10.2. Європейський Союз — ЄС (European Union — EU)

10.2.1. Цілі, принципи й організаційна структура ЄС

Європейський Союз утворено згідно з Маастрихтською угодою, що була підписана 7 лютого 1992 р.; дія угоди розпочалася з 1 січня 1993 р. ЄС являє собою вищий ступінь еволюції західноєвропейської інтеграції, яка пройшла стадії Європейського об'єднання вугілля і сталі та Європейського економічного співтовариства (Спільного

ринку).

Започаткували Європейський Союз шість країн, а зараз у його складі нараховується 27 країн-членів. У травні 1950 р. тодішній мі­ністр закордонних справ, а згодом прем'єр-міністр Франції Робер Шуман запропонував Франції, ФРН та будь-якій іншій європейській державі об'єднати ресурси у вугледобувній та сталеливарній промис­ловості. Ця пропозиція одержала назву «Декларація Шумана». Че­рез рік, у квітні 1951 р., Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург підписали в Парижі договір про заснування Європей­ського об'єднання вугілля й сталі.

«Декларація Шумана» виходила за межі суто економічного об'єднання. Головною метою було припинення тривалої ворожне­чі між європейськими країнами, об'єднання політичне, культурне, утворення єдиної європейської спільноти, яка назавжди відвернула б протистояння між націями континенту. В основу об'єднаної Європи покладалися принципи миру, демократії, рівноправного співробітни­цтва між країнами.

Ініціатори європейської інтеграції розуміли, що об'єднання Євро­пи — тривалий процес. І було визнано, що його слід починати з еко­номічної сфери. Для успішності процесу інтеграції необхідно було сформувати правову базу, систему інститутів, частина з яких мала б наднаціональний характер.

У березні 1957 р. та ж сама «шістка» підписує в Римі Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства та Євро­пейського Співтовариства з атомної енергетики. У Договорі про цілі його заснування сторони зазначають:

«...Сповнені рішучості закласти основи для дедалі більш тісного союзу європейських народів, прийнявши рішення забезпечити еконо­мічний і соціальний прогрес своїх країн шляхом здійснення спільних дій, спрямованих на усунення бар'єрів, що розділяють Європу, під­тверджуючи, що основною метою їх зусиль є невпинне поліпшення умов життя і праці своїх народів,

визнаючи, що усунення існуючих перешкод потребує узгоджених дій, покликаних гарантувати сталий розвиток, збалансовану торгів­лю і чесну конкуренцію, спонуковані прагненням зміцнити єдність економік своїх країн і забезпечити їх гармонійний розвиток шляхом зменшення різниці між різноманітними районами і подолання від­сталості районів, що перебувають у менш сприятливих умовах,

сповнені бажання сприяти за допомогою проведення спільної торгової політики поступовому усуненню обмежень у міжнародному товарообміні,

маючи на меті підтвердити солідарність, що зв'язує Європу та іно­земні держави, і бажаючи забезпечити їх процвітання відповідно до принципів статуту Організації Об'єднаних Націй, сповнені рішучості зміцнити за допомогою такого об'єднання ресурсів мир та свободу та закликаючи інші народи Європи, що поділяють їх ідеали, приєднати­ся до їх зусиль, вирішили створити Європейське Економічне Співто­вариство... » [57].

«Римські договори» набули чинності 1 січня 1958 р. Того ж року було засновано Європейську парламентську асамблею, президентом якої був обраний Робер Шуман.

Економічна співпраця «шістки» починає поглиблюватися. В 1960 р. було утворено Європейський соціальний фонд, завданням якого передбачалося сприяння працевлаштуванню та професійній мобільності працівників між країнами-членами. В 1962 р. започатко­вано проведення єдиної сільськогосподарської політики як важли­вого елемента інтеграції. Утворено Європейський фонд організації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА).

