1.3. Основні етапи становлення й розвитку системи міжнародних організацій

Як уже зазначалося, першими міжнародними організаціями можна вважати (з певною мірою умовності) воєнні союзи держав, історія яких сягає в глибоку давнину. Щодо організацій економіч­ного характеру, то одним з найстаріших прикладів можна вважати Ганзу — політичний і торговельний союз північно-німецьких міст, який існував у ХІУ—ХУП ст. Центром Ганзи був Любек; її факторії розміщувались у Новгороді, Лондоні, Берліні, Брюгге. Ця організація об'єднала майже сто міст. Її функціями були: спорядження й охорона торговельних експедицій, утворення торговельних факторій у най­важливіших містах, переважно в балтійських країнах, одержання всіляких торговельних привілеїв, уніфікація торговельного права. Таким чином, головною метою Ганзи був захист інтересів купецтва, яке здійснювало свої операції в цьому регіоні.

Ганзейські купці торгували переважно хлібом, а також хутром, шкірою, льоном, воском, медом, сукнами, винами, залізними виробами. Кожний купець був абсолютно самостійним і незалежним у своїх торговельних операціях, але був під захистом організації. Тривалий строк існування Ганзи свідчить про ефективність її діяльності.

Іншим, пізнішим, прикладом утворення міжнародної організації для вирішення економічних проблем був Німецький митний союз, заснований у 1834 р. На цей час Німеччина являла собою конгломерат десятків дрібних князівств, кожне з яких мало свою грошову одиницю, свою митну політику, систему мір і ваги, що дуже утруднювало торгів­лю між ними і не сприяло об'єднанню в цілісну державу. Митний союз об'єднав 18 німецьких держав, головною серед яких була Прусія. Все­редині союзу скасовувалися митні тарифи, проте встановлювались протекціоністські тарифи щодо третіх країн. Це значно послабило іноземну конкуренцію, особливо з боку Англії. Хоча Митний союз не вирішив усіх проблем (північні князівства, що відали морською тор­гівлею, не увійшли до нього), все ж таки він дав відчутний поштовх економічному, а згодом і політичному об'єднанню Німеччини.

Проте ці (й деякі подібні) організації, що існували до середини ХІХ ст., ще не утворили міжнародної системи. Вони існували від­окремлено одна від одної, без взаємних функціональних зв'язків і істотно вплинули на світовий розвиток економічних чи політичних відносин. Можна вважати, що організації типу Німецького митного союзу певною мірою стали моделлю, прототипом для пізніших між­народних організаційних утворень на основі економічної інтеграції.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину ХІХ ст. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

I           етап (середина ХІХ ст. — середина 40-х років ХХ ст.) — станов­лення системи міжнародних організацій;

етап (середина 40-х років — кінець 50-х років ХХ ст.) — формування системи Об'єднаних Націй;

етап (кінець 50-х років — кінець 80-х років) — активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

етап (з початку 90-х років) — відновлення єдиної системи міжнародних економічних відносин внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Ця схема дещо умовна, оскільки чітких меж між етапами накрес­лити неможливо. Так, регіональні організації виникали ще в 40-х ро­ках (наприклад РЕВ). Проте кожний з етапів характеризується най-типовішим аспектом розвитку системи, тому її виокремлення цілком виправдане.

Простежимо основні віхи на шляху утворення міжнародних ор­ганізацій.

1. Становлення системи міжнародних організацій (середина ХІХ ст. — середина 40-х років ХХ ст.). Важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова ре­волюція, яка завершилася в більшості європейських країн, США та Японії до 70-х років ХІХ ст. Європа та Північна Америка вкрилися густою мережею залізниць, парове судноплавство з'єднало конти­ненти регулярними рейсами, з'явилося телеграфне сполучення. Світ став «тісним», поштові зв'язки між людьми різних країн та регіонів ставали дедалі поширенішим явищем. Але існування в кожній краї­ні своїх норм, тарифів, методів управління, зрештою, звичаїв у сфері транспорту й зв'язку гальмувало процес утворення світової системи сполучення. Виникла потреба в міжнародних організаціях, які упо­рядкували б національні норми в єдину функціональну систему. І такі організації з'явилися.

