В історії нашої країни неодноразово відбувалася зміна прав­лячої політичної еліти. Для сучасної України, що стала на шлях демократизації політичної системи, особливого значення набу­ває проблема якості політичної еліти, яка здатна була б конст­руктивно розв'язувати складні завдання сьогодення. Саме від її організуючого впливу багато в чому залежить подолання існу­ючого правового нігілізму і створення дійових законодавчих механізмів функціонування нашого суспільства. Така провідна роль еліти обумовлена слабкістю політико-культурного, соціаль­ного, економічного факторів стабільності у посттоталітарному українському суспільстві.

За часів незалежності українська еліта структурно, функціо­нально і за своєю суттю дуже змінилася. Керівна еліта протягом перших років української незалежності значною мірою носила постноменклатурний характер. Ця риса політичної української еліти навіть отримала визначення феномену «партії влади». Ос­тання являла собою неформальну, вірніше, публічно не оформ­лену, але впливову громадську силу з певними політичними й економічними інтересами і потужними засобами їх захисту. її визначали як політичний блок, який складався з прагматично орієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої комуністич­ної номенклатури, представників державного апарату і засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисло­вості і сільського господарства. Саме для них був характерний політичний та економічний консерватизм, схильність до автори­таризму і командно-адміністративних методів діяльності, корум-пованість, висока ступінь кругової поруки і кланових зобов'язань. «Партія влади» визначалась як криптокомуністична (від грецьк. кгуріш - таємний, прихований), а її впливовість, як елемента політичної еліти, накладала відповідний відбиток на процеси модернізації політичного режиму в Україні.

Номенклатура, яка фактично була керівною олігархією у комуністичному режимі і складала «внутрішню партію» (за визначенням відомого письменника Дж. Оруела) у КПРС, була за суттю колективним власником державної влади і власності, оскільки втілювала державний апарат. Вона відмовилася від марксистсько-ленінської ідеології, розпустила «зовнішню партію», декоративну за змістом, щоб зберегти владу і власність та провести тіньову приватизацію державної власності. Для досягнення нової легітимації вона своєчасно змінила гасла на основі моральних, або навіть, ментальних, і політичних мета­морфоз. З метою збереження своїх позицій «партія влади» пішла на певний компроміс, щоб рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти, використовую­чи національно-демократичні гасла. Цим вона не тільки підсили­ла свої власні позиції, але й внесла розкол у лави націонал-демок­ратів. Крім того, входження до «ринку влади» значної частини націонал-демократів провело демаркаційну лінію між громадською більшістю, яка пасивно очікувала змін на краще, й контелітою, яка ще недавно виступала єдиною силою від імені цієї більшості (Мой-сеї'в І. Національна еліта: її культура й політична роль // Розбу­дова держави. - 1996. -№6. - С.12). Таким чином, відбулася своє­рідна дифузія влади - колишньої комуністичної еліти і конформістської частини контреліти.

З часом місце моноліту номенклатурної піраміди зайняли численні елітні угрупування, що знаходяться між собою у відно­синах конкуренції. Еліта втратила велику частину важелів, які були у старого правлячого класу. У цих умовах зросла роль еко­номічних факторів для управління суспільством, треба було шукати союзників, йти на тимчасові альянси заради досягнення конкретних цілей. Замість стабільного правлячого класу із силь­ними вертикальними зв'язками між його поверхами створилися динамічні елітні групи, між якими активізувалися зв'язки гори­зонтальні і неформальні. Тому в нашій країні існують дві осі роз­гортання елітних груп - вертикальна, як і в кожному суспільстві, та горизонтальна, як у суспільстві, яке є або свідомо федератив­ним, або ще не консолідувалося в політичну єдність.

Вертикальна стратифікація суспільства відображає рівень доступу елітних груп до політичних та економічних важелів та ресурсів. Тут можна виділити дві еліти - новостворену політич­ну, яка пов'язана з новим бізнесом, та стару номенклатурну, яка теж породила новий бізнес, але, окрім того, ще міцно прив'язана і до старого, соціалістичного в своїй суті виробництва.

