Економічне районування – це науково обґрунтований поділ те- риторії країни або регіону на систему економічних районів, які фор- муються в процесі розвитку  суспільного  виробництва й відбивають географічний поділ та інтеграцію праці [5, с. 16].

З економічним  районуванням пов'язані інші суміжні  поняття. Так, районоутворенням називають об'єктивний процес формування й розвитку  районів,  а районологією (регіонологією)  – вивчення  за- кономірностей та особливостей  створення,  формування й розвитку районів [5, с. 30].

Батьківщиною теорії й практики економічного районування вва- жається Росія, перші наукові досвіди районування якої відносять до початку XIX ст. В XIX – на початку XX ст. районування Росії прово- дилося К. І. Арсеньєвим, К. Ф. Германом, П. П. і В. П. Cеменовими- Тян-Шанськими, Д. І. Менделєєвим, Д. І. Ріхтером,  А. І. Скворцо- вим та іншими вченими.

У радянський час, особливо в 1920-ті роки, воно набуло особли- вого розмаху у зв'язку із втіленням плану електрифікації Росії (ГО- ЕЛРО) та перших п'ятирічних планів.

Основоположниками теорії економічного районування в радян- ський період уважаються І. Г. Александров, Г. М. Кржижановський, М. М. Баранський [3], М. М. Колосовський [11]. Істотний  внесок у  подальший   розвиток   цієї  теорії   зробили   економіко-географи Ю. Г. Саушкін  [21], П. М. Алампієв  [2], A. М. Колотієвський [12], І. І. Бєлоусов [4], Т. М. Калашникова [10] та ін.

У цей час було сформульоване поняття про інтегральний економіч- ний район. За Е. Б. Алаєвим, економічний район – це територіально ці- лісна частина народного  господарства  країни, що має наступні  ознаки: спеціалізацію як основну народногосподарську функцію, комплексність, що розуміється у широкому сенсі як взаємозв'язок найважливіших еле- ментів економічної  та територіальної структур району, керованість, що дозволяє розглядати район як організаційний осередок територіального управління народним  господарством.  Об'єктивною основою економіч- ного району є територіально-виробничий комплекс [1, с. 227].

М. М. Колосовський виокремив п'ять типів економічних  ра- йонів, віднісши до них: 1) резервні  території  зі слабким  розвитком


продуктивних сил;  2)  райони  піонерного  економічного  розвитку;

3) райони великоосередкового розвитку  господарства; 4) райони потужних осередків господарського розвитку; 5) райони комплек- сного господарства.  Ним  розроблені  ієрархія  економічних  районів з виділенням відповідно  макро-,  мезо- та мікрорайонів,  а також  їх зонування,  тобто об'єднання районів у групи [14, с. 124].

Просунулося вперед не тільки інтегральне, але й галузеве еконо- мічне районування: промислове, сільськогосподарське, транспортне та ін.

Найбільша цінність даної теорії полягає в тому, що, починаючи з плану ГОЕЛРО 1920-х років і до кінця  1980-х років, вона знахо- дила  втілення  в конкретному територіальному плануванні  та еко- номічному  районуванні СРСР. У 1980-х роках сітка економічного районування СРСР нараховувала 19 великих економічних  районів, об'єднаних  в 3 економічні зони. Однак на той час вона вже багато в чому не відповідала реаліям, так само як і система управління райо- нами. Усе різкіше стали позначатися розбіжності  між економічним районуванням та адміністративно-територіальним поділом.

Сучасне районування, запозичуючи теоретичні розробки економіко-географів, виходить  за  рамки  економічного  як  такого. Мова йде про соціально-економічне, політико-географічне, історико- географічне,  еколого-ресурсне, природно-сільськогосподарське та інші види районування.