основу районування, дозволив  виділити  за принципом однорідності  провідних  ознак і взаємозв’язків низку районів, які вкладаються в загальну схему, запропоновану іншими авторами, зо-


крема Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська обл.); По- дільський  (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.); Карпат- ський (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська обл.);   Причорноморський  (Миколаївська,  Херсонська,   Одеська обл., Республіка Крим). У той же час він показав, що Харківська  об- ласть більше тяжіє  до промислово розвинених  областей Донбасу й Придніпров’я, ніж до традиційно з нею пов’язуваних Полтавської та Сумської.

Наявність мережі науково  обґрунтованих економічних  районів з регіональними механізмами  управління їхньою  економікою  від- криває  можливості  для підвищення ролі та значення  регіональної політики  в Україні, більш повного врахування інтересів окремих територій країни.

ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛУ 6

1.   Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно- терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

2.   Алампиев П.М. Экономическое районирование СССР. – М.: Го- спланиздат, 1959. – 263 с.

3.   Баранский Н.Н. Научные  принципы географии:  Избр. тр. – М.: Мысль, 1980. – 239 с.

4.   Белоусов  И.И.  Основы  учения  об экономическом районирова- нии. – М.: МГУ, 1976. – 269 с.

5.   Голіков А.П., Черномаз  П.О., Казакова  Н.А. Словник-довідник суспільно-географічних термінів. – Х.: ХНУ  ім. В.Н. Каразіна,

2001. – 48 c.

6.   Діброва О.Т. Географія Української РСР. – К.: Рад. шк., 1958. – 527 с.

7.   Доценко А. Михайло  Волобуєв (Волобуєв-Артемов) – теоретик економічної  географії та патріот України  // Історія  української географії: Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – 2005.

– Вип. 2. – С. 27-33.

8.   Заставний Ф.Д. Географія України. – Львів: Світ, 1990. – 360 с.

9.   Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі. – Львів: Світ, 1993. –

176 с.

10. Калашникова Т.М. Экономическое районирование. – М.: Изд- во МГУ, 1982. – 216 с.

11. Колосовский Н.Н.  Основы  экономического районирования. – М.: Госполитиздат, 1958. – 200 с.


12. Колотиевский А.М. Вопросы теории и методики экономического районирования (в связи с общей теорией экономической геогра- фии). – Рига: «ЗИНАТНЕ», 1967. – 252 с.

13. Кугукало И.А., Корецкий Л.М., Величко И.А. Об экономическом районировании Украинской ССР. – Л., 1959. – 17 с.

14. Максаковский В.П. Географическая культура: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 1998. – 416 с.

15. Матвієнко-Гарнага Ф.Г. Нариси  з економічної  географії Украї- ни. – Х.: Держвидав  України, 1929. – 200 с.

16. Нариси  економічної  географії  УРСР. – К.: Вид-во  АН УРСР,

1952. – Т. 2. – 567 с.

17. Паламарчук М., Паламарчук О. Соціально-економічне мікрора- йонування України  // Географія  та основи економіки  в школі.

– 1998. – № 2. – С. 4-8.

18. Поповкін  В.А. Регіонально-цілісний підхід  в економіці.  – К.: Наук. думка, 1993. – 219 с.

19. Регионы  Украины:  поиск стратегии  оптимального  развития / Голиков  А.П., Шищенко   П.Г., Пистун  Н.Д.  и  др.  / Под  ред. А.П. Голикова. – Харьков: ХГУ, 1994. – 304 с.

20. Садовський В. Нарис економічної  географії України. – К.: Дру- карь, 1919. – 144 с.

21. Саушкин  Ю.Г. Экономическая география:  история,  теория, методы, практика. – М.: Мысль, 1973. – 559 с.

22.  Украинская ССР. Экономические районы. – М.: Наука, 1972. – 315 с.

23. Фомин П.И. Украина. Экономическая характеристика. – Х.: На- учная мысль, 1923. – 179 с.