1.2. Типологія міжнародних організацій

На початку ХХІ ст. кількість міжнародних організацій уже ви­мірюється тисячами. Вони дуже різноманітні за складом учасників, метою, функціями, місцем в інституційному середовищі міжнародно­го бізнесу та впливом на міжнародні відносини. Найчисленнішими є неурядові міжнародні організації, яких налічується близько 20 тисяч. Значно менше міждержавних організацій, але все ж таки близько 3 тисяч, і їхня кількість зростає чи не щороку [49, с.3]. Таке розмаїття організацій утруднює їхню класифікацію та виокремлення їх типів за якоюсь однією схемою. Типологія міжнародних організацій відображає такі аспекти, за якими аналізується суть і діяльність організацій. Тобто існують певні критерії визначення типу організації залежно від того, в якому аспекті ми маємо намір її розглядати.

Основні критерії типології міжнародних організацій:

членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;

географічне поширення;

функціональна спрямованість;

— характер діяльності.

За складом членів і юридичним статусом організації поділяють­ся на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації утворюються на підставі офіційних уря­дових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми, або білатеральними; вони ще не утворюють організації у звичайно­му розумінні. Якщо узгодження багатостороннє, то дії країн носять інституційний характер, і формується організація як інституційна одиниця міжнародних відносин. Різновидом цього типу організацій є міждержавні економічні організації (МДЕО). Прикладів міждер-жаних організацій чимало: ООН, НАТО, ОБСЄ та ін.; серед МДЕО — Європейський Союз, МВФ, НАФТА та ін. У роботі міждержавної організації бере участь офіційний представник уряду країни-члена; відповідальність за його дії несе уряд країни. Отже, представник кра­їни в організації відстоює не свою власну точку зору, а узгоджену на відповідному рівні позицію свого уряду. Наприклад, якщо член Ради Безпеки ООН голосує за певну резолюцію, то це означає, що його на таку дію уповноважили вищі урядові інстанції (президент, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ). Свої ж якості фахівця, свій хист, інтелект представник країни проявляє в умінні переконати інших членів організації в правильності позиції свого уряду з того чи іншо­го питання.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представ­никами своїх урядів. Наприклад, до Римського клубу на індивідуаль­ній основі входять видатні вчені світу; як правило, вони не є членами уряду в своїх державах, і уряд їх не уповноважує (принаймні, фор­мально) відстоювати офіційну точну зору. Тому члени неурядових організацій мають значно більше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою думку, незважаючи на позицію свого уряду. Це зумовлює гнучкість і оперативність в обговоренні багатьох проблем і прийнятті відповідних рішень. Але уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина — члена неурядової організації. Якщо в МДЕО прийняте рішення зобов'язує (цілком або певною мірою) уряд до його виконання, то рішення неурядових організацій уряд може тіль­ки взяти до уваги або навіть ігнорувати. Втім, неурядові міжнародні організації мають досить сильний вплив на міжнародні відносини. Наприклад, Лондонський клуб, що є консультативним комітетом найбільших приватних банків світу, часто ефективно вирішує питан­ня про кредитування або реструктуризацію боргу тієї чи іншої краї­ни у випадках, уряд неспроможний упоратись із ситуацією. Значна кількість неурядових організацій функціонує в економічній сфері. Це міжнародні неурядові економічні організації (МНЕО). Найвідо-міші з них — Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Світова конфедера­ція праці.

За географічним поширенням міжнародні організації поділяють­ся на глобальні та регіональні. Глобальні організації об'єднують кра­їни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться. Найяскравішим прикладом такого типу є Організація Об'єднаних Націй, яка об'єднує переважну кількість країн нашої планети. До глобального типу можна віднести також Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ), Черво­ний хрест, Римський клуб, Організацію економічного співробітни­цтва та розвитку (ОЕСР) і деякі ін. Поняттю «глобальний» у даному разі тотожний термін «трансрегіональний».

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташо­вані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територі­альній близькості. Таких організацій чимало: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші. Іноді ре­гіон являє собою досить велику територію, яка може вийти за межі однієї частини світу або континенту. Наприклад, до НАТО входять країни Західної Європи, Центральної Європи та Північної Амери­ки, до СНД — країни Східної Європи та Азії. До асоціації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) — країни навіть чотирьох континентів: Азії, Північної Америки, Південної Америки, Австралії; зв'язуючим, стрижневим елементом тут є Ти­хий океан, до якого обернені або економічно тяжіють країни-члени. Об'єднуючим елементом для НАТО є Північна Атлантика, для СНД територія колишнього СРСР. Саме прив'язка до якогось певного простору є відмітною рисою регіональних організацій.

