Додатки


СТАТТЯ 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релі­гії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, пра­вового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопіч­ною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму су­веренітеті.

СТАТТЯ 3

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недо­торканність.

СТАТТЯ 4

Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

СТАТТЯ 5

Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.

СТАТТЯ 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

СТАТТЯ 7

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

СТАТТЯ 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компе­тентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

СТАТТЯ 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або ви­гнання.

СТАТТЯ 10

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлен­ня обгрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

СТАТТЯ 11

Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в за­конному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту.

Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не ста­новили злочину за національними законами або за міжнародним пра­вом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

СТАТТЯ 12

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його жит­ла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких по­сягань.

СТАТТЯ 13

Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі міс­це проживання у межах кожної держави.

Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну.

СТАТТЯ 14

Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в ін­ших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане в разі переслідування, яке в дійсності грунтується на вчи­ненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і прин­ципам Організації Об'єднаних Націй.

СТАТТЯ 15

Кожна людина має право на громадянство.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство.

СТАТТЯ 16

1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружувати­ся і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються.

Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.

СТАТТЯ 17

Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

СТАТТЯ 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це пра­во включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком у навчанні, богослу­жінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

СТАТТЯ 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вияв­лення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

СТАТТЯ 20

Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій.

Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації.

СТАТТЯ 21

Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю краї­ною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.

Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля пови­нна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які пови­нні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом та­ємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

СТАТТЯ 22

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне за­безпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і куль­турній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної дер­жави.

СТАТТЯ 23

Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю

Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винаго­роду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Кожна людина має право створювати професійні спілки і входи­ти до професійних спілок для захисту своїх інтересів.

СТАТТЯ 24

Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи пра­во на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.

 

СТАТТЯ 25

Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслугову­вання, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідно­сті, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні ко­ристуватися однаковим соціальним захистом.

 

СТАТТЯ 26

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безпла­тною, принаймні початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодо­ступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма на­родами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльно­сті Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.

Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.

 

СТАТТЯ 27

1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватись мистецтвом, брати участь у науко­вому прогресі і користуватися його благами.

2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

СТАТТЯ 28

Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повніс­тю здійснені.

СТАТТЯ 29

Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазна­вати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та за­безпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загаль­ного добробуту в демократичному суспільстві.

Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно супере­чити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

СТАТТЯ 30

Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і сво­бод, викладених у цій Декларації.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла і прого­лосила Загальну декларацію прав людини.


ЄВРОПЕЙСЬКА СОЦІАЛЬНА ХАРТІЯ (переглянута Страсбург, 3 травня 1996 року (подано в скороченому вигляді частини 1, 2; частини 3,4, 5 — відсутні)

 

ПРЕАМБУЛА

Уряди, які підписали цю Хартію, будучи членами Ради Європи,

враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів та принци­пів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економі­чному та соціальному прогресу шляхом, зокрема, захисту та подальшо­го здійснення прав і основних свобод людини,

беручи до уваги, що в Європейській конвенції про захист прав і ос­новних свобод людини, яка була підписана у Римі 4 листопада 1950 ро­ку, та протоколах до неї, держави-члени Ради Європи погодилися за­безпечити своєму населенню громадянські та політичні права і свободи, визначені в цих документах,

враховуючи, що в Європейській соціальній хартії, яка була відкрита для підписання в Турині 18 жовтня 1961 року, і протоколах до неї дер-жави-члени Ради Європи погодилися забезпечити своєму населенню визначені в цих документах соціальні права з метою підвищення жит­тєвого рівня та соціального добробуту свого населення,

нагадуючи, що Конференція з прав людини на рівні міністрів, яка відбулася у Римі 5 листопада 1990 року, наголосила на необхідності, з одного боку, збереження невідчужуваного характеру всіх прав людини, як громадянських, політичних, економічних, соціальних, так і культур­них, а з іншого боку, надання Європейській хартії нового подиху,

сповнені рішучості, відповідно до рішення, ухваленого Конференці­єю на рівні міністрів, що відбулася в Турині 21 та 22 жовтня 1991 року, поновити та доробити Хартію за змістом з метою врахування, зокрема, докорінних соціальних перетворень, які відбулися після її прийняття,

визнаючи доцільність включення до переглянутої Хартії, яка має поступово замінити Європейську соціальну хартію, прав, гарантованих Хартією з внесеними в неї поправками, прав, гарантованих Додатковим протоколом 1988 року, і нових прав,

погодилися про таке:

 

ЧАСТИНА І

Сторони ставлять за мету своєї політики, яку вони запроваджувати­муть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародно­го характеру, досягнення умов, за яких ефективно здійснюватимуться такі права та принципи:

Кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає.

Всі працівники мають право на справедливі умови праці.

3.         Всі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці.
<...>

Діти та підлітки мають право на особливий захист від фізичних та моральних ризиків, на які вони наражаються.

Працюючі жінки у випадку материнства мають право на особли­вий захист.

Кожна людина має право на належні умови професійної орієнта­ції, які допомагають їй вибрати професію згідно із своїми особистими здібностями та інтересами.

Кожна людина має право на належні умови професійної підготовки.

Кожна людина має право користуватися будь-якими заходами, що дозволяють їй досягти найкращого стану здоров'я.

<.>

Кожна людина має право користуватися соціальними службами.

 

Інваліди мають право на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства.

Сім'я, як головний осередок суспільства, має право на відповід­ний соціальний, правовий та економічний захист, який забезпечує їй всебічний розвиток.

Діти та підлітки мають право на відповідний соціальний, право­вий та економічний захист.

<.>

Працівники мають право отримувати інформацію і консультації на підприємстві.

14.       Працівники мають право брати участь у визначенні та поліп-
шенні умов праці та виробничого середовища на підприємстві.

15.       Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
<.>

16.       Всі працівники мають право на гідне ставлення до них на роботі.
<.>

 

ЧАСТИНА II

Стаття 1. Право на працю. <.>

Стаття 2. Право на справедливі умови праці. <.>

Стаття 3. Право на безпечні та здорові умови праці. <.>

Стаття 4. Право на справедливу винагороду. <.>

Стаття 5. Право на створення організацій. <.>

Стаття 6. Право на укладання колективних договорів. <.>

Стаття 7. Право дітей та підлітків на захист. <.>

Стаття 8. Право працюючих жінок на охорону материнства. <.>

Стаття 9. Право на професійну орієнтацію. <.>

Стаття 10. Право на професійну підготовку. <.>

Стаття 11. Право на охорону здоров'я. <.>

Стаття 12. Право на соціальне забезпечення. <.>

Стаття 13. Право на соціальну та медичну допомогу. <.>

Стаття 14. Право на користування соціальними службами. <.>

Стаття 15. Право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства. <.>

Стаття 16. Право сім'ї на соціальний, правовий та економічний за­хист. <.>

Стаття 17. Право дітей та підлітків на соціальний, правовий та еко­номічний захист. <.>

Стаття 18. Право займатися прибутковою діяльністю на території інших Сторін. <.>

Стаття 19. Право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу. <.>

Стаття 20. Право на рівні можливості та рівне ставлення при вирі­шенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі.

<.>

Стаття 21. Право на інформацію та консультації <.>

Стаття 22. Право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничого середовища <.>

Стаття 23. Право осіб похилого віку на соціальний захист <.>

Стаття 24. Право на захист у випадках звільнення <...>

Стаття 25. Право працівників на їхній захист у випадку банкрутства їхнього роботодавця <.>

Стаття 26. Право на гідне ставлення на роботі <.>

Стаття 27. Право працівників із сімейними обов'язками на рівні мо­жливості та рівне ставлення до них <.>

Стаття 28. Право представників працівників на захист на підприємс­тві та умови, які мають створюватися для них <.>

Стаття 29. Право на інформацію та консультацію під час колектив­ного звільнення <.>

Стаття 30. Право на захист від убогості та соціального відчуження <.>

Стаття 31. Право на житло <.>

Частини 3,4,5 стосуються зобов'язань держав-учасниць, виконання зобов'язань, подання колективних скарг, приєднання до Хартії тощо.


КОНВЕНЦІЯ ПРО БОРОТЬБУ З ДИСКРИМІНАЦІЄЮ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ (Схвалено на XI сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО в Парижі 14.12.1960 р. Підписано 15.12.1960 р., Париж)

(подано в скороченому вигляді)

 

СТАТТЯ 1.

У цій конвенції термін «дискримінація» охоплює будь-які розме­жування, виключення, обмеження чи переваги за ознакою раси, кольо­ру шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, націо­нального або соціального походження, економічного становища чи народження, що має за мету або наслідок знищення чи порушення рів­ності відношення в галузі освіти, і зокрема:

а)         закриття для особи чи групи осіб доступу до освіти будь-якого
ступеня чи типу;

б)         обмеження освіти для будь-якої особи чи групи осіб нижчим рів-
нем освіти;

в)         створення чи збереження різних систем освіти чи учбових закла-
дів для будь-яких осіб чи групи осіб, крім випадків, передбачених по-
ложенням статті 2 цієї Конвенції; або

г)         становище, несумісне з людською гідністю, в яке ставиться яка-
небудь особа чи група осіб.