У 1865 р. було утворено Світовий телеграфний союз, а в 1875 р. — Світовий поштовий союз. Ці дві організації, що існують і досі, до певної міри стали взірцем для створення пізніше вузькогалузевих ор­ганізацій глобального характеру, зокрема в морському й авіаційному транспорті.

Процес упорядкування розпочався й у сфері міжнародних валют­них відносин. У 1867 р. відбулася Паризька конференція, яка визначи­ла основні правила валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті. До них належать: установлення золотого вмісту валют; за­безпечення конвертованості валюти в золото; вільний продаж золота на міжнародних ринках; забезпечення стабільності валюти органами валютного контролю країни; формування вільно плаваючих валют у межах «золотих точок» та ін. В результаті роботи Паризької конфе­ренції не було утворено постійних міжнародних органів, але вона за­безпечила умови, завдяки яким система золотомонетного стандарту діяла досить ефективно аж до Першої світової війни.

Після війни система золотомонетного стандарту розладилася. Розмежування держав воєнними діями сильно утруднило міжнарод­ні валютні потоки. Післявоєнна економіка була зруйнована, і це спри­чинило ослаблення національних валют. Необхідно було встановити нові правила в міжнародних валютних відносинах, які відповідали б новому етапові розвитку світової валютної системи.

Це завдання мала вирішити Генуезька міжнародна економічна конференція (1922), яка проголосила встановлення золотодевізного стандарту. Іноземна валюта провідних країн стала використовувати­ся в міжнародних розрахунках нарівні із золотом. Як резервну валю­ту найчастіше використовували долар США та фунт стерлінгів. Зо­лоті паритети були збережені, відтворено режим вільного коливання валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось активною валютною політикою урядів, рішенням міжнародних конференцій та нарад. Генуезька валютна система виявила відносну ефективність до 1929 р., але світова економічна криза (1929—1933 рр.), що супрово­джувалась і валютною кризою, по суті спростувала її.

На тлі валютно-кредитних криз, що частішали, все більше від­чувалася відсутність наднаціональних постійно діючих організацій, які координували б політику національних банків і фінансових ін­ститутів різних країн. Такою організацією став Банк міжнародних розрахунків (БМР), утворений у 1930 р. в м. Базелі (Швейцарія) на підставі міжнародної угоди шести держав (Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії), до яких згодом приєдналися ще декілька країн. За головну функцію БМР ставив сприяння співро­бітництву між центральними банками країн, полегшення умов між­народних фінансових операцій, міжнародне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин. Хоча БМР до кінця Другої світової війни не зміг повністю досягнути поставленої мети, все ж таки він був першим закладом такого типу у валютно-кредитній сфері.

Процес інтернаціоналізації економічної діяльності, що поступово набирав сили, обумовив появу міжнародних регуляторів у сфері про­мисловості й торгівлі. В 1883 р. було прийнято Паризьку конвенцію з охорони промислової власності. В 1919 р. утворено Міжнародну торговельну палату (МТП) — неурядову організацію, яка об'єднала приватних підприємців, компанії різних країн світу. МТП ставить за мету сприяння розвитку підприємництва шляхом заохочення торгів­лі, інвестицій, вільного руху капіталів, тобто її діяльність виходить за суто торговельні рамки.

У тому ж 1919 р. було засновано Міжнародну організацію праці (МОП), яка мала статус міжнародної комісії для розроблення кон­венцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшен­ня умов праці.

На першому етапі розвитку системи міжнародних організацій з'явилися утворення —переважно монофункціональні, вузькоспеціа-лізовані. Регіональних організацій практично не було, якщо не брати до уваги нетривалих воєнних союзів (Антанти, наприклад). Щодо глобальних організацій загального, багатофункціонального типу, то спробою такого утворення була Ліга Націй, яка з'явилася в 1920 р. (офіційно заснована в 1919 р.) як політична реакція на наслідки Пер­шої світової війни. Її метою був розвиток співробітництва між наро­дами і гарантія миру та безпеки. Але інтереси європейських держав у цей час були настільки протилежні, що співробітництва налагодити не вдалося. Після виходу з Ліги двох найсильніших у Європі держав — Німеччини (1934) і СРСР (1939) стало ясно, що організація не­спроможна досягти поставлених цілей. Ліга Націй була офіційно роз­пущена в 1946 р., але фактично вона припинила функціонування вже напередодні Другої світової війни.

