4. Поняття про мотивацію та її місце в структурі психіки

Під мотивацією в психології розуміють сукупність психологічних процесів, які спрямовують поведінку людини.  Мотиваційні процеси


 

лежать в основі  активності людини та її психічного функціонування, вони визначають той чи інший напрям людської поведінки, її траєкто- рію. Кожна людина є істотою, яка бажає, але рідко досягає повного за- вершеного задоволення всіх  своїх  потреб. Якщо в житті людини і ви- никає момент «мотиваційного затишшя», коли їй властива повна  від- сутність бажань та потреб, то такий момент є надзвичайно коротким або ж свідчить про порушення особистісного функціонування. Заспо- коєння однієї актуальної потреби викликає прихід іншої. Всі люди завжди чогось  бажають і є мотивованими на пошук особистих цілей, однак мотиваційні процеси відзначаються яскравою своєрідністю й утворюють осередок структури особистості.

Основу  мотиваційної сфери  особистості становлять потреби – ди- намічно-активні стани особистості, що  виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї  залежності. Потреба, опосередкована складним психоло- гічним процесом мотивації, виявляє себе психологічно у формі мо- тиву  поведінки. Потреба – це нестаток суб’єкта в чомусь конкрет- ному, а мотив — обґрунтування рішення задовольнити або не задо- вольнити зазначену потребу в даному об’єктивному й суб’єктивному середовищі. Схема  переходу потреби в мотив:

 

потреба

→        мотивація

мотив

(нестаток у чомусь)

(усвідомлення потреби)

 

(обґрунтування

рішення)

Мотивом може стати тільки усвідомлена потреба й тільки в тому разі, якщо задоволення цієї  конкретної потреби, багаторазово прохо- дячи через  етап  мотивації, безпосередньо переходить у дію.  Різнома- нітні потреби можуть як співіснувати, так і суперечити одна одній. Із суто пізнавальної точки зору  людину може цікавити одна  професія, з матеріальної — інша, з позиції престижу — третя. Зупинивши свій вибір  на одній  із них, людина здійснює чималу роботу  щодо усвідом- лення привілеїв тієї потреби, задоволення якої для  неї найбільш зна- чуще.

Отже, в основі  будь-якої дії лежить потреба, яка психологічно ви- являється як мотив, що може реалізуватися у низці форм: інтересах, прагненнях, переконаннях та установках.

Під  інтересами розуміються мотиви, у  яких утілюються емо- ційно забарвлені пізнавальні  потреби особистості. інтерес виникає тоді,  коли його  об’єкт  викликає емоційний відгук. Кількісними ха-


 

рактеристиками інтересів є їх широта, глибина та стійкість. Широта інтересів визначається кількістю об’єктів, сфер дійсності, які мають для  особистості стійку значущість. Глибина інтересів показує рівень розуміння особистістю змісту об’єкта. Іноді  глибина інтересів нега- тивно  корелює з їх широтою, і тоді про людину кажуть, що вона  має уявлення про  все потрошки. Стійкість інтересів виражається у три- валості збереження інтересу. Стійкими є інтереси, які найповніше відповідають основним потребам особистості і тому стають істотними рисами її психологічного складу.

Прагнення — це мотиви, в яких виявляються потреби особистості в умовах спеціально організованої діяльності. Іноді, залежно від зміс- ту  цілі та  рівня усвідомленості, прагнення може набувати вигляду потягу чи бажання. Потягові властивий невисокий рівень усвідомле- ності  цілі. Він має  вигляд емоційного пориву, незадоволення існую- чим  станом речей. Щось  не влаштовує людину в житті, але  вона  ще не знає точно, що саме, бо потяг не має чітко виявленої спрямованості до цілі. Тому  самі  по собі потяги не спонукають особистість до ціле- спрямованої активності. Бажання становлять більш або менш чітке усвідомлення цілі, вони спонукають людину до вольових дій, спрямо- ваних на досягнення значущих цілей.

Чинником, що має  мотиваційне значення та виявляє постановку людиною певних цілей, є рівень домагань особистості — прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною. В основі  рівня домагань лежить самооцінка. Проблема рів- ня  домагань  особистості вперше  була   поставлена у  психологічній школі Курта Левіна. Методика його дослідження полягає в тому, що досліджуваний одержує завдання, наприклад, ряд  математичних за- дач зростаючого рівня складності. Приступаючи до роботи, він обирає для  себе одну з градуйованих задач, тобто визначає рівень, після до- сягнення (або недосягнення) якого його  просять повідомити, задачу якого рівня складності він  вибере  наступною. Цей  вибір  після попе- реднього успіху (або невдачі) і дає  можливість визначити рівень до- магань особистості.

Переконання становлять основу  соціогенних мотивів і втілюють усвідомлені потреби особистості діяти відповідно до своєї внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних принципів. Основою таких потреб ви- ступає сукупність знань про  природу, суспільство й людину,  тобто світогляд. Світогляд структурно пов’язаний з інтересами, прагнення- ми та установками. Це зумовлює опору світогляду на життєвий досвід особистості та індивідуальні особливості відображення нею дійсності.