Є випадки, коли до регіональної організації включаються краї­ни, що належать до іншого регіону. Наприклад, до Плану Коломбо із спільного розвитку в Південній і Південно-Східній Азії входять не тільки країни цього регіону, а й Австралія і США. Проте організація все ж таки залишається регіональною. Справа в тому, що План Колом­бо (утворений у 1950 р.) спочатку являв собою сукупність колишніх азіатських колоній і домініонів Великої Британії; ось чому тут опи­нилась і сама метрополія і домініони — Австралія, Канада, Нова Зе­ландія. США, які стали членом організації трохи пізніше, опинилися тут внаслідок посилення свого політичного та економічного впливу в регіоні. Згодом Велика Британія і Канада вийшли з організації.

За функціональною спрямованістю організації поділяються на організації загальної компетенції і спеціальної компетенції.

Організації загальної компетенції в своїй діяльності охоплюють широке коло проблем і напрямів. Безпрецедентною тут є ООН, ді­яльність якої простягається в сфери: політичну, екологічну, безпеки, юридичну та ін. Її органи виконують функції обговорення питань, консультативні, науково-дослідні, регулювальні, технічної допомоги та багато ін. Більшість регіональних організацій, особливо утворених у процесі економічної інтеграції, також багатофункціональні. Напри­клад, функції ЄС мають широку розгалуженість; вони охоплюють ре­гулювання економіки в цілому, митне регулювання, сферу кредиту, валютний ринок, міграційну політику, узгодження зовнішньої полі­тики і т. ін.

До організацій спеціальної компетенції належать міжнародні організації, в яких одна з функцій є головною, а решта (якщо вони є) — допоміжні. Найчастіше це стосується організацій у сфері вироб­ництва і торгівлі, що утворилися для ефективної реалізації товару, наприклад, ОПЕК. Торгівля є також головною функцією Світової ор­ганізації торгівлі (СОТ); функцією Світової туристської організації є сприяння розвиткові міжнародного туризму.

Монофункціональних організацій чимало є серед неурядових; так, Лондонський клуб призначено для кредитного регулювання, Римський клуб — для розроблення соціальних та екологічних про­блем і поширення знань про них. Міжнародна торговельна палата го­ловною функцією має захист приватних підприємців у міжнародних економічних відносинах.

Рідко буває так, щоб організація мала тільки одну функцію. Отже, префікс «моно» дещо умовний і означає, що якась функція є домінуючою. Але навіть і з цим застереженням не завжди можна без­заперечно віднести організацію до того чи іншого типу. Наприклад, Міжнародний валютний фонд або Всесвітній банк начебто проголо­шують головну функцію вже самою своєю назвою. Проте у відповід­них сферах своєї діяльності ці організації мають стільки функцій, що головну з них визначити не так уже й легко. Так, МВФ виконує такі функції: регулювання системи міжнародних розрахунків; нагляд за станом міжнародної валютної системи; надання короткострокових і середньострокових кредитів; випуск міжнародних резервних активів (СДР); надання консультацій з питань міжнародних фінансів тощо.

За характером діяльності міжнародні організації поділяють­ся на універсальні, політичні, економічні, гуманітарні, культурно-просвітницькі, оборонні та ін. Характер організацій тісно пов'язаний з функціями, які вони виконують, особливо з домінуючою.

Універсальною міжнародною організацією є ООН, яка виконує функції регулювання й нагляду в найважливіших сферах людської діяльності. До універсального типу наближається Європейський Союз, у діяльності якого різноманітні економічні функції доповни­лись політичними (спільне громадянство, узгоджена зовнішня полі­тика, спільний парламент тощо).

Політичні організації поєднують країни, для яких політична мета об'єднання є визначальною. Наприклад, Ліга арабських держав головною метою передбачає захист інтересів арабських країн у сві­ті, координація діяльності для піднесення добробуту, для зміцнення політичної і культурної єдності країн-членів, узгодження дій у вій­ськовій сфері. Схожу мету має Організація Ісламська конференція, але в основу її політичної діяльності покладено не національну, а конфесіональну солідарність. Політичний характер має Організація африканської єдності (ОАЄ), хоч серед її цілей є й економічні. У Єв­ропі також діють міжнародні організації, в яких політична функція є головною. Це Західноєвропейський союз (ЗЄС), Рада Європи, Орга­нізація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Організації воєнного, або оборонного, характеру тісно пов'язані з політичним типом організацій. Так, Західноєвропейський союз є воєнно-політичною організацією. Маастрихтською декларацією (1991) його визначено як «оборонну складову» Європейського Со­юзу (ЄС), проте ці дві організації поки що діють як самостійні. Чисто військовими за характером є Північно-Атлантична оборонна органі­зація (НАТО), колишня Організація країн Варшавської угоди.

