1.4. Природа психіки

Виникнення і становлення психіки

Для пояснення природи психіки важливо спиратися на наукові дані про закономірності її виникнення і становлення в умовах еволюції протягом багатьох мільйонів років та історичного розвитку людства. Ці дані здобуті археологами, біологами, антропологами, фізіологами та узагальнені психологами.

Погляди відомого французького філософа і палеонтолога П’єра Тейяр де Шардена (1881–1955) на еволюцію матерії та психіки були підтримані і розвинуті видатним ученим, першим президентом Укра- їнської академії наук В.І. Вернадським (1863–1945). Співзвучні погляди відображені у працях Б. Г. Ананьєва.

П. Тейяр де Шарден вирізняє в процесі еволюції універсуму чо- тири стадії — Переджиття, Життя, Думку та Наджиття. Кожній з них властиві відповідні стадії психогенезу.

На стадії Переджиття суб’єктивне, психічне втілене в матерію у вигляді потенції. Планета Земля має природжений потенціал перед- життя і відповідну йому масу елементарної психічної, духовної енер- гії — передсвідомості.

На стадії Життя формується біосфера, яка поширюється на оболонці планети у вигляді живої маси організованої матерії — мікроорганізмів і мегамолекул; остання розгалужується у вигляді дерева життя.


 

Для стадії Думки характерне інтенсивне зростання свідомості. За- вдяки здатності людини до рефлексії універсум зосереджується на собі, оволодіває собою.

Психогенез переходить у більш високу стадію — ноогенез, на якій зароджується і розвивається єдиний дух цивілізації. Поряд із біосферою поступово створюється новий «мислячий пласт», що розгортається над світом рослин і тварин, — ноосфера.

Для стадії Наджиття характерним є об’єднання народів, духовне оновлення Землі, формування Надлюдства. Ноогенез приводить до олюднення часу й простору, до виникнення Надособистості.

Філософська концепція П. Тейяр де Шардена є однією з гіпотез про еволюційний та історичний розвиток психіки. У формування наукової картини філогенезу психіки значний внесок зробили й інші дослідники, такі,  як  Б. Г. Ананьєв,  Е. Г. Вацуро,  Н. Ю. Войтоніс,  Я. Дембовсь- кий,  В. Келер, Н. М. Ладигіна-Котс, О. М. Леонтьєв, М. Ф. Нестурх, Н. О. Тих та багато інших.

Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки живих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об’єктів у найпростіших організмів — сприйняття цілісних предметів у більш складних живих істот — практичний інтелект вищих тварин — прак- тичний і абстрактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини — свідомість і самосвідомість стародавньої люди- ни — особистість людини до нашої і нашої ери.

Виникнення первісної психіки пов’язане з переходом від допси- хічних форм регуляції поведінки — так званих тропізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів — до власне психіч- них, сигнальних форм регуляції тварин. Завдяки тропізмам організм ре- агує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, наприклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відійти у безпечніше місце. Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається там і шукає таке місце, яке б сприяло кращому пере- бігу обмінних процесів. У наведених прикладах регуляція поведінки здійснюється за допомогою термотропізму.


 

У процесі еволюції виникає інша форма відображення, яка надає організмам значних переваг у виживанні та розвитку. Вона пов’язана з переходом від реакції на безпосередній вплив біотичних подразників до опосередкування цього впливу за допомогою сигналів. З’являється чут- ливість — здатність реагувати на біотично значущі об’єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на відстані — за допомогою сиг- налів про них, завдяки чому організми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.

Чутливість притаманна як одноклітинним організмам, напри- клад, інфузоріям, так і багатоклітинним, наприклад, гідроїдним по- ліпам, медузам. Формується нервова сітка як об’єднання чутливих до сигнальних подразників клітин. Зароджується нервова система. В ній диференціюються аналізатори, тобто органи відчуттів, а серед них — рецептори — центральні нервові механізми переробки інформації та ефекторні механізми дії, що слугує основою сенсорної психіки, здатної до відображення окремих якостей.

Здатність до сприйняття різноманітних предметів об’єктивної дій- сності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктив- ної поведінки тварин як природжених безумовнорефлекторних актів. На базі інстинктів виникають нові форми поведінки, які значно підсилюють можливості адаптації тварин до середовища упродовж життя одного по- коління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми по- ведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу.

