3. Московська школа

Культурно-історична теорія Л. С. Виготського

Л.  С.  Виготський (1896—1934) відомий як  творець культурно- історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського в тому, що він першим запровадив історичний принцип у психологію. Історичне вивчення зовсім не означає вивчення того чи іншого фак- тору у минулому, це використання категорії розвитку у дослідженні явищ. Отже, вивчати будь-що історично – означає вивчати це в розви- тку. У своїй  теорії вчений здійснює перехід до трактування соціаль- ного  середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості. У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.


 

Перша – шлях природного дозрівання, друга – оволодіння культур- ними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами орга- нізації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого історичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова, письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток осо- бистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декілька стадій. Початкова пов’язана з тим, що дорослий управляє поведінкою дитини, спрямовуючи реалізацію його «натуральних», мимовільних функцій. На другій стадії дитина сама  стає суб’єктом і спрямовує по- ведінку інших (приймаючи їх об’єктом). На наступній стадії дитина починає застосовувати до самої  себе (як  до об’єкта) ті способи  управ- ління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Вигот- ський вважає, що кожна психічна функція з’являється на сцені  двічі

– спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішній спосіб  мислення дитини. Отже, головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої, соціальної діяльності, внаслідок чого  психічні функції стають усві- домленими і довільними.

Інтеріоризуючись, «натуральні» психічні функції трансформу- ються і «згортаються», набувають усвідомленості і довільності. По- тім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень, стає  можливим процес екстеріоризації — винесення назовні резуль- татів розумової діяльності, що  спочатку здійснювались як задум у внутрішньому плані. Висунення принципу «зовнішнє через  внутріш- нє»  у культурно-історичній концепції розширює розуміння провід- ної ролі  суб’єкта у різних видах активності — перш за все,  в ході на- вчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективна діяльність, а розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей осо- бистості дитини здійснюється завдяки її співпраці з іншими людьми. Запровадження Виготським поняття зони  найближчого розвитку дозволило завершити суперечку про пріоритети навчання або розви- тку: лише те навчання є успішним, яке випереджує розвиток.

Психологічний вік  за Виготським не зводиться до суми  окремих психічних процесів, це  не календарна дата, а відносно завершений цикл розвитку особистості, що  має  свою  структуру і динаміку. Для встановлення  етапів  псиічного  розвитку  Виготський запропону- вав  три  критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоут- ворення, провідна  діяльність. Соціальна ситуація розвитку – це особливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.


 

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпечення матеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяль- ність – діяльність, що  обумовлює головні зміни психічних особли- востей  дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяль- ності  виникають нові  види  діяльностей, та інші новоутворення. Но- воутворення – центральні психічні зміни, які виникли в провідній діяльності і характеризують  перебудову особистості на новій основі. Новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування  осо- бистості.

У  своєму   розвитку  особистість переживає  ряд  змін, що  мають стадіальну природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку зміню- ються критичними періодами у житті особистості, під  час яких від- бувається бурхливе формування психологічних новоутворень. Вікові кризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і пози- тивної (конструктивної) сторін. Вони  знаменують собою  перехід до якісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблаго- получчя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показник негнучкої педагогічної системи, яка не встигає за  швидкою зміною особистості дитини.

Особистість у теорії діяльності О. М. Леонтьєва

У працях О. М. Леонтьєва (1903–1979) отримали подальший розвиток положення, висловлені Л. С. Виготським. О. М. Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім про- дуктом суспільно-історичного й  онтогенетичного розвитку людини. Людина вступає в історію як індивід, наділений природними власти- востями і здібностями, а особистістю вона стає лише будучи суб’єктом суспільних стосунків. Згідно теорії Леонтьєва, особистість характери- зують тільки ті психічні процеси й особливості, які сприяють здій- сненню її діяльності. Ієрархія діяльностей утворює ядро  особистості. Основною характеристикою особистості є самосвідомість, тобто усві- домлення людиною себе в системі суспільних стосунків.

