СОЦІАЛЬНІ ТА ПРАВОВІ УМОВИ РОЗВИТКУ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ Тема 1. МІСЦЕ ПСИХОЛОГІЇ В СИСТЕМІ ЛЮДИНОЗНАВСТВА

Комплексне вивчення людини — теоретична основа практичного вирішення проблем розвит­ку людини.

Основні етапи та особливості розвитку наук про людину.

Структура людинознавства.

Сучасні погляди на предмет психології.

Підготовка практичних психологів.

 

1

Людина становить надзвичайно складний об'єкт вивчення. Не випадково у Давній Греції стверджували: «Пізнай самого себе — і ти пізнаєш весь світ». Сучасні наукові знання ще більше пере­конують у правдивості цього твердження. Людина виступає носі­єм найрізноманітніших форм відображення, у ній виявляються закони всіх відомих сьогодні наук. П. Тейяр де Шарден зауважив, що «людина як «предмет пізнання — це ключ до всієї науки про природу» [54, 275].

Науковим вивченням чимдалі повніше охоплюються різнома­нітні відношення і зв'язки людини зі світом: з абіотичними і біо­тичними факторами природи, з суспільством у його історичному розвитку, з технікою, культурою, планетою і космосом.

В. Франкл визначав людину як єдність всупереч різноманітно­сті і стверджував, що очевидною є антропологічна єдність, не­зважаючи на онтологічні відмінності та відмінності між різними формами буття [55]. Суттєвою ознакою людства є поєднання в ньому антропологічної єдності і онтологічних відмінностей, спі­льного способу і різних форм людського буття.

Окреслюючи розуміння людини, В.Франкл звертається до ви­користання геометричних аналогій. Так, один і той самий пред­мет, спроектований у різні площини, утворює різні проекції. На­

 

 


приклад, якщо циліндр по-різному спроектувати на площини (див. мал. 1), то в одному випадку ми отримаємо прямокутник, а в іншому — коло. Водночас, різні предмети, спроектовані в одну й ту ж площину, можуть утворити однакову фігуру. Наприклад, при проекції кулі, циліндра і конуса однією з проекцій для всіх тіл буде круг (див. мал. 2) [55, 48—52].

Так само, зазначає В. Франкл, людина, спроектована в площи­ни біології і психології, відображається, у них так, що ці проекції виявляються різними. Проекція людських якостей в біологічну площину охоплює соматичні явища, тоді як у психологічній площині це явища психологічні. Але такі різні портрети людини не викликають сумніву у єдності людської істоти. Водночас слід пам'ятати, що марно намагатися створити цілісну картину люд­ського способу буття, об'єднуючу багатоманітність різних форм буття, орієнтуючись виключно на окремі площини, на які ми проектуємо людину. Так само і кожен науковець, вивчаючи лю­

 

 


дину, повинен відмежовувати певну реальність як предмет своєї науки з усього різноманіття дійсностей, маючи при цьому на ува­зі багатоманітність підходів до вивчення людини. Тоді проекція в площину конкретної науки буде виправдана і необхідна, а також дозволить уникнути однобічності своїх досліджень.

Крім того, вивчаючи психологію різних особистостей, ми по­винні пам'ятати, що їхні проекції можуть у якийсь момент бути однаковими, але лише доти, поки не зміниться кут зору у підході до дослідження.

У системі тих чи інших зв'язків людина вивчається то як про­дукт біологічної еволюції і природний індивід з притаманною їй програмою розвитку і певним діапазоном можливостей, то як суб'єкт і об'єкт історичного процесу — особистість.

Розвиток сучасної науки, включаючи такі її розділи, як точні та технічні дисципліни, зумовлений значною мірою саме проблемами людини, які поступово посіли центральне місце у всій науці.

Психологія, як наука про психічну діяльність людини, знахо­диться між трьома головними системами наук: природничих, ма­тематичних та філософських.