Тривалий час «шістка» була, по суті, замкненим угрупованням і не поповнювалася новими членами. Більше того, президент Франції Шарль де Голль заявив, що його країна категорично проти вступу Ве­ликої Британії до ЕЄС. Причина полягала в тому, що Франція бояла­ся появи у Співтоваристві ще одного потужного конкурента, до того ж тісно пов'язаного політично з США. Але, з іншого боку, ЕЄС звер­тає увагу на ринки країн, що розвиваються, особливо на африканські країни, які в минулому були здебільшого колоніями Франції, Бельгії, Німеччини. З них сімнадцятьом країнам було зафіксовано асоційова­не членство спеціальною конвенцією в місті Яунде (Камерун).

Інтеграційний процес набуває подальшого поглиблення. В 1965 р. було об'єднано виконавчі структури ЕОВС, ЄЕС та Євратома. В 1968 р. було укладено договір про митний союз; таким чином, економічна інтеграція піднялася на новий, вищий щабель.

Нарешті через 20 років після об'єднання «шістки» вона починає розширюватися за рахунок нових членів. У 1972 р. підписують дого­вір про вступ до Європейського Співтовариства Велика Британія, Ір­ландія, Данія та Норвегія. Втім, Норвегія так і не стала членом Спів­товариства через негативний результат референдуму населення щодо цього питання. Інші три країни стали членами ЄЕС у 1973 р.

Задля поглиблення інтеграції в 1972 р. було прийнято рішення про створення європейського фонду валютного співробітництва, а також визначено нові сфери діяльності співтовариства: проведення спільної регіональної, соціальної, енергетичної політики та політики щодо охорони довкілля. Прогнозовано, що економічний та валютний союз буде утворений у 1980 р.; проте це був занадто оптимістичний прогноз. У 1974 р. створюється Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).

Поступово розширюється склад асоційованих членів Співто­вариства. В 1975 р. підписується Ломейська конвенція (у м. Ломе, столиці Того), згідно з якою асоційованими членами стають уже 46 держав Африки, Карибського та Тихоокеанського регіонів. Ломей-ська конвенція замінила собою Яундську конвенцію. В 1979 р. була підписана Друга Ломейська конвенція, в 1984 р. — Третя, яка зафік­сувала 65 асоційованих членів. Четверту конвенцію (1989) підписали вже 69 держав.

Продовжується і розширення самого Європейського Співтова­риства. У 1981 р. до нього приєдналася Греція, у 1986 — Іспанія й

Португалія, у 1994 — Австрія, Швеція й Фінляндія. У складі 15 чле­нів Співтовариство функціонувало десять років, аж до 2004 р., коли воно поповнилося ще десятьма країнами, а в 2007 р. — ще двома.

Після утворення митного союзу і Спільного ринку настала черга підготовки до валютного союзу, шлях до якого виявився досить до­вгим. У 1978 р. в Брюсселі було прийнято рішення про впроваджен­ня валютної системи, в основі якої була б єдина грошова одиниця — екю. З 1979 р. європейська валютна система вступила в дію. З 1 січня 1999 р. була уведена нова валюта — євро, яка замінила собою екю.

Важливою подією інтеграційного процесу стало підписання в 1985 р. у м. Шенген (Люксембург) угоди, яка відома як Шенгенська угода, про скасування прикордонного контролю між Бельгією, Ні­меччиною, Францією, Люксембургом та Нідерландами. Згодом Шен-генську угоду підписали й інші члени Співтовариства.

У Шенгенській угоді зазначалося, що для громадян країн ЄЕС формальності на спільних кордонах значно спрощуються. Здійсню­ється лише візуальний контроль за приватними транспортними засо­бами, які перетинають кордони на малій швидкості, але не зупиняю­чись. Передбачалося спрощення порядку переміщення для громадян, які проживають у районах, розташованих поблизу спільних кордонів. Угода визначила необхідність координації митних служб і поліції з метою боротьби із злочинністю. Водночас контроль за пересуванням громадян переносився на зовнішні кордони, й цей контроль ставав більш пильним і суворим. Окремо було оговорено про необхідність запобігання нелегальній міграції з країн, що не є членами ЄЕС.

