1.3. Еволюція теорії оподаткування

Проблемами оподаткування займалися економісти, філософи та дер- жавні діячі різних епох. Фома Аквінський (1226–1274) визначив подат- ки, як дозволену форму грабунку. Монтеск’є (1689–1755) вважав, що ніщо не потребує стільки мудрості і розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, котру їм залишають. А один з основопо- ложників теорії оподаткування Адам Сміт (1723–1790) говорив про те, що податки для тих, хто їх сплачує,  — ознака не рабства, а свободи.

У XVI  ст. виходить праця Ж. Бодена «Фінанси — нерви держави», в якій визначаються головні джерела доходів держави, такі як мито та до- мени (державне майно, що приносить доход, зокрема земля, ліси, право на володіння приватною власністю, капітал, що належить уряду). Боден важав, що надмірне використання податків призводить до народних обу- рень, тому їх необхідно застосовувати лише в надзвичайних ситуаціях.

У XVII ст. англійські філософи-економісти Гоббс та Локк досліджу- ють окремі аспекти оподаткування. Перший наголошує на виключному праві королівської влади обкладати податками населення, проте радить зберігати помірність та рівномірність в їх розподілі, віддаючи перевагу непрямим податкам. Другий, навпаки, обґрунтовує доцільність прямого оподаткування.

У XVII ст. німецький камераліст (камералізм — напрямок меркан- тилізму, який вивчає державне господарство) Л. фон Секендорф (1626–

1692) вперше висловив ідею про зв’язок народного господарства, добро- буту та податкоспроможності  населення.

Засновником фінансової науки взагалі та теорії оподаткування зо- крема справедливо вважають Адама Сміта, найбільшим досягненням якого можна вважати визначення чотирьох принципів оподаткування, які й на сьогодні є класичними. Звичайно, тут необхідно враховувати те, що наукова думка того періоду мала яскраво виражений антифеодаль- ний характер, проте й сьогодні актуальним є положення А. Сміта про те, що до платників податків не варто застосовувати репресії, оскільки це може завдати шкоди розвитку промисловості,  а держава втрачає вигоду,


яку могла б отримати від розширення бази оподаткування завдяки додат- ковим інвестиціям.

Він підкреслював, що держава повинна створювати такі податкові умови для капіталу, щоб він «не тікав» з країни, адже саме капітал об- робляє землю та застосовує працю. «Податок, що приводить до відпли- ву капіталу з будь-якої країни, призводить до зникнення усіх джерел до- ходів государя і суспільства. Внаслідок перенесення капіталу в іншу кра- їну неминуче зменшуються не тільки прибуток з нього, а й земельна рен- та та заробітна плата». Дотримуючись теорії про непродуктивність дер- жавних послуг, А. Сміт все ж таки вважав податок справедливою ціною за послуги держави.

Формулюючи принципи справедливого оподаткування, учений пере- конує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих суб’єктів максимально ефективних, незважаючи на стягнення у них частки дохо- дів, умов функціонування самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. Такий підхід актуальний в будь-яких іс- торичних умовах і при будь-якій складності та рівні розвитку.

Ускладнення (відносно періоду формування класичної школи) соці- ально-економічної структури суспільства, яке визначає виникнення но- вих закономірностей здійснення економічних процесів, зумовило розви- ток теорії оподаткування з урахуванням посилення соціальної та еконо- мічної діяльності держави.

З початку ХХ  ст. утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. Но- вим ідеалом оподаткування  стало прагнення до більшого зрівняння до- ходів через їх розподіл та до зменшення прірви між багатими і незамож- ними.

У XIX  ст. і особливо на початку XX-го з’являється значна кількість нових напрямів дослідження податків, зокрема маржиналізм. Його пред- ставник Б. Кларк, який  обґрунтовано доводив необхідність розподілу ВВП між факторами виробництва. Ці методологічні і теоретичні посту- лати в подальшому запозичуються фінансовою наукою для дослідження питань оподаткування. Власне кажучи, маржиналізм став основою для обґрунтування прогресивності оподаткування.

Певний внесок у розвиток теорії оподаткування внесли представни- ки шведської школи. До них слід віднести в першу чергу Кнута Вікселя, який вперше застосував і науково обґрунтував роль податків у підвищен- ні суспільного добробуту. Він розглядав податки не ізольовано, а в тісно- му взаємозв’язку з державними втратами. Його заслугою є те, що він за- клав основи справедливого оподаткування. Дослідження К. Вікселя в цій галузі були спрямовані на досягнення рівності всіх громадян перед за-


коном, зростання економічного добробуту і мирного співіснування. Тут слід відзначити, що наукові висновки ученого піддавалися нещадній кри- тиці з боку марксистів, бо, на їх думку, в буржуазному суспільстві цьо- го досягти неможливо. Основним принципом справедливого оподатку- вання К. Віксель вважав корисність податків і досягнення еквівалентнос- ті між сумою вилучених податків і одержаними від держави послугами. Він перший запропонував ідею розширення державного сектора, вважа- ючи, що він також має забезпечити надання послуг особам, які не можуть їх сплатити зі свого доходу.