2. Формування системи Об'єднаних Націй (середина 40-х ро­ків — кінець 50-х років ХХ ст.). Другий етап формування системи міжнародних організацій був недовгим, але насиченим важливими подіями. Найголовніша з них — поява Організації Об'єднаних На­цій (ООН) — унікального міжнародного утворення, яке являє собою світовий форум народів, є органом, що регулює практично всі сфери міжнародної діяльності. ООН — не просто організація; це складна, розгалужена, багатофункціональна система, що об'єднує десятки ор­ганізацій різного рівня, комісій, комітетів, інститутів тощо. З появою ООН у народів світу з'явилася надія на припинення протистояння між державами, на справедливе урегулювання міжнародних проблем. Хоча ці надії виправдалися далеко не повністю, досягнення ООН у справі зміцнення довіри і порозуміння між народами беззаперечні.

ООН була утворена в 1945 р. як прояв рішучості лідерів антигіт­лерівської коаліції держав назавжди покінчити з фашизмом і світови­ми війнами. Враховуючи сумний досвід Ліги Націй, засновники нової організації вважали за доцільне побудувати її на принципово нових засадах, передбачаючи відповідальність найсильніших держав за мир і безпеку в усьому світі. Ідея солідарності народів світу була вираже­на в самій назві організацій — Об'єднані Нації. Вважається, що цей вислів (United Nations) сформулював президент США Ф. Рузвельт.

Головною метою ООН при її заснуванні вважалося збереження миру і демократизація міжнародних відносин. Вона й зараз посі­дає чільне місце в діяльності організації. Але вже дуже швидко сфера діяльності почала поширюватись, і ООН перетворилася на багатофункціональний міжнародний організм. Крім головних органів, що становлять структуру ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та ін.), їм підпорядковано багато найавторитетніших у світі організацій, таких як Всесвітній банк або Міжнародний валютний фонд. ООН увібрала в себе навіть деякі організації, що утворилися задовго до її появи (Міжнародна організація праці, Міжнародний союз електрозв'язку — колишній Світовий телеграфний союз та ін.). Компетенція ООН простягається на економіку, гуманітарну сферу, екологію, політику.

Утворення ООН — дійсно визначальна подія другого етапу розвитку системи міжнародних організацій. Але розпочався він трохи раніше, в 1944 р., з відкриття Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції. Серед важливих її рішень — введення золото-девізного стандарту, основаного на золоті й двох резервних валютах (долар і фунт стерлінгів), прирівняння долара до золота, введення фіксованих валютних паритетів. Але найголовнішим рішенням було заснування міжнародних валютних організацій — Міжнародного валютного фонду й Міжнародного банку реконструкції й розвитку, які розпочали діяльність у 1945 р. Вони входять в систему ООН як спеціалізовані заклади.

З інших впливових спеціалізованих закладів ООН, що утворилися на цьому етапі, слід назвати Продовольчу і сільськогосподарську організацію (ФАО), Організацію з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО).

Важливою подією було утворення в 1948 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) — організації, яка вплинула на міжнародні відносини, що не можна оцінити однозначно. Панування в цій організації розвинутих країн, насамперед «Великої сімки», стало підставою для звинувачення її з боку соціалістичних країн і деяких країн, що розвиваються, в дискримінаційній політиці. Незважаючи на це, ГАТТ, яка трансформувалася в Світову організацію торгівлі (СОТ), і сьогодні є найвпливовішою й найавторитетнішою орга­нізацією в сфері світової торгівлі.

