3.2.  Спрямованість — джерело активності особистості

Спрямованість особистості

Спрямованість — одна з найістотніших сторін особистості, що ха- рактеризують її мотиваційну сферу, її ініціативну поведінку, яка виходить за межі пасивних реакцій на зовнішні подразники. Під спрямованістю ро- зуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стій- кості особистості. Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви по- ведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості.

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією роз- різняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особистісна спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням під- тримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання за- вдання може бути мінімальним.


 

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу пра- ці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Лю- дина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці — своєї та інших людей, намагається обґрунтовано довести свою точку зору, яку вважає корис- ною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особистісна спрямованість, характери- зується перевагою мотивів досягнення особистісного добробуту, праг- ненням підтвердити особистісну першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов’язків.

Статус особистості

Статус особистості являє собою своєрідний центр зосередження її прав і обов’язків, схему становища особистості в суспільстві. Статус ха- рактеризується стійкістю, тривалістю. Він може бути цілісним або част- ковим. Частковий статус пов’язується з родом занять, розміром доходів, рівнем освіти, етнічною належністю, статевими ознаками тощо. Узагаль- нення часткових статусів дає змогу визначити загальний профіль статусу.

Статус особистості задається наявною системою суспільних відно- син і об’єктивно визначається місцем особистості в соціальній структу- рі. Цей зв’язок уперше постає в момент народження дитини і відповідає статусу батьків, їхньому економічному, правовому, політичному, куль- турному становищу в суспільстві. З початком самостійної суспільно- трудової діяльності створюється власний статус людини. Він зберігає зв’язки зі статусом родини, містить у собі його ознаки, хоча може й від- далятися від нього.

Статус особистості є об’єктивною характеристикою, але він може усвідомлюватися людиною адекватно чи неадекватно, активно чи пасив- но, цілковито, частково або зовсім це усвідомлюватись. Науковий аналіз статусу особистості охоплює вивчення її реального економічного стану (майнова характеристика, загальний заробіток, забезпеченість житлом, реальний бюджет у співвідношенні зі структурою споживання тощо),


 

політико-правового стану як певного балансу прав і обов’язків грома- дянина (права й обов’язки особистості становлять ядро статусу, що ви- вчається юридичними науками).

Поняття статусу має бути доповнене поняттям позиції особистості, що характеризує суб’єктивний — активний, діяльнісний — бік станови- ща особистості у структурі суспільства, У складних за своєю природою суспільних стосунках кожна особистість може займати кілька позицій, що відрізняються одна від одної за своїм значенням, визначеністю та ін- шими ознаками. Наприклад, людина може займати професійну позицію, сімейну, суспільно-політичну, культурну, національну тощо.

Знання статусу і позиції особистості необхідне для визначення її соціальних ролей. Роль узагалі розглядається як динамічний аспект ста- тусу, як реалізація зв’язків, заданих позиціями особистості в суспіль- стві. За визначенням І. С. Кона, роль особистості — це соціальна функ- ція, нормативне схвалений спосіб поведінки, яка очікується від кож- ного, хто займає дану позицію. Ці очікування, що визначають загальні контури соціальної ролі, не залежать від свідомості й поведінки кон- кретного індивіда. Вони даються йому як те, що є зовнішнім, більш або менш обов’язковим, їхнім суб’єктом є не індивід, а суспільство або якась конкретна соціальна група.

Загальною для соціологів і психологів характеристикою ролей осо- бистості як соціальних функцій є ціннісна орієнтація груп і особистості, спільність цілей діяльності, життєва спрямованість або мотивація по- ведінки людей. Цінності можна умовно розподілити на матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Важливою соціально-психологічною характеристикою особис- тості є її ранг. Ранг особистості, її масштаб і значення для суспільства визначаються багатьма факторами, серед яких найважливішим вва- жається продуктивність основних видів діяльності особистості, зокре- ма творчої діяльності. Завдяки цьому забезпечується створення осо- бистістю суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей, ви- значається її внесок у скарбницю суспільних благ. Рангу особистості відповідають її престиж, репутація, авторитет, популярність у групі, колективі, суспільстві.


 

Цей аспект соціальне-психологічної  характеристики  особистості виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У класич- ній психології на це вперше вказав В. Джеме, коли зазначав, що осо- бистість людини не обмежується власним тілом, а охоплює «свої» речі, продукти власної праці, а також, поширюється на людей, з якими даний індивід пов’язаний родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт відчувається індивідом у момент розриву зв’язків через смерть, хворобу, переїзд близької людини тощо. У сучасній пси- хології цей феномен вивчається як явище персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути представленою, продовженою в ін- шій людині своїми думками, почуттями, світоглядом тощо.

Завдяки цьому утворюється єдність людей не лише за генетичними ознаками, за якими усі ми належимо до єдиного роду Homo sapiens, маємо в далекій глибині тисячоліть безперервну низку спільних предків, а в пер- спективі — спільну долю єдиної людської популяції. Завдяки персоналіза- ції люди пов’язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї особистості до іншої передаються духовні, культурні цінності. Отже, ви- рішується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду.

Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний, комунікаційний, перцептивний, інтеракційний та емоційний компонен- ти. Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних механізмів, використовує безліч засобів — від усної та писемної мови до математичних, фізичних, хімічних символів і формул, технічної гра- фіки, художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін.