2.3. Соціально-психологічні особливості людини з порушеннями слуху

Слух відіграє важливу  роль у розвитку  людини.  Слухом нази- вається здатність організму сприймати й диференціювати звукові коливання за допомогою слухового аналізатора.

Втрата слуху,  навіть часткова,  створює бар’єр між  людиною і суспільством,  утруднює оволодіння знаннями  і спеціальністю, обмежує трудову і суспільну діяльність, зтримує розвиток особис- тості. Відсутність слуху серйозно обмежує й естетичне виховання особи, адже людина позбавляється можливості нормально сприй- мати музику [73].

Причини порушення слуху:

1. Вроджені: токсикоз вагітності, вірусна інфекція матері, трав- матичні пошкодження плоду, вроджена деформація слухових кіс- точок,  недорозвиток слухового нерву, аклюзія (недорозвинення внутрішнього вуха), відсутність барабанної перетинки, атрезія (за- рощування зовнішнього слухового проходу) і таке інше.

2. Придбані (до трьох років): різні  захворювання – менінгіт, енцефаліт, пневмонія, свинка, запальні захворювання носа і носо-


 

глотки, неврит слухового нерва, грип та його ускладнення; меха- нічні травми голови – забиті місця,  удари, впливи зверхсильних звукових подразників.

У інвалідів з порушенням слуху і мови можливі наступні пору- шення основних функцій організму: порушення психічних функ- цій (сприйняття, уваги, пам’яті, мислення, мови, емоцій, волі); по- рушення статодінамічних функцій; порушення сенсорних функцій (тобто слуху).

Інвалідам з порушенням  функцій слуху найбільш значущим  є обмеження здібності до спілкування. Здібність до спілкування – здібність до встановлення контактів між  людьми шляхом сприй- няття, переробки і передачі інформації. Спілкування здійснюється за рахунок  засобів комунікації.

Основою класифікації є наступні критерії: ступінь втрати слуху, час втрати слуху, рівень розвитку  мови (Р. М. Боскіс). Відповідно до цих критеріїв виділяють наступні групи дітей.

1. Глухі  (ті, хто не чують).  До них відносять дітей зі ступенем втрати слуху, що позбавляє їх можливості природного сприйняття мови й самостійного оволодіння нею. Серед них виділяють:

–   ранооглохлі. У цю групу  входять діти, що народилися з по- рушеним слухом або втратили слух до початку мовного розви- тку або на ранніх його етапах. Звичайно зберігаються залиш- ки слуху, що дозволяють сприймати сильні різкі звуки;

–   пізднооглохлі. Це діти,  у яких тією чи іншою  мірою збере- глася мова, діти втратили слух у тому віці, коли вона вже була сформована. Головним завданням у роботі з ними є за- кріплення вже наявних  мовних навичок, запобігання  мови від розпаду й навчання читанню з губ.

2. Туговухі (ті, хто погано чують). Це діти із частковою слуховою недостатністю, що ускладнює мовний розвиток,  але зі здатністю до самостійного нагромадження мовного запасу за допомогою за- лишкового слуху [144,153].

Термін «глухий» застосовується тільки до тих, хто не сприймає ніякі звуки. У людей, страждаючих глухотою  з дитинства,  мова не розвивається, унаслідок – глухонімота.

У психічному розвитку  дітей з порушеним  слухом виділяють дві (за І. М. Соловйовим) характерні закономірності. Перша з них полягає в тому, що через порушення слуху обсяг зовнішніх впливів на глуху  дитину  обмежений, взаємодія із середовищем збіднена,


 