Вершиною психічного розвитку тварин є практичний інтелект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об’єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й динамічні міжпредметні ставлення, що виступають, переважно, у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка притаманна так званим вищим тваринам, наприклад, вовкам, лисицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам.

Великого значення набуває у вищих тварин, особливо у мавп, не лише використання предметів, наприклад, гілок, кісток, каміння, а й ма- ніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці. У мавп спостерігаються складні види поведінки, наприклад, щоденне ство- рення місця для ночівлі. Цьому сприяє поступове вивільнення передніх


 

кінцівок, завдяки чому маніпуляції мавп перевершують за своїми мож-

ливостями подібні акти в інших вищих тварин.

Принципово новий етап у розвитку психіки у філогенезі пов’яза- ний із змінами в поведінці людиноподібних мавп та прадавніх людей, що відбулися кілька мільйонів років тому. Вони виявлялися передусім у виготовленні матеріальних знарядь дії на об’єкти середовища. Це при- водило до накопичення знань про властивості об’єктів, умінь застосо- вувати знання і знаряддя у різних ситуаціях, до значного розширення фонду навичок.

За даними відомого німецького психолога О. Клікса, розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин — научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам’ять, завдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби поведінки. Научіння формує індивідуальну пам’ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку.

Інформаційний та операційний зміст пам’яті, що накопичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. По- чинається друга фаза розвитку інтелекту — період переходу від тварини до людини.

Відрив процесів мислення від реальності, поява суто людського

абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази.

Вирішального значення у розвитку психічних властивостей люди- ни набуває слово як засіб організації суспільної діяльності, фіксації та передання досвіду, як внутрішнє знаряддя організації і розвитку власної поведінки та психіки. Слово виконує функції сигналу другого порядку, або сигналу сигналів, утворюючи, за визначенням І. П. Павлова, другу сигнальну систему.

Як вважають антропологи, на початку історичного періоду розвит- ку психіки у прадавньої людини загалом складається суто людський ор- ганізм із здатністю до прямоходіння з розвинутими руками та іншими органами, а головне — людський мозок з його складною структурою та функціями, в цілому — людський індивід.

У прадавньої людини виникають і формуються початки свідомої психіки з притаманними їй ознаками — первісними формами: а) суто


 

людських пізнавальних, інтелектуальних процесів (уваги, пам’яті, мис- лення, уяви); б)  потрібнісно-мотиваційної  та  цілеутворюючої сфер діяльності й необхідної для її здійснення системи знань, умінь і на- вичок; в) емоційно-почуттєвої сфери як важливого фактора регуляції діяльності й суспільних стосунків.

За умов безперервного розвитку психіки завдяки діяльності філо- софів, медиків, педагогів, державних діячів, винахідників тощо ство- рюються знаряддя праці, інструменти, транспортні засоби, нові форми життя, література, образотворче, скульптурне, будівельне мистецтво тощо, тобто предметний і духовний світ людської цивілізації.

Інтенсивно формується новий тип людської психіки, свідомості, пов’язаний не лише з репродуктивною діяльністю індивіда, а й із новою її якістю — творчістю.

У межах свідомості виникає якісно нове психічне утворення — самосвідомість, внутрішній рефлексивний механізм саморозвитку, са- морегуляції психіки людини. Регулятором творчої діяльності з пере- творення зовнішньої дійсності та внутрішнього самотворення власної психіки стає особистість. Особистості властиві величезний творчий потенціал і реальний вплив на природу, на інших і на себе.

Отже, в процесі філогенезу виникає і розвивається безперервна низка форм психічного відображення живими істотами навколишньої дійсності, які сприяють досконалішій регуляції їхньої поведінки та життєдіяльності. До цих форм належать чутливість (сенсорна психіка), сприйняття (перцептивна психіка), практичний інтелект вищих тварин, практичний і абстрактний інтелект прадавньої людини, що перетво- рюється в процесі історичного розвитку суспільства (на основі вико- ристання чимдалі досконаліших матеріальних та ідеальних, зовнішніх і внутрішніх знарядь діяльності) на свідомість, самосвідомість і осо- бистість як соціально зумовлену систему вищих психічних властивос- тей індивіда. Це забезпечує можливість не лише повніше відображати об’єктивну дійсність, а й перетворювати її та себе.

