Тема 1. Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних відносин 1.1. Глобальний економічний простір як середовище формування міжнародних організацій

Міжнародні економічні відносини реалізуються через їхніх суб'єктів. До суб'єктів належать підприємства, фірми, держава, при­ватні особи, транснаціональні корпорації і транснаціональні банки, а також міжнародні організації. Особливістю міжнародних організа-

 

 

цій як суб'єктів системи міжнародних економічних відносин є те, що вони, поряд з державними органами, є регуляторами цих відносин. Крім того, на відміну від державних органів, міжнародні організації виконують регулювальні функції на наднаціональному рівні. Як ре­гулятори міжнародні організації мають великий вплив на розвиток і спрямованість міжнародних відносин, оскільки залучають в упоряд­кований процес чимало держав. По суті, майже немає в світі держави, яка не буда б членом якоїсь організації; більшість країн залучена від­разу до декількох організацій.

Міжнародна організація — це об'єднання держав, установ, фізич­них осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил та процедур і діяльність яких виходить за національні кордони.

Утворення міжнародних організацій є об'єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їхнього виникнення, основні: міжнародний поділ праці, міжнарод­на економічна інтеграція, політичні стосунки між країнами, глобалі­зація міжнародних відносин.

Міжнародний поділ праці зумовлює спеціалізацію країн на вироб­ництві певних товарів та послуг, обмін продуктами, а також неминуче приводить до міжнародного кооперування. Зростання міжнародних потоків товарів, послуг, чинників виробництва, що особливо стало відчутним із середини ХІХ ст., викликає потребу в регуляторах, які запобігли б тенденції перетворення цього процесу на хаотичне явище і водночас підсилили б його темпи. У ХХ ст. процес міжнародного по­ділу праці суттєво поглиблюється, що пов'язано з науково-технічною революцією. Це поглиблення, зокрема, виявляється в переміщенні на­голосу від поділу праці загального типу до часткового і поодиничного типів. Якщо раніше міжнародний поділ праці виявлявся переважно в формі міжнародної торгівлі, то тепер він дедалі більше охоплює сферу виробництва. Спеціалізація країн на технологічних операціях, деталях, вузлах, агрегатах сприяє встановленню стійких зв'язків між підприємствами різних країн, спонукаючи, таким чином, їх до вироб­ничої кооперації.

Міжнародний поділ праці у своїй вищій фазі супроводжується економічною інтеграцією, яка особливо проявляється на регіональ­ному рівні. Економічна інтеграція — це процес економічної взаємо­дії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, набуває форми міжнародних угод і регулюється міжнародними ор­ганами. Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спіль­ного світогосподарського простору, сфери підприємництва, що ви­ходить за національні кордони і в межах якої діють єдині економічні, технологічні, правові, соціально-культурні вимоги до суб'єктів ви­робничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплю­ють насамперед країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинуті взаємні економічні стосунки. Компактна розташованість країн в одному регіоні, спільні історичні, культурні умови розви­тку надають додаткового імпульсу інтеграції їх в єдине економічне утворення. Міжнародна економічна інтеграція набула швидких тем­пів у другій половині ХХ ст. У новому столітті вона поширюється як територіально, охоплюючи нові країни й регіони, так і особливо вглибину, втягуючи практично всі галузі світової економіки — ви­робництво товарів та послуг, торгівлю, валютно-кредитну сферу, а також інформаційне середовище, науку, культуру тощо.