Це наочно представлено у класифікації наук, яка запропоно­вана Б. М. Кєдровим [3]:

 

 


Останнім часом активізуються процеси диференціації наук, які вивчають людину, їх спеціалізація та подрібнення на ряд часткових теорій. А з іншого боку, спостерігається тенденція до об'єднання рі­зних наук, аспектів та методів дослідження людини в різноманітні комплексні системи. Виникають нові пограничні дисципліни, спри­яючи об'єднанню раніше розрізнених знань про людину.

Вивчення будь-яких складних явищ, зокрема людини, потре­бує різнобічного розгляду, оскільки саме це дозволяє виявити внутрішню організацію системи. Зважаючи на це, у людинознав­стві набуває особливої важливості системний підхід до вивчення людини.

Є підстави вважати, що системний підхід у вивченні людини як складної цілісної системи, що характеризується наявністю різ-норівневих ознак, у вітчизняній психології був послідовно реалі­зований В. М. Бехтерєвим. Він вважав, що соматичні, фізіологіч­ні і психічні явища є різними сторонами однієї складної системи, якою є людина. Через розкриття взаємозв'язків між різними її сторонами, координації та субординації її властивостей стає мо­жливим розкриття зовнішньої і внутрішньої детермінації психіч­ного, яке має ієрархічну організацію.

Цілісне вивчення людини є можливим, на думку В. М. Бех-терєва, на основі використання порівняльного методу досліджен­ня при аналізі об'єктивно отриманих даних в умовах лаборатор­ного експерименту і шляхом спостереження над хворими в не­врологічній і психіатричній клініках, при вивченні поведінки людини і тварини, при дослідженні гістологічних зрізів мозку і патологоанатомічних препаратів мозку хворих після їх смерті.

Використання порівняльного методу дозволило глибоко вивчити закономірності психіки людини і перетворити цим психологію з описової науки на пояснювальну.

Зростаюча різноманітність аспектів вивчення людини пов'я­зана з прогресом наукового пізнання і потребами його залучення до вирішення практичних задач. Важко назвати галузь суспільної практики (промисловість, сільське господарство, система освіти та охорони здоров'я, транспорт, будівництво тощо), яка не вима­гала б врахування людського фактору. Під людським фактором розуміють сукупність властивостей людини — спеціальних, пси­хологічних, біологічних, які виявляються в її діяльності і тим са­мим впливають на суспільні процеси.

Актуалізація та необхідність розв'язання проблеми людського фактору зумовлені потребами розвитку суспільства, зокрема та­кими як оптимізація та управління матеріальним виробництвом, вдосконалення духовної суспільної практики.

У різних галузях суспільної практики гостро відчувається по­треба в єдиному фундаментальному вченні про людину.

 

2

Впродовж XX століття науки про людину розвивалися нерів­номірно. Природничі та суспільні науки інтенсивно розвивалися з кінця XIX ст. — та до початку 20-х років XX ст. За цей період у Росії створено 8 лабораторій, які займалися проблемами люди­ни, відкривається перший інститут психології. В. М. Бехтерев, розуміючи необхідність комплексних досліджень людини, орга­нізовує Інститут мозку.

У середині 30-х років спостерігається уповільнення темпів розвитку наук про людину, ліквідовані як наукові напрямки пе­дологія, психотехніка. Розвиток психологічних наук активізуєть­ся лише наприкінці 50-х — на початку 60-х років.

У другій половині XX ст. суттєво змінюється взаємозв'язок між різними науками, які вивчають людину як організм і особис­тість, як явище природи і історії, як предмет виховання і навчан­ня тощо.

Безпосередньо дотичними стають природознавство і суспільні науки, медицина та педагогіка, економічні та технічні науки. До вивчення людини наближаються і фізико-математичні науки.

На межі біохімії, ендокринології, фізіології ВНД та психології виникає психофармакологія; на межі кібернетики, біології, фізіо­логії та психології — біоніка з її основними розділами: моделю­ванням мозкових структур, аналізаторів зовнішнього середовища.

Встановленню взаємопереходів між різними науками, які тра­диційно вважалися несуміжними, сприяють суттєві зрушення в загальній структурі науки.