Кожному віковому періоду розвитку  особистості, за  теорією ді- яльності, відповідає певний вид діяльності, який набуває провідного значення у формуванні нових психічних процесів і властивостей осо- бистості. Розробка проблеми провідної діяльності стала фундамен- тальним вкладом Леонтьєва в дитячу і вікову психологію. Вчений не лише охарактеризував зміну провідних діяльностей у процесі розви- тку дитини, але і започаткував вивчення механізмів цих змін, перехід однієї провідної діяльності у іншу.


 

Провідною діяльністю Леонтьєв називає діяльність,  що  має  на- ступні три ознаки. По-перше, це діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові  види  діяльності.  По- друге, це діяльність, у якій формуються або розвиваються психічні процеси (мислення, сприйняття, пам’ять і так  далі). По-третє, це ді- яльність, від якої залежать основні психологічні зміни особистості у даний період розвитку.

Леонтьєв виділяє  три   основних параметри  особистості: широ- та  зв’язків людини зі світом, рівень їх  ієрархізованості та  загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюєть- ся для  неї.  Багатство зв’язків індивіда з оточуючим світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та  діяльностей особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні співвідношення го- ловних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини харак- теризують загальний «психологічний профіль» особистості.

Психологічні підструктури особистості – темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання та  інтереси, навички та  звички, мо- ральні риси  характеру тощо  — виявляють себе в умовах життя осо- бистості. Важливою є думка Леонтьева про те, що особистість розви- вається не в межах задоволення потреб  людини, а у творчості, яка не знає  меж.

Особистість у теорії С. Л. Рубінштейна

С.  Л.  Рубінштейн (1889–1960)  розглядав особистість у  контексті розроблених ним  принципів детермінізму та єдності свідомості і діяль- ності. Особистість визначається  своїм  ставленням до  навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це ставлення реалізу- ється в діяльності людини. Завдяки діяльності люди  пізнають і зміню- ють  світ, природу, суспільство. Особистість формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому  таке велике значення для  розуміння особистості має діяльність. Особистість – це реальний індивід, жива, ді- юча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива поза психікою, поза свідомістю. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людини. Зумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі  опосередковують поведін- ку і діяльність, залежність суб’єкта від об’єктивних умов.

За теорією С. Л. Рубінштейна, людина є не лише суб’єктом ді- яльності і пізнання, але  і суб’єктом життєдіяльності.  Життєдіяль- ність — не  лише сума  пізнання, діяльності і спілкування. Під  час


 

життя людина стикається з різними проблемами. Вони виникають у ставленні до добра  і зла, смерті і безсмертя, необхідності і свободи. Особливість людини як суб’єкта життя полягає в її здатності вирішу- вати  життєві суперечності.

На  відміну від  більшості гносеологічно орієнтованих концепцій свідомості, що зводять її до віддзеркалення дійсності, Рубінштейн роз- глядає свідомість як виявлення ставлення суб’єкта до оточуючого світу, як можливість його  самовизначення. У ході  розвитку свідо- мості  особистості виникає самосвідомість. Етапи розвитку самосві- домості є етапами розвитку безпосередніх зв’язків з навколишнім сві- том,  опанування цих  зв’язків і стосунків за допомогою дій.  Людина усвідомлює себе лише у взаєминах з іншими людьми. Самосвідомість

– це переосмислення свого життя.

Прослідковуючи єдність свідомості й діяльності, Рубінштейн по- казав, що свідомість, як вищий психічний процес, здійснює щонай- менше три взаємообумовлені функції: регуляцію психічних процесів, регуляцію взаємин, регуляцію діяльності і всього життя суб’єкта.

Фундаментальне значення має положення С. Л. Рубінштейна про ба- гатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних проце- сів. В «Основах загальної психології» особистість визначається єдністю трьох компонентів — що людина хоче (спрямованість), що вона може (здібності, обдарування) і яка вона  є ( характер). Ці  модальності утворюють ціле, але не зафіксоване, не статичне: у життєдіяльності лю- дина виявляє свою спрямованість, реалізує здібності, формує характер.

Характеристика  особистості включає  також  її  ідеї,   принципи, на основі  яких здійснюється оцінка власних і чужих учинків. До структури особистості, на думку Рубінштейна, входять і пізнавальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багато- плановість, цілісність психічного устрою  особистості зберігаються за- вдяки взаємозв’язку всіх його властивостей і тенденцій.