У 1986 р. підписано Єдиний європейський акт, що доповнював і уточнював Римський договір. Нарешті, в 1991 р. в Маастрихті (Ні­дерланди) було прийнято проект договору про утворення Європей­ського Союзу. Договір підписано в 1992 р., а чинності він набув у лис­топаді 1993 р.

Маастрихтською угодою підтверджується спадкоємність осно­вних принципів і здобутків Європейського товариства і водночас ви­значається, що з її прийняттям розпочинається нова стадія в процесі європейської інтеграції [11, с.13].

Союз засновується на базі Європейського Співтовариства, допо­вненого сферами політики і новими формулами співробітництва.

Після розпаду СРСР і всієї системи соціалістичних держав Єв­ропейський Союз звертає значно більше уваги на стосунки з пост­соціалістичними країнами Європи. У 1993 р. формується програма ТАСІБ («Технічна допомога країнам СНД»). Наступного року в Люксембурзі підписується угода про партнерство й співробітництво між Європейським Союзом та Україною. Ця угода була ратифікована парламентами країн ЄС тільки в 1998 р. Аналогічна угода укладена між ЄС та Росією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном. В 1994 р. статус асоційованих членів надано Естонії, Латвії та Литві. Через 10 років, а саме у травні 2004 р., ці балтійські країни, а також Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр та Мальта були прийняті до Європейського Союзу. В 2007 р. до ЄС приєдналися Болгарія й Румунія.

Отже, Європейський Союз складається з 27 країн:

 

Австрія

Італія

Португалія

Бельгія

Кіпр

Румунія

Болгарія

Латвія

Словаччина

Велика Британія

Литва

Словенія

Греція

Люксембург

Угорщина

Данія

Мальта

Фінляндія

Естонія

Нідерланди

Франція

Ірландія

Німеччина

Чехія

Іспанія

Польща

Швеція

 

Економіка Європейського Союзу, за даними МВФ, виробляє ВВП, у розрахунку по ППС на суму понад € 12,25648 трлн ($ 16,52378 трлн у 2009 р.). Економіка ЄС являє собою єдиний ринок і у ВТО представлена як єдина організація.

Головною метою Європейського Союзу проголошується спри­яння інтегруванню Європи в єдине економічне й політичне ціле для подальшого економічного й соціального прогресу її народів. Зі змісту головної мети випливають такі основні цілі:

досягнення високого рівня економічного розвитку й зайнятості;

утворення єдиного простору без внутрішніх кордонів;

створення економічного й валютного союзу;

здійснення спільної зовнішньої політики;

здійснення в майбутньому спільної оборонної політики;

захист прав та інтересів народів Союзу шляхом запроваджен­ня спільного громадянства.

У 1997 р. було підписано Амстердамський договір, який уточнив і розширив положення Маастрихтського договору. В ньому підтвер­джено цілі Європейського Союзу, доповнено розділ щодо здійснення спільної зовнішньої політики й політики безпеки. Амстердамський договір містить також окремий розділ про дотримання державами— членами ЄС принципів демократії, прав людини й пріоритету за­конності, утворення «зони свободи, безпеки й справедливості» в ін­тересах громадян. Наголошена необхідність боротьби з тероризмом, расизмом, контрабандою, злочинністю.

Відповідно до Маастрихтського й Амстердамського договорів, цілі Європейського Союзу визначаються так:

Сприяння здійсненню збалансованої й довгострокової со­ціальної й економічної політики, зокрема шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного й со­ціального вирівнювання, створення економічного й валютного союзу, запровадження єдиної валюти. (Цей пункт практично вже виконано.)

Затвердження Європейського співтовариства на міжнародній арені, зокрема шляхом здійснення спільної зовнішньої політи­ки й політики в галузі суспільної безпеки, що передбачає в разі необхідності створення системи спільної оборони.

Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасників шляхом запровадження громадянства Союзу.

Розвиток тісного співробітництва в галузі судової практики й внутрішніх справ.

Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства й визначення заходів для подальшого підвищення ефективності його функціонування.