Антропологізуються технічні науки. По-перше, це пов'язано з технікою зв'язку і передбачає розробку технічного відтворення процесів людської комунікації (передача та прийом інформації, комунікаційні системи тощо);

По-друге, суттєво змінюються функції людини в сфері матері­ального виробництва, зокрема, зростає значення функції регулю­вання та контролю за автоматичними системами. І хоча спостері­гається автоматизація не лише фізичної, але й розумової праці, однак людина залишається вирішальною ланкою в діяльності та функціонуванні будь-якої системи.

По-третє, при розробці техніки враховуються можливості лю­дини управляти нею.

Таким чином, спостерігається взаємопроникнення технічних та антропологічних наук.

Антропологічні науки вивчають людину як біологічний вид, акумулюють знання про біологію людини. У XX ст. суттєво змі­нилося їх становище у загальній системі біологічного знання. Перш за все, це пов'язано з розвитком теоретичної медицини, яка синтезувала в собі найважливіші досягнення всіх біологічних на­ук стосовно норм та патології людського організму. Тому теоре­тична медицина та інші біологічні науки чимдалі більше вплива­ють на наукове пізнання людини загалом.

Людину як суспільну істоту, а також людство у розумінні, то­тожному із суспільством, вивчають гуманітарні науки. В них та­кож відбуваються значні зміни. Виникають наукові дисципліни, які доповнюють уже існуючі суспільні науки. Серед них:

ергономіка — спеціальна наука про трудову діяльність лю­дини, що вивчає економічну організацію виробництва і соціальні функції роботи людини;

семіотика — наука про знакові системи. Для вивчення меха­нізмів культурного розвитку людини ця дисципліна має таке ж значення, як ергономіка для розуміння трудової діяльності;

•           аксіологія — наука про цінності життя і культури. Поглиблюється вивчення проблем людини на межі антропо­логічних та гуманітарних наук.

На базі психології, логіки і теорії пізнання, з одного боку, та нейрофізіології і біофізики — з іншого, складається евристика — загальна теорія мислительного пошуку і творчого мислення лю­дини.

У природничих науках накопичуються дані про класи біологі­чних властивостей людини, виявлення і становлення яких вібду-вається в соціальних умовах.

Вікова фізіологія і морфологія вивчають вікові особливості і основні фази онтогенетичного розвитку особистості.

Сексологія досліджує закономірності статевого диморфізму в філогенезі та онтогенезі; біологічні й соціальні механізми утво­рення статі, періодизацію статевого диморфізму, його вплив на загальносоматичний, нервово-психічний, особистісний розвиток людини.

Соматологія розробляє вчення про цілісність людського тіла, його структурно-динамічну організацію, типи тілобудови.

Комплексне вивчення біологічної та соціальної природи люди­ни передбачає синтез знань, які накопичені антропологічними та гуманітарними науками. І найважливішим завданням при цьому є виявлення взаємозв'язків між первинними природними власти­востями та соціально обумовленими якостями людини.

Таким чином, у центрі сучасної науки стоїть проблема люди­ни, що пов'язано з принципово новим взаємовідношенням між науками про природу і суспільство.

 

3

Сьогодні проблема людини досліджується кількома десятками дисциплін. Вони вивчають її матеріально-структурні (обумовлені будовою тіла, окремих органів), функціональні (обумовлені фун­кціями), системні (визначені приналежністю до певної системи) особливості.

Одним з перших проблему комплексного вивчення людини поставив у 60-70-х роках XX ст. радянський психолог Борис Ге­расимович Ананьєв (м. Ленінград), який фактично продовжив ідеї В.М. Бєхтерєва. У його працях узагальнюється досвід дослі­джень людини, здійснених у різноманітних дисциплінах; окрес­люється коло питань, вивчення яких має особливу актуальність. Говорячи про людинознавство, Б.Г.Ананьєв стверджував необ­хідність комплексного підходу до індивідуальності. Сама страте­гія комплексних досліджень є наслідком постановки і теоретич­ного осмислення проблеми людини-індивідуальності. З комплекс­ним вивченням індивідуальності — суб'єкта психіки — вчений пов'язував вирішення питання про детермінацію психічного та структуру суб'єкта психічного відображення. Остання є продук­том відображення об'єктивної дійсності і взаємодії людини зі світом, обставинами її життя в середовищі — соціальному, біо­тичному, абіотичному.