З давніх пір робилися спроби розібратися в тому, як співвідносять- ся оточуючі нас предмети, явища дійсності і внутрішній світ людини, її психіка. Не уміючи пояснити істинну природу психічних явищ, люди


 

стали вважати їх за таких, що існують самостійно, незалежно від навко- лишнього реального світу. Так виникло уявлення про тіло і душу, про- тиставляюче психічне матеріальному. Це уявлення розвинулося у філо- софський напрям — ідеалізм. Прихильники ідеалістичного розуміння психіки вважають, що вічно і спочатку існує тільки дух (бог, ідея), а ре- альний світ створений цим самим духом. Психіка, на їх думку, є функ- цією душі — частинки єдиного духу.

Розвиток уявлень про природу психіки

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періо- ди — донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за фор- мою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. По- няття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому сві- ті (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філосо- фів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку на- укового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на по- чатку нашої ери). Потім природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій поло- вині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов’язується із самосвідоміс- тю, пізніше — з особистістю.

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у дав- ньоєгипетському папірусі — «Пам’ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган — це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, що «замислене серцем».


 

Пізніше був установлений зв’язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темпера- мент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елемен- ти — подібне до повітря начало «ці», жовч та слиз.

Демокрит (бл. 460–370 до н. е.) у слід за Левкіппом (бл. 500–440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469–

399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе».

Засновник філософського ідеалізму Платан (427–347 до н. е.) ство- рив учення про незмінні й вічні «ідеї». З них утворюється незримий, ви- щий світ, що лежить по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі — розум, мужність. Платон є засновником так званого ду- алізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та пси- хічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384–

322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам’ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і ге- нетичного методів. За Аристотелем, душа є невід’ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980–1037) на основі до- сягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріаліс- тичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов’язував із тілесними змінами.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII ст. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596–1650) увійшло в на- уку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії — подібно до відбиття променя світла від дзеркала. В людині, за Де- картом, реально пов’язані бездумний тілесний механізм і нематеріальна душа, що має волю та здатна до мислення.


 

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829–1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси. Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психіч- не явище включає, як рефлекс, до свого складу дію зовнішнього по- дразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправо- мірно відокремлювати від його природного початку (дії на органи чут- тя) і кінця (рух у відповідь).

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У реф- лекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні яви- ща — це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І. П. Павловим (1849–1936), який експериментально обґрунтував і розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здій- снюються на рівні першої сигнальної системи («перші сигнали»).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові. «Другі сигнали» — це звуки усної мови, письмова мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умов- них рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути заміщені «перші сигнали». Слово, як

«сигнал сигналів», надає людині принципово нові можливості у роз- витку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. Рефлекторне вчення І. М. Сєченова та І. П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологіч- них поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.


 

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом ста-

новлення психології як самостійної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку  запропонував В. Вундт (1832–1920). Він заснував у 1879 р. першу у світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціо- нальна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, ка- федри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні пси- хологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній до- свід суб’єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізня- ється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості.

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології, фун- даторами якої стали М. Вертгеймер (1880–1944), В. Келер (1887–1967), К. Коффка (1886–1941). У процесі оригінальних експериментів із ви- вченням сприйняття (г-феномени) та інтелекту вони з’ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти), як первинні дані психології, що не мо- жуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці напри- кінці XIX — на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори ви- знавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Один із за- сновників біхевіоризму Е. Торндайк (1874–1949) використовував в екс- периментах так званий проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з нього, тільки натискуючи на спеціальні при- строї. Е. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу взаємодії з середовищем — через зв’язок між си- туацією та реакцією.