Важливим є те, що Віксель, розглядаючи предмет фінансової науки, концентрує увагу на проблемі справедливого розподілу загальної суми податків, яка необхідна для фінансування передбачених бюджетом ви- трат. Податки, за його твердженням, не повинні порушувати добробут окремих соціальних груп. Якщо за рахунок державних послуг добробут окремих верств населення не підвищується, то вони мають бути звільне- ні від податків. У цілому, теоретичні висновки справили великий вплив на розвиток науки про оподаткування і створення сучасної шведської по- даткової моделі.

Найбільш відомим послідовником Вікселя є Е. Ліндаль, який у сво- їх працях найбільшу увагу приділяв теорії рівноваги. Проте, досягнення рівноваги він ставить в залежність від розстановки політичних сил в дер- жаві. Більшість західних економістів критикують ці дещо утопічні ідеї. Світова економічна криза 1929–1933 рр. поклала край багатьом споді- ванням окремих учених про здатність створеної економічної системи до саморегулювання й досягнення на цій основі рівноваги у господарстві. Неокласична доктрина з її маржиналістськими ідеями була визнана не- спроможною, тому на зміну їй прийшло кейнсіанство.

У середині XX ст. панівне становище в науці про оподаткування за- ймає доктрина Дж. Кейнса, який досить аргументовано довів неспро- можність ринкової економіки досягти рівноваги в умовах кризи, а ви- правити становище можливо тільки за допомогою державного втручан- ня в економіку. Він вважав, що саме держава може сприяти досягненню рівноваги між платоспроможним попитом і обсягами виробництва за допомоги державних видатків, позикового проценту і податків. Він та- кож був прихильником прогресивності в оподаткуванні. Одним із важ- ливих принципів його теорії є те, що економічне зростання залежить від достатніх заощаджень тільки за умови повної зайнятості. Якщо цієї го- ловної умови немає, то великі заощадження заважають зростанню. Звід- си висновок: зайві заощадження необхідно вилучити за допомогою по- датків.

Основним способом втручання держави в економіку  Дж.  Кейнс вважав бюджетну політику, в тому числі податкову політику. Податки


розглядалися ним як «вбудовані механізми гнучкості». Він стверджував, що надходження майже за всіма податками залежать не тільки від змін у податкових ставках, а й від коливань величини доходів. Це положення стосується насамперед прибуткового податку, що стягується за прогре- сивними ставками. Тому автоматичні коливання в податкових доходах значніші, ніж у рівні доходів.

Характерним для сьогодення є висновок Дж. Кейнса про те, що зрос- таючі податки за умовою повної зайнятості відіграють позитивну роль. Зниження податків і зниження обсягів бюджету, яке їх супроводжує, може спричинити економічну нестійкість у державі. Це дає підстави стверджувати, що Дж. Кейнс запропонував нову теорію податків, спря- мовану на регулювання економіки в умовах функціонування ринково- го господарства. Його погляди сильно вплинули на подальший розвиток фіскальної науки.

Найбільш відомим представником неоконсервативного напряму вва- жається М. Фрідман. Основним висновком його наукових досліджень є твердження, що втручання держави в економіку має бути обмежене грошовою сферою. На його думку, необхідно проводити таку грошово- кредитну політику, яка б забезпечувала умови для підприємницької ак- тивності. Для цього необхідно грошову масу в обігу збільшувати не біль- ше ніж на 3–5%. Цей напрям в економічній теорії одержав назву «моне- таризму». Монетаристи схильні розглядати податки як вбудовані в еко- номічну систему «механізми гнучкості», що амортизують кризові явища в економіці. Ці теоретичні положення неокласиків стали основою подат- кової політики США і Великобританії, а потім і більшості країн з розви- нутою ринковою економікою в останній чверті ХХ ст.

Під лозунгами неокласиків здійснювалися в 80-х роках податкові ре- форми в США  і в ряді європейських країн. Разом з тим, слід зауважи- ти, що метою податкових реформ у країнах Західної Європи наприкін- ці XX ст. було зменшення податків на платників і особливо зменшення оподаткування прибутку корпорацій. Ці заходи супроводжувалися змен- шенням бюджетних видатків. Американські економісти М. Уейденбаум, А. Берне, Г. Стайн, У. Фелнер, А. Лаффер та інші, обґрунтовуючи обме- ження державного втручання, зажадали зменшити державні видатки. У Великій Британії економісти К. Джозеф, Дж. Хау, А. Селдон доводять не- обхідність скоротити «державний тягар», покладений на приватну влас- ність, піднести значення ринку  і приватної ініціативи. В цілому біль- шість теоретичних висновків з питань оподаткування зводяться до необ- хідності поєднання бюджетної, податкової та грошово-кредитної політи- ки. Основна увага зосереджується на аналізі впливу фінансових, у тому числі, податкових, інструментів на рух усіх частин ВВП як на макро-, так і мікрорівнях.