 

Установка — це стійка схильність індивіда до певної форми реа- гування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Установка відображає стан  особистості, який виникає на основі  вза- ємодії її потреб  та відповідної ситуації їхнього задоволення, забезпе- чує легкість, майже автоматичність, та цілеспрямованість поведінки. Установка може виступати як основоположний фактор, який опосе- редковує активну взаємодію особистості та соціального середовища. Установки можуть бути як позитивними (поведінка молодшого шко- ляра, який виконує вказівки вчителя, пов’язана із засвоєнням знань і норм поведінки, детермінована позитивним ставленням його до вчи- теля), так  і негативними (етнічні стереотипи, які опосередковують ставлення до  представників кавказьких  національностей як до  во- йовничих та сексуально агресивних). Ці установки є результатом по- спішних і недостатньо обґрунтованих висновків, зроблених на основі деяких фактів особистого досвіду, а частіше – наслідком некритич- ного засвоєння стереотипів мислення, прийнятих у певній суспільній групі.

Мотивація та  пізнавальні процеси. Мотивація не тільки детер- мінує діяльність людини, а й пронизує більшість сфер психічної ак- тивності, в тому  числі й пізнавальну. Це стосується усіх пізнаваль- них процесів: сприймання, мислення, уяви та пам’яті.

Психологи відмітили зміни в мисленні, що відбуваються під впли- вом зміни мотивації. В одній  ситуації досліджуваний розв’язував за- дачу  за «нейтральною» інструкцією, в іншій повідомлялося про  до- слідження розумової обдарованості. Виявилося, що із запроваджен- ням  мотивації продуктивність знаходження рішень зросла у 3,5 раз.

Виявлення мотивації в  уявленні та  фантазії  демонструє такий експеримент. Матроси з підводного човна  повинні були впізнати лед- ве помітні на екрані обриси предметів. Реакція досліджуваних була найбільше пов’язана з їжею: оскільки матроси скучили за  різнома- нітною їжею, то вони бачили посуд для  їжі  та інші об’єкти, пов’язані з відсутністю на борту їжі. Людина мріє  про те і марить саме тим, що для  неї значуще, в чому вона в цей час відчуває потребу. В продуктах уявлення та фантазії проектується передусім мотиваційна сфера  осо- бистості.

Зв’язок мотиваційних явищ з пам’яттю. Процес забування є функцією не тільки часу, а й значущості для особистості того, що забувається. Те,  що  має  для людини життєве значення і відіграє певну роль у її діяльності, як правило, не забувається. Наявність ін- тересу до матеріалу веде до більш тривалого його запам’ятовування.


 

Матеріал, пов’язаний з потребами, з цілями людини, забувається повільніше. Отже, пізнавальні процеси невід’ємні від мотиваційної сфери особистості.

Мотивація та  емоції.  Поведінка може здійснюватись у вигляді безпосередньої реакції чи  цілеспрямованої активності. Більш еле- ментарні форми поведінки людини — реактивні — є емоційними процесами, складніші — цілеспрямовані — здійснюються завдяки мотивації. Мотиваційний процес можна розглядати як форму емо- ційного. Мотивація — це емоція плюс спрямованість дії. Емоційна поведінка є експресивною, а не спрямованою до мети, її напрям змі- нюється разом зі зміною емоційного стану.

Сила  мотиву зумовлює стійкість особистості, що  відбивається на ефективності її діяльності. Аналіз цих  залежностей дає змогу  відпові- сти на запитання, чому одні студенти під впливом стресу  відповідають на іспитах значно гірше за свої можливості, а інші демонструють не- сподівану повноту відповідей. Так, якщо сила потреби, що спонукає до діяльності, є невеликою, то невдача і пов’язана з нею негативна емоція впливають переважно на активність суб’єкта, спонукаючи його до як- найшвидшого виходу з ситуації. Якщо сила  потреби досягає середньо- го рівня, то пов’язані з невдачею негативні емоції діють активніше, що веде до мобілізації зусиль та зростання ефективності діяльності. Якщо ж  сила  потреби надзвичайна, то невдача і пов’язані з нею  негативні емоції викликають таке перевищення рівня емоційного збудження, що з’являються ознаки дезорганізації діяльності та поведінки.

Воля і мотивація. Важливо розмежовувати волю і мотивацію, яка також регулює і спонукає діяльність. У зарубіжній психології тер- мін  воля майже не зустрічається. Вважається, що замість волі  існує поняття сили мотивації. Чим вона  сильніша, тим  активніше долає людина перешкоди (Еткінсон). Жан Піаже визначив волю через  зна- чущість для  людини тих  чи  інших дій.  Якщо приймати точку зору згаданих аторів, то поняття волі є зайвим, а всю поведінку можна по- яснити за допомогою інших термінів.

Одна  з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу   – спрямованість. Спрямованість розуміють як систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову  всієї  мотиваційної сфери  людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.

У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мо- тиви  поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості. Їхня


 

стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити дії особистості, її вчинки. Проте, на поведінку людини впливають не тільки усвідом- лені, а й малоусвідомлені мотиви. їхнє  співвідношення визначає по- ведінку людини в новій ситуації. Людина часто  діє всупереч свідомо сформованому наміру, під  впливом безпосередньої спонуки, напри- клад, сильного емоційного стану.

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією роз- різняють три  основні види  спрямованості: спрямованість на взаємо- дію,  спрямованість на  завдання (ділова спрямованість) і спрямова- ність на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стій- кий інтерес до спільної діяльності, хоча  її фактичний внесок у вико- нання завдання може бути мінімальним.

Спрямованість на  завдання, або  ділова спрямованість, відобра- жає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до про- цесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на  співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці — своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на  себе,  або  особиста спрямованість,  характери- зується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, праг- ненням підтвердити особисту першість та  престиж. У  цьому ви- падку людина мало реагує на  потреби оточуючих людей, байдужа до колег та своїх обов’язків. У праці вона  бачить передусім можли- вість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.