 

У радянській психології утвердилися методологічні принципи де- термінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в ді- яльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як  Г. П. Блонський, М. О. Бернштейн, Л. С. Виготський, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Б. М. Теплов та ін.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років при- пинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотех- ніка, тестологія. Залишилися непоміченими або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів. Це стосуєть- ся, зокрема, висунутих на початку 30-х років ідей Л. С. Виготського про значення особистості як інтегративного, системоутворюючого фактора розвитку вищих психічних функцій. У його педологічних працях були сформульовані закони розвитку психіки у підлітковому віці в межах єдиної структури й динаміки особистості. Лише у 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О. В. Вєдє- нова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психо- логічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико- матеріалістичних позицій, вітчизняні психологи досліджували за- кономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структу- рою (Л. С. Виготський, П. Г. Ананьєв, К. К. Платонов, Г. С. Костюк та ін.), а також різні аспекти особистості — її мотиви та настанови (Я. М. Узнадзе), предметну діяльність (О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінш- тейн), мислення та розумові дії (П. Я. Гальперін, А. В. Брушлінський, В. В. Давидов, Г. С. Костюк, О. М. Матюшкін, О. К. Тихомиров та ін.), характер (В. Д. Левітов), самосвідомість (П. Р. Чамата), вміння та навички (Є. О. Мілерян), пам’ять (А. А. Смирнов, П. І. Зінченко,


 

Г. С. Середа та ін.), увага (Н. Ф. Добринін), сприйняття (О. В. Запо- рожець, В. П. Зінченко та ін.,), здібності і темперамент (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, М. Ю. Малков).

У  працях Л. С. Виготського, О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштей- на,  Б. Г. Ананьєва,  Л. І.  Божович,  О. В. Запорожця, Г. С. Костюка, В. М. М’ясищева,  К. К. Платонова,  А. В. Петровського, Д. Б. Елько- ніна, М. Г. Ярошевського, В. В. Столша, О. Г. Асмолова та інших віт- чизняних психологів сформульовані проблеми вивчення особистості як цілісного системного психічного утворення в її багатопланових со- ціальних і природних зв’язках та в процесі розвитку.

Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно ви-

значити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з на- вколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сиг- нальної системи, до якої належать почуття та образи, настанови й мо- тиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості.

Структура сучасної психології

У сучасній психології виник своєрідний спосіб пояснення дійснос- ті. Цей спосіб дістав назву теорії прихованих властивостей і субстан- цій. Це мало свій відповідний вплив і на психологію. У результаті пе- рестали говорити про душу, а почали про інше. Людина, чи людський мозок має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, від- чувати, бажати і таке інше. Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення предмету психології. На змі- ну психології душі прийшла так звана психологія свідомості, тобто другий етап розвитку психологічної науки. Психологія свідомості вже заснована на спостереженні, більше того, в ній навіть стає можливим експеримент, завдяки чому вона нагромадила значний матеріал про властивості і закономірності внутрішнього психічного життя людини.


 

Проте, у всьому цьому матеріалі є одна суттєва особливість він зібра- ний за допомогою методу, який має суб’єктивний характер. Тобто, пси- хологія свідомості використовує спостереження людини над самим собою, над власними внутрішніми станами, переживаннями, думками, бажаннями, і таке інше. Таке специфічне спостереження дістало назву інтроспекції. При інтроспекції спостережувані явища «видимі» тільки тій людині, в «душі» якої вони протікають. А тому ми не можемо пере- вірити, чи правильно усвідомлює людина ті психічні процеси, які їй на- явні. Ми не можемо бути впевненими, що втручання самоспостереження не змінює сам характер протікання психічних процесів. У зв’язку з цим багато вчених на початку ХХ ст. прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати. В результаті наступає третій етап розвитку психології пси- хологія як наука про поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Зо- вні предмет психології, запропонований біхевіористами, нібито строго відповідає вимогам науки. Адже поведінка, реакції це те, що можна без- посередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги науки тут мають місце. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно до- сліджуємо об’єктивні факти. Але ця об’єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції, дії і вчинки людини визначаються її дум- ками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зро- зуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію, а залишає лише одну поведінку.

Загальна характеристика принципів психологічної науки

Отримання наукових знань про таке складне явище, як «психіка», значною мірою залежить від підходу дослідника до об’єкта пізнання. Цей підхід визначається системою методологічних засад, або принципів.

У   дослідженнях  Л. С. Виготського,  Б. Г. Ананьєва,  С. Л. Ру- бінштейна, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьеєва, Б. Ф. Ломова, К. К. Пла- тонова, М. Г. Ярошевського були закладені методологічні основи су- часної наукової психології. Узагальнюючи методологічні здобутки цих


 

дослідників, український психолог О. М. Ткаченко виділив та об’єднав у цілісну систему основні принципи психологічної науки — принцип детермінізму, принцип відображення, принцип єдності психіки й діяль- ності, принцип розвитку психіки, системно-структурний принцип.