Діяльність ЄС ґрунтується на загальних принципах міжнародно­го співробітництва:

вірність принципам свободи, демократії та поваги людських прав;

визначення верховенства права;

поважання національної ідентифікації держав-членів.

До компетенції Європейського Союзу належать такі функції:

скасування митних податків і кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між державами-учасницями;

спільна торговельна політика;

спільна аграрна політика;

спільна транспортна політика;

зближення національних законодавств держав-учасниць з ме­тою нормального функціонування спільного ринку;

політика в соціальній сфері;

політика захисту довкілля;

підвищення конкурентоспроможності промисловості Євро­пейського Союзу;

сприяння дослідженням і технологічному розвитку;

сприяння досягненню високого рівня охорони здоров'я;

сприяння розвиткові освіти, професійного навчання й куль­тури;

політика співробітництва у сприянні всебічного розвитку держав-членів;

заходи в галузі енергетики;

асоціація з іноземними країнами для розширення торгівлі й спільного сприяння економічного й соціального розвитку.

Організаційна структура Європейського Союзу досить складна й розгалужена. Пояснюється це, з одного боку, тим, що ЄС — багато­функціональна організація; з іншого — особливістю еволюції Союзу: з поглибленням інтеграції утворювалися нові органи, проте старі не ліквідувалися. Так, і до сьогодні збереглися ЄОВС, Євратом і Євро­пейське Економічне Співтовариство.

Організаційно ЄС ґрунтується на загальних основах західної полі­тичної системи, проте має деякі власні відмінності. До них належать:

Об'єднання інститутів двох типів — міждержавних і надна­ціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Функціонери органів другого типу також призначаються своєю державою, але діють як незалежні особи.

Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС і національ­ними урядами. У загальному вигляді компетенції розподіляються за трьома напрямками:

сфери спільної політики ЄС (аграрна, торговельна та ін.);

сфери змішаної компетенції — за окремі питання відповідають органи ЄС, а за решту — національні уряди (регіональна, со­ціальна політика);

сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробленням рекомендацій (макроекономічна полі­тика, охорона довкілля та ін.).

 

Значна кількість рішень, які приймають органи ЄС, рекомен­даційні.

У межах, визначених договорами, право ЄС переважає над на­ціональними законодавствами держав-членів.

Функціонально Європейський Союз складається з трьох блоків:

Європейські співтовариства (ЄОВС, Євратом і ЄЕС);

Спільна зовнішня політика й політика в галузі безпеки;

•           Співтовариство в галузі юстиції і внутрішніх справ. Кожний блок має свою організаційну структуру; найголовніші

органи є спільними для всіх блоків, при цьому вони ж є головними для ЄС в цілому.

Головні органи Європейського Союзу:

Європейська рада.

Європейський парламент.

Рада Європейського Союзу.

Європейський суд.

Європейська Комісія.

Палата аудиторів

З 1 грудня 2009 р. в організаційній структурі Європейського Со­юзу з'явилися дві нові важливі посади — президента ЄС і міністра зовнішньої політики ЄС. Це стало наслідком змін Конституції Со­юзу. Президентом став колишній прем'єр — міністр Бельгії Херман Ван Ромпей, а міністром зовнішньої політики й безпеки — британ­ська баронеса Кетрін Ештон, яка до того була Комісаром ЄС з питань торгівлі. Президент обирається на два з половиною роки й може один раз бути переобраний на другий строк.

Європейська рада є вищим органом ЄС. Вона складається з ке­рівників держав або урядів та їх політиків, якими є міністри закор­донних справ. Європейська рада дає Союзу необхідні імпульси для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири [11, с. 17].

Рада збирається двічі на рік для обговорення найактуальніших пи­тань діяльності Союзу. Вона подає Європейському парламенту допо­відь про хід кожного засідання і щорічний письмовий звіт про резуль­тати своєї діяльності.