На кінець 40-х — початок 50-х років припадає становлення системи регіональних організацій. Спочатку вони мали переважно характер політичних союзів (Ліга арабських держав, Організація американських держав, Рада Європи), воєнно-політичних (Західно­європейський союз) та воєнних (НАТО, згодом — Варшавський договір). Та поступово все більше утворюється організацій, у яких економічна функція стає домінуючою. Це—Організація європейського економічного співробітництва (1948), що стала попередницею ОЕСР; Рада Економічної Взаємодії (РЕВ, 1949 р.); План Коломбо (1951); Європейське об'єднання з вугілля й сталі (1951). Але все ж таки найвищого піднесення процес регіональної інтеграції набуває на наступному етапі.

3. Активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій (кінець 50-х років — кінець 80-х років). Початком цього етапу можна вважати його найважливішу подію —   формування   Європейського   економічного співробітництва (ЄЕС), яке згодом перетворилося на економічний союз. У 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі поєднання трьох об'єднань — Європейського об'єднання вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співробітництва — організації, яка одержала офіційну назву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну — «Спільний ринок». ЄЕС розпочало функціонувати з 1958 р. Його засновниками були шість західноєвропейських держав — Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Вже досить швидко співтовариство продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої торгівлі між членами організації значно випереджали світовий показник; зміцнювались кооперативні виробничі зв'язки; поширився інвестиційний процес усередині ЄЕС.

Європейське Економічне Співтовариство дедалі міцнішало й поширювалось географічно. До кінця 80-х років до нього увійшли також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стало дванадцять. Співтовариство упорядкувало організаційну структуру, впровадило основні положення спільної економічної політики. У 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), що істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введено спільну розрахункову грошову одиницю — екю. У 1958 р. засновано Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд розвитку, в 1973 р. — Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС). Поступово ліквідувались усі перешкоди на шляху внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили, технології. Шенгенською угодою (1985) скасовано прикордонний контроль над пересуванням громадян у межах ЄЕС.

ЄЕС усе більше набуває рис політичного союзу, виходить за межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європейський парламент. У 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, який , по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня — економічного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і політичне співробітництво були об'єднані в єдиний процес.

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій характеризується винятковою інтенсивністю процесу регіональної інтеграції. Не в останню чергу під впливом успіху ЄЕС у різних регіонах світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економічну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з'явилася саме тоді. Ось перелік найбільш відомих:

в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967);Організація Ісламська конференція (1971); Рада із співробітництва араб­ських країн Перської затоки (1981); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АПЕК, 1989);

в Африці: Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963); Центральноафриканський митний і економічний союз (1966); Економічне   співтовариство   західноафриканських держав

(ЕКОВАС, 1976);

у Латинській Америці і Карибському басейні: Андська група (1969); Карибський спільний ринок (1973); Латиноамерикан­ська економічна система (1975); Латиноамериканське інтегра­ційне об'єднання (1982); Міжамериканське інвестиційне спів­робітництво (1989).

Економічним стимулом процесу регіональної інтеграції мали ста­ти регіональні банки розвитку. Спочатку планувалося, що ці банки будуть складатися тільки з представників регіональних організацій; але вже невдовзі виявилося, що більшість із них не може існувати власними коштами, отже, за невеликим винятком (наприклад, Іслам­ський банк), до їх складу входять і деякі розвинуті країни.

Система регіональних банків розвитку в цілому утворилася саме на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959); Центральноамериканський банк еконо­мічної інтеграції (1960); Африканський банк розвитку (АфБР, 1964); Азіатський банк розвитку (АзБР, 1966); Карибський банк розвиту (1970); Західноафриканський банк розвитку (1973 р.); Арабський банк економічного розвитку в Африці (1973); Банк розвитку держав Центральної Африки (1975); Східноафриканський банк розвитку

(1976).

Крім того, було утворено різні регіональні фонди і програми до­помоги країнам, що розвиваються (Арабський фонд економічного і соціального розвитку, Африканський фонд розвитку, Арабський ва­лютний фонд та ін.). Ці фонди звичайно засновувалися регіональни­ми організаціями або регіональними банками розвитку.