У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на пе- редній план. Послідовники Дж. Кейнса Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та інші доводили необхід- ність систематичного впливу держави на економічне зростання. Подат- ки розглядались як головний регулятор накопичення, «вбудований ме- ханізм гнучкості», який має забезпечити підйом економіки. Серед «вбу- дованих стабілізаторів» пропонувалися, як уже згадувалося, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) і керовані (різ- номанітні податкові та інші фінансові заходи). Балансуючи цими стабі- лізаторами, на їхню думку, можна забезпечити господарське зростання. Сутність такої антикризової політики полягала у тому, що держава при- стосує оподаткування та інші фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі виробництва можна посилювати оподатку- вання, штучно стримуючи попит, і зменшувати державні витрати, ство- рюючи спеціальний резерв держави, а з наближенням кризи — збільшу- вати обсяг попиту шляхом скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів інфляції рекомендувалось підвищувати по- датки, які б скорочували доходи.

У  60–70-ті роки XX  ст. велика група економістів (П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих ме- тодів державного регулювання через оподаткування, намагалися синте- зувати теорії різних напрямів. Їх теорія державно-монополістичного ре- гулювання (інституціоналізм), спираючись на так звану змішану еконо- міку, робить акцент на розподілі національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій.

У концепціях інституціоналістів простежується характерне для сучас- них соціальних теорій прагнення описати реальні процеси. Вони виходять із швидко зростаючого промислового виробництва, що базується на вели- ких корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, немину- чому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. Інституціоналісти покладають на державу вели- кі надії в організації та стимулюванні науково-технічного прогресу. Дер- жава, на їхню думку, повинна взяти на себе організацію фундаменталь- них досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію екс- периментальних, найризикованіших у комерційному плані проектів і т.ін.

Так, на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансово- бюджетну, ніж  кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищен- ням податків, скороченням федерального дефіциту і значним знижен- ням процентних ставок. Його економічна теорія найбільш реалістично


відображає сучасний стан та проблеми економіки і передбачає дієві захо- ди для її оздоровлення.

Рекомендації щодо синтезу ринкового і державного регулювання знайшли відображення в посткейнсіанській теорії, основними творцями якої є Д. Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за удосконалення  ме- ханізму регулювання економіки, за більш рівномірний розподіл доходу за допомогою податків, які не потребують докорінного зламу. Мобілізо- вана податками частина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для активного впливу на структуру і капіталовкладення. Ця теорія змикається із популярною у розвинених країнах реформістською концепцією нівелювання доходу податками.

Еволюція фінансового знання про податки на Заході нерозривно пов’язана з теоретичною конструкцією, що дістала назву суспільних благ. Під суспільними розуміються такі види благ, товарів та послуг, джерелом забезпечення яких є бюджетні кошти органів державної влади.

Класичними чистими суспільними благами є національна безпека, охорона законності та порядку, служба погоди. Такі блага не виробля- ються приватною економікою забезпечуються тільки  державою. Інші блага мають змішаний приватно-державний  характер — освіта, охорона здоров’я, наука, культура.

У цілому управління справами суспільства з боку органів державної влади вважається діяльністю, яка породжує суспільну корисність у формі суспільних благ. На відміну від ринкових, вони мають як економічну, так і політичну природу. Оподаткування виконує роль фіскального ціноут- ворення на суспільні блага, а платники податків виступають як їх спожи- вачі, заявляючи про свій попит через законодавчо-політичні процедури.

Надання суспільних благ аналізується як  фінансово-економічний процес із накладеними на нього політичними обмеженнями або як по- літичний процес при існуючих фіскально-бюджетних можливостях. У результаті між державою, виробником суспільних благ і суспільством, волю якого висловлює парламент, що затвердив податки, досягається ек- вівалентна мінова угода: суспільні блага = податки.

Сума, одержана від податків, може бути використана для виробни- цтва суспільних благ, в результаті все суспільство може отримати виго- ду, еквівалентну сумі сплачених податків.

Питання для самоконтролю

1. Виникнення теорії оподаткування.

2. Визначення податків, їх змісту та економічної природи різними на- уковими школами.

3. Дайте визначення суспільного блага, розкрийте механізм форму- вання його ціни.