У цій Конвенції термін «освіта» стосується всіх типів і ступенів освіти і включає доступ до освіти, рівень і якість навчання, а також умови, в яких вона здійснюється.

СТАТТЯ 2.

Не розглядаються як дискримінація з погляду статті 1 цієї Конвенції такі положення, якщо вони допускаються в окремих державах:

Створення або збереження різних систем освіти чи учбових за­кладів для учнів різної статі у тих випадках, коли ці системи чи за­клади забезпечують рівний доступ до освіти, коли їх викладацький склад має однакову кваліфікацію, коли вони мають приміщення й обладнання рівної якості й дозволяють проходити навчання за одна­ковими програмами.

Створення і збереження різних систем освіти або учбових за­кладів за мотивами релігійного чи мовного характеру, які дають освіту, що відповідає вибору батьків або законних опікунів учнів, у тих випадках, коли включення у ці системи або вступ до цих закла­дів є добровільним і якщо освіта, яку вони дають, відповідає нор­мам, визначеним і затвердженим компетентними органами освіти, зокрема, щодо освіти одного й того ж ступеня.

с. Створення чи збереження приватних учбових закладів у тих випад­ках, коли їх метою є не виключення якої-небудь групи, а лише доповнення можливостей освіти, наданих державою, з умовою, що їх діяльність дійсно відповідає зазначеній вище меті і, що освіта, яку вони дають, відповідає нормам, визначеним чи затвердженим компетентними органами освіти, зокрема щодо норм освіти одного й того ж ступеня.

СТАТТЯ 4.

Держави, що є сторонами цієї Конвенції, зобов'язуються, крім того, розробляти й проводити в життя загальнодержавну політику, яка використовує відповідні до національних умов і звичаїв методи для здійснення рівності можливостей і ставлення в галузі освіти, і зокрема:

Зробити початкову освіту обов'язковою і безоплатною; зро­бити середню освіту в різноманітних її формах загальним надбанням і забезпечити її доступність; зробити вищу освіту доступною для всіх на основі повної рівності в залежності від здібностей кожного; забезпечити додержання передбаченої законом обов'язковості на­вчання.

Забезпечити у всіх державних навчальних закладах рівного сту­пеня однаковий рівень освіти і рівні умови щодо якості навчання.

С. Підтримувати і розвивати відповідними методами освіту осіб, що не дістали початкової освіти чи не закінчили її, і продовження їх освіти відповідно до здібностей кожного.

сі. Забезпечити без дискримінації підготовку до професії викладача.

СТАТТЯ5.

1.         Держави, що є сторонами цієї Конвенції вважають, що:

Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і на більшу повагу до людських прав та основних свобод; вона має сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами і всіма расами чи релігійними групами, а також розвитку діяльності Ор­ганізації Об'єднаних Націй в галузі підтримання миру.

Батьки і, у відповідних випадках, законні опікуни повинні мати можливість, по-перше, в рамках, визначених законодавством кожної держави, вільно посилати своїх дітей не в державні, а в інші учбові заклади, що відповідають мінімальним вимогам, встановленим або затвердженим компетентними органами освіти, і, по-друге, забезпе­чити релігійне та моральне виховання дітей відповідно до їх власних переконань; нікому, зокрема і жодній групі осіб, взятій в цілому, не слід нав'язувати релігійного виховання, що не сумісне з їх переко­наннями.

<...>

2.         Держави-сторони цієї Конвенції зобов'язуються вживати всіх не-
обхідних заходів, щоб забезпечити застосування принципів, викладених
у пункті 1 цієї статті.


СТАТТІ 6-19

Містять положення про врахування рекомендацій для визначення заходів боротьби з різними аспектами дискримінації в галузі освіти, про повідомлення про заходи, вжиті для здійснення цієї Конвенції, про розв'язання спорів, порядок ратифікації, приєднання до конвенції, на­брання нею чинності та реєстрацію Конвенції.

Конвенція ратифікована Президією Верховної Ради УРСР і набула чинності для УРСР з 19 березня 1963 року.


КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ДИТИНИ (ратифікована Постановою ВР N 789-12 від 27.02.91 )

 

ПРЕАМБУЛА

Держави-учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що згідно з принципа­ми, проголошеними в Статуті ООН, визнання властивої людині гіднос­ті, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпе­чення свободи, справедливості і миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Стату­ті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської осо­би та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими озна­ками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконан­ня, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу, впевнені в тому, що сім'ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і осо­бливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння з тим, щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголо­шених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,

беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті ди­тини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 лис­топада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що за­ймаються питаннями благополуччя дітей,

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, «дити­на внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження»,

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та при їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються здійснення правосу­ддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») та Декларації про захист жі­нок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,

враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,

визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшен­ня умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що розвивають­ся, погодились про нижченаведене:

ЧАСТИНА I

СТАТТЯ 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досяг­нення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

СТАТТЯ 2

Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або со­ціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дити­ни, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпе­чення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань ди­тини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.

СТАТТЯ 3

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями со­ціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечен­ню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий за­хист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

3. Держави-учасниці забезпечують те, щоб установи, служби і орга­ни, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали но­рмам, встановленим компетентними органами, зокрема в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персо­налу, а також компетентного нагляду.

СТАТТЯ 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адмініст­ративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвен­ції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва.

СТАТТЯ 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за зако­ном відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати ди­тиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

СТАТТЯ 6

Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.

Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

СТАТТЯ 7

Дитина реєструється зразу ж після народження і з моменту наро­дження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповід­ними міжнародними документами у цій галузі, зокрема у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

СТАТТЯ 8

Держави-учасниці зобов'язуються поважати право дитини на збе­реження індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я і сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх еле­ментів індивідуальності, держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.

СТАТТЯ 9

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають у відповідності із засто­совуваним законом і процедурами, що таке розлучення необхідне в як­найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають розді­льно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім за­цікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, ко­ли це суперечить інтересам дитини.

У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення, прийнятого державою-учасницею, наприклад при арешті, тю­ремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім'ї на їх прохання необхідну інформацію щодо місця перебування відсутнього члена (членів) сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання само по собі не призводило до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).

СТАТТЯ 10

Відповідно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися держа-вами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Дер-жави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.

Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обста­вин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією ме­тою і відповідно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо пра­ва залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встанов­лені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб, і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

СТАТТЯ 11

Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

З цією метою держави-учасниці сприяють укладанню двосторон­ніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до діючих угод.

СТАТТЯ 12

Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслу­ханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповід­ний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами націо­нального законодавства.

СТАТТЯ 13

Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію й ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини.

Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом і необ­хідні: а) для поваги прав і репутації інших осіб або Ь) для охорони дер­жавної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моралі населення.

СТАТТЯ 14

Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії.

Держави-учасниці поважають права й обов'язки батьків та у від­повідних випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються.

Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати ли­ше таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі і здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.

СТАТТЯ15

Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів.

Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються у відповідності з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб.

СТАТТЯ 16

Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконно­го втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недото­рканність житла, тайну кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Дитина має право на захист закону від такого втручання або пося­гання.

СТАТТЯ17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформа­ції і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інфор­мації й матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічно­му розвитку дитини. З цією метою держави-учасниці: а) заохочують за­соби масової інформації до розповсюдження інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях, та в дусі статті 29; Ь) заохочують міжнародне співробітництво в галузі під­готовки, обміну і розповсюдження такої інформації і матеріалів із різ­них культурних, національних і міжнародних джерел; с) заохочують видання і розповсюдження дитячої літератури; сі) заохочують засоби масової інформації до приділення особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або корінного населення; е) заохочують розробку належних принципів захисту дити­ни від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.

СТАТТЯ 18

Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної й однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

З метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпе­чення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми.

СТАТТЯ 19

1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адмі­ністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного і психологічного насильства, образи чи зло­вживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводжен­ня та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

2. Такі заходи захисту у випадку необхідності включають ефективні процедури для розробки соціальних програм з метою надання необхід­ної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійс­нення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування і наступних заходів у зв'язку з випа­дками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхідності початку судової процедури.

СТАТТЯ 20

Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного ото­чення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що нада­ється державою.

Держави-учасниці у відповідності зі своїми національними зако­нами забезпечують зміну догляду за дитиною.

Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання («кафала», за ісламським правом), всиновлення або при необхідності направлення у відповідні установи по догляду за дітьми. Під час роз­гляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажа­ність наступництва виховання дитини та її етнічне походження, релі­гійну і культурну належність і рідну мову.

СТАТТЯ 21

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи всиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони: а) забезпечують, щоб всиновлення ди­тини дозволялось лише компетентними властями, які визначають згідно з застосовуваним законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що всиновлення допустимо з огля­ду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною; Ь) визначають, що всиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спо­сіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або всиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим; с) забезпечують, щоб у випадку всиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі ж гарантії і норми, які застосовуються щодо всиновлення всередині країни; сі) вживають всіх необхідних заходів з ме­тою забезпечення того, щоб у випадку всиновлення в іншій країні влашту­вання дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових ви­год, пов'язаних з цією особою; е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладання двохсторонніх і багатосто­ронніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечи­ти, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювалося компетентними властями чи органами.