Процес регіоналізації міжнародних відносин знайшов відбиток у завершенні побудови структури регіональних органів ООН, комісій з розвитку регіонів. Ще на попередньому етапі були утворені Еконо­мічна комісія для Європи (ЕКЄ), Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) та Економічна комісія для Латин­ської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). До них додались Економічна комісія для Африки (ЕКА) та Економічна і соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

На третій етап припадає активізація процесу розвитку інститу-ціональної структури міжнародного валютно-кредитного ринку. Складається група Всесвітнього банку на чолі з МБРР: у 1956 р. утворюється Міжнародна фінансова корпорація (МФК), в 1960 р. — Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в 1966 р. — Міжнародний центр з регулювання інвестиційних спорів, в 1988 р. — Багатосторон­нє агентство з гарантії інвестицій (БАГІ).

Третій етап характеризується піднесенням процесу утворення й функціонування міждержавних організацій з експорту товарів; вони, по суті, являють собою своєрідні міжнародні синдикати. Серед них найбільш впливовою є Організація країн—експортерів нафти (ОПЕК), яка заснована в 1960 р. групою нафтодобувних країн, що розвиваються. На початку 70-х років ОПЕК вдалося запровадити ви­гідні для себе світові ціни на нафту, що навіть спричинило неабияку енергетичну кризу.

Триває удосконалення й розгалуження системи ООН. Під її па­тронатом утворюються організації, що обіймають якусь вузьку сфе­ру економіки. Це Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ, 1957), Міжнародна морська організація (ІМО, 1958), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР, 1977); особливий статус щодо ООН має Світова туристська організація (СТО, 1975).

З метою координації економічних відносин у сфері світової тор­гівлі, поліпшення умов торгівлі, особливо з урахуванням інтересів країн, що розвиваються, утворено важливий орган ООН — Конфе­ренцію з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД, 1964). На відміну від ГАТТ, ця організація відкрита для будь-якої країни. Якоюсь мірою вона мала стати альтернативою жорсткому курсові ГАТТ; втім, вона її не замінила. Відбулося певне розгалуження функцій ГАТТ і ЮНКТАД, а для координації їх дій було утворено спільний Міжнародний торго­вельний центр (МТЦ, 1964). Регулювання міжнародних відносин в промисловій сфері, сприяння індустріалізації країн, що розвивають­ся, було покладено на Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій виявив­ся дуже плідним. Відбувався процес галузевої диверсифікації (залу­чення до системи все нових сфер міжнародної економіки); водночас система розвивалася вшир, охоплюючи все нові країни й регіони. Паралельно йшов розвиток регіоналізації системи та її глобалізації. Останнє стверджується не тільки зміцненням взаємодії організацій всередині системи, й перетворенням деяких регіональних організацій на світові. Так, у 1961 р. з'явилася Організація економічного співро­бітництва й розвитку (ОЕСР), яка «виросла» з регіональної Організа­ції європейського економічного співробітництва. Глобалізація в роз­витку системи міжнародних організацій проявляється також у тому, що вже багато країн беруть участь у декількох організаціях водночас, тобто відбувається безперервне, багатостороннє співробітництво майже всіх країн світу в єдиній системі міжнародних організацій.

4. Відновлення єдиної системи міжнародних економічних від­носин (з початку 90-х років ХХ ст.). Об'єктивний хід розвитку між­народної економіки, поглиблення глобалізації міжнародних відносин усе більше виявляли неприродність розколу світового господарства на дві системи — ринкову і неринкову, соціалістичну. Все яснішою ставала нагальна необхідність економічних і соціально-політичних перетворень у соціалістичних країнах.

Знаменною віхою в процесі зближення двох систем став Заключ­ний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який було під­писано в Гельсінкі ще в 1975 р. В ньому передбачалися заходи щодо зміцнення довіри між країнами. В 1990 р. учасники Наради прийняли Паризьку хартію для нової Європи, декларуючи кінець ери конфрон­тації і початок ери демократії, миру і єдності. В 1995 р. Нарада на­була нової назви — Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У ОБСЄ беруть участь майже всі європейські держави, азі­атські країни СНД, а також США і Канада.