Принцип детермінізму розкриває причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини.

Розглядаючи  формулювання  принципу  детермінізму С. Л. Ру- бінштейном («заломлення зовнішнього через внутрішнє») та О. М. Ле- онтьєвим («внутрішнє, суб’єкт діє через зовнішнє і цим себе змінює»), О. М. Ткаченко запропонував не протиставляти та не ізолювати їх одне від одного. Дійсними детермінантами психіки є процес і продукт вза- ємодії суб’єкта з об’єктом.

За принципом відображення всі психічні функції (а не лише піз- навальні) за своєю природою є відображувальними. Психічне відобра- ження має сигнальний характер. Воно випереджає фізичний контакт суб’єкта з об’єктом, попереджаючи суб’єкта, сигналізуючи про значущі для нього об’єкти за допомогою нейтральних відносно об’єкта подраз- ників (сигналів).

Принцип єдності психіки та діяльності конкретизує принципи детермінізму й відображення. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка ви- ступає як внутрішній, ідеальний план діяльності. Принцип єдності пси- хіки та діяльності дає змогу вивчати «таємниці» психіки через процеси і продукти діяльності та поведінки людини, розкриваючи об’єктивні за- кономірності внутрішніх психічних явищ.

У принципі розвитку психіки об’єктивно виявляються й реалізу- ються детермінація поведінки, зв’язок психіки та діяльності. Принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти психіку, розглядати її не як щось стале, а як результат розвитку й діяльності на різних етапах становлення особистості.

За системно-структурним принципом психіка є складною сис- темою взаємопов’язаних елементів, таких, як пам’ять, воля, мислення, уява та інші, котрі розглядаються як складові елементи цілого.


 

Принципи психології використовуються у взаємозв’язку для по-

яснення будь-яких психічних явищ та в процесі наукового пізнання.

Психічні явища слід  розглядати через систему принципів як: а) причиново зумовлені; б) продукт і умову відображення; в) внутріш- ній план організації поведінки та діяльності; г) вияв якісного рівня роз- витку психіки суб’єкта; д) особливу систему і водночас елемент ініпо, більш широкої природної й суспільної системи.

Принципи психології відкривають можливість наукового вивчен- ня психіки за умови використання спеціальних методів пізнання та фор- мування складної психічної реальності.

Методи наукової психології

Характер предмета й принципів психологічної науки визначає її методи. За своїми методами психологія суттєво відрізняється від інших наук. У формуванні вимог та підходів до створення методів психоло- гічної науки значну роль відіграли такі дослідники, як П. П. Блонсь- кий, Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв, Б. М. Теплов, Г. С. Костюк, К. К. Платонов, Б. Ф. Ломов, П. Фресс, Ж. П’яже, Р. Готт- сданкср, О. М. Ткаченко, Л. Ф. Бурлачук та багато інших. Методи пси- хології доцільно розділити на дві групи: пізнавальні (дослідницькі) ме- тоди; методи активного впливу на особистість. Розглянемо першу групу методів. Процес психологічно дослідження складається з ряду етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних та формулювання висновків.

Організаційні методи включають: порівняльний метод, який реа- лізується зіставленням груп піддослідних, що відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, який виявляється у ба- гаторазових обстеженнях тих самих осіб протягом тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об’єкт вивчається різними за- собами й представниками різних наук, що дає змогу з різних боків характеризувати особистість.

До групи емпіричних методів входять: спостереження й самоспос- тереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, опитувальники, соціометрія, референтометрія, інтерв’ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.


 

Методи обробки даних — це кількісні та якісні методи. До кіль- кісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин та міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо.

У науковій психології використовується також метод самоспосте- реження, який виступає як засіб вивчення, аналізу та синтезу власних учинків і дій, порівняння своїх думок із думками інших людей.

Головним методом психологічного пізнання вважається експери- мент. Дослідник активно втручається у діяльність та поведінку піддо- слідного для створення необхідних умов, за яких виявляються ті чи інші психологічні факти, явища, якості.

