1.3.7.  Теорія територіально-виробничих комплексів (ТВК) і промислових кластерів.

Поняття ТВК уведене в науку в 1930-х рр. російським економіко- географом  М. М. Колосовським. Згідно  з його визначенням, ТВК

– це економічна  комбінація  підприємств в одній точці або районі, за допомогою чого досягається  певний  економічний ефект завдяки вдалому  добору підприємств відповідно  до природних  і економіч- них умов району,  його транспорту  й економіко-географічному по- ложенню [11].

В основу виділення  ТВК М. М. Колосовський поклав метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). За  його  допомоги  визначаєть- ся технологічна  послідовність  відтворювальних процесів  у регіоні, починаючи  з сировини  та енергії й закінчуючи  (на верхніх «повер- хах» ЕВЦ) готовою продукцією. Спираючись на типові властивості, М. М. Колосовський виділив генералізований ЕВЦ. Під цим термі- ном він розумів  структуру,  що включає  найбільш  важливі,  сутніс- ні риси всіх реальних  циклів  даного виду. Очевидно,  він це зробив заради досягнення  двох цілей: типології ТВК і обґрунтування на- явності  в структурі  ТВК  стійких  підсистем  – своєрідних  великих блоків, модулів. Обидві мети взаємозалежні, виступають як альтер- натива галузевій структурі.

Проаналізувавши  всю  різноманітність  виробничих  процесів, М. М. Колосовський обґрунтував вісім ЕВЦ:

1)   пірометалургійний чорних металів,

2)   пірометалургійний кольорових  металів,

3)   нафтоенергохімічний,

4)   лісоенергетичний,

5)   сукупність  гідроенергопромислових циклів,


6)   сукупність  циклів переробної індустрії,

7)   сукупність  індустріально-аграрних циклів,

8)   гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл.

Звичайно, зазначена  класифікація ЕВЦ зроблена  з урахуванням стану науково-технічного прогресу  на той період. Згодом  вона була доповнена послідовниками автора в рамках теорії ТВК (Т. М. Калаш- никовою, Ю.Г. Саушкіним, А.Т. Хрущовим, М.Д. Шаригіним та ін.).

Значимий внесок у розвиток  теорії ТВК  здійснили  російський регіоналіст  із Новосибірська М. К. Бандман  та представники його наукової школи [22]. Для розвитку теорії ТВК ними широко вико- ристовується математичне  моделювання структури,  розміщення й динаміки  ТВК, що припускає активну  організаційну участь держа- ви в їхньому створенні й розвитку  за допомогою методу програмно- цільового  планування й управління. М. К. Бандман  запропонував називати ТВК особливого типу, створювані для вирішення регіо- нальних  міжгалузевих проблем загальнодержавного значення  в ра- йонах нового освоєння, програмно-цільовими [15, c. 91].

За виробничою  спеціалізацією прийнято виділяти  ТВК мета- лургійні, машинобудівні,  паливно-енергетичні, нафтогазохімічні, лісопромислові, агропромислові та інших галузей спеціалізації (від- повідно до ЕПЦ, що перебувають у їхній основі). За характером тери- торіальної  структури  ТВК підрозділяють на моноцентричні, що ма- ють у якості ядра один потужний  економічний вузол, поліцентричні, які мають два або декілька  ядер, та децентричні,  що формуються,  у яких потужні економічні вузли поки ще відсутні [15, c. 91-92].

В Україні  серед робіт з теорії ТВК слід відзначити  монографію львівського  економіко-географа Ф. Д. Заставного [7].

До теорії ТВК є близькою  теорія промислових кластерів, що виникла  в західній  економічній  науці.  Промисловий кластер

– це група  взаємозалежних географічно  наближених компаній (постачальники, виробники,  посередники) і пов'язаних з ними організацій (освітні заклади, органи державного управління, інфраструктурні компанії),  що діють у певній сфері й взаємодо- повнюють одна одну. Таким чином, під кластером розуміється мережа незалежних виробничих та (або)  сервісних  фірм, вклю- чаючи їх постачальників, творців технологій і ноу-хау (універ- ситети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), сполучаючих   ринкових   інститутів   (брокери,   консультанти)  і


споживачів,  що взаємодіють  між  собою у рамках  єдиного  лан- цюжка створення вартості.

В економічну науку термін уведений американським економіс- том Майклом  Портером, на думку якого конкурентоспроможність країни в умовах ринкової економіки  слід розглядати через призму міжнародної  конкурентоспроможності кластерів  – об'єднань  фірм різних галузей, причому принципове значення має здатність цих кластерів ефективно використовувати внутрішні  ресурси.

Як бачимо, термін «промисловий кластер» близький по суті терміну  «територіально-виробничий комплекс»,  запропонованому М. М. Колосовським в умовах планової економіки СРСР.

Проаналізувавши конкурентні можливості  понад 100 галузей у десяти країнах,  М. Портер  [18] дійшов висновку,  що найбільш конкурентоспроможні транснаціональні компанії звичайно не розкидані безсистемно по різних країнах, а мають тенденцію концентруватися в одній країні, а іноді навіть в одному регіоні країни.  Пояснюється це тим, що одна або декілька  фірм, досяга- ючи  конкурентоспроможності  на  світовому  ринку,  поширюють свій позитивний вплив  на найближче  оточення:  постачальників, споживачів  і конкурентів. А успіхи оточення, у свою чергу, впли- вають на подальше зростання конкурентоспроможності даних компаній. Як результат такого взаємовигідного співробітництва формується кластер – співдружність фірм тісно пов'язаних галу- зей,  що  взаємно  сприяють  зростанню  конкурентоспроможності одна одної.

Розрізняють три види кластерів:  1) регіональні  (регіонально обмежені об'єднання навколо наукового або промислового цен- тру);  2)  вертикальні (об'єднання всередині  одного  виробничого процесу, наприклад,  ланцюжок  «постачальник – виробник  – збу- товик  – клієнт»); 3)  горизонтальні (об'єднання споріднених  га- лузей промисловості в один мегакластер, наприклад,  «хімічний кластер» або на ще більш високому рівні агрегації –«агропромис- ловий  кластер»). Головна  особливість  кластера  – його  іннова- ційна орієнтованість. Досвід США (підтримка й стимулювання створення інноваційних кластерів  – феномен  Силіконової доли- ни) показує, що інноваційні  промислові  кластери  можуть форму- ватися на рівні регіону, де є висока концентрація взаємозалежних галузей.


ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛУ 1

1.   Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно- терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

2.   Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики: Учебник. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 1998. – 659 c.

3.   Голиков  А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до еконо- мічної і соціальної географії. – К.: Либідь, 1996.- 320 с.

4.   Голіков А.П., Черномаз  П.О., Казакова  Н.А. Словник-довідник суспільно-географічних термінів. – Х.: ХНУ  ім. В.Н. Каразіна,

2001. – 48 c.

5.   Гранберг А.Г. Основы регионально экономики: Учебник для ву- зов. – 2-е изд. – М.: ГУ ВШЭ, 2001. – 495 с.

6.   Джеймс П., Мартин  Дж. Все возможные  миры: История геогра- фических  идей: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1988. – 672 с.

7.   Заставный Ф.Д. Территориально-производственные комплексы. – К.: Наукова думка, 1979 – 221 с.

8.                     Изард  У. Методы  регионального анализа:  введение  в науку  о регионах: Сокр. пер. с англ. – М.: Прогресс, 1966. – 659 с.

9.                     Исследования структуры  американской экономики:  теорети- ческий и эмпирический анализ по схеме затраты–выпуск: Пер. с англ. / В. Леонтьев и др. – М.: Госстатиздат, 1958. – 640 с.

10.  Коваль Я.В., Антоненко І.Я. Регіональна економіка: Навч. посіб.

– К.: ВД “Професіонал”,  2005. – 272 с.

11.   Колосовский Н.Н.  Основы  экономического районирования. – М.: Госполитиздат, 1958. – 200 с.

12.  Кубко Е.Б. Программно-целевая организация государственного управления (сущность, правовая основа, хозяйственная практи- ка) / Отв. ред. В.В. Цветков; АН УССР. Ин-т государства и пра- ва. – К.: Наук. думка. 1988. – 232 с.

13.   Леш А. Географическое размещение  хозяйства:  Пер. с англ. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1959. – 456 с.

14.  Липец Ю.Г., Пуляркин В.А., Шлихтер С.Б. География мирового хозяйства: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 400 с.

15.  Максаковский В.П. Географическая культура: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 1998. – 416 с.

16.  Модели в географии: Сб. статей под ред. Р.Дж. Чорли и П. Хаге- та: Сокр. пер. с англ. – М.: Прогресс, 1971. – 380 с.


17. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища шк..,

1992. – 231с .

18.   Портер  М. Международная конкуренция: Конкурентные пре- имущества стран: Пер. с англ. – М.: Международные отношения,

1993. – 896 с.

19.  Пригожин И., Стенгерс И. Порядок  из хаоса: новый диалог че- ловека с природой: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.

20.  Пчелинцев О.С. Экономическое обоснование  размещения про- изводства:  методы,  применяемые  в  капиталистических  стра- нах. – М.: Наука, 1966. – 264 с.

21.   Регионы  Украины:  поиск  стратегии  оптимального  развития / Голиков  А.П., Шищенко   П.Г., Пистун  Н.Д.  и  др.  / Под  ред. А.П. Голикова. – Харьков: ХГУ, 1994. – 304 с.

22.   Территориально-производственные комплексы:  предплановые исследования / Под ред. М.К. Бандмана. – Новосибирск: Наука,

1988. – 269 с.

23.  Черномаз  П. Маркетингова географія: історія виникнення і перспективи розвитку   в  Україні  // Краєзнавство.  Географія. Туризм. – 2002. – № 21. – червень. – С. 4-5.

24.  Черномаз П.О. Маркетингова географія – нова галузь суспільно- географічної науки // Вісник Харківського університету. Геоло- гія - Географія - Екологія. – 1998. – № 402. – С. 144-145.