Б.Г.Ананьєв пропонує таку структуру людинознавства [4]:

Науки про:

вид Homo sapiens (людину розумну);

людство;

людину як індивіда;

людину як суб'єкт діяльності;

людину як індивідуальність;

Науки про людину як вид представляють:

антропологія, з трьома розділами: а) морфологія (досліджує соматичну організацію, найбільш тісно пов'язана із анатомією, фізі­ологією, фізикою, хімією); б) антропогенез (вивчає зміну природи людини у поколіннях і пов'язаний найбільше з археологією, палео­нтологією, палеосоціологією); в) расознавство (вивчає расогенез).

медицина, що займається питаннями здоров'я, гігієни, профілактики, лікування.

медико-біологічні науки: фізіологія, біохімія, біофізика, психофізіологія, нейропсихологія, загальна психологія людини.

Науки про людство прийнято називати суспільними, або гу­манітарними. Вони вивчають соціогенез.

Б. М. Кєдров поділяє ці науки на дві частини:

ті, що вивчають розвиток всього суспільства (історія, архе­ологія, етнографія);

ті, що вивчають окремі сторони суспільства (економіка, по­літичні, юридичні науки).

Окремо вивчаються зв'язки у системах «природа — людина», «людство — природа». Особливу увагу до цих проблем привер­тав В. І. Вернадський, намагаючись розглядати «біосферу як пла­нетне явище космічного характеру» [11, 324]. До вказаного на­прямку належать екологія людини, гігієна, біокліматологія, біо-метеорологія, вивчення взаємовпливів космосу і людини.

У науках про людину як вид та про людство формуються фу­ндаментальні основи людинознавства, але їх далеко недостатньо для пізнання людини. Безпосереднє вивчення людини концентру­ється навколо системи її якостей на рівнях індивіда, суб'єкта дія­льності, індивідуальності, особистості.

Науки про людину як індивіда вивчають такі властивості, як генотип, конституція, темперамент, стать, задатки, що становить природну основу особистості. Окремий предмет досліджень ста­новлять взаємозв'язки темпераменту і тілесної організації люди­ни, а також онтогенез. Вказані проблеми вивчаються у соматоло­гії, фізіології, генетиці, диференційній та віковій психології. До проблематики наук про людину як особистість належать:

статус особистості, визначений її координатами у суспільстві;

суспільні функції;

мотивація, залежно від цілей, цінностей, що складають вну­трішній світ;

світогляд і ставлення людини до оточуючого;

характер та нахили.

Ці питання вивчаються філософськими (етика, естетика), со­ціологічними, економічними, політичними, правовими, психоло­гічними науками. Серед останніх провідну роль відіграють соціа­льна, диференційна, педагогічна психологія, психолінгвістика, психологія особистості. Соціальна обумовленість особистості є причиною того, що у її вивченні головну роль відіграють суспі­льні науки, які абстрагуються від її природних основ. І хоча ви­вчення особистості має вирішальне значення в дослідженні сус­пільної сутності людини, водночас воно є лише частиною людинознавства.

Зокрема, зрозуміти людину як діяча або як суб'єкта праці, учіння, інших видів діяльності не можна вивчаючи лише особис­тість. Так, здатність до пізнання залежить не тільки від суспіль­них зв'язків людини, але й від її індивідуальних особливостей, фізіологічних можливостей органів чуттів. Тому необхідне спеці­альне вивчення людини як суб'єкта діяльності. Воно ведеться у теоріях пізнання та творчості, аксіології, фізіології, кібернетиці, психології пізнання, праці, творчості; у загальній, генетичній, пе­дагогічній психології.

Поділ людинознавства на багаточисельні науки необхідний для глибокого і ґрунтовного вивчення людини. Разом з тим ви­рішення практичних задач вимагає об'єднання знань про людину у цілісну систему.

