1. Характеристика понять «розвиток» і «формування» особистості

Онтогенез людини розкриває низка взаємопов’язаних понять, пе- редусім, поняття «розвиток». Психічний розвиток виступає як про- цес  кількісних та якісних змін  психіки, що  відбуваються у ході  ді- яльності й спілкування дитини з іншими людьми. Розвиток психіки людини хоча  й обумовлений соціальними умовами життя, але спира- ється на дозрівання організму.

Під  «дозріванням» розуміють, насамперед, зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх вроджених факторів. Так, можна говорити про  дозрівання органічних функцій людини чи всього  її організму. Дозрівання становить фундамент роз- витку, але не входить у це поняття як його аспект чи сторона, бо має якісно іншу природу. Так, ми можемо говорити про виявлення кольо- ру очей дитини на перших місяцях її життя як про прояв дозрівання, а не розвитку, тому  що  колір очей  однозначно визначений наперед генотипом і не залежить від умов життя – наприклад, від того,  на що дивитиметься дитина протягом перших місяців життя. Інакше детер- мінована динаміка рис характеру людини, які виникають внаслідок розвитку, а не дозрівання, оскільки від народження вони не визначе- ні і залежать від того, в яких умовах виховувалась дитина, які вимоги до неї висували оточуючі.

Розвиток людини, як правило, відбувається в умовах суспільства і  нерозривно пов’язаний із  розвивальними  впливами  оточуючих.


 

Соціальна обумовленість психічного розвитку дитини умовами сус- пільства знаходить відображення у понятті «формування». У фор- муванні  можна  виділити  стихійний  компонент  (вплив  некерова- них, випадкових факторів, наприклад, неформальних підліткових об’єднань, реклами, моди, музики тощо, характер і наслідки дії яких непередбачувані) і цілеспрямований процес змін  особистості або ж її окремих якостей внаслідок спеціально організованих впливів.

Поняття «становлення» підкреслює процес набуття нових ознак та  форм  психіки у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про  становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто  це по- няття доцільно застосовувати тоді,  коли йдеться про розвиток певної якості особистості.

Психічний розвиток має наступні особливості.

1.  Гетерохронність –  нерівномірний, хвильовий характер роз- витку окремих психічних процесів. Він виявляється у тому, що для кожної психічної властивості є специфічний період, коли вона розви- вається найбільш інтенсивно. Ці періоди – сенситивні.

2. Асинхронність – полягає у тому, що різні психічні функції ма- ють  різні сензитивні періоди і за тривалістю і за віком їх настання. Наприклад, у  дошкільників –  провідною у  психічному розвитку є пам’ять, а у молодшого школяра – мислення.

3.  Стадіальність – етапи розвитку мають певну  послідовність і взаємопов’язані. Новий етап  виникає на  основі  попереднього і вно- сить  свої неповторні риси  у психіку дитини. Характеристиками ста- дій  психічного розвитку виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення і провідна діяльність.

4.  Диференціація та  інтеграція психічних процесів, властивос- тей.   Диференціація означає послідовне ускладнення психіки  з  по- явою   новоутворень. Так,  після народження найбільш розвиненим психічним процесом є відчуття, на його основі  виникає сприймання, потім пам’ять, згодом  – наочно-дійове мислення і уява. Інтеграція

– зміцнення зв’язків між окремими психічними утвореннями. Так, завдяки розвитку волі  з’являються довільна увага, пам’ять, управ- ління емоціями.

5.  Зміна  співвідношення детермінант психічного розвитку. З віком дитини змінюється співвідношення біологічних і соціальних факторів психічного розвитку. Із розширенням зв’язків дитини із со- ціальним середовищем зростає роль соціальних впливів. Змінюються і самі соціальні детермінанти (сім’я, школа, клас, друзі). Для людини провідну роль у психічному розвитку відіграє соціальний фактор.


 

6. Пластичність – здатність психіки до змін. Наприклад, недолі- ки зору, слуху компенсуються посиленим розвитком дотику, нюху. З віком пластичність психіки знижується. Так, дитина, на відміну від дорослої людини, може досить швидко оволодіти будь-якою мовою, залежно від соціального оточення і незалежно від раси  чи національ- ності.

Отже, специфіка розвитку людського індивіда полягає в тому, що головні умови онтогенезу психіки: органічне дозрівання індивіда та його  залучення до людської культури злиті в єдиний процес, а вза- ємодія цих умов здійснюється внаслідок власної активності індивіда.

Вихідним для  розуміння природи психічного розвитку є співвід- ношення в людині природного і соціального, вродженого й набутого. Для цілісного процесу психічного розвитку природна основа, обумов- лена генотипом, виступає передумовою, своєрідним фундаментом, на основі  якого, при визначальному впливі соціального середовища, ви- никають психічні новоутворення. Дитина отримує від  народження здатність до елементарних психічних функцій (задатки): різних ви- дів  відчуття й сприймання (зорового, слухового, дотикового тощо), найпростішого запам’ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоеретичне мислення, довільна пам’ять, уява, воля) потребують три- валого періоду навчання й виховання.

Умови психічного розвитку поділяють на  зовнішні і внутрішні. Зовнішні – фактори природного і суспільного середовища, що діють через  внутрішні умови (С. Л.  Рубінштейн). Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому  вирізняють три  компонен- ти: макросередовище (суспільство, його соціально-економічна і полі- тична система), мезосередовище (національно-культурні та соціаль- но-демографічні особливості місця проживання дитини), мікросере- довище (безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім’я). Внутрішні

– психічні особливості індивіда (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація). Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов’язані, їх взаємодія має  якісні відмінності на кожному ві- ковому етапі.

Рушійною силою психічного розвитку є суперечності, які вини- кають між особистістю та її оточенням (зовнішні), а також внутріш- ні суперечності між окремими складовими особистості та окремими психічними функціями.

Внутрішні суперечності відрізняються на кожному віковому етапі і в той же час обєднані головною суперечністю – між потребою дити- ни бути  дорослою, жити разом з усіма  спільним життям, мати певне


 

місце в житті суспільства, виявляти самостійність і відсутністю ре- альних можливостей для задоволення цієї  потреби.

Зовнішні суперечності стають рушійною силою  розвитку особис- тості тільки у тому випадку, коли вони є джерелом активності, спря- мованої на розв’язання  внутрішніх суперечностей шляхом вироблен- ня нових способів  поведінки.

Усвідомлення та  вирішення  суперечностей і  забезпечують про- гресивний розвиток особистості. Розв’язання суперечностей виявля- ється у виникненні психологічних новоутворень віку, завдяки яким будується нова система взаємин, що засвідчує перехід дитини в новий психологічний вік.