СТАТТЯ 22

Держави-учасниці вживають необхідних заходів, з тим щоб за­безпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або такої, що вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом процедур як такої, що супроводжується, так і такої, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, на­лежний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних докумен­тах по правах людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазначені держави.

З цією метою держави-учасниці сприяють у випадках, коли вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових організацій по захисту такої дитини і надання їй допомоги у пошуку батьків чи ін­ших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інфор­мацію, необхідну для її возз'єднання зі своєю сім'єю. В тих випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий же захист, як і будь-якій іншій дитині, через якісь при­чини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.

СТАТТЯ 23

Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на осо­бливе піклування, заохочують і забезпечують надання — за умови на­явності ресурсів — дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомоги, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

На визнання особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпе­чують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної під­готовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності і доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного, по можливості, залучення дити­ни в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи куль­турний і духовний.

4. Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здо­ров'я, медичного, психологічного і функціонального лікування неповно­цінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілі­тації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації з тим, щоб дозволити державам-учасницям поліпшити свої мо­жливості і знання та розширити свій досвід у цій галузі. В цьому зв'язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

СТАТТЯ 24

Держави-учасниці визнають право дитини на користування най­більш досконалими послугами системи охорони здоров'я і засобами лі­кування хвороб та відновлення здоров'я.

Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього права, зо­крема вживають заходів для: а) зниження рівня смертності немовлят і ди­тячої смертності; Ь) забезпечення надання необхідної медичної допомоги і охорони здоров'я всіх дітей з приділенням першочергової уваги розвитку первинної медико-санітарної допомоги; с) боротьби з хворобами і недо­їданням, у тому числі в рамках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом застосування легкодоступної технології та надання достатньо по­живного продовольства і чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища; с) надання матерям нале­жних послуг по охороні здоров'я у допологовий і післяпологовий періоди; е) забезпечення обізнаності всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров'я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігі­єни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним ви­падкам, а також їх доступу до освіти та їх підтримки у використанні цих знань; і) розвитку просвітницької роботи і послуг у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім'ї.

Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних і необхідних заходів з метою скасування традиційної практики, що негативно впли­ває на здоров'я дітей.

Держави-учасниці зобов'язуються заохочувати міжнародне спів­робітництво і розвивати його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. В цьому зв'язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

СТАТТЯ 25

Держави-учасниці визнають право дитини, яка віддана компетент­ними органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фі­зичного чи психічного лікування, на періодичну оцінку лікування, що надається дитині, та всіх інших умов, пов'язаних з таким піклуванням.

СТАТТЯ 26

1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користу­ватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне стра­хування, і вживають необхідних заходів для досягнення повного здійс­нення цього права згідно з їх національним законодавством.

2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов'язаних з одер­жанням благ дитиною чи від її імені.

СТАТТЯ 27

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень жит­тя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і со­ціального розвитку дитини.

Батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Держави-учасниці у відповідності з національними умовами і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів для надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуван­ням, одягом і житлом.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпе­чення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині держави-учасниці, так і за кор­доном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за ди­тину, і дитина проживають в різних державах, держави-учасниці спри­яють приєднанню до міжнародних угод або укладанню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

СТАТТЯ 28

Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою по­ступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливо­стей вони, зокрема: а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту; Ь) заохочують розвиток різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної освіти і надання у випадку необхідності фінансової допомоги; с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів; сі) за­безпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти і професій­ної підготовки для всіх дітей; е) вживають заходів для сприяння регуляр­ному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпе­чення того, щоб шкільна дисципліна підтримувалася з допомогою ме­тодів, які відображають повагу людської гідності дитини, та у відповід­ності з цією Конвенцією.

Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробі­тництво з питань, що стосуються освіти, зокрема з метою сприяння лік­відації невігластва і неписьменності в усьому світі та полегшення до­ступу до науково-технічних знань і сучасних методів навчання. В цьо­му зв'язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розви­ваються.

СТАТТЯ 29

Держави-учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на: а) розвиток особи, талантів, розумових і фізи­чних здібностей дитини в найповнішому обсязі; Ь) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй; с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної; с) підготовку дитини до свідомого життя у ві­льному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними, національ­ними і релігійними групами, а також особами з корінного населення; е) виховання поваги до навколишньої природи.

Ніяка частина цієї статті або статті 22 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати навчальні заклади і керувати ними за умови постійного додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб освіта, яка дається в таких навчальних закладах, відповідала мінімальним нормам, що мо­жуть бути встановлені державою.

СТАТТЯ 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

СТАТТЯ 31

Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвіл­ля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті і займатися мистец­твом.

Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на все­бічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку.

СТАТТЯ 32

1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економі­чної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може являти не­безпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи за­вдавати шкоду її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, мора­льному і соціальному розвитку.

2. Держави-учасниці приймають законодавчі, адміністративні і соці­альні заходи, а також заходи в галузі освіти з тим, щоб забезпечити здійснення цієї статті. З цією метою, керуючись відповідними поло­женнями інших міжнародних документів, держави-учасниці, зокрема: а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу; b) визнача­ють необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умов праці; с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпе­чення ефективного здійснення цієї статті.

СТАТТЯ 33

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі, адміністративні і соціальні, а також заходи в галузі освіти з тим, щоб захистити дітей від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, як вони визначені у відповід­них міжнародних договорах, та не допускати використання дітей у про­тизаконному виробництві таких речовин і торгівлі ними.

СТАТТЯ 34

Держави-учасниці зобов'язуються захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень. З цією метою держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторон­ньому і багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів для запо­бігання: а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої неза­конної сексуальної діяльності; b) використанню з метою експлуа­тації дітей у проституції або в іншій незаконній сексуальній практи­ці; с) використанню з метою експлуатації дітей у порнографії й по­рнографічних матеріалах.

СТАТТЯ 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому і багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів для відвернення ви­крадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди у будь-яких цілях і в будь-якій формі.

СТАТТЯ 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

СТАТТЯ 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб: а) жодна дитина не піддава­лась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років; Ь) жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюють­ся згідно із законом та використовуються лише як крайній захід і про­тягом якнайкоротшого відповідного періоду часу; с) кожна позбавлена свободи дитина користується гуманним поводженням і повагою не­від'ємної гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена свободи дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шля­хом листування і побачень, за винятком особливих обставин; сі) кожна позбавлена свободи дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оскаржувати законність позбавлення її свободи перед судом чи іншим компетентним, незалеж­ним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії.

 

СТАТТЯ 38

Держави-учасниці зобов'язуються поважати норми міжнарод­ного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечувати їх додержання.

Держави-учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпе­чення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпо­середньої участі у воєнних діях.

Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу у свої збройні сили. При вербу­ванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не випов­нилося 18 років, держави-учасниці прагнуть віддавати перевагу особам старшого віку.

Згідно зі своїми зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним правом, пов'язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, держави-учасниці зобов'язуються вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається збройний конфлікт, та догляду за ними.

 

СТАТТЯ 39

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному і психологічному відновленню та соціальній інтеграції ди­тини, яка є жертвою: будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зло­вживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижу­ючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що за­безпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини.

СТАТТЯ 40

Держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважа­ється, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визна­ється винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розви­ткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції і виконання нею корисної ролі в суспільстві.

3 цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнарод­них документів, держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб: а) жо­дна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не звинувачувалася і не визнавалася винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення; Ь) кожна дитина, яка, як вважається, по­рушила кримінальне законодавство чи звинувачується в його порушен­ні, мала принаймні такі гарантії: і) презумпцію невинності, поки її вина не буде доказана згідно з законом; іі) негайне і безпосереднє інформу­вання її про звинувачення проти неї й у випадку необхідності через її батьків чи законних опікунів та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці і здійсненні свого захисту; ііі) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним, незалеж­ним і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно з законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи, і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інте­ресам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища, її батьків або законних опікунів; іу) свобода від примусу щодо подання свідчень чи визнання вини; вивчення свідчень свідків звинувачення або само­стійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної уча­сті свідків захисту і вивчення їх свідчень; у) якщо вважається, що дити­на порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим орга­ном згідно із законом відповідного рішення і будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів; уі) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею; уіі) повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду.

Держави-учасниці прагнуть сприяти встановленню законів, проце­дур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи ви­знаються винними в його порушенні, і зокрема: а) встановленню мінімаль­ного віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити криміналь­не законодавство; Ь) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення іспитового строку виховання, програми навчання і професійної підготовки та іншіформи догляду, що замінюють догляд в установах, з метою забезпечен­ня такого поводження з дитиною, яке відповідало б її добробуту, а та­кож її становищу і характеру злочину.

СТАТТЯ 41

Ніщо в цій Конвенції не торкається будь-яких положень, які в біль­шій мірі сприяють здійсненню прав дитини і можуть міститися: а) в за­коні держави-учасниці або b) в нормах міжнародного права, діючих щодо цієї держави.

 

Частина II, III містять положення про організацію взаємодії між державами-учасницями, їх зобов'язання, порядок підписання, ратифі­кації, прийняття та внесення змін і поправок до Конвенції.


ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНУ СЛУЖБУ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ[2]

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

наказ Міністра освіти України № 127

ЗАРЕЄСТРОВАНО

в Міністерстві юстиції України

30 грудня 1999 р. за № 922 / 4215

 

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Психологічна служба (далі — служба) в структурі освіти є складовою частиною державної системи охорони фізичного і психі­чного здоров'я молодих громадян України і діє з метою виявлення і створення оптимальних соціально-психологічних умов для розвитку особистості.

Служба забезпечує своєчасне і систематичне вивчення психофі­зичного розвитку дитини, мотивів її поведінки і діяльності з урахуванням вікових, інтелектуальних, фізичних, статевих та інших індивідуальних особливостей, створення умов для саморозвитку та самовиховання, сприяє виконанню освітніх і вікових завдань навчальних закладів.

Психологічна служба у своїй діяльності керується Конституцією України, Декларацією прав людини, Конвенцією про права дитини, за­коном України «Про освіту», чинним законодавством України та цим Положенням.

Діяльність служби в системі освіти України забезпечується практичними психологами (соціальними педагогами), які мають вищу спеціальну освіту. За своїм статусом працівники служби належать до педагогічних працівників і, відповідно до чинного законодавства, кори­стуються всіма правами і гарантіями, передбаченими для них.

Психологічна служба тісно співпрацює з органами охорони здо­ров'я, соціального захисту, сім'ї та молоді, внутрішніх справ, іншими зацікавленими відомствами, а також із громадськими і благодійними організаціями.

Це Положення регламентує загальну структуру та функції пси­хологічної служби в системі освіти України в цілому і є основою для діяльності наявної мережі служби управлінь та відділів освіти держав­них адміністрацій.

1.7. Посади практичних психологів (соціальних педагогів) уводяться в штати дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних навчаль­них закладів за рішеннями районних (міських) відділів освіти, управ­лінь (комітетів) професійно-технічної освіти за умови наявності спеціа­лістів з фаховою освітою в межах коштів, передбачених єдиним кошторисом витрат навчальних закладів, згідно з нормативами чисель­ності практичних психологів (соціальних педагогів) підрозділів систе­ми освіти (додаток).

2. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ

2.1.      Завдання психологічної служби системи освіти України поля-
гають:

у сприянні повноцінному особистісному та інтелектуальному розви­тку дітей на кожному віковому етапі, у створенні умов для формування у них мотивації до самовиховання і саморозвитку;

у забезпеченні індивідуального підходу до кожної дитини на основі її психолого-педагогічного вивчення;

у профілактиці і корекції відхилень в інтелектуальному та особисті-сному розвитку дитини.

2.2.      Основними видами діяльності психологічної служби є:
діагностика — психологічне обстеження дітей і підлітків, їхніх груп та ко-
лективів, моніторинг змісту і умов індивідуального розвитку дітей та учнівсь-
кої молоді, визначення причин, що ускладнюють їх розвиток та навчання;

корекція — здійснення психолого-медико-педагогічних заходів з метою усунення відхилень у психофізичному та індивідуальному роз­витку та поведінці, схильності до залежностей та правопорушень, по­долання різних форм девіантної поведінки, формування соціально ко­рисної життєвої перспективи;

реабілітація — надання психолого-педагогічної допомоги дітям, підліткам, молоді, які перебувають у кризовій ситуації (постраждали від соціальних, техногенних, природних катастроф, перенесли тяжкі хвороби, стреси, переселення, зазнали насильства тощо), з метою адап­тації до умов навчання і життєдіяльності;

профілактика — своєчасне попередження відхилень у психофізичному розвитку та становленні особистості, міжособистісних стосунках, запобі­ганні конфліктним ситуаціям у навчально-виховному процесі тощо;

прогностика — розробка, апробація і застосування моделей поведі­нки групи та особистості у різних умовах, проектування змісту і напря­мків індивідуального розвитку дитини, складання на цій основі життє­вих планів, визначення тенденцій розвитку груп, міжгрупових взаємин та освітньої ситуації у регіоні.

2.3.      Психологічна служба системи освіти України функціонує на
трьох рівнях:

науковому, на якому вивчає закономірності психічного розвитку і формування особистості дитини з метою розробки методів і методик професійного застосування психологічних знань в умовах сучасної школи;

прикладному, на якому здійснює соціально-психологічне забезпе­чення процесу навчання і виховання, включаючи розробку навчальних програм, підручників, професійну підготовку і підвищення кваліфікації фахівців;

практичному, на якому забезпечує безпосередню роботу психологів, соціальних педагогів у навчальних закладах.

2.4. Діяльність психологічної служби включає такі головні напрямки:

консультативно-методична допомога всім учасникам навчально-виховного процесу з питань навчання та виховання дітей і підлітків, допо­мога органам державного управління у плануванні освітньої діяльності;

просвітницько-пропагандистська робота з підвищення психологіч­ної культури в навчальних закладах та сім'ї;

превентивне виховання (через засоби масової інформації, в ході ви­вчення шкільних предметів в рамках навчальних програм або як окре­мий предмет), метою якого є формування в учнів орієнтації на здоровий спосіб життя та захист від психічного здоров'я, профілактика алкоголі­зму, наркоманії, СНІДу і злочинності серед неповнолітніх.

3. СТРУКТУРА ТА УПРАВЛІННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЮ СЛУЖБОЮ

Психологічна служба в системі освіти України складається з трьох основних ланок:

Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи;

обласних, районних (міських) центрів практичної психології і соціа­льної роботи або головних психологів районних (міських) методичних кабінетів;

практичних психологів, соціальних педагогів, які працюють у на­вчальних закладах.

Науково-методичне керівництво психологічною службою сис­теми освти України здійснює Український науково-методичний центр практичної психології і соціальної роботи, який створюється Міністер­ством освіти України та АПН України і діє на підставі Статуту.

Обласні центри практичної психології і соціальної роботи створю­ються Міністерством освіти Автономної Республіки Крим, управліннями освіти обласних, Київської і Севастопольської міських державних адмініс­трацій і методично підпорядковуються Українському науково-методичному центру практичної психології і соціальної роботи.

Центри можуть функціонувати як структурні підрозділи інсти­тутів удосконалення вчителів або як юридичні особи.

Районні (міські) центри практичної психології та соціальної ро­боти створюються районними (міськими) відділами освіти та методич­но підпорядковуються обласним центрам.

Центри можуть функціонувати як структурні підрозділи методичних кабінетів або як юридичні особи.

Районні і міські центри створюються при наявності у навчальних за­кладах освіти району (міста) від 20 тис. і більше дітей віком до 18 років.

Якщо чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади або на­вчаються в загальноосвітніх школах району (міста), менша, то у мето­дичному кабінеті вводиться посада головного психолога.

Відділи освіти таких районів на паритетних засадах можуть створю­вати міжрайонні центри практичної психології і соціальної роботи.

Атестація практичних психологів (соціальних педагогів) прово­диться атестаційними комісіями, що створюються при районних (місь­ких) центрах та методичних кабінетах, для встановлення (підтверджен­ня) їх кваліфікаційних категорій згідно з Положенням про атестацію педагогічних працівників, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 20.08.93 № 310 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 02.12.93 за № 176.

Обласним, районним (міським) центрам в установленому по­рядку затверджується штатний розпис згідно з нормативами чисельнос­ті практичних психологів (соціальних педагогів).

Обласні, районні (міські) центри здійснюють свою діяльність відповідно до Положення або Статуту, якщо вони є юридичними осо­бами.

4. ЗМІСТ ДІЯЛЬНОСТІ

Український науково-методичний центр практичної психології і соціальної роботи є головною організацією психологічної служби сис­теми освіти України. Він здійснює організаційні, координаційні та нау­ково-методичні функції у галузі практичної психології і соціальної ро­боти.

До числа його повноважень належить:

науково-методичне забезпечення психологічної служби системи освіти;

участь в експертизі діяльності, ліцензуванні державних і недержавних навчальних закладів та підрозділів психологічної служби системи освіти;

здійсненні психометричного нагляду, забезпечення діяльності пси­хометричної комісії, організація соціально-психологічної експертизи методів, методик, новацій у галузі освіти;

дотримання державних вимог до змісту діяльності психологічної служби, координація науково-прикладних досліджень та методичних розробок.

Центри практичної психології і соціальної роботи (головний психолог) є основними організаційно-методичними структурами пси­хологічної служби освіти в області, районі (місті). Вони здійснюють ор­ганізаційні, координувальні та навчально-методичні функції у галузі практичної психології і соціальної роботи.

Обласні, районні (міські) центри (головні психологи):

забезпечують діяльність психологічної служби освіти регіону згідно з державними вимогами;

надають методичну інформаційну підтримку практичним психоло­гам, соціальним педагогам;

беруть участь в організації підвищення кваліфікації спеціалістів служби, їх атестації та професійному зростанні, кадровому забезпеченні служби, сертифікації фахівців;

організовують діяльність методичних об'єднань практичних психо­логів і соціальних педагогів;

координують науково-дослідні, практичні дослідження за пріорите­тними напрямками діяльності психологічної служби;

беруть участь в оцінці, прогнозуванні та формуванні освітньої полі­тики в регіоні;

впроваджують досягнення психологічної науки та передового досвіду.