У прикладних людинознавчих дисциплінах виникає особли­вий, порівняно з теоретичними, підхід. Прикладне людинознавс­тво орієнтоване на роботу з конкретною людиною з усім компле­ксом її різнорівневих якостей. Вирішуються задачі діагностики станів, властивостей і можливостей конкретної людини, практи­чної роботи з окремою людиною з метою її виховання, навчання, профілактики або лікування. Ця особливість проявляється у різ­них людинознавчих дисциплінах прикладного характеру, де пи­тання збалансованості загального та індивідуального (неповтор­ного) набуває особливої значущості.

Так, дії педагога, спрямовані на учня взагалі, не дають очікува­ного ефекту стосовно окремого школяра. Водночас учитель не може діяти, враховуючи особливості лише одного конкретного учня. Лі­кар може зробити серйозні помилки, якщо в діагнозі врахує лише дані медичної діагностичної техніки, ігноруючи особистість хворо­го. Не випадково відомий російський лікар XIX ст. С. П. Боткін під­креслював, що необхідно лікувати не хворобу, а людину.

Як зазначав Б. Г. Ананьєв, для суспільства в цілому педагогіч­ний ефект, як і медичний, проходить «меридіанами індивідуаль­ності». Адресованість впливів дисциплін прикладного людино­знавства саме індивідуальності є запорукою їх результативності. «Людину як індивідуальність можна зрозуміти лише в єдності та взаємозв'язку її властивостей як особистості і суб'єкта діяльнос­ті, в структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда [5, 178].

Орієнтованість практичної психології на індивідуальність ро­бить її важливою галуззю синтетичного людинознавства. Тому медичні, психологічні і педагогічні науки не вдається віднести ні до теоретичних, ні до прикладних. Щодо біології і суспільних наук вони є практичними. Водночас психологічні і педагогічні науки узагальнюють практику лікування, навчання і виховання, а тому є теоретичними. Медичні, психологічні і педагогічні науки також взаємопов'язані, що виявляється у медичній та педагогіч­ній психології.

Не лише наука, але й практика потребують єдиної теорії лю­динознавства, що передбачає інтеграцію та зближення всіх засо­бів пізнання людини і керівництва її розвитком.

 

4

Складність системи людинознавства викликає потребу у ви­значенні тих властивостей людини, які має вивчати психологія. Інакше кажучи, це проблема предмету науки, яка у психології відзначається особливою гостротою.

Внаслідок пошуку наприкінці XIX — початку XX ст. психо­логами різних країн світу відповідей на питання про предмет психології виникли такі напрями психології, як психологія сві­домості, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, рефлек­сологія тощо. У XX столітті набуло актуальності виділення пси­хологічної проблематики у вивченні, з одного боку поведінки, ді­яльності, а з іншого — вищої нервової діяльності (ВНД). Змішу­вання психологічного аспекту вивчення людини із фізіологічним та поведінковим — основна загроза втрати психологією свого власного предмету, а в результаті і статусу самостійної науки.

Важливо чітко розмежовувати фізіологічний і психологічний аспекти вивчення людини.

Загальноприйнятим для вітчизняної психології в цьому пи­танні є підхід, розроблений С. Л. Рубінштейном [49]. Відповідно до останнього рефлекторна діяльність мозку — це одночасно дія­льність і нервова (фізіологічна), і психічна. Це одна і та ж діяль­ність, що розглядається у різних відношеннях.

По-перше, як нервова діяльність з її основними процесами та законами (збудження, гальмування; концентрація, іррадіація), по­друге, як психічна діяльність сприймання, спостереження, за­пам'ятовування тощо.

Для фізіології дійсність — це сукупність подразників, для психології — це об'єкти пізнання і дії.

Психіка — продукт нервової діяльності, який має власні зако­ни функціонування і розвитку, що не розглядаються у фізіології. Так і фізіологічні закони, підпорядковані законам хімії, є ефек­том дії хімічних закономірностей. І саме цей ефект стає предме­том фізіології.

Психіка — це ідеальний (нематеріальний) продукт живої істо­ти, яка існує реально, проявляючись у людини в її діяльності, по­ведінці та смислових пошуках.

Усі психічні явища причинно зумовлені (детерміновані), при­чому мають не лише матеріальну, але й ідеальну причини, вияв­лення яких складають окрему і непросту задачу. Психіка — це особлива форма віддзеркалення людиною світу, самої себе, себе в цьому світі.