Головною метою ОБСЄ проголошується мир між європейськими країнами, що сприятиме миру і безпеці в усьому світі. Вона сформу­лювала відомі «десять принципів», на яких мають будуватися відно­сини між державами.

Для підтримки переходу країн Центральної та Східної Європи до ринкової економіки в 1990 р. було утворено Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), який надалі виділяв значні кошти на здійснення реформ у колишніх соціалістичних країнах. До речі, Україна посідає друге місце серед країн-позичальників за обсягом одержаних кредитів від ЄБРР.

Гельсінський акт можна з повною підставою вважати правозвіс-ником нової ери економічних і політичних відносин між країнами не тільки в Європі, а й в усьому світі. 90-ті роки стали епохою розпаду системи соціалістичних країн в цілому, а також зникненням найбіль­шої соціалістичної держави — СРСР. Утворилась принципово нова світова ситуація, яка не могла не вплинути істотно і на стан системи міжнародних організацій.

Ліквідуються такі великі блоки, як Організація Варшавського до­говору та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Натомість утво­рюються регіональні організації, які об'єднують як нові незалежні держави, так і колишні соціалістичні країни Європи. Значною мірою цей процес має характер «заповнення вакууму»: на теренах постсоці-алістичного простору просто-таки мали з'явитися організації, які не дали б загаснути інтеграційному руху. Так утворилася Співдружність незалежних держав (СНД, 1991). Колишні балтійські республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), а також Росія і Польща об'єдналися з іншими країнами Балтії в Раду держав Балтійського моря (1992). Причорноморські держави, в тому числі й Україна, утворили орга­нізацію під назвою Організація чорноморського економічного спів­робітництва (1992). Казахстан, Азербайджан і колишні радянські республіки Середньої Азії стали членами Організації економічного співробітництва, яке було сформовано ще в 1985 р. з ініціативи Ірану, Пакистану й Туреччини.

Другою за значенням подією на цьому етапі розвитку системи міжнародних організацій було переростання Європейського еконо­мічного співтовариства в Європейський Союз, що було підтверджено Маастрихтською угодою 1992 року (увійшло в дію в 1993 р.). Суть трансформації полягає в тому, що економічний союз, який уже до цього часу сформувався, доповнився валютним і політичним союзом. Суттєвої реконструкції зазнала валютна система ЄС. Замість ЄФВС було утворено Європейський валютний інститут (1994), який здій­снив валютну реформу. Сучасні валютні відносини країн ЄС грун­туються на Європейській системі центральних банків на чолі з Єв­ропейським центральним банком (ЄЦБ, 1999). Впроваджено спільну валюту — євро.

Авторитет ЄС, його вплив на міжнародну економіку дедалі зрос­тає. Він стає взірцем економічного порядку для багатьох країн, насам­перед для європейських, які прагнуть вступити до нього або хоча б установити з ним особливі партнерські стосунки. У 1995 р. кількість членів ЄС становила 15. У 2004 р. до Європейського Союзу приєдна­лося ще 10 держав, а в 2007 р. — ще дві країни. Отже, станом на 2010 р. організація налічує вже 27 країн-членів. Щодо інших країн, то ЄС також намагається налагодити з ними економічні відносини з метою прискорення інтеграції в межах усієї Європи. В 1992 р. ЄС і ЄАВТ під­писали угоду про утворення Європейського економічного простору (вступила до сили в 1994 р.). Для країн Східної і Центральної Європи ЄС розробив спеціальні програми економічного співробітництва; зо­крема, для країн СНД — Програму технічної допомоги (ТЛСІБ). У 1998 р. набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною, ратифікована парламентом усіх країн-учасниць. З кінця 70-х років діють Ломейські конвенції — багатосторонні торгово-економічні угоди між ЄС і країнами, що розвиваються.

Процеси регіоналізації поширюються і на сьогоднішньому етапі. В 1994 р. укладено Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), що об'єднала США, Канаду та Мексику. Тоді ж утворю­ються Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), який трансформувався із зони преференційної торгівлі, Західноаф-риканський економічний і валютний союз (УЕМОА), а в 1995 р. — Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).