Європейська Рада утворена в 1974 р. В ході зустрічей голів дер­жав і урядів, а також голови Європейської Комісії (який входить до складу ЄР) обговорюються найважливіші політичні проблеми Со­юзу, стан світової економіки й міжнародних відносин, визначаються пріоритетні напрями діяльності Європейського Союзу, приймаються рішення стратегічного характеру. Засідання проходять під голову­ванням президента або прем'єр-міністра тієї держави, яка в даному півріччі головує в Раді.

Європейський парламент складається з представників держав ЄС, які обираються прямим загальним голосуванням. Усього в парла­менті 732 депутати. Кількість представників від кожної країни зале­жить від чисельності населення країни та її економічної потужності. Представники обираються на п'ятирічний термін. У парламенті вони гуртуються не за країнами, а по партіях (соціалісти з соціалістами, ліберали з лібералами, християнські демократи із своїми однопартій-цями з різних країн тощо).

Європейський парламент бере участь у процесі прийняття актів ЄС, висловлюючи свою згоду або рекомендації. Раніше роль парла­менту була саме рекомендаційною, але, згідно з Маастрихтською уго­дою, тепер він має і законодавчі функції; за деякими важливими по­становами необхідна його згода. Парламент має й контрольні функції: він слідкує за порушеннями правил та норм іншими органами (Євро­пейською радою, Комісією та ін.). З цією метою він може утворювати тимчасовий Комітет із розслідування.

Парламент має повноваження в прийнятті бюджету ЄС. Він може вносити поправки до бюджету, може навіть відхилити бюджет у цілому.

Європейський парламент розглядає скарги будь-якої фізичної або юридичної особи на утиснення своїх прав з боку інститутів Со­юзу; для цього він призначає омбудсмена, який має повноваження приймати скарги. Виявивши порушення, омбудсмен передає справу відповідному інституту.

Сесії парламенту відбуваються один раз на рік. Засідання про­водить Голова парламенту. Рішення приймаються абсолютною більшістю голосів. Європейський парламент обговорює на сесіях звіт Комісії; якщо члени парламенту незадоволені її діяльністю, то вони можуть висловити їй недовіру; в такому разі члени Комісії ко­лективно йдуть у відставку.

Засідання парламенту відбуваються в Страсбурзі. Діяльність пар­ламенту відбувається під керівництвом Бюро, що складається з голо­ви й 14 віце-голів, яких обирають на два з половиною роки. Порядок денний сесій визначає Конференція голів. Депутати розподіляються по 20 комісіям відповідно до окремих напрямів діяльності ЄС.

Рада Європейського Союзу називається ще Радою міністрів, оскільки її членами є міністри країн-учасниць. При цьому, залежно від питання, що розглядається на черговій сесії, члени Ради можуть бути представлені різними міністрами (закордонних справ або фі­нансів, або екології тощо). Кількість голосів у представників Раді від кожної країни неоднакова.

Рада забезпечує координацію загальної економічної політики держав-членів. Вона має повноваження приймати рішення з найваж­ливіших питань. У своїй роботі Рада спирається на Комітет постій­них представників, який складається з 25 послів (по одному від кож­ної країни). Комітет відповідає за підготовку роботи Ради та виконує завдання, покладені на нього Радою.

Серед повноважень Ради Європейського Союзу визначаються такі:

повноваження на законодавчу діяльність;

право на призначення президента Єврокомісії, Верховно­го представника Європейського Союзу, членів Єврокомісії, ЕКОСОК, Комітету регіонів, Європейської рахункової пала­ти, Європейського суду, правління Європейського централь­ного банку, адміністративної ради Європейського інвестицій­ного банку;

право вимагати від Єврокомісії ініціювання нового правового акту;

право на укладання договорів з третіми країнами чи міжнарод­ними організаціями;

право на складання проекту плану бюджету;

право на встановлення обсягу власних коштів співтовариства.

Рада Європейського Союзу розробляє процедурні правила діяль­ності органів Союзу. Вона встановлює також розміри зарплати та ви­нагород для посадових осіб Союзу.