Міжнародна економічна інтеграція розвивається від найпрості­ших форм і рівнів до більш складних і досконалих, переходячи з одно­го щабля до вищого. Але на кожній стадії розвитку інтеграції настає момент, коли «природна течія» процесу починає гальмуватися через невдосконаленість організаційних форм інтеграції або навіть через їхню відсутність. Відбувається це з таких причин: чисельне зростан­ня й ускладнення міжнародних зв'язків, які не завжди узгоджуються в масштабі світового господарства; неузгодженість зовнішньоеконо­мічної політики держав, які піклуються про свої власні інтереси. За таких обставин виявляється потреба в організаціях, які розробляли б «правила гри» для суб'єктів міжнародних відносин, відповідні для кожного ступеня розвитку інтеграції. Дотримання державами певних норм і принципів міжнародної діяльності, які встановлюються на рів­ні міжнародних організацій, сприяє розв'язанню протиріч, що стають на перешкоді інтеграції, і надає нового імпульсу її розвитку. Кожному ступеню розвитку інтеграції відповідає своя форма міжнародної ор­ганізації. Так, на регіональному рівні, найпростіша форма організації зона преференційної торгівлі; вона складається на початковій стадії інтеграції. Найвищій стадії інтеграції, яка є на сьогодні, відповідає економічний союз.

Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поширенням дії транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків, які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто «стягують у вузли» міжнародну економіку, пере­творюючись на її своєрідні «нервові центри». Об'єктивно транснаці­ональні корпорації сприяють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регулю­вальні функції на транснаціональному рівні.

Неабияку роль у формуванні системи міжнародних організацій відіграє політичний чинник. Вирішення багатьох політичних проблем протягом історії людства державні діячі намагалися здійснити утво­ренням союзів держав, блоків, пактів. Найчастіше такі міждержавні утворення мали переважно воєнну спрямованість і розпадалися зі зміною політичної ситуації в світі. І нині є міжнародні організації оборонного характеру (НАТО) або такі, де переважає політична мета (Рада Європи, Ліга арабських держав). Рада Економічної Взаємодо­помоги (РЕВ), яка проголошувала основною метою економічну інте­грацію соціалістичних країн, все ж таки залишалася політичною ор­ганізацією, оскільки інтеграційні процеси гальмувалися неринковим характером економічних відносин у рамках соціалістичної системи.

Серед чинників формування й розвитку системи міжнародних організацій останнім часом дедалі більшого значення набувають гло­бальні проблеми сучасності. Вони охоплюють увесь світ або значну його частину і не можуть бути вирішені кожною країною поодинці. До них належать проблеми обмеженості природних ресурсів, еколо­гічна, демографічна, роззброєння, продовольча проблема.

Природно-ресурсний потенціал нашої планети загалом досить потужний і далекий від вичерпання. Але щодо окремих видів ресурсів і галузей їх використання ситуація неоднакова. Запаси деяких важ­ливих для людства природних ресурсів обмежені і не відтворюються. Це стосується насамперед паливно-енергетичних ресурсів, а точніше — органічного палива (нафти, газу, вугілля, торфу, сланців). Темпи їхнього видобування залишалися високими протягом усього ХХ ст., й не знижуються на початку ХХІ ст. Вичерпання нафти і газу може здійснитися в межах декількох десятиліть. По суті, вичерпані майже всі земельні ресурси, придатні для сільського господарства; більше того, площа придатних земель щороку скорочується внаслідок ерозії та засолення грунтів. Зменшується й площа лісів, незважаючи на дея­ке відтворення за рахунок штучного насадження в Європі і Північній Америці тощо.

Гострота природно-ресурсної проблеми полягає в тому, що осно­вна маса корисних копалин, деревини і деяких інших ресурсів спо­живається не там, де вони видобуваються. На індустріально розви­нуті країни припадає споживання 85—90% сумарної більшості видів корисних копалин, хоча в їхніх надрах зосереджено менше половини світових запасів мінеральної сировини. Отже, центральною пробле­мою у використанні природних ресурсів є їхній справедливий роз­поділ, при цьому мається на увазі не лише оптимальне задоволення потреб у ресурсах, а й недискримінаційні ціни на них, усунення моно­полізації видобутку й продажу найважливіших ресурсів. Розв'язати ці питання таким чином, щоб задовольнити власників і споживачів ре­сурсів суто ринковими методами дуже важко, або навіть неможливо. Ось тут і потрібна регулювальна роль міжнародних організацій, які встановлюють «правила гри» з максимальним урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін. Так Європейський Суд установив особливі стосунки з групою асоційованих країн, що розвиваються. Ці стосунки закріплені Ломейськими угодами і передбачають, зокрема, поставки в країни ЄС сировини за цінами, вигідними для обох сторін.