Залежно від рівня втручання дослідника у перебіг психічних явищ експеримент може бути констатуючим, коли вивчаються наявні психіч- ні особливості без зовнішнього втручання, та формуючим, коли психічні властивості особистості вивчаються в процесі «штучного» цілеспрямова- ного розвитку з використанням засобів навчання й виховання людини.

За схемою констатуючого експерименту можна також вивчати природу психічних властивостей у процесі їх розвитку, для чого за- стосовуються так звані поперечні та поздовжні зрізи. При поперечному зрізі одночасно порівнюються психічні властивості кількох груп під- дослідних, які відрізняються за віком, для того, щоб розкрити динаміку вікового розвитку досліджуваної психічної властивості.

При поздовжньому зрізі простежуються зміни у психічних влас- тивостях певних людей протягом тривалого часу (місяці й роки). Це до- помагає вивчати розвиток особистості в її цілісності.

За наявністю оснащення психологічний експеримент може бути лабораторним і природним. При лабораторному експерименті вико- ристовується спеціальна апаратура. Природному експерименту властиві звичайні умови, коли піддослідний не здогадується про власну участь у дослідах, а експериментальні умови обмежуються замаскованим вклю- ченням дій дослідника або його асистента у спільну з піддослідним по- ведінку (скажімо, у гру дітей у дитсадку).

Значного поширення набули тести, які використовуються для визначення властивостей особистості, вимірювання рівня  розвитку


 

порівняно зі стандартом. За допомогою тестів — а їх уже налічуєть- ся кілька тисяч — психологи мають змогу перевіряти здібності, навич- ки, уміння риси характеру й інші якості особистості з метою відбору, контролю, прогнозу, навчання тощо.

Застосування анкет (опитувальників) допомагає збирати фактич- ний матеріал, що стосується характеру, змісту та спрямованості думок, оцінок, настроїв людей. Недоліком цього методу є певний суб’єктивізм, неможливість контролювати щирість респондентів (тих, хто відповідає на запитання анкет).

Інтерв’ю та бесіда як методи здобуття інформації про особис- тість, її погляди, самооцінку, ціннісні установки, психічні властивості спираються на попередньо розроблену програму, гнучку стратегію фор- мування запитань залежно від очікуваних та отриманих відповідей.

Для біографічного методу характерні використання матеріалів, що стосуються особливостей життя людини, її розвитку, як особистості, аналіз важливих подій у її дитинстві, внаслідок чого реконструюють риси особистості. Трудовий метод передбачає включення дослідника у конкретну діяльність (професійну, громадську тощо).

Методи активного впливу на особистість

Психологічна консультація проводиться з метою надання людині психологічної допомоги.

Психологічна терапія та реабілітація — це система спеціальних психологічних методів оздоровчого впливу на людину для нормалізації її психічного стану — під час перебування у важкому стресі, при пси- хогеніях (непатологічних станах психіки).

Отже, сучасна наукова психологія має у своєму розпорядженні широкий арсенал методів активного дослідження, пізнання та впливу на психіку людини, щоб допомогти їй у складних умовах нинішнього напруженого, динамічного життя.

Емпіричні методи сучасної психології

Спостереження. Одним із  основних емпіричних методів пси-

хологічного дослідження є спостереження, яке полягає в умисному,


 

систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх специфічних проявів у конкретних умовах та з’ясуванні смислу цих явищ, який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у процесі дослідження явищ, що під- лягають безпосередньому сприйманню, і як метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як засобу пізнання в буден- ному житті. Психологічне спостереження — це метод наукового піз- нання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів індивідуального світу

«Я» людини (предмета психології) у безпосередній сенсорно-перцеп-

тивній взаємодії з ним.

Спостереження включає елементи теоретичного мислення (за- дум, система методичних прийомів, осмислення та контроль резуль- татів) та набір кількісних і  якісних методів аналізу (узагальнення, факторизація даних та ін.). Методика спостереження як детально опи- сана послідовність реалізації методу включає: вибір ситуації та об’єкта спостереження, узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається, одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-, відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризо- ваній формах); опис вимог до організації роботи спостерігача; опис спо- собу обробки та представлення отриманих даних.

Розрізняють неструктуралізоване спостереження, що  виявляє недостатньо формалізований процес реалізації методу, і структуралі- зоване спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стан- дартизації, для фіксації результатів використовуються спеціальні до- кументи, бланки, досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.