Європейська комісія є виконавчим органом Союзу. Вона забезпе­чує дотримання всіх положень Угоди про утворення ЄС всіма струк­турними підрозділами. Комісія готує рекомендації щодо прийняття рішень з різних питань діяльності Союзу, бере участь у розробці най­важливіших заходів, які здійснюють рада і парламент. Комісія також готує загальний щорічний звіт про діяльність ЄС.

Європейська комісія складається з 20 членів, які обираються за принципом їхньої загальної компетентності та незалежність яких не підлягає сумніву [11, с. 157]. Члени Комісії під час виконання своїх обов'язків не повинні приймати інструкцій від своїх урядів, не мо­жуть займатися ще якою-небудь діяльністю поза Комісією. Очолює Комісію Голова, який обирається її членами, але його кандидатура мусить бути затверджена Європейським парламентом. У процесі сво­єї діяльності Комісія постійно консультується з Радою, рішення при­ймають вони спільно.

Найголовніша функція Комісії полягає в слідкуванні за сумлін­ним виконанням державами-членами рішень Ради Європейського Союзу, щоб конкуренція між ними була чесною і ніхто не отримав би «незаконні» пільги [14, с. 36] — додаткові кредити, дотації тощо. Це стосується також і окремих фірм, якщо вони ведуть нечесну конку­рентну боротьбу, Комісія може прийняти рішення про їх покарання штрафом.

Комісія збирається один раз на тиждень у Брюсселі.

Європейський суд забезпечує дотримання законності при тлума­ченні положень Угоди про ЄС. Він складається з 15 суддів і 9 гене­ральних адвокатів. Обов'язком генерального адвоката є представлен­ня Суду мотивованого висновку щодо справи, яка там розглядається. Судді та адвокати обираються з числа осіб, незалежність, компетент­ність і порядність котрих не підлягає сумніву [11, с. 161]; вони при­значаються на термін 6 років. Судді обирають президента Суду стро­ком на 3 роки.

Суд розглядає справи найчастіше з ініціативи Комісії. Якщо Ко­місія вважає, що держава-член не виконує своїх зобов'язань щодо Угоди, вона може передати справу до Суду; при цьому Комісія надає мотивовані висновки щодо порушення. Держава-член, яка вважає, що її інтереси утиснені іншими членами або органами Союзу, надсилає спочатку свою скаргу до Комісії, а потім уже її розглядає Суд. Якщо

Суд вважає, що держава-порушник не виконала його постанови, то на неї накладається штраф, розміри якого визначає Комісія.

Суд розглядає законність актів, прийнятих Європейським пар­ламентом, Радою, Комісією та Європейським центральним банком. Компетенція Суду не поширюється на спільну зовнішню політику й політику безпеки, а також на співробітництво держав-членів у галузі правосуддя й внутрішніх справ, які належать до сфери міждержавних відносин.

Фізична або юридична особа може оскаржити в Суді дії будь-якої інстанції Союзу щодо неї.

Засідання Суду відбуваються в його головному офісі в м. Люк­сембург.

Розглянуті вище органи є головними для ЄС в цілому. Проте окремі блоки Союзу мають свою специфічну структуру. Європейське Співтовариство складається з таких органів:

Європейський парламент;

Рада Європейського Союзу;

Європейська комісія;

Європейський суд;

Рахункова палата;

Економічний і соціальний комітет;

Консультативний комітет ЕОВС;

Комітет регіонів;

Європейський інвестиційний банк.

Як бачимо, тут немає Європейської ради, але додається декілька інших органів.

Рахункова палата здійснює перевірки. Вона складається з15 членів, які в своїх країнах працювали в органах зовнішнього аудиту або мають відповідну кваліфікацію. Рахункова палата перевіряє звіти про всі доходи і витрати Співтовариства, надає Європейському пар­ламенту й Раді Європейського Союзу документ щодо правильності ведення рахунків та законності всіх операцій.

