6.2. Право споживача на безпеку товарів

Українське  законодавство про відповідальність  виробника і  продавця за безпеку товарів  потребує подальшого розвитку. Вступ України  до Ради Європи, визнання її Європейським комітетом  із стандартизації (СЕN) членом-підписчиком відпо- відно  до Угоди  про співпрацю  і партнерство України  в ЄС вимагає зближення його принципів  і норм з Європейським законодавством.  Це тим більше  актуально для законодавства, яке регламентує торговельну діяльність, оскільки Україна має намір стати членом всесвітньої торгової організації. У зв’язку з


 

цим слід звернутися до досвіду деяких законодавчих актів країн

Східної і Західної Європи.

Велику увагу зарубіжний законодавець приділяє питанням безпеки товарів.  Так,  Угорське  законодавство  про заборону несумлінної комерційної  практики  надає можливість органу у сфері  захисту прав споживачів  пред’явити позов до суду, що стосується широкого кола споживачів, або якщо була заподія- на значна шкода. При цьому позови можуть пред’являтися і в тих випадках, коли неможливо встановити конкретних спожи- вачів,  інтереси  яких  порушені.

У  Французькому  законодавстві  про захист прав спожи- вачів діють такі принципи: в договорах за участю споживача на підприємця  покладається інформаційний  обов’я зо к; підприємець повинен гарантувати безпеку  товарів  і послуг; поняття  “відповідальність  за пр одукт”  означає відпові- дальність за шкоду, заподіяну недоброякісним продуктом. Так, стаття 1 Закону №83 – 660 від 21.07.83 р. «Про безпеку споживачів» [28, с. 24–27] встановлює, що продукти і послу- ги  повинні  гарантувати безпеку,  яку  можна правомірно  від них  очікувати  при  використанні  в звичайних умовах та в умовах, розумно передбачуваних споживачем,  а також  не заподіювати  шкоди здоров’ю людей.

Закон визначає такі особливості відповідальності за шкоду, заподіяну  продуктами:

1) виробник або продавець несе відповідальність  і за відсут- ності вини;

2) право вимагати відшкодування визнається за будь-яким споживачем, навіть  якщо він не був у договірних відно- синах з продавцем;

3) споживач може звернутися безпосередньо до виробника. Ці норми значно збільшують  відповідальність виготівників

товарів за якість і безпеку вироблених товарів.

Європейська Рада 27.01.77 р.  відкрила для підписання Страсбургську конвенцію  про відповідальність  за продукти в разі спричинення ними тілесної шкоди або смерті. Положення цієї Конвенції  були сприйняті  у Франції  згаданим Законом


 

№83-660 від 21.07.83 р., а 25 липня 1985 р. була прийнята дирек- тива ЄС,  спрямована на зближення законодавства  держав – членів у питанні відповідальності виробника за шкоду, заподі- яну дефектним товаром. Український законодавець також по- винен уважніше віднестися до питання відповідальності вироб- ника за безпеку товарів, що, в свою чергу, сприятиме підвищенню якості вироблених товарів, а отже, й їх конкурен- тоспроможності на міжнародному  рівні.

Першим кроком на цьому шляху стало прийняття Закону України  “Про якість і безпеку харчової продукції і продоволь- чої сировини” [200]. Він передбачає обов’язкову вимогу до ви- готівника вказувати на етикетці повне найменування продукції, її склад,  найменування та адресу виготівника,  інші реквізити (всього 13 позицій), за якими можна безпомилково визначити, яка і чия це продукція.

Доцільно  також використовувати норми Французького за- конодавства,  що визначають умови, за наявності яких  заборо- няється або обмежується виробництво, імпорт, експорт, пропо- зиція  продажу,  продаж, безкоштовний розподіл, зберігання, етикетування,  упаковка та інше  використання цих продуктів.

Аналіз відносин продавців і споживачів в Україні  і за кор- доном показує, що права споживачів часто порушуються внас- лідок примушення його другою стороною тим або іншим  спо- собом до придбання товару. Закон України  “Про захист прав споживачів” містить всього один пункт  ст.17, яким заборонено примушувати споживача придбавати товари і послуги неналеж- ної якості і непотрібного йому асортименту. Тим часом, сучас- не зарубіжне  законодавство надає цьому питанню набагато більшу  увагу і небезпідставно. З розвитком способів  захисту прав і інтересів споживачів отримали широке регулювання такі форми продажу товарів, як продаж вдома у споживача, на по- розі дому і на ходу, на робочому місці і в транспорті. Останнім часом і в Україні подібні форми продажу все більше поширю- ються, проте їх законодавче регулювання, а отже, і захист прав споживача при придбанні  товарів таким способом,  не можна назвати достатньо розробленим. В Україні діють Правила про-