Лабораторний і природний експеримент. У психології експери- мент — один із основних, поряд зі спостереженням, методів наукового пізнання загалом, психологічного дослідження — зокрема. Експери- мент відрізняється від спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який здійснює планомірні маніпуляції однією


 

або декількома змінними (факторами) та реєструє зміни, що відбува-

ються з досліджуваним явищем.

Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослід- ницьку цінність, такі: 1) в експерименті дослідник сам викликає до- сліджуване ним явище замість того, щоб чекати (як при об’єктивному спостереженні), поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище спостерігати; 2) експериментатор може змінювати умови, за яких явище виявляє свої характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково даному контексті ситуації; 3) варіативні маніпуляції екс- периментатора умовами дослідження дають можливість виявляти за- кономірності протікання тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуацій; 4) у ході експерименту можливе встановлення кіль- кісних закономірностей між різнорівневими явищами, взаємодія яких моделюється в конкретній процедурі дослідження.

Експеримент у психології може бути лабораторним або природним. Лабораторний експеримент відбувається в  штучних (лабораторних) для досліджуваного явища умовах, коли експериментатор спеціально організовує ситуацію для з’ясування явища або окремих його характе- ристик, ініціює очікуваний процес і моделює штучно всі необхідні для цього умови. Лабораторний експеримент дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу, тривалість і послідовність подраз- ників або їх комбінації) та реакції-відповіді (дії та висловлювання) лю- дини на ці подразники. Так, наприклад, у процесі вивчення відчуття та сприйняття точно враховуються сила й послідовність різноманітних по- дразників, а також відповідні реакції на них різних органів чуття. Під час дослідження пам’яті точно враховується кількість та якість ма- теріалу, що запам’ятовується, різні способи запам’ятовування (цілком, частинами, уголос, «про себе», кількість повторювань та ін.), а потім шляхом зіставлення всіх даних установлюються умови ефективнішого запам’ятовування того чи іншого типу матеріалу й інші закономірності.

Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну форму між  спостереженням та  експериментом, є  метод природного експерименту, запропонований О. Ф. Лазурським. Він про- водиться не в лабораторії, а в звичайних життєвих умовах; при цьому


 

експериментальному впливу піддаються умови, в яких протікає ді- яльність, що вивчається, сама ж діяльність піддослідного спостеріга- ється в її природному виявленні. Проте вибір природної ситуації екс- перименту не є спонтанним, випадковим. Дослідження відбувається згідно з підібраними умовами, що відповідають цілям дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх порядку та по- слідовності без втручань експериментатора. Природний експеримент поєднує в собі позитивні якості спостереження і лабораторного екс- перименту, однак порівняно з останнім є менш точним і в багатьох ви- падках має доповнюватися ним.

Бесіда, інтерв’ю, анкетування. Бесіда в психології — емпіричний метод одержання інформації на основі вербальної (словесної) комуні- кації. Цей метод досить широко використовується в різних сферах пси- хології: соціальній, медичній, дитячій та ін. В окремих випадках бесіда виступає основним засобом отримання фактичних даних, застосовуєть- ся також як спосіб введення піддослідного в ситуацію психологічного експериментування: від чіткої інструкції до вільного спілкування в пси- хотерапевтичній ситуації.

Інтерв’ю в психології виступає способом отримання соціально- психологічної інформації за допомогою усного опитування. В історії інтерв’ю як психологічного методу можна виділити три основні етапи розвитку: 1) спочатку інтерв’ю використовувалося у сфері психотерапії та психотехніки, у свою чергу це сприяло виникненню психологічних консультацій; 2) використання інтерв’ю в соціологічних та соціаль- но-психологічних дослідженнях, де вперше виникли питання про ва- лідність способів організації та проведення інтерв’ю та достовірність отриманої інформації; 3)  сучасний етап психологічних досліджень характеризується координацією практичних, теоретичних та методоло- гічних проблем інтерв’ю з метою використання його як особливого ме- тоду отримання інформації на основі вербальної комунікації.