Центри практичної психології і соціальної роботи (головні психоло­ги) організовують діяльність «Телефонів довіри», кабінетів корекції кризових станів, психологічних (сімейних) консультацій, профільних консультпунктів, реабілітаційних центрів залежно від соціально-психологічних потреб регіону.

Практичний психолог навчального закладу:

бере участь у здійсненні освітньої, виховної роботи спрямованої на забезпечення всебічного особистісного розвитку дійте і учнівської мо­лоді, збереження їх повноцінного психічного здоров'я;

проводить психолого-педагогічну діагностику готовності дитини до навчання в період її переходу з однієї вікової групи до іншої, до­помагає у виборі навчального закладу згідно з рівнем психічного розвитку дитини;

розробляє та впроваджує розвивальні, корекційні програми навча­льно-виховної діяльності з урахуванням індивідуальних, статевих, віко­вих особливостей різних категорій дітей;

сприяє відбору підлітками професій з урахуванням їх ціннісних орі­єнтацій, здібностей, життєвих планів і можливостей, готує учнів до сві­домого життя;

здійснює превентивне виховання, профілактику злочинності, алко­голізму і наркоманії. інших узалежнень і шкідливих звичок серед під­літків;

проводить психологічну експертизу і психолого-педагогічну корек­цію девіантної поведінки неповнолітніх;

формує психологічну культуру вихованців, учнів, педагогів, батьків, консультує з питань психології, її практичного використання в органі­зації навчально-виховного процесу.

Посада практичного психолога вводиться в дошкільних закла­дах ( у т.ч. компенсувального типу), загальноосвітніх школах та шко-лах-інтернатах усіх типів, професійно-технічних училищах згідно з но­рмативами.

Соціальний педагог навчального закладу:

здійснює посередництво між освітніми установами, сім'єю, трудо­вими колективами, громадськістю, організовує їх взаємодію з метою створення умов для всебічного розвитку дітей та підлітків;

сприяє участі вихованців у науковій, технічній, художній творчості, спортивній, суспільно корисній діяльності, виявленню задатків, обда­рувань, розкриттю здібностей, талантів, дбає про професійне самови­значення та соціальну адаптацію учнівської молоді;

залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної, спортив­но-оздоровчої, творчої роботи різні установи, громадські організації. творчі спілки, окремих громадян;

впливає на подолання особистісних, міжособистісних, внутрісімей-них конфліктів, надає потрібну консультативну психолого-педагогічну допомогу дітям і підліткам, групам соціального ризику, дітям, які по­требують піклування, тощо.

Соціальний педагог зараховується у загальноосвітні школи, школи-інтернати для дітей, які потребують особливих умов виховання. професійно-технічні училища згідно з нормативами. Соціальні педаго­ги зараховуються у ці навчальні заклади на вакантні посади практичних психологів.

4.7.      Працівник психологічної служби повинен:
керуватися Етичним кодексом психолога;

дотримуватися педагогічної етики, поважати гідність дитини, захи­щати її від будь-яких форм фізичного або психічного насильства;

будувати свою діяльність на основі доброзичливості, довіри у тіс­ному співробітництві з усіма учасниками педагогічного процесу;

пропагувати здоровий спосіб життя, підвищувати рівень психологі­чних знань педагогічних працівників і батьків;

зберігати професійну таємницю, не поширювати відомостей, отри­маних у процесі діагностики або корекційної роботи, якщо це може за­вдати шкоди дитині чи її оточенню;

постійно підвищувати свій професійний рівень, запобігати випадкам здійснення психодіагностичної, розвивально-корекційної. консультати­вно-методичної роботи особами, які не мають відповідної фахової під­готовки або права на таку діяльність;

знати програмно-методичні матеріали і документи щодо обсягу, рі­вня знань, розвитку дітей, вимоги державних стандартів до забезпечен­ня навчально-виховного процесу, основні напрямки і перспективи роз­витку освіти, психолого-педагогічної науки.

4.8.      Тривалість робочого тижня практичного психолога (соціального
педагога) — 40 год. Із них 20 год. відводиться для роботи у навчально-
му закладі (індивідуальна і групова психодіагностика, консультування
учнів, батьків, вчителів, корекційно-розвивальна робота тощо) і 20 год.
— на підготовку до проведення соціально-психологічних заходів (за-
нять, тренінгів, ділових ігор), обробку результатів досліджень, оформ-
лення висновків тощо).

5. ФІНАНСУАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

Фінансування діяльності Українсбького науково-методичного центру парктичної психології і соціальної роботи здійснюється Мініс­терством освіти України та Академєю педагогічних наук України згід­но з установчим договором.

Фінансування діяльності обласних центрів здійснюється Мініс­терством освіти Автономної Республіки Крим, управліннями освіти об­ласних, Київської і Севальстопольської міських державних адміністра­цій.

Фінансування діяльності районних (міських) центрів практичної психології і соціальної роботи (головних психологів) здійснюється ра­йонними (міськими) відділами освіти.

Оплата праці практичних психологів (соціальних педагогів), працівників центрів, головних психологів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Працівникам психологічної служби закладів освіти виділяється окреме приміщення для проведення діагностичної, консультативної, розвивальної і корекційної роботи.


НОРМАТИВИ ЧИСЕЛЬНОСТІ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ ДОШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ; ПРАЦІВНИКІВ ЦЕНТРІВ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНИХ УЧИЛИЩ, ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ І-ІІІ СТУПЕНІВ1

 

Додаток до пункту 1.7. Положення про психологічну службу системи освіти України

Чисельність практичних психологів (соціальних педагогів) дошкільних закладів компенсувального типу, спеціальних загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів для дітей, які потребують корекції фізичного або розумового роз­витку, шкіл (ПТУ) соціальної реабілітації для дітей, які потребують особли­вих умов виховання, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей, які потре­бують соціальної допомоги, — 1 ставка на навчальний заклад.


Ставка заробітної плати практичних психологів в спеціальних зага­льноосвітніх школах і школах-інтернатах для дітей, які потребують фі­зичного або розумового розвитку, виплачується як за 20 годин педаго­гічної роботи на тиждень.


НОРМАТИВИ ЧИСЕЛЬНОСТІ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ (СОЦІАЛЬНИХ ПЕДАГОГІВ) ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНИХ УЧИЛИЩ

 

Місто, село

Чисельність учнів

Норматив чисельності

Понад 400

0,5

500

0,75

600 і більше

1,0

 

 

НОРМАТИВИ ЧИСЕЛЬНОСТІ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ (СОЦІАЛЬНИХ ПЕДАГОГІВ) ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ І—ІІІ СТУПЕНЯ

 

Місто

Село

Чисельність учнів

Норматив чисельності

Чисельність учнів

Норматив чисельності

понад 600

0,5

понад 300

0,5

800

0,75

400

0,75

1000

1,0

500 і більше

1,0

1200

1,25

 

 

1400

1,5

 

 

1600

1,75

 

 

1800 і більше

2,0

 

 


ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНИЙ КАБІНЕТ ДОШКІЛЬНИХ, ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ТА ІНШИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

 

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1.      Психологічний кабінет дошкільних, загальноосвітніх та інших
навчальних закладів системи загальної середньої освіти (далі навчаль-
них закладів) — це спеціально обладнане приміщення для здійснення
професійної діяльності практичного психолога (соціального педагога).

У кабінеті забезпечується своєчасне і систематичне вивчення психофізичного, соціального розвитку дітей та учнів, мотивів їхньої поведінки та діяльності з урахуванням вікових, інтелектуальних, фізич­них, статевих та інших індивідуальних особливостей. Кабінет діє з ме­тою виявлення і створення оптимальних соціально-психологічних умов для розвитку і саморозвитку дітей та учнів, сприяє виконанню освітніх і виховних завдань навчальних закладів.

Робота в психологічному кабінеті здійснюється відповідно до Положення про психологічну службу системи освіти України, затвер­дженого наказом Міністерства освіти України від 03.05. 1999 р. № 127 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України ЗО. 12.1999 р. за № 922/4215), із змінами і доповненнями, затвердженими наказом Мініс­терства освіти і науки України від 07.06.2001 р. № 439 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09.07.2001 р. за №570/5761), у тісному взаємозв'язку з іншими навчальними кабінетами, з використанням тех­нічних засобів, методичного, довідкового та роздаткового матеріалу.

1АНавчальний заклад забезпечує організаційні, фінансові та мате­ріальні умови, необхідні для функціонування психологічного кабінету. Приміщення, обладнання, майно кабінету утримується навчальним за­кладом на безстроковому користуванні та оперативному управлінні.

У психологічному кабінеті можуть надаватися користувачам додаткові платні послуги згідно із законодавством України.

Це Положення є обов'язковим для навчальних закладів незале­жно від форм власності і визначає загальні вимоги щодо розташування, обладнання, оформлення психологічного кабінету та ведення докумен­тації.

Діяльність у психологічному кабінеті регламентується законами України, іншими законодавчими актами, нормативно-правовими доку­ментами психологічної служби системи освіти України, затвердженими в установленому порядку навчальними програмами І планами, а також цим Положенням.

2. ПРИЗНАЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КАБІНЕТУ ТА ВИМОГИ ДО ЙОГО ОФОРМЛЕННЯ

 

Психологічний кабінет займає два приміщення: робочий кабінет практичного психолога (соціального педагога) та навчальний психоло­гічний кабінет.

Робочий кабінет практичного психолога (соціального педагога) призначений для проведення індивідуальної психодіагностичної, коре-кційно-відновлювальної та розвивальної роботи; індивідуальної консу­льтаційної роботи з учнями (дітьми), педагогічними працівниками, ба­тьками, а також для підготовки до занять, тренінгів, виступів; обробки результатів психологічних обстежень та оформлення висновків та ре­комендацій. Під робочий кабінет відводиться кімната площею не мен­ше 12 кв.м у зручному для відвідувачів місці. На вхідних дверях виві­шується табличка «Практичний психолог» («Соціальний педагог»), на видному місці — графік роботи, затверджений керівником навчального закладу.

Навчальний психологічний кабінет призначений для прове­дення занять з дітьми та учнями (навчальні курси, факультативні за­няття, психологічні гуртки, практикуми, тренінги); групової діагнос­тичної, розвивальної та психокорекційної роботи з учнями (дітьми), психологічної просвіти педагогічних працівників, батьків; система­тичного підвищення рівня психологічної культури всіх учасників навчально-виховного процесу. Навчальний психологічний кабінет розміщується поруч із робочим кабінетом практичного психолога (соціального педагога). На вхідних дверях вивішується табличка «Навчальний психологічний кабінет».

Оформлення психологічного кабінету має відповідати реко­мендованим санітарно-гігієнічним, технічним нормам (освітленості, температури, вологості, швидкості руху повітря) та естетичним ви­могам.

Психологічний кабінет влаштовують у приміщеннях з достатнім природним та штучним освітленням, звуковою ізоляцією, необхідною кількістю розеток. Кімнати мають забезпечувати психотерапевтичний ефект. Підвищенню комфортності сприяють кімнатні рослини, акваріу­ми, зображення природи тощо.

Для кращого розсіювання та відбиття світла стелю рекомендується фарбувати у білий колір.

Якщо вікна у приміщенні виходять на сонячний бік, то стіни краще фарбувати у холодні кольори: блакитний, зеленкуватий, салатний. Для приміщень з вікнами, орієнтованими на північ, північний захід, північ­ний схід більше підходять кольори теплої гами: жовтуватий, світло-оранжевий, кремовий.

Підлога, незалежно від матеріалу, з якого вона зроблена, має бути темнішою, ніж стіни.

Приміщення слід обладнувати з урахуванням вимог сучасного ди­зайну. При оформленні психологічного кабінету рекомендується ство­рення колірно-світлової композиції з урахуванням психофізіологічного ефекту кольорів.

 

3. МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ОСНАЩЕННЯ

Робочий кабінет практичного психолога (соціального педагога) рекомендується укомплектувати:

 

меблями: письмовий та журнальний стіл, стільці, 2-3крісла, шафи секційні для зберігання книжок, навчально-методичних матеріалів, до­датково-інформаційної документації, архіву тощо;

сейфом для зберігання обліково-статистичної документації та доку­ментації для службового використання, аудіо-.відео касет, дискет тощо;

килимами для підлоги та пилососом для їх чищення;

оргтехнікою: комп'ютером, принтером, ліцензованим програм­ним забезпеченням, сканером, ксероксом, телевізором, диктофоном, аудіо- та відеотехнікою з достатньою кількістю касет, діагностичними засобами, проекційною апаратурою та засобами для її використання (екран, зашторювання, пульт дистанційного управління та ін.), кольо­рово-освітлювальною системою, освіжувачем та іонізатором повітря, засобами зв'язку тощо;

канцелярським приладдям: папером (білим та кольоровим) формату А4, блокнотом А3, фліп-чартом, маркерами, фломастерами, матеріалами для творчих занять (клей, пластилін, фарби, іграшки та ін.) тощо.

Робочі місця учнів (дітей) і практичного психолога (соціального педагога) обладнуються відповідно до вимог наукової організації праці, ергономіки з дотриманням правил техніки безпеки, з урахуванням спе­цифіки діяльності кабінету: психодіагностична робота, викладання на­вчальних курсів, психологічна просвіта учасників навчально-виховного процесу. Робочі місця (учнів) дітей — столи, які зручно переміщувати по кабінету, шафи, пересувні полички і напівполички; психологічні тренінги, практикуми, розвантаження, психотерапія. Приміщення уста­тковується 10—15 м'якими кріслами з високими підголовниками і вмо­нтованими в них гніздами для підключення індивідуальних навушни­ків, килимом для підлоги, природно декоративними елементами (рослини, акваріуми, фонтани) тощо.

Навчальний психологічний кабінет багатопрофільного використан­ня може обладнуватися й іншим устаткуванням, залежно від специфіки діяльності та функціонального призначення.

Психологічний кабінет забезпечується комплектами підруч­ників, навчально-методичних посібників, методичних рекомендацій, затверджених навчальних програм, фахових періодичних видань (журнали «Практична психологія та соціальна робота», «Журнал для батьків», «Обдарована дитина» та ін.), тестових методик, бланків, допоміжних матеріалів.

3.4. Облік товарно-матеріальних цінностей психологічного кабінету навчальних закладів здійснюється в установленому порядку.

 

4. МАТЕРІАЛИ ТА ДОКУМЕНТАЦІЯ КАБІНЕТУ

Матеріали та документація психологічного кабінету поділяються за категоріями:

Нормативно-правова.

Навчально-методична.

Довідково-інформаційна.

Обліково-статистична.

Для службового використання.

До нормативно-правових документів належать закони України, постанови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, нака­зи, розпорядження, Положення Міністерства освіти і науки України, управлінь (відділів) освіти і науки місцевих державних адміністрацій щодо діяльності психологічної служби системи освіти України.

До навчально-методичних матеріалів належать підручники, на­вчально-методичні посібники, збірники методичних рекомендацій, на­вчальні програми (плани), фахові періодичні видання тощо.

До довідково-інформаційних матеріалів належать матеріали на­уково-практичних конференцій, семінарів, нарад, тематичні проспекти (буклети), доповіді, виступи на педрадах, навчально-тематичні плани роботи з учнями (дітьми), педагогічними працівниками, батьками тощо.

До обліково-статистичних документів належать: облік товарно-матеріальних цінностей психологічного кабінету, плани роботи практи­чного психолога (соціального педагога) на рік (місяць), форми статис­тичної звітності встановленого зразка тощо.

До матеріалів для службового користування належать: індиві­дуальні картки психолого-педагогічного діагностування, журнали інди­відуальних консультацій, протоколи корекційно-відновлювальної та розвивальної роботи, матеріали психолого-педагогічних консиліумів, тексти (ключі) тестових методик, опитувальники, анкети, бланки відпо­відей тощо.

Доступ до обліково-статистичних документів та документів для службового користування регулюється завідувачем психологічним ка­бінетом відповідно до положень Етичного кодексу психолога (за винят­ком офіційних звернень правоохоронних і судових органів).

Крім того, в психологічному кабінеті має бути така інформація:

список телефонів (адреси) місцевих спеціалізованих центрів, служб, консультацій медико-психологічного профілю;

телефони (адреси) районного (міського), обласного центрів прак­тичної психології і соціальної роботи (методистів-психологів).

5. ЗАВІДУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНИМ КАБІНЕТОМ

Завідування психологічним кабінетом покладається керівником на­вчального закладу на практичного психолога (соціального педагога).

Завідувач кабінетом несе відповідальність за зміст роботи пси­хологічного кабінету, планування діяльності та ведення документації, зберігання та правильне використання обладнання та інших матеріаль­них цінностей.

До обов'язків завідувача психологічним кабінетом входить: сис­тематичне поповнення та вдосконалення навчально-матеріальної бази кабінету, забезпечення роботи технічних засобів, дотримання правил санітарії та гігієни, протипожежної безпеки і поводження з електрич­ними приладами.

За завідування психологічним кабінетом здійснюється доплата згідно із законодавством України.


КВАЛІФІКАЦІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОСАДИ ПСИХОЛОГА

 

Посадові обов'язки. Вивчає вплив психологічних, економічних і ор­ганізаційних факторів виробництва на трудову діяльність працівників підприємства, організації, установи з метою розробки заходів з покра­щення їх умов праці і підвищення ефективності роботи. Виконує роботу з укладання проектів планів і програм соціального розвитку, визначення психологічних факторів, які чинять вплив на працюючих. Проводить спі­льно з фізіологом дослідження індивідуальних якостей працюючих, осо­бливостей трудової діяльності робітників і службовців різних професій і спеціальностей, а також пов'язані з професійним відбором, перевіркою психологічних умов праці, виявом інтересів і схильностей, задоволеністю працею. Бере участь в експериментах з визначення впливу умов праці на психіку робітника. Аналізує трудові процеси і психологічні стани робіт­ника під час роботи. Спільно з соціологом та іншими спеціалістами бере участь у визначенні задач соціального розвитку. Здійснює вибір найакту­альніших питань і проблем, які вимагають розв'язання (плинність кадрів, порушення трудової дисципліни, малоефективна праця), визначає шляхи усунення причин, які їх викликають. Розробляє професіограми і детальні психологічні характеристики професій робочих і посад службовців, які визначаються впливом виробничого середовища на нервово-психічну напругу працюючого, дає рекомендації відносно умов оптимального ви­користання особистих трудових можливостей людини з врахуванням пе­рспективи розвитку її професійних здібностей. Бере участь у реалізації заходів з виробничої і професійної адаптації молодих робітників і спеціа­лістів. Готує рекомендації і пропозиції з впровадження результатів пси­хологічного дослідження в практику, а також заходи з конкретних на­прямків удосконалення управління соціальним розвитком, які сприяють організації оптимальних трудових процесів, встановленню раціональних режимів праці і відпочинку, покращенню морально-психологічного клі­мату, умов праці і підвищення працездатності людини, здійснює конт­роль за їх виконанням. Аналізує причини плинності кадрів, їх підбір та розстановку, виходячи з вимог організації праці і управління виробницт­вом, розробляє пропозиції з забезпечення стабільності кадрів, прийняття необхідних заходів з адаптації працівників. Бере участь у формуванні трудових колективів, у проектуванні систем організації праці (організації робочого часу, раціоналізації робочих місць) з врахуванням психологіч­них факторів і ергономічних вимог. Консультує керівників підприємств, установ, організацій з соціально-психологічних проблем управління ви­робництвом і соціальним розвитком колективу, а також робітників, які займаються кадровими і трудовими питаннями.


Повинен знати: постанови, розпорядження, накази, інші керівні і нормативні документи, які відносяться до питань практичної психоло­гії; психологію праці і управління, інженерну і соціальну психологію; методи вивчення психологічних особливостей трудової діяльності робі­тників; технічні засоби, які застосовуються при вивченні умов праці; передовий вітчизняний і зарубіжний досвід роботи психологів; основні технології виробництва; основи економіки, організації виробництва, праці і управління; основи профорієнтаційної роботи; законодавство про працю; правила внутрішнього трудового розпорядку; правила і но­рми охорони праці.

Вимоги до кваліфікації:

Психолог 1 категорії: вища професійна (психологічна) освіта і стаж роботи на посаді психолога 2 категорії не менше 3-х років.

Психолог 2 категорії: вища професійна (психологічна) освіта і стаж роботи на посаді психолога не менше 3-х років.

Психолог: вища професійна (психологічна) освіта без вимог до ста­жу роботи.


ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА

 

На І Установчому з'їзді Товариства психологів України 20 грудня 1990 року в м. Києві прийнято Етичний кодекс психолога. Цей норма­тивний акт є гарантом високопрофесійної, гуманної, високоморальної діяльності психологів України, здійснюваної залежно від спеціалізації та сфери їх інтересів.

Даний Кодекс являє собою сукупність етичних норм, правил пове­дінки, що склалися у психологічному співтоваристві й регулюють його життєдіяльність. Об'єктом досліджень і впливу психологів є внутрі­шній світ особистості, тому їхні контакти з іншими людьми повинні бу­ти теплими, доброзичливими, цілющими.

Етичний кодекс сприяє більш успішному здійсненню психолога­ми своєї професійної діяльності. Зокрема, шкільним і вузівським психологам допомагає у підвищенні ефективності навчання і вихо­вання учнів та студентів; психологам у галузі охорони здоров'я — у виконанні функцій, пов'язаних з профілактикою захворювань, ліку­ванням, реабілітацією пацієнтів; психологам у сфері державного управління — у психологічному забезпеченні загального і галузево­го управління.

Заснована Товариством психологів України Комісія з етики прово­дить роботу, спрямовану на правильне тлумачення психологами Етич­ного кодексу, здійснює контроль за його додержанням, забезпечує фо­рмування у психологів сприйняття цього Кодексу як зобов'язання перед громадськістю, як одного з важливих чинного законодавства.

 

1. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Психологи несуть особисту відповідальність за свою роботу.

Психологи зобов'язані всіляко запобігати і не допускати анти-гуманних наслідків у своїй професійній діяльності.

Психологи повинні утримуватися від будь-яких дій чи заяв, що загрожують недоторканості особи; не мають права використовувати свої знання і становище з метою приниження людської гідності, при­гнічування особистості або маніпулювання нею; несуть відповідаль­ність за додержання пріоритету інтересів людини.

На психологів покладається відповідальність за надійність ви­користовуваних методів та програмного забезпечення, валідність обро­бки даних досліджень, у тому числі і тих, які проводяться з викорис­танням комп'ютерних технологій.

Психологи застосовують лише ті знання, якими вони володіють відповідно до своєї кваліфікації, повноважень і соціального статусу.

2. КОМПЕТЕНТНІСТЬ

Психологи постійно поповнюють свої знання про нові наукові досягнення в галузі їхньої діяльності, беруться за розв'язання тільки тих завдань, які належать до сфери їх компетенції. У разі непосильності завдання психологи передають його іншому досвідченому фахівцеві або допомагають людині, яка звернулася за підтримкою, налагодити контакт з професіоналами, що можуть надати адекватну допомогу. Психологи не застосовують методів і процедур, не апробованих центральними органами Товариства психологів України. У тих випад­ках, коли психологічні методики лише проходять випробування (з до­зволу контрольних органів Товариства), психологи, проводячи експе­римент з обмеженим контингентом досліджуваних, попереджають їх про застосування неперевірених методів і технічних пристроїв або про свій недостатній рівень оволодіння ними.

Психолог публікує під своїм ім'ям лише ту працю, яка повні­стю виконана ним самим або містить істотний власний внесок; не­допустима публікація з метою особистої, матеріальної вигоди недо­статньо підготовлених праць, невалідизованих методик, а психолог не може виконувати практичної роботи, не маючи належної кваліфі­кації та досвіду.

Психолог прагне до адекватних знань про свої індивідуальні якості та особливості і визначення меж власних професійних можливо­стей. Особистіші психологічні проблеми (які негативно впливають на якість виконання обов'язків) можуть бути показником професійної не­придатності і мають якомога швидше коригуватись та розв'язуватись психологом.

3. ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ КЛІЄНТА

Психологи суворо додержуються принципу добровільної участі клієнта в обстеженнях. Під час роботи з дітьми, пацієнтами з тяжкими психічними розладами (тобто в крайніх випадках) допускаються відхи­лення від принципу добровільності, але в межах законодавчих норм; обов'язком психолога є намагання налагодити з клієнтом співробітниц­тво. Психологи утримуються від непотрібних лікувань клієнта.

Психологи, вступаючи у контакт з особами, для яких він є обов'язково-примусовим (наприклад, у разі проведення психологічної експертизи), не мають права змушувати клієнта повідомляти відомості поза його волею, не можуть вживати примусових заходів для одержан­ня даних, крім випадків, коли така інформація сприятиме безпеці на­вколишніх або самого клієнта.

Психологи не беруть участі в діях, спрямованих проти свободи особи. Вони не мають права змушувати клієнта розповідати про свою життєву філософію, політичні, релігійні чи етичні переконання, не по­винні вимагати відмовитися від них.

Психологи беруть на себе професійну відповідальність за квалі­фіковане обстеження, консультування, лікування. Вони домовляються про терміни завершення своєї діяльності або доцільність направлення клієнта до іншого компетентного спеціаліста.

Відповідальність з психолога знімається, якщо він упевнився, що інший спеціаліст узяв відповідальність за клієнта на себе.

Психологи не мають матеріальних або особистих привілеїв, не можуть використовувати свої знання і становище, довірливе став­лення і залежність клієнта у власних корисливих інтересах. У тих випадках, коли послуги є платними, про фінансові умови домовля­ються заздалегідь; не встановлюється додаткова оплата за консуль­тації і не береться плата з тих, кого психолог навчає або збирається екзаменувати. Якщо клієнт може отримати психологічну допомогу безкоштовно або меншим коштом в іншого фахівця, то психолог ін­формує про це клієнта.

Психолог уникає встановлення неофіційних взаємин з клієнтом, якщо це може стати на перешкоді проведенню діагностичної, консуль­таційної і корекційної роботи з ним. Між психологом і клієнтом не по­винно бути статевої близькості у період, коли психолог несе відповіда­льність за нього.

Психолог має право вирішувати, на якому етапі консультування або лікування можна дати об'єктивний професійний висновок, а у ви­падках, коли він не може діяти в інтересах клієнта, роз'яснює йому і батькам (опікунам, піклувальникам) реальний стан справ.

Висновок за результатами проведеного обстеження чи лікуван­ня робить сам психолог, він не може перекладати це на інших. Психо­лог повинен чітко і однозначно формулювати висновок, так щоб його можна було правильно зрозуміти і використати отримані дані на ко­ристь клієнта.

Психолог не робить висновків і не дає порад, не маючи до­стовірних знань про клієнта або ситуацію, в якій він перебуває. У звіті (висновку) психолога має міститися лише необхідна і водночас достатня, що відзначається цілковитою надійністю результатів, ін­формація для розв'язання поставленого завдання, вказуватися межі здійснюваних досліджень, характер виявлених симптомів — постій­ний чи тимчасовий.

