Регіональна економічна політика – це частина державної регіональ- ної політики, яка спрямована  на забезпечення оптимального  узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів, пом'якшення регіональних економічних диспропорцій.

Інституціональний механізм її здійснення представлений зако- нодавчою й виконавчою гілками влади, а також органами місцевого самоврядування.

Парламент ухвалює закони про регіональну політику, якими за- тверджує форми й умови сприяння регіонам (бюджетні трансферти, податкові пільги тощо), списки депресивних регіонів, масштаби до- помоги, регіональні органи управління та ін. У парламентах можуть діяти спеціальні комітети, комісії й робочі групи, покликані куриру- вати регіональну проблематику.

Однак  реальні права в галузі здійснення регіональної  політики звичайно  зосереджені  в руках  виконавчої  гілки  влади. При  цьому існує дві моделі управління регіональними процесами  [5, с. 515]. В одному випадку мова йде про більш-менш спеціалізовані регіональ- ні відомства (типу агентства «Півдня»  в Італії або Делегації терито- ріального  устрою – ДАТАР – у Франції), в іншому – про декілька міністерств  і державних  органів, що займаються  регіональною  про- блематикою  як би за «сумісництвом» (скажімо,  в Україні  останнім часом утворено Міністерство регіональної політики та будівництва, хоча багато питань регіональної економіки знаходиться в компетен- ції Міністерства економіки). На практиці  керівництво регіональни- ми заходами часто розпилене серед десятків установ і відомств.

У федеральних державах (США,  Німеччина,  Швейцарія, Бель- гія та ін.) головні права в галузі регіональної  політики  зосереджені в руках суб'єктів федерації. Так, у Німеччині такі права є компетен- цією урядів земель.

Особлива  відповідальність регіональних влади та органів місце- вого самоврядування в усіх країнах з розвиненою  ринковою  еконо- мікою полягає  насамперед  у чесному розподілі  державної  допомо- ги, у контролі за виконанням компаніями прийнятих зобов'язань, у прийнятті зважених рішень відносно невеликих проектів.


Разом  з тим, деякі регіоналісти  вважають, що тенденція  децен- тралізації  влади з передачею значної частини прав центральних ор- ганів  регіональним і місцевим,  яка  намітилася наприкінці XX ст. у розвинених  країнах  Заходу,  здатна  ускладнити реалізацію  регіо- нальних  програм. Уважається, що подібна тенденція  більш вигідна процвітаючим регіонам, що мають надійні джерела нагромадження й пропозиції  від потенційних інвесторів.  Тому ці регіоналісти  від- стоюють принцип:  регіональна  політика  – «дітище»  парламенту  й центрального  уряду.

Економічний вплив держави  на регіональні  пропорції здійсню- ється за двома основними  (але не єдиними) напрямками:

1)   обмеження  будівництва нових виробничих об'єктів  у регіонах, що потребують децентралізації промисловості;

2)   стимулювання створення виробничих потужностей  у слабороз- винених, депресивних  і в знову освоюваних регіонах.

Як показує  досвід західних  країн, обмежувальна політика  зна- чно  менш  ефективна  стимулюючої.   У  числі  економічних   захо- дів, спрямованих на обмеження  економічної  діяльності  в регіонах зверхконцентрації виробництва та населення – підвищені  податки на основні фонди  й прибутковий податок, різні штрафи,  відмова у видачі  кредитів  на нове будівництво  або розширення старого під- приємства  тощо.

Що стосується  економічного стимулювання, то воно має по- двійний   характер:   прямий  або  непрямий.  До  найпоширеніших форм прямого  стимулювання відносяться:  пільгова система креди- тування  й субсидування фірм,  що створюють  свої підприємства в

«опікуваних» державою регіонах, видача безповоротних позичок на капітальне  будівництво,  фінансове  покриття витрат,  пов'язаних з підготовкою робітників  і технічного персоналу, відшкодування час- тини витрат з переміщення виробничих потужностей, установлення податкових пільг, а іноді – повне звільнення від податків на заздале- гідь визначений строк, уведення прискореної амортизації  основних засобів, зниження тарифів  на транспорт, електроенергію тощо.

Форми  непрямого  стимулювання – це спеціальні  урядові  про- грами розвитку  відсталих  регіонів,  створення за рахунок  держави інфраструктурних об'єктів  (особливо шосейних доріг), створення науково-промислових комплексів, спорудження державних підпри- ємств, державні замовлення великим фірмам, розташованим в «опі- куваних» регіонах тощо.


Особливу  роль у здійсненні  регіональної  економічної  політики відіграють  фонди,  що фінансують регіональні  заходи.  Наприклад, операції з промислової децентралізації Парижа фінансувалися фон- дом економічного  та соціального  розвитку  (ФДЕС), фондом  допо- моги територіальному устрою (ФІАТ) та численними «дрібними» фондами, не кажучи вже про солідні податкові надходження,  що ви- користовувалися в інтересах децентралізації [5, с. 521].

Особливими функціями в регіональній політиці наділяються низові  органи  місцевої  влади  – муніципалітети.  В економічній сфері пріоритетні  завдання  муніципалітетів більшості  індустріаль- но розвинених  країн полягають  у допомозі  господарському розви- тку, захисту економічних  і соціальних  інтересів населення,  забезпе- ченні послугами (особливо в сільській місцевості). Муніципалітети надають істотну економічну  допомогу в розвитку  місцевої промис- ловості, торгівлі та ремесел.

Основний зв'язок низових  органів  самоврядування з вищими органами  влади  здійснюється через бюджети  муніципалітетів. За- лежно від типу регіону держава часто передає які-небудь нові функ- ції місцевим органам і відповідно нові бюджетні кошти у вигляді податків. Надзвичайно важливим  інструментом  регіонального  еко- номічного розвитку  є дотації муніципалітетам з вищих бюджетів.