Анкетування — метод соціально-психологічного дослідження за допомогою анкет. У соціальних науках (демографії, соціології, пси- хології) анкетне опитування проводиться з метою з’ясувати дані біо- графічного характеру, погляди, ціннісні орієнтації, соціальні установки


 

та особистісні риси опитуваних. Залежно від характеру необхідної ін- формації та способів її отримання використовуються різні типи анкет- ного опитування: суцільне (охоплюються великі групи населення) та ви- біркове (охоплюється конкретна група учасників); усне (за типом ін- терв’ю) та письмове (робота з бланковими анкетами); індивідуальне та групове; а також — очне (за умовою безпосередньої взаємодії) та за- очне (поштою, телефоном тощо). Для проведення будь-якого типу ан- кетування необхідне попереднє вирішення двох методичних проблем: по-перше, визначення об’єму та забезпечення однорідності вибірки, по-друге, забезпечення репрезентативності вибірки. Ці параметри до- слідження зумовлюють його завершеність та достатність.

Тестування — метод психологічної діагностики, провідним орга- нізаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Метод використову- ється для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери застосування тестового ме- тоду: а) освіта; б) професійна підготовка та відбір; в) психологічне кон- сультування та психотерапія. Тестовий метод дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхід- них навичок, знань, особистісних характеристик тощо.

Вимоги до використання методів

Найголовнішими вимогами до методів є об’єктивність, генетич- ний підхід, системність, особистісний підхід, індивідуалізація, єдність теорії та практики.

Вимога об’єктивності полягає у вивченні об’єктивних умов виник- нення та функціонування, об’єктивних проявів психічних явищ. Пси- хічні функції неможливо безпосередньо приймати внутрішнім зором. Наукове вивчення психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу і синтезу об’єктивних проявів психіки у процесах та продуктах діяльності й поведінки людини. Не варто перебільшувати роль безпосе- реднього самоспостереження, інтроспекції у пізнанні власної психіки.

Самоспостереженню властива певна суб’єктивність, небезсторон-

ність, а отже й невірогідність. Адже психіка формувалась у філогенезі


 

як функція сигнального відображення, орієнтації живих істот переваж- но в зовнішньому світі і значно менше — як засіб відображення вну- трішнього світу. Самоспостереження як метод самопізнання може бути корисним, якщо спирається на самозвіт людини про те, що насправді, коїться з нею, що вона переживає, чого бажає тощо.

Цінність самоспостереження зростає, якщо його дані поєднують- ся з результатами об’єктивного дослідження власної психіки засобами планомірного спостереження, експерименту, тестування тощо.

Генетичний підхід полягає у вивченні психічних явищ динаміці, при переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший.

Вимога системності передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має свої специфічні закономірності. Ця система може включатись у макросистему і складатись із мікросистем, законам яких має відповідати. Метод психології полягає в урахуванні багато- вимірності, ієрархічності психічних явищ. Психолог у дослідженні та в практичній роботі стикається з пірамідою психічних властивостей різ- ного ґатунку. Б. Ф. Ломов вирізняє три основні підсистеми — когнітив- ну (в якій реалізується функція пізнання), регулятивну (що забезпечує регуляцію діяльності та поведінки) й комунікативну (яка формується і реалізується в процесі спілкування).

Багаторівневий характер має і детермінація психічних явищ. Од- нією з форм реалізації системного підходу в психологічному дослі- дженні є особистісний підхід, що передбачає вивчення конкретної осо- бистості в конкретній соціальній ситуації. Кожне психічне явище має розглядатися в контексті цілісної системи психічних властивостей ін- дивіда — його потреб, знань, цілей, продуктивного боку діяльності та поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, особливостей сфери спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології — відповідно до конкретного ві- кового етапу розвитку.

Вимога індивідуалізації полягає у розкритті своєрідності кожної особистості, притаманного їй індивідуального стилю діяльності та по- ведінки, у визначенні психологічних проблем конкретної особистості та засобів їх розв’язання.


 

Вимога єдності теорії та практики передбачає здійснення ко- рекції, реабілітації, вдосконалення розвитку особистості на основі роз- критих закономірностей психіки.

Психологія сформувала систему наукових уявлень, які розкрива-

ють природу психіки, слугують поліпшенню життя людей.

Отже, психологія як наука за допомогою спеціальних методів роз-

глядає і вивчає об’єктивні, реально існуючі психічні явища і факти.