На теренах СНД в 2001 р. утворилося ще одне об'єднання — Шан­хайська організація співробітництва (ШОС), яка об'єднує Росію, Ка­захстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, а також Китай.

Важливою подією стало перетворення ГАТТ на Світову організа­цію торгівлі (СОТ) із істотним розширенням функцій.

На зламі століть у динаміці розвитку системи міжнародних орга­нізацій досить чітко проступають такі тенденції:

• суттєво зростає вплив розвинутих країн, насамперед, «Ве­ликої сімки», на функціонування найважливіших світових організацій; особливо це відчувається на діяльності МВФ, Всесвітнього банку, Світової організації торгівлі, які прак­тично керуються клубом найсильніших держав;

значно активізується НАТО; організація не тільки розширю­ється територіально, й присвоює собі функції, які раніше на­лежали тільки Раді Безпеки ООН (посилка військ до країн, що не є членами НАТО);

відповідно (і дещо несподівано) знижується авторитет ООН, яка певною мірою втрачає свою дієвість у вирішенні найакту­альніших проблем людства;

Європейський Союз вже однозначно перетворюється на центр тяжіння в європейському інтеграційному процесі і, очевидно, невдовзі поширитися на всю Європу;

аналогічну роль може виконати НАФТА щодо країн Латин­ської Америки і Карибського басейну;

на основі Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробіт­ництва (АПЕК) формується потужне економічне угрупован­ня, яке згодом може стати центром інтеграційного тяжіння на великому територіальному просторі; уже зараз сукупний ВНП країн цієї організації становить 56 % світового обсягу;

у межах СНД виокремлюються локальні угруповання з більш активною мірою співробітництва: Росія — Білорусь, Росія — Киргизстан — Узбекистан — Таджикистан, Україна — Грузія — Азербайджан — Молдова.

 

ХРОНОЛОГІЯ УТВОРЕННЯ Й РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1865 р.            Світовий телеграфний союз.

1875 р.            Світовий поштовий союз.

1919 р.            Міжнародна організація праці (МОП).

р.         Міжнародна торговельна палата (МТП).

р.         Ліга націй.

1930 р.            Банк міжнародних розрахунків (БМР).

1945 р.            Організація Об'єднаних Націй (ООН).

1945 р.            Міжнародний валютний фонд (МВФ).

1945 р.            Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

1945 р.            Продовольча і сільськогосподарська організація ООН

(ФАО).

р.         Ліга арабських держав (ЛАД).

р.         ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

р.         Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО).

 

р.         Міжнародний союз організацій електрозв'язку.

р.         Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ).

1948 р.            Організація європейського економічного співробітництва.

1948 р.            Організація американських держав (ОАД).

р.         Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

р.         Рада Європи.

1949 р.            Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

1951 р.            «План Коломбо».

1951 р.            Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

р.         Міжнародна фінансова корпорація (МФК).

р.         Римська угода про утворення ЄЕС та Євратома.

 

р.         Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ).

р.         Міжнародна морська організація (ІМО).
1958 р.            Європейський інвестицій ний банк (ЄІБ).

 

р.         Європейський фонд розвитку (ЄФР).

р.         Міжамериканський банк розвитку (МаБР).

р.         Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

1960 р.            Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

1960 р.            Бенілюкс.

1960 р.            Організація країн—експортерів нафти (ОПЕК).

р.         Центральноамериканський банк економічної інтеграції.

р.         Організація економічного співробітництва й розвитку

(ОЕСР).

1963 р.            Міжнародний    банк    економічного співробітництва

(МБЕС).

р.         Організація африканської єдності (ОАЄ).

р.         Конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД).

1964 р.            Міжнародний торговельний центр ЮНКТАД / СОТ.

1964 р.            Африканський банк розвитку (АфБР).

1966 р.            Азіатський банк розвитку (АзБР).

1966 р.            Центральноафриканський митний і економічний союз.

р.         Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спо-

рів (МЦУІС).

р.         ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

1967 р.            Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).

р.         Андська група.

р.         Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ).

 

р.         Міжнародний інвестиційний банк (МІБ).

р.         Організація «Ісламська конференція».
1973 р.            Карибський спільний ринок.