За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на відкриті й закриті. До відкритих організацій може увійти кожна держава, яка поділяє принципи й статут організації. До закритих ор­ганізацій нових членів приймають тільки за запрошенням засновни­ків організації.

У системі міжнародних організацій велика частка належить еко­номічним організаціям. Розвиток міжнародних відносин, поглиблен­ня міжнародного поділу праці, міжнародна економічна інтеграція приводять до того, що вплив економічних стосунків стає дедалі ва­гомішим на інші сфери міжнародного співробітництва. Серед цілей більшості регіональних організацій співробітництво в економіці так чи інакше задеклароване. В ООН великий блок організацій, що віда­ють суто економічними проблемами, підпорядкований Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР): 9 функціональних комісій, 5 регіональ­них комісій і 18 спеціалізованих закладів (серед останніх МВФ, Всесвітній банк, ФАО та ін.).

Міжнародні економічні організації поділяються на загально­економічні та спеціалізовані. Загальноекономічні відають широким спектром економічних проблем. До них належать ОЕСР, а також регі­ональні організації інтеграційного типу ЄС, СНД, НАФТА, АСЕАН та ін. Спеціалізовані економічні організації зосереджують увагу на вужчому колі проблем; проте багатьом з них належить суттєва роль у міжнародній економіці. До цього типу організацій належать, зокрема, Всесвітній банк, МВФ, Світова організація торгівлі, Світова турист­ська організація, Міжнародна торговельна палата та багато інших.

Економічні організації, що утворилася внаслідок регіональних інтеграційних процесів, поділяються також за ступенем інтеграції. Основні рівні, або щаблі, регіональної економічної інтеграції такі: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз.

Зона преференційної торгівлі — початковий щабель інтеграції. На цьому етапі держави, що входять до зони, лібералізують між со­бою торгівлю лише обмеженою кількістю товарів, надають одна одній деякі пільги. До цього типу організацій належить СНД, а також ряд організацій Африки, Азії та Латинської Америки.

Зона вільної торгівлі відрізняється тим, що держави-учасниці усу­вають між собою торговельні бар'єри, мито відміняється на більшість товарів. Але відносно третіх держав, що не входять до зони, кожний член проводить самостійну митну політику. До цього рівня належать, зокрема, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північно­Американська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та деякі інші. Проте не всі фахівці з міжнародної інтеграції виокремлюють зону преференційної торгівлі в самостійний щабель; на думку деяких з них, першими щаблем ін­теграції є саме зона вільної торгівлі. Але ретельний аналіз все ж таки визначає відмінності між цими двома типами. Між іншим, зона віль­ної торгівлі в межах СНД поки ще не утворена, незважаючи на праг­нення до цього України і деяких інших членів.

Митний союз передбачає усунення митних тарифів у торгівлі між учасниками, а також формування спільної митної політики щодо країн; це означає, що всі члени союзу встановлюють однаковий рі­вень тарифів у торгівлі з іншими державами. На стадії митного союзу знаходилися країни Європейського економічного співробітництва в перше десятиліття утворення організації (1958—1968). Близько до поняття митного союзу підходять деякі латиноамериканські інтегра­ційні об'єднання — ЛААІ, МЕРКОСУР. Митний союз утворено між Росією, Білоруссю і Казахстаном, дія якого починається з 2010 р.

Спільний ринок — це вже високий рівень інтеграції. Не тільки товари просуваються без перешкод крізь кордони; знято бар'єри для руху робочої сили, послуг, капіталів. Швидко розвиваються і погли­блюються інтеграційні зв'язки, здійснюється спільна, узгоджена еко­номічна політика. Цей тип інтеграції був притаманний Європейсько­му економічному співробітництву (ЄЕС) в 1969—1992 рр. Саме ця організація отримала неофіційну назву «Спільний ринок».

Економічний союз завершує структурну побудову економіки ор­ганізації як єдиного інтеграційного об'єднання. На цьому етапі здій­снюється єдина валютна політика, запроваджується спільна валюта, єдиний емісійний центральний банк. На цьому етапі перебуває Єв­ропейський Союз з 1992 р. (після укладання Маастрихтської угоди). Логічним завершенням повної економічної інтеграції має стати по­літичний союз, на порозі якого стоїть ЄС, і який уже частково реалі­зується.