Натомість горизонтальна стратифікація відображає регіо­нальну структуризацію України. Причому, не спущену згори українською державою, а успадковану ще від структурування території колишнього СРСР і сформовану в інтересах цілісності того самого СРСР, оптимізації його економіки та адміністратив­ної системи. Ще в радянську епоху сформувалися такі регіо­нальні утворення, як старе адміністративно-номенклатурне київське, промислово-адміністративне дніпропетровське, до­нецьке, харківське, одеське, західноукраїнське. Кожна з регіо­нальних еліт має свій специфічний склад і свою специфічну економічну базу. З них випливають і політичні орієнтації відпо­відних територіальних елітних груп.

Взаємовідносини між регіональними елітними групами (кла­нами) розгортаються у напрямку перерозподілу впливів та влас­ності у державі. На першому етапі незалежності та приватизації регіональні та галузеві еліти (клани) більше утверджувалися у регіонах та галузях промисловості. Натомість тепер розпочалися горизонтальні процеси укрупнення капіталів і впливів, які по­чинають формувати вищий рівень елітних груп. Можливо, з часом їх можна буде назвати загальнонаціональними.

У перші роки незалежності в Україні з'явилася своя «украї­нська олігархія». Проте, не відміну від класичних олігархій, вона формувалася за іншим принципом. Це - владні неформальні утворення, що виникли на уламках радянської адміністратив­но-командної системи і отримали нічим не обмежений доступ до фінансових та економічних ресурсів у зв'язку з прямою чи опосередкованою приналежністю до державного керівництва. Тобто, до реальної влади прийшли колишні радянські чинов­ники. У центрі формування української олігархії стояли, як правило, чиновники середньої і вищої управлінської ланки або колишні начальники системи держторгівлі, а також легалізовані під час перебудови тіньові підприємці.

Американський дослідник Дж. Мейс дав визначення фено­мену корумпованої влади як «клептократії» (влади лиходіїв). В умовах корупції спостерігається специфічний «розподіл влади». Він здійснюється між політиками-прагматиками, які належать до «класу керівників», а також особами, союз і взаємодовіра між якими скріплені особистими стосунками та інтересами, різно­го типу політиками-романтиками, мафіозними колами тощо. В Україні спостерігається перерозподіл сфер впливу між різни­ми кланами керівної олігархії і структурами мафіозного типу. Як наслідок відбувається замикання політичної еліти на своїх вузько групових, егоїстичних інтересах та дистанціювання її від громадської більшості.

Суспільний і економічний вплив українських олігархів не­змірно зріс з того часу, коли вони отримали прямий і нічим не обмежений доступ до прийняття і реалізації рішень загаль­нодержавного значення, а також можливість загального та опе­ративного впливу на перших осіб держави - Президента, прем'єр-міністра тощо. Це пояснюється тим, що в умовах стрімкої деградації української економіки, політики і громадсь­кого життя другої половини 90-х рр. ХХ ст. авторитет держа­ви дуже сильно упав. Зате зріс авторитет власника і розпоряд­ника частини державних ресурсів, тобто відбулося закріплення олігархів як нових важливих суб'єктів економіко-політичних відносин. Українські олігархи утверджувалися в новому статусі за допомогою методів, які не мають відношен­ня до методів класичних: перепродаж ресурсів (здебільшого іноземних), ігри на валютному ринку, корупція державних чиновників, щільне співробітництво зі структурами трансна­ціональної та організованої злочинності.

Таким чином, величезна кількість національних ресурсів випадала з офіційної економіки та переходила в її нелегальний сектор. Згідно з експертними оцінками доля тіньового сектора у вітчизняному виробництві зрівнялася наприкінці 90-х років ХХ ст. з долею офіційного (Белая С. Теневая экономика и ее влияние на структурную трансформацию украинского произ­водства // Экономика Украины. - 2000. - №10. - С.54).

Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що в умовах незбалансованої інвестиційної і податкової політики прибутки, які одержувалися в цьому секторі, масово вивозилися за межі Украї­ни. Американський політолог З. Бжезинський наводить данні, що з 1992 по 1995 роки з України на Захід було вивезено близько 20 млрд. доларів (Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі // Політика і час. - 1997. - №9. - С.25).

З початком оформлення багатопартійної системи в Україні почала структуризуватися партійно-парламентська еліта. Якщо в перші роки незалежності України партійно-парламентська еліта складалася переважно з комуністів та безпартійних, то вже починаючи з виборів до парламенту 1996 р., вона представ­лена членами політичних партій різного спрямування.