 

дажу товарів за замовленням і вдома у споживачів, затверджені Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України  № 199 від 29.03.99 р. Ці правила розповсюджуються на всіх суб’єктів підприємницької діяльності сфери торгівлі не- залежно від форм власності. Згідно правил, продаж товарів вдо- ма – це форма роздрібного продажу товарів уповноваженим представником суб’єкта господарювання  вдома у споживача, по місцю  його роботи, відпочинку,  як на попереднє запрошення покупця, так і без такого.  Оплата за товари, реалізація  яких відбувається вдома, здійснюється готівкою при передачі їх спо- живачеві. При цьому продавець повинен видати товарний чек з вказівкою найменування суб’єкта господарювання, дати про- дажу, найменування  товару, його ціни,  кількості,  та загальної вартості покупки.  Правила зобов’язали продавця надати необ- хідну інформацію про товар і передати споживачеві  товар на- лежної якості. Кажучи про права споживача, правила повторю- ють статті 8 і 9  Закону «Про захист прав споживачів».

Зараз торгівля  здійснюється часто на вулиці, в транспорті, коли у споживача просто немає можливості реально оцінити пропоновану покупку.  Для ліквідації  цієї прогалини корисно скористатися досвідом зарубіжних країн.

Так, у ФРН був виданий закон про право відмовитися від правочину, укладеного на ходу і від інших  правочинів такого ж роду, від 16.01.1986 р. [28, с. 48–49]. Цей Закон надає спожи- вачеві право на обдумування правочину протягом одного тиж- ня і на повернення продавцю придбаної у нього речі. Такі опе- рації не потребують  письмової форми,  але продавець зобов’язаний вручити покупцеві письмове повідомлення,  яке свідчить про його право на відмову  від покупки,  а покупець повинен це повідомлення підписати.  Якщо ж продавець не вру- чить покупцю письмового повідомлення, яке містить роз’яснен- ня про право на відмову  від  правочину, то термін  відмови збільшується до одного місяця. Тільки в двох випадках спожи- вач не може відмовитися від покупки: коли збігаються момент передачі товару і оплата його вартості,  причому вартість това-


 

ру не повинна перевищувати 80 марок ФРН, і коли правочин був укладений у нотаріальній  конторі.

При відмові  споживача від  правочину сторони повертають

один одному все отримане.  Якщо товар виявився пошкодже- ним або якість його погіршилася внаслідок його використання покупцем,  то вартість товару відповідно знижується (п.  3.1). Покупець має право зажадати від продавця відшкодування всіх витрат, пов’язаних з придбанням речі (п. 4.3). Угоди, що містять відступи   від норм закону у бік погіршення положення спожи- вача, закон оголошує недійсними.

Продаж товарів вдома у Франції детально регламентує  За- кон №72-1137 від 22.12.72 р. Ним встановлена для таких дого- ворів  письмова форма і передбачений семиденний термін  для розірвання  договору і повернення сплаченої суми.

Один з напрямів законодавчої діяльності в сфері захисту інтересів споживачів пов’язаний з розвізною і розносною торгівлею і наданням інших  послуг вдома. У  даному випадку споживач особливо беззахисний і уразливий, тому регулюван- ню таких відносин надається певна увага. В Данії така форма торгівлі і послуги взагалі заборонені, в інших країнах необхід- на реєстрація  осіб, які здійснюють такі послуги або ж ознайом- лення споживача з умовами продажу письмово. В Канаді забо- ронено вимагати від покупця  список потенційних покупців  – друзів   і родичів  в обмін  на деякі  пільгові  умови придбання товарів. У багатьох країнах заборонені аналогічні форми розши- рення кола покупців і спроби використання товарів-“приманок” з подальшою пропозицією  покупцю  більш  дорогих виробів, практика розсилки незамовлених товарів, використання пода- рунків, премій і т. п. [172, с. 10–11]. В деяких країнах у певних випадках такі дії вважаються кримінальними,  в інших – пере- слідуються   в рамках цивільного законодавства.


 

Питання  для самоконтролю

1. Якому праву споживачів закордонний законодавець надає найбільшу увагу?

2. Як угорський законодавець захищає право споживача на безпеку  товарів?

3. Як  захищається право споживача на безпеку  товарів  у

Франції?

4. У  чому полягають особливості  відповідальності  за шко- ду, заподіяну продуктами,  за законодавством  Франції?

5. Якими нормативними актами в Україні регламентується безпека товарів?

6. Як  закордонний законодавець  захищає права споживача при придбанні товарів  на ходу?

7. Як  закордонний законодавець  захищає права споживача при розвізній  і розносній  торгівлі,  а також при поданні інших  послуг вдома?