3.10.    Психолог у доступній формі повідомляє обстежуваному про
поставлений діагноз і методи та засоби допомоги. При цьому він зо-
бов'язаний обачливо і обережно висловлюватися щодо виявлених пато-
логій у психічному стані клієнта. Психолог обов'язково попереджає
про те, хто і для чого може використати ці дані; він не може приховува-
ти від людини, які офіційні рішення можуть бути винесені на підставі
висновку

Психолог уповноважений особисто запобігати некоректному і не­етичному використанню результатів досліджень і повинен виконувати цей обов'язок незалежно від посадової субординації.

4. КОНФІДЕНЦІЙНІСТЬ

Психолог зобов'язаний додержуватися конфіденційності у всьо­му, що стосується взаємин з клієнтом, його особистого життя і життєвих обставин. Виняток становлять випадки, коли виявлені симптоми є небез­печними для клієнта та інших людей, і психолог зобов'язаний поінфор­мувати тих, хто може надати кваліфіковану допомогу.

Конфіденційності можна не додержуватись, якщо клієнт просить або згоджується, аби в його інтересах інформацію було передано іншій особі.

Психолог не збирає додаткових відомостей про обстежуваного без його згоди і задовольняється лише тією інформацією, яка потрібна для виконання професійного завдання. Запис на магнітну стрічку і від-еоплівку, фотографування і занесення інформації про клієнта до комп'ютерних банків даних здійснюються лише за згодою учасників.

Психолог зобов'язаний оберігати професійну таємницю, не по­ширювати відомостей, отриманих у процесі діагностичної і корекційної роботи, додержуватись анонімності імені клієнта (наприклад, під час навчання, в публікаціях). Для демонстрації і прослуховування будь-яких матеріалів потрібний письмовий дозвіл людини, за чиєю згодою вони були записані; на вимогу клієнта матеріали негайно знищуються.

Документація роботи психологів повинна вміщувати лише про­фесійно необхідні матеріали. До цих матеріалів, пов'язаних з конфіден­ційним змістом діяльності психологів, має виключатися доступ сторон­ніх осіб. У тих же випадках, коли психологи звертаються за допомогою до інших фахівців, потрібно спеціально ознайомити їх з питаннями, що стосуються умов і терміну зберігання таких матеріалів, а також обме­жень у використанні інформації про клієнта і попередити про міру від­повідальності за недодержання конфіденційності.

4.5 Якщо психолог не в змозі надалі виконувати свої функції, він з'ясовує, чи потрібно зберігати матеріали (також і інформацію, занесе­ну до комп'ютера). В разі потреби психолог повинен передати вико­нання покладених на нього функцій іншому фахівцеві.

Психолог інформує клієнтів про правила додержання конфіден­ційності. Смерть або зникнення обстежуваного не звільняє психолога від необхідності зберігати професійну таємницю.

Психолог не передає методичних матеріалів особам, які не упо­вноважені здійснювати психологічну діяльність; не розкриває суті і призначення конкретної методики (за винятком доступних роз'яснень правоохоронним і судовим органам)

5. ЕТИЧНІ ПРАВИЛА ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

5.1. Планування психологічних досліджень передбачає дотримання таких умов: визначення об'єкта дослідження; чітке й однозначне фор­мулювання його мети і завдань; встановлення контингенту обстежува­них; прогнозування можливостей використання одержаних результатів (наприклад, оцінювання перспектив професійної успішності, форму­вання спільного колективу, психологічного втручання тощо). Психолог самостійно вибирає методи роботи, керуючись при цьому вимогами максимальної ефективності та наукової обґрунтованості.

Психолог забезпечує цілковиту надійність результатів, відпові­дає за рішення, які приймають офіційні особи на основі його висновків та рекомендацій, запобігає можливим помилкам в діяльності непрофе-сіоналів, котрі допомагають у роботі, але не ознайомлені з вимогами, що стосуються обмежень у використанні інформації про досліджува­них. Психолог несе відповідальність за правильне і доступне роз'яс­нення непрофесіоналам суті застосовуваних психологічних методів, а також за можливі антигуманні наслідки. Щодо психолога використову­ється принцип, аналогічний принципу презумпції невинності у судо­чинстві. Вина психолога в порушенні Етичного кодексу повинна бути доведена Комісією з етики Товариства психологів України.

Психолог зводить до мінімуму ризик ненавмисного негативного впливу на тих, хто бере участь в експерименті. Коли очікується, що до­слідження або лікування може викликати у клієнта психогенну реак­цію, психолог повинен отримати дозвіл на проведення роботи з ним Комісії з етики. Якщо умови експерименту потребують необізнаності досліджуваних з його суттю і результатами, психолог має пересвідчи­тися в тому, що це не завдасть шкоди жодному з учасників досліду. Та­кі відомості можуть бути розкриті після завершення експериментальної програми.

Психолог заздалегідь інформує клієнтів про право відмовитись від участі в дослідженні. Коли ж попри це вони дають згоду взяти участь у експерименті, психолог має переконатися в тому, що таке рі­шення прийняте незалежно від нього або інших осіб (наприклад, бать­ків, опікунів, піклувальників, які наполягають пройти обстеження).

6. КВАЛІФІКОВАНА ПРОПАГАНДА ПСИХОЛОГІЇ

Психологи інформують науковців, учителів, лікарів, широку громадськість про свою галузь діяльності на основі об'єктивних, точ­них даних таким чином, щоб не дискредитувати професію психолога і психологію як науково-практичний комплекс.

Психолог не виступає з публічними заявами для реклами або са­мореклами. Вміщуючи у засобах масової інформації оголошення про надання психологічних послуг населенню, повідомляє лише своє ім'я, адресу, номер телефону, професійну кваліфікацію, науковий ступінь, галузь психології, години прийому. В рекламному проспекті не може йтися про суми гонорару, не даються гарантії, не перелічуються здобу­тки і успішні випадки лікування, консультування, експертизи. Оголо­шення мають містити інформацію про мету курсів, а не обіцянки стосо­вно досягнення специфічних результатів. Психолог повинен брати професійну участь у навчальних програмах для населення, однак він має право робити це лише за умови, якщо вони виключають сумнівні методи і неефективні процедури.

Поради психолога у засобах масової інформації мають подава­тися в узагальненій формі, без посилань на конкретні факти і ситуації, щоб не допустити розголошення конфіденційної інформації.

Усні виступи, друковані матеріали, аудіовізуальна та інші публіка­ції, в яких наводяться з ілюстративною метою клінічні випадки, повинні виключати ідентифікування особи, групи чи організації. Методики публі­куються лише у формі, яка дає змогу зберегти їх валідність та надійність

7. ПРОФЕСІЙНА КООПЕРАЦІЯ

Психолог, ведучи професійну дискусію, не повинен дискреди­тувати колег або представників інших професій, які використовують ті самі або інші наукові методи, він має виявляти повагу до наукових шкіл і напрямів. Психолог цінує професійну компетентність, високу культу­ру та ерудицію, відповідальне ставлення до справи колег та представ­ників інших професій. Якщо ж психолог виявить ненауковість чи не­етичність у професійній діяльності колеги, він повинен сприяти виправленню ситуації. У разі неуспіху цих зусиль психолог може ви­ступити з об'єктивною, аргументованою критикою роботи колеги у психологічному співтоваристві. У тих же випадках, коли критика на адресу члена Товариства виявляється суб'єктивною, упередженою, він має право звернутися до Комісії з етики, висновок якої може викорис­тати для спростування несправедливих оцінок чи критики.

Психолог не може застосовувати маніпулятивні методи для здобуття прихильності і привернення на свій бік клієнтури, не повинен намагатися стати монополістом у своїй галузі. Про досягнуті результа­ти в теоретичній і практичній психології він зобов'язаний інформувати психологічну громадськість, ділитися набутим під час своєї професій­ної діяльності досвідом.

Розв'язуючи конкретні завдання обстеження, консультування і ліку­вання людей, психолог вирішує, чи може він використати знання, технічні й адміністративні можливості інших фахівців на благо клієнта та за згодою клієнта вступити в контакт з ними, зокрема особами, які лікують або лікува­ли його раніше. Психолог бере відповідальність за клієнта, лише перекона­вшись, що той не має клієнтурних стосунків з іншими психологами.

Психолог забезпечує персонал адекватною інформацією про клієнтів, які користуються його послугами, передбачає у розпоряджен­ня колег тільки надійні й валідизовані психологічні методи, технічний інструментарій і відкриття. Всі професійні взаємовідносини будуються на основі Закону про авторські права.

У вирішення спірних питань психолог керується положенням даного Етичного кодексу. Арбітром може бути Комісія з етики Товари­ства психологів України.


7.6. За порушенням чинного законодавства, Статуту Товариства психологів та Етичного кодексу на психолога можуть бути накладені Комісією з етики такі стягнення:

попередження;

догана;

виключення з членів Товариства.

У разі виявлення порушень психологами, які не і членами Товарист­ва, Комісія з етики звертається до інших громадських організацій чи державних установ з тим, щоб вони вжили необхідних заходів до вин­ного.

Рішення Комісії з етики може бути скасоване Президією або З'їздом Товариства психологів.