Проте не завжди вдається об'єднати інтереси власників і спожи­вачів, особливо якщо, йдеться про країни з різним рівнем розвитку. В такому разі власники ресурсів (найчастіше — країни, що розвива­ються) утворюють міждержавні організації картельного типу, спря­мовані на встановлення «справедливих» цін на той чи інший ресурс. Найяскравішим прикладом такого типу організацій є Організація країн—експортерів нафти (ОПЕК).

Природноресурсна проблема тісно пов'язана з проблемою еко­логічною. Темпи вичерпання компонентів природного середовища настільки зросли, що екологічні системи (екосистеми) не завжди мо­жуть відновити свою динамічну рівновагу і це призводить до еколо­гічних криз і навіть катастроф. Досить згадати забруднення Великих озер Північної Америки, Дунаю, вмирання Аралу, нарешті, Чорно­бильську катастрофу. Поширюється забруднення Світового океану, насамперед нафтою та нафтопродуктами. Швидко скорочуються ліси екваторіальної та субекваторіальної зон, особливо Амазонії.

Викид шкідливих речовин у довкілля в ХХ ст. набув таких ве­личезних обсягів, що спричинив екологічні зрушення глобального характеру, тобто такі, що охоплюють географічну оболонку в цілому.

До них насамперед належать збільшення в атмосфері вуглекислого газу, що породжує парниковий ефект, та потоншення озонового про­шарку. Ці явища можна подолати тільки спільними зусиллями бага­тьох країн. Далі, є ще один прояв екологічного негаразду глобально­го масштабу — це перенесення вітрами забруднених повітряних мас на великі відстані. Характер напрямків повітряних потоків такий, що, наприклад, Канада отримує з території США значно більше за­бруднюючих речовин, ніж сама викидає в атмосферу. З Центральної Європи тисячі тонн шкідливого бруду прямують з вітрами у Сканди­навію. Дунай збирає відходи підприємств чи не з половини Європи і несе їх у Чорне море до берегів України.

Такі проблеми ніяка країна, навіть економічно потужна, вирі­шити сама не зможе. Тому заклики до спільних дій у справі охоро­ни довкілля лунають усе гучніше, особливо з другої половини ХХ ст. В ООН постійно діє Програма по дослідженню довкілля (ЮНЕП). Найвпливовішою неурядовою організацією, що активно вивчає еко­логічні проблеми, є Римський клуб. Крім того, завдання про охоро­ну довкілля міститься в програмах діяльності багатьох регіональних міждержавних організацій (ЄС, СНД та ін.)

Ще однією глобальною проблемою, що загострилась із середини ХХ ст., є швидке зростання населення земної кулі. Якщо на початку сторіччя воно становило 1,5 млрд чол., у 1950 р. — 2,5 млрд., то на по­чаток 2000 р. вже перевищило 6 млрд чол. Тобто за першу половину сторіччя воно збільшилося на 1 млрд, а за другу — на 3,5 млрд. За­раз населення планети становить уже понад 6,5 млрд жителів. Темпи зростання населення високі в цілому, але дуже нерівномірні за регі­онами. Так, у Західній Європі, Північній Америці, Японії, Австралії, Новій Зеландії (тобто в розвинутих країнах) за другу половину ХХ ст. чисельність населення зросла в 1,5 разу, в Східній Європі і колиш­ньому СРСР — в 1,6, а в Африці — в 3,3, Латинській Америці — в 3 і в Азії — в 2,5 разу. Отже, частка країн, що розвиваються, в населенні планети зросла з 2/3 до 4/5. Високі темпи зростання населення кра­їн, що розвиваються, зумовлюються високим рівнем народжуваності. Водночас у багатьох країнах зберігається значна смертність і обмеже­на тривалість життя; в деяких країнах Африки вона становить лише 35—45 років. У найбідніших країнах спостерігається низький рівень письменності дорослого населення і кваліфікованості робітників.