спілкування з оточуючими людьми ускладнено, у той час як необ- хідною  умовою успішного психічного розвитку  всякої дитини  є значне зростання кількості, розмаїтості й складності  зовнішніх впливів.  Внаслідок  цього обмеження психічна діяльність  такої дитини  спрощується,  реакції  на зовнішні впливи стають менш складними  й різноманітними, система міжфункціональної вза- ємодії змінена. Спостерігається нерозмірність  у розвитку  наочно- образного й словесно-логічного мислення (превалює перше); пись- мова мова в обох формах – імпресивній (читання)  і експресивній (письмо) – здобуває більшу роль у порівнянні з усною. Друга за- кономірність – відмінності в темпі психічного розвитку  в дітей з порушеннями слуху в порівнянні з дітьми,  які нормально чують. Вчений шлях  психічного розвитку  дитини  з порушеним  слухом представляв у такий  спосіб: розходження  в психічній діяльності між  дитиною,  яка чує й глухою  дитиною,  незначні  на початко- вих етапах онтогенезу, потім зростають протягом наступного часу. Так відбувається до певного етапу, коли внаслідок систематичного сурдопедагогічного впливу розходження  перестають наростати й навіть зменшуються.  Чим кращі умови, тим швидше й значніше зближається розвиток  дитини  з порушеним  слухом з розвитком дитини, яка нормально чує [144,156].

Відчуваючи  потребу в спілкуванні з оточуючими, глухі корис- туються міміко-жестикуляторною мовою, тобто своєрідним засо- бом передачі інформації.  Як певна база для розвитку  мислення й засіб спілкування, міміко-жестикуляторна мова не може повністю замінити словесну мову – могутній фактор розвитку психіки дити- ни. Функції її в спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти  міміко-жестикуляторну мову й використовувати її для передачі своїх думок може лише людина, яка володіє системою її знаків. У спілкуванні глухих зі спеціально підготовленими людь- ми, які чують, використання міміко-жестикуляторної мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей віді- грає формування в них словесної мови [73,16].

Отже, провідним  обмеженням осіб з порушеннями слуху є об- меження здатності до повноцінного спілкування, тому становлення міжособистісних відносин для даної категорії осіб і суспільства вцілому набуває особливого значення. Як зазначає Т. Г. Богданова [19],  для формування у них міжособистісних відносин необхідні спеціальні умови зі сторони дорослих – батьків і педагогів, при цьо-


 

му важливі  два взаємопов’язаних  процеса: з однієї сторони, необ- хідно, щоб діти засвоїли норми та правила поведінки, які необхідні при спілкуванні з іншими людьми, з другої сторони, слід навчити їх розпізнавати особистісні якості, виконання чи невиконання норм і правил в реальному процесі спілкування, надавати їм оцінку.

Проблеми соціально-психологічної адаптації глухих осіб до ото- чуючого середовища, можуть спричинити появу вторинних дефек- тів.

Так, це призводить до появи у них таких особистісних рис, як ригідність, егоцентризм. Відсутність внутрішнього контролю,  ім- пульсивність, сугестивність, більш високий  рівень агресивності в поведінці,  менше, чим у чуючих, прагнення  до співпраці, емо- ційна незрілість. При цьому у жінок з порушеннями слуху відмі- чається більша, ніж у нечуючих чоловіків, емоційна стабільність, кмітливість, сумлінність, менша, чим у них,  підозрілість, напо- легливість, схильність до ризику [19].

Розглядаючи медико-психологічні аспекти людей з обмежени- ми можливостями, В. Д. Менделевич звертає увагу на те, що у па- цієнтів із приглухуватістю частіше зустрічаються  уразливість, підвищена тривожність. Вони стають підозрілими, соромливими, намагаються сховати свій дефект [127,277].

Незважаючи на серйозний та різноплановий негативний вплив глухоти й туговухості на розвиток  дитини,  навіть при найтяж- чих ураженнях слухової функції, але при збереженому інтелекті, можливості всебічного розвитку  особистості дітей із порушення- ми слуху необмежені. Під впливом соціальних факторів (голо- вним чином спеціального навчання),  виявляючи  наполегливість у подоланні труднощів, викликаних дефектом, люди зі стійкими порушеннями слуху досягають значних  успіхів у різних сферах виробничої і суспільної діяльності, в реалізації своїх творчих зді- бностей [73,17].

Таким  чином,  у формуванні повноцінної, всебічно розвине- ної особистості з порушеннями слуху важливе значення набуває позитивний вплив соціальних  факторів,  особливо в дитячому віці.