1973 р.            Європейський     фонд     валютного співробітництва

(ЄФВС).

1973 р.            Арабський банк економічного розвитку в Африці.

1973 р.            Західноафриканський банк розвитку.

1975 р.            Світова туристська організація (СТО).

1975 р.            Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС).

1975 р.            Банк розвитку держав Центральної Африки.

р.         Ісламський банк розвитку.

р.         Економічне співробітництво західноафриканських країн

(ЕКОВАС).

р.         Східноафриканський банк розвитку.

р.         Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку

(МФСР).

1977 р.            Арабський валютний фонд.

1977 р.            Утворення Європейської валютної системи (ЄВС).

1982 р.            Латиноамериканське інтеграційне об'єднання.

1985 р.            Організація економічного співробітництва (ОЕС).

р.         Багатостороннє агентство з гарантії інвестицій (БАГІ).

р.         Азіатсько-Тихоокеанське   економічне співробітництво

(АПЕК).

р.     Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

р.     Співдружність Незалежних Держав (СНД).

р.     Підписання угоди про утворення Європейського Союзу

(ЄС).

1992 р.     Рада співробітництва Балтійських держав. 1992 р.     Організація Чорноморського економічного співробітни­цтва (ОЧЕС).

1994 р.     Утворення Європейського економічного простору. 1994р.     Північноамериканська угода про вільну торгівлю

(НАФТА).

1994 р.     Асоціація карибських держав (КАРІКОМ / АКД). 1994 р.     Європейський валютний інститут (ЄВІ).

р.     Спільний ринок Східної і Південної Африки

(КОМЕСА).

р.     Світова організація торгівлі (СОТ). 1995 р.     Південноамериканський спільний ринок

(МЕРКОСУР).

1995 р.     Близькосхідний банк розвитку.

р.     Ратифікація країнами ЄС Угоди про партнерство та спів-

робітництво між ЄС і Україною

р.     Європейський центральний банк (ЕЦБ).

р.     Європейсько-Азіатське економічне співтовариство

(ЄврАзЕС)

р.     Шанхайська організація співробітництва (ШОС)

 

р.     Підписано угоду про утворення Єдиного економічного

простору

р.     Вступ до ЄС 10 нових держав-членів

2004 р.     План дій Україна — Європейський Союз. «Європейська політика сусідства»

р.     Вступ до ЄС Болгарії й Румунії

р.     Україна стає членом СОТ

2010 р.     Утворення митного союзу між Росією, Білоруссю й Ка­захстаном

Семінар М 1. Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних відносин

 

Мета і завдання заняття: визначити значення міжнародних еко­номічних організацій. Надати характеристику чинників, що ведуть до виникнення міжнародних економічних організацій. Проаналізувати рівні регіональної економічної інтеграції. Простежити історію та ета­пи становлення системи міжнародних організацій

 

План

Чинники, що обумовлюють утворення міжнародних організа­цій.

Типологія міжнародних організацій.

Головні етапи становлення й розвитку системи міжнародних організацій.

 

Ключові поняття

Міжнародна організація; регулятори міжнародних економічних відносин; міжнародна економічна інтеграція; глобалізація; типологія міжнародних організацій; система міжнародних організацій; етапи розвитку системи міжнародних організацій.

 

Проблемно-пошукові запитання

У чому полягає регулювальна суть міжнародних організа­цій?

Які чинники впливають на утворення міжнародних організа­цій?

За якими критеріями класифікуються міжнародні організа­ції?

Як визначаються регіональні організації за ступенем організа­ції?

Які риси характеризують міжнародні організації як систему?

У чому полягає суть сучасного етапу розвитку системи між­народних організацій?

Теми доповідей і рефератів

Роль міжнародних організацій у системі регулювання міжна­родних економічних відносин.

Основні етапи формування й розвитку міжнародних організа­цій.

Правові норми функціонування міжнародних організацій.

Принципи і функції міжнародних організацій.

Міжнародні організації: класифікація та правовий статус.

 

Література: 3; 7; 10; 12; 16; 24; 34; 37; 39; 49; 51.