Отже, країни, що розвиваються, відчувають демографічний тиск набагато вищий, ніж розвинуті країни. Це об'єктивно спонукає праг­нення до міграції з бідних країн до багатих. Але на шляху міграційних потоків постає чимало перешкод, які встановлюють уряди розвину­тих країн, щоб запобігти зайвій конкуренції для працівників своїх країн й уникнути небажаних змін етнічної структури свого населен­ня. Таким чином, глобальні демографічні процеси потребують ре­тельного, всебічного регулювання на міжурядовому рівні. Найбільше уваги демографічним проблемам приділяється органами ООН. Тут утворена спеціальна функціональна комісія з народонаселення й роз­витку. Крім того, при ООН існує ряд фондів, центрів, агентств, що за­ймаються різними аспектами демографічних процесів: Фонд ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА), Центр ООН по населених пунк­тах (ХАБІТАТ), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та ін. Демографіч­ні проблеми також перебувають у центрі уваги Всесвітньої організа­ції охорони здоров'я (ВООЗ).

Для багатьох країн першочерговою проблемою залишається про­довольча. Низький рівень продуктивності праці, нестача коштів, малоземелля, відносна перенаселеність призводять до хронічного не­доїдання, а то й голоду мільйонів людей у світі. Наприкінці ХХ ст. їхня кількість становила 750 млн чол. Проте перспективи тут на най­ближчі роки не дуже обнадійливі. За останнє десятиріччя ХХ ст. ду­шове споживання пшениці в світі скоротилося на 10%. Починаючи з 70-х років, виробництво продовольства на душу населення в Африці щороку скорочується на 1% [23, с. 9]. За останні 30 років минулого сторіччя пересічнодушовий розмір ВВП в найменш розвинутих кра­їнах скоротився на 5%, а в таких країнах, як Гаїті, Мадагаскар, Нігер, реальний ВВП впав до 40—50% [20, с. 23]. У цих умовах необхідне об'єднання зусиль народів світу для допомоги найслабкішим країнам. Можна беззаперечно стверджувати, що без продовольчої допомоги світового співтовариства країнам зони Сахелю (північна савана) та Східної Африки в 70—80-х роках тут від голодної смерті загинули б мільйони людей. Найбільш ефективна є допомога продовольством, що здійснюється спеціалізованими організаціями системи ООН. Це — Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Світова продовольча програма (СПП), Світова продовольча рада та деякі ін.

Означені вище фактори діють у сукупності, взаємодії, підсилю­ючи один одного, і спонукають світове співтовариство до узгодженої співпраці. Найголовнішою, узагальнюючою умовою утворення між­народних організацій є інтернаціоналізація світової економіки і ви­никнення світового господарства. Світове господарство можна ви­значити як сукупність національних економік країн світу, пов'язаних між собою мобільним фактором виробництва. На його основі форму­ється міжнародна економіка, поглиблюються міжнародні економічні відносини.

Інтернаціоналізація світової економіки — це сукупність міжна­родних відносин, що грунтуються на інтернаціоналізації виробни­цтва, яке утворюється внаслідок міжнародного усуспільнення вироб­ництва в процесі міжнародного поділу праці. З другої половини ХХ ст. інтернаціоналізація світової економіки дедалі більше мірою вияв­ляється в міжнародній економічній інтеграції. Але, як ми вже знаємо, інтеграція може тільки тоді ефективно поширюватися, коли вона зміцнюється колективною політичною волею учасників цього проце­су. Отже, інтернаціоналізація світової економіки супроводжується і політичними актами, серед яких утворення міжнародних організацій посідає чільне місце.