5. Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма

Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Еріка Фромма (1900–1980), який стверджував, що проблема відчуження, яку висунув К.  Маркс у суспільно-еконо- мічному аспекті, слід поширити й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом та з іншими людьми. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм на- зиває «негативною свободою». Людина стає  «вільною від  усього» і тому  відчуженою. Цей  стан  пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона  не хоче  бути  «вільною», вона  прагне мати певні  стосунки з іншими людьми, спілкуватися з


 

ними, але  навколишній світ  не дає  їй  такої можливості. Внаслідок чого людина стає самотньою.

Для  Е. Фромма відчуження є фатальною основою  людських вза-

ємин. Нестерпність тягаря  відчуження може перерости в  почуття агресії і виявлятися або в реакціях садизму та мазохізму, або в проти- лежному стилі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витриму- ють  самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від від- чуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного  боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї не- залежності, яка призводить до відчуження. Для  подолання відчуже- ності Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі  яких лежить почуття любові. Це  почуття притаманне най- більш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові  передбачає два її види  – любов  до себе і любов  до інших людей. Відчуження згубно  діє на людину, по- роджує неврози, а любов  сприяє її оздоровленню і загалом – покра- щанню суспільства.

У прагненні до  подолання відчуженння  стимулюючими чинни- ками є  чотири екзистенціальні  потреби: у  встановленні зв’язків (зближення з іншим через  підпорядкування, владу або любов), у по- доланні себе  (здатність піднятися над  своїм  пасивним існуванням, будуючи або руйнуючи власне життя), у почутті укорінення (яке по- роджує почуття стабільності світу, що знову  стає для  людини рідною домівкою), у самоідентичності («Я – це Я, і ніхто інший»), у системі поглядів (розвиток послідовного, виваженого погляду на дійсність). Е.Фромм вважав, якщо незадоволена хоча  б одна  з цих  потреб, ре- зультатом стає психічне захворювання людини.

Е. Фромм був упевнений, що для кожного історичного періоду ха- рактерний прогресивний розвиток індивідуальності відповідно праг- ненню людей до особистої свободи. Проте, значного рівня автономії і свободи  вибору люди  досягають ціною  втрати почуття безпеки і поя- вою почуття особистої незначущості. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від особистої свободи  і пригнічують розвиток індивідуальності. Е.Фромм описав декілька стратегій «утечі від свободи»:

–    авторитаризм, що визначається як «тенденція поєднати себе з іншим, щоб набути сили, втраченої індивідуальним «Я». Ма- зохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залеж-


 

ності, підпорядкованості і безпомічності, садистська форма – в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними;

–          деструктивність – подолання почуття неповноцінності шля-

хом знищення, підкорення або приниження інших;

–          конформність – абсолютне підпорядкування соціальним нор- мам, що регулюють поведінку, бажання бути «таким як усі».

Проте, Е.Фромм вважав, що  люди  можуть бути  автономними й унікальними, не втрачаючи при  цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством і називав це «позитивною свободою». Досяг- нення позитивної свободи  вимагає від людей спонтанної активності в житті, дій  відповідно до внутрішньої природи. У книзі «Мистецтво любові» Е. Фромм підкреслював, що любов і праця – це основні чин- ники, за допомогою яких здійснюється розвиток позитивної свободи.

Учіння Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відо- бражає певні  соціально-психологічні реалії. Водночас, у ньому  соці- альні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто  фатальний характер.

6. Епігенетична теорія розвитк у особистості Е. Еріксона

Теоретичні формулювання Е. Еріксона (1902–1994) стосуються винятково розвитку его, хоча він і стверджував, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про пси- хосексуальний розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біо- логічних науках. Проте  Е.Еріксон рішуче відійшов від  класичного психоаналізу за чотирма важливими пунктами.

По-перше, з позиції Еріксона, саме  его складає основу  поведінки і функціонування людини, у чому  видно  зсув  акценту від  ід до его. Егопсихологія описує людей як більш раціональних, таких, які при- ймають усвідомлені рішення і свідомо  вирішують життєві проблеми. У той час як Фрейд вважав, що его бореться, намагаючись розв’яза- ти  конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними об- меженнями, Еріксон доводив, що  его  — це  автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті.


 

По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних вза- ємин  з батьками і культурним контекстом, в якому існує  сім’я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується его.

По-третє, теорія розвитку его охоплює весь життєвий простір ін- дивідуума, тобто  від  дитинства до зрілості і старості. Фрейд же  об- межився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приді- ляв  увагу питанням розвитку за межами генітальної стадії.

Нарешті, по-четверте, у Фрейда і Еріксона різні погляди на  при- роду   і   розв’язання  психосексуальних конфліктів. Метою  Фрейда було розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несві- домого  психічного життя, а також пояснення того,  як рання травма може призвести до психопатології в зрілості. Еріксон бачив  своє за- вдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини переборю- вати  життєві труднощі психосоціального характеру, стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза є свого роду викликом долі, що спрямовує особистість до розвитку.

У деяких питаннях ідеям Еріксона і Фрейда властива теоретич- на єдність. Наприклад, обидва  теоретики сходяться в тому, що стадії розвитку особистості наперед визначені, і порядок їх  перебігу є не- змінним. Еріксон також визнає біологічні і сексуальні основи всіх мо- тиваційних і особистісних диспозицій та приймає фрейдівську струк- турну модель особистості.

Основний вклад Еріксона у вивчення особистості полягає в тому, що,  поряд із  фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку, він  показав, що  людина одночасно проходить стадії психосоціаль- ного розвитку і стадії розвитку его,  та довів, що розвиток особистос- ті продовжується все життя і кожна стадія розвитку може мати як позитивний, так  і негативний результат. Кожна стадія розвитку его складається з психологічних, біологічних і соціальних компонентів і  базується на  досягненнях попередніх стадіях.  Перша стадія,  або криза, — «вбираюча», коли задовольняється оральна потреба і фор- мується довіра до оточуючого світу. На цій стадії утворюється проек- ція особистості. На другій стадії дозріває м’язово-руховий апарат, що призводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія — це становлення юнацтва, знаходження цілей, уміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумні- ви щодо свого місця в житті. П’ята і шоста стадії — це зрілість особис- тості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нор- мами суспільства. І, нарешті, сьома  стадія — це або досягнення непо-


 

вторності особистості, або приречення на безвихідь. Теорія Еріксона про   періоди розвитку Его суттєво вплинула на психологію і суміжні галузі наукового знання.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу  соціоло- гізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції осо- бистості. Неофрейдисти висунули фундаментальні проблеми — вну- трішньої структури особистості, місця «Я»  в ній, механізмів форму- вання та функціонування особистості, ролі  свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захис- ту особистості тощо. Загалом же, завдяки фрейдизму та неофрейдиз- му, психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.