В Україні, як і в інших країнах СНД, ще за перших часів незалежності інститут президентства став ключовим інститутом політичної системи. Саме президент міг контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин і прийняття політич­них рішень. За своєю суттю та за методом обрання інститут президентства є репрезентантом інтересів всього народу, а не якоїсь конкретної організаційно оформленої політичної сили. В умовах неструктурованості громадянського суспільства, дез­інтеграції та аморфності соціальних інтересів і відсутності ре­альних механізмів артикуляції цих інтересів президент отриму­вав можливість дії у вільному від політичних і передвиборних обіцянок просторі. Протягом тривалого часу фігура президен­та була практично неконтрольована у кадрових призначеннях виконавчої влади. Вільним президент був і від певної політич­ної команди. Це призводило до ситуативності його дій, проявів непередбаченості та вульгаризації влади. Наприклад, Л.Д. Крав­чук, який виступав головним опонентом РУХу і націонал-де-мократичних організацій перед виборами, на посту першого Президента України підтримував програму націонал-демок­ратів. Подібні зміни політичної позиції спостерігалися й у дру­гого Президента України Л.Д. Кучми. Виступаючи на виборах як прихильник поміркованої політичної реформи та проросійсь-кої політики, він, коли став президентом, орієнтувався на ради­кальні економічні перетворення, а у вирішенні мовного питан­ня підтримав позицію націонал-демократів.

Таким чином, за роки розбудови державності в Україні відбувається процес формування нової української еліти. В ній виділяється декілька складових: правляча еліта (складається з політиків-чиновників); «олігархи»; партійно-парламентська ел­іта; регіональні еліти. Характерною рисою української еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між її фракціями, але й наявність не менш суттєвих регіональних відмінностей. Для України характерна змішана система відтворення політичної еліти. Домінування у її складі «олігархів» обумовлює велику роль адміністративних каналів «входження у владу», при цьо­му вирішальне значення мають особисті зв'язки. Другим меха­нізмом відтворення загальнонаціональної еліти є вибори до Верховної Ради, місцевих, обласних та інших органів влади.

Перспективи демократичної еволюції в Україні багато в чому залежать від реальної здатності її правлячої еліти адекват­но відповідати на виклики часу та знаходити політичне поро­зуміння. Політичне порозуміння, як і соціальна однорідність, традиційно розглядаються як фактори стабільної демократії. У багатоскладових суспільствах політичне порозуміння набуває особливого значення, оскільки такі суспільства внутрішньо под­ілені сегментарними протиріччями. Україна також багато в чому належить до суспільств цього типу. У багатоскладових суспіль­ства політичні протиріччя в цілому збігаються з лініями соціаль­ного розподілу. Ці протиріччя можуть бути релігійного, ідеологіч­ного, мовного, регіонального, культурного або расового чи національного характеру. Особливо загрозливо співпадіння та­ких меж розподілу з територіальними межами у середині держа­ви. Як вважає відомий сучасний політолог А. Лейпхарт, у таких суспільствах основний фактор стабільності - це співпраця еліт, яка передбачає стратегію врегулювання конфліктів через домо­вленість між елітами, а не через боротьбу за владу і рішення більшості. Така стратегія на перспективу сприятиме виникнен­ню взаємної довіри як на рівні еліт, так і на рівні мас. У процесі співпраці  накопичується  досвід  спільного розв'язання конфліктів, стверджується ідеологія центризму, йде становлен­ня соціального порозуміння, тобто формується спільне соціо-культурне поле між суспільними силами.

Політична практика в Україні показує, що крайні політичні позиції є вагомими не тільки на рівні мас, айна рівні еліт. Протидіючі сторони налаштовані на нав'язування своїх по­глядів, а не на пошук шляхів порозуміння. Громадське порозу­міння, про яке так часто і голосно декларується, на жаль, не є виявленою реалією серед представників політичної еліти. На цьому тлі ми бачимо необхідність формування сильного і впли­вового центру, який мав би бути гарантом політичної стабіль­ності та еволюційного розвитку. Саме центристські позиції могли б стати своєрідним стрижнем для формування у політичній сфері, особливо у парламенті, великих коаліцій. Феномен вели­ких коаліцій передбачає залучення до співпраці представників широких політичних сил, попри всі розбіжності, налаштованих на конструктивний діалог, пошуки злагоди на шляху національ­ного розквіту.

 

Авторы: 141 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

Книги: 179 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я