Людина володіє своїм тілом, мозком. Тому психічні явища не можна відокремити від матерії, тіла. Психіка, як суб'єктивний образ об'єктивного зовнішнього впливу та внутрішніх пережи­вань, завжди належить людині і одночасно залежить від її досві­ду, знань, віку, індивідуальних особливостей психофізіологічного стану на даний момент.

Чітко окреслити предмет психології допомагає визначення С. Л. Рубінштейном змісту структури психологічної теорії, що включає наступні складові:

1) Центральний компонент — психічне, як діяльність або про­цес. Під психічним розуміють психічний процес або діяльність, що задовольняє певну потребу людини й спрямований на певну мету.

Не лише «психічна», розумова діяльність, але й практична, за допомогою якої люди змінюють природу і перебудовують суспі­льство. Психічний зміст практичної діяльності — мотивація і ре­гуляція, що забезпечують відповідність дій об'єктивним умовам.

Психічний образ у зв'язку з психічною діяльністю.

Шлях формування психічних властивостей людини через зв'язок їх з діяльністю [49, 14 ]

Отже, психологія — наука про факти, закономірності, меха­нізми психіки, як створюваного у мозку образу дійсності на осно­ві і за допомогою якого здійснюється контроль і регуляція діяль­ності, що має у людини особистісний характер.

 

5

Підготовка практичних психологів здійснюється навчальними закладами — університетами та інститутами, на базі яких пра­цюють відповідні факультети та кафедри

Науково-дослідні інститути та наукові лабораторії здійснюють експериментально-дослідницьку розробку проблем у галузі пси­хології. Набула поширення така форма підготовки практичних психологів як перекваліфікація на базі вищої освіти (як правило педагогічної), що дозволило працевлаштувати тисячі педагогів, що втратили попередню роботу.

При університетах працюють факультети перепідготовки та підвищення кваліфікації практичних психологів. Поширенню психологічних знань сприяють періодичні видання, перелік яких за останній період значно розширився.

У дорадянський час в Росії видавалися такі журнали:

Вопросы философии и психологии (1889—1918);

Вестник психологии, криминальной антропологии и гипно­тизма (1904—1918).

Журнали з психологічною тематикою радянського періоду — це: —Вопросы изучения и воспитания личности (1920—1932); —Педология (1928—1932); —Психология (1928—1932);

Вопросы психологии (виходить з 1955 по теперішній час);

Психологический журнал (виходить з 1980 по теперішній час); —Вестник МГУ. Психология (виходить з 1977 по теперішній час);

Высшее образование в России.

Обмін інформацією між практичними психологами здійсню­ється сьогодні через низку періодичних видань України:

«Рідна школа», «Дошкільне виховання», «Початкова школа», «Психологія» (спочатку науково-методичний, а тепер науковий збі­рник), «Психологія і педагогіка», «Практична психологія та соціа­льна робота», «Обдарована дитина», «Вища освіта в Україні».

З метою оптимізації обміну методичною, правовою та іншою інформацією створюється Єдина інформаційна система психоло­гічної служби (через Інтернет).

Проведення конференцій, семінарів, круглих столів, нарад не лише є ефективними формами обміну інформацією між практи­куючими психологами, але й забезпечує зв'язок психологічної практики з науковою психологією.

 

Запитання для самоконтролю

Чим обумовлена потреба у комплексному вивченні людини?

Дайте визначення поняття «людинознавство».

Як слід розуміти поняття «людський фактор»?

Назвіть наукові напрямки, які вивчають людину.

Перерахуйте особливості розвитку вчення про людину у 20 столітті.

Розкрийте структуру людинознавства?

Назвіть науки про людину як вид.

Перерахуйте науки про людину як особистість.

Назвіть науки про людину як суб'єкт діяльності.

Визначте місце психології у системі людинознавства.

Чим пояснюється потреба в єдиній теорії людинознав­ства?

У чому відмінності фізіологічного та психологічного ас­пектів вивчення людини?

У чому полягає проблема предмету психології?

Які періодичні видання з психологічною тематикою Укра­їни Вам відомі?