Перевірка ґрунтується на бухгалтерській звітності. У державах-членах аудит здійснюється в контакті з національними аудиторськи­ми органами. Після закінчення кожного фінансового року Рахункова палата готує щорічний звіт, який направляється іншим інститутам Співтовариства.

Економічний і соціальний комітет (ЕКОСОК) є консультатив­ним, допоміжним органом. Він складається з 222 членів, які представ­ляють три соціальні групи: І — роботодавці; ІІ — робітники; ІІІ — інші (фермери, споживачі тощо). З цього приводу кількість представників від кожної країни повинна ділитися на 3. Найбільшу кількість членів — по 24 — в ЕКОСОК мали Німеччина, Франція, Італія, Велика Бри­танія. Іспанія має 21 представника; Бельгія, Греція, Нідерланди, Ав­стрія, Португалія, Швеція — по 12; Данія, Ірландія, Фінляндія — по 9; Люксембург — 6. Члени Комітету призначаються Радою терміном на чотири роки. Вони повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків і діють тільки в інтересах Співтовариства. Зі вступом до ЄС нових 12 членів місця в ЕКОСОК перерозподілені.

Основна функція ЕКОСОК — надання консультацій Раді та Ко­місії з різних аспектів економічної діяльності. З цією метою членами Комітету призначаються представники як різних соціальних груп, так і різних галузей економіки. Комітет має у своєму складі спеціалі­зовані секції по окремих галузях господарства.

Комітет регіонів є представником місцевих і регіональних орга­нів влади в ЄС. Він, як і ЕКОСОК, складається з 222 членів, які при­значаються Радою від країн за такими ж самими квотами на чотири роки. Комітет консультує Раду чи Комісію по регіональним пробле­мам, зокрема щодо транскордонного співробітництва, порушення ре­гіональних інтересів.

10.2.2. Економічна політика Європейського Союзу

Як зазначається в Договорі про заснування ЄС (ст. 98), держави-члени здійснюють свою економічну політику згідно з принципом від­критої ринкової економіки та вільної конкуренції [11, с. 92]. Основні положення економічної політики розробляються Комісією, потім об­говорюються й затверджуються Європейською Радою; Рада інфор­мує Європейський парламент про прийняті рекомендації.

Економічна політика ЄС здійснюється за такими напрямами: торгівля; виробництво (промисловість, сільське господарство, тран­спорт); рух факторів виробництва (капітал, робоча сила); регулю­вання відносин між суб'єктами міжнародної економіки в межах ЄС (конкуренція, антимонопольне законодавство та ін.) Розглянемо ці напрями.

Спільна торговельна політика. Вона ґрунтується на митному со­юзі, затвердження будови якого відбулося в 1968 р. Митні збори на імпорт та експорт товарів між членами Союзу скасовані; це стосуєть­ся як протекціоністського мита, так і фіскального. Ставки митних та­рифів щодо третіх країн — єдині і затверджуються Радою за рекомен­дацією Комісії. Забороняються кількісні обмеження (квоти й т. ін.) в торгівлі між державами-членами.

Для стимулювання експорту в треті країни здійснюється політика надання пільг виробникам тих товарів, в експорті яких зацікавлений ЄС. Спільна торговельна політика ґрунтується на єдиних принципах щодо укладання угод з третіми країнами. Це стосується не тільки встановлення тарифів та квот, а й спільних заходів щодо демпінгу на міжнародних ринках.

У міжнародній торгівлі ЄС застосовує такі протекціоністські за­ходи:

антидемпінгове мито;

компенсаційне мито проти країн, що субсидіюють свій екс­порт до країн ЄС;

кількісні квоти, якщо надмірний імпорт шкодить промисло­вості країн- членів;

різноманітні санкції (підвищення імпортного мита, кількісні обмеження, скасування торгових пільг) відносно третіх кра­їн, які застосовують дискримінаційні заходи проти експорту з країн—членів ЄС.

У деяких випадках застосовується ембарго з політичних мірку­вань (наприклад, проти Іраку).

У відносинах з розвинутими державами торгівля Європейсько­го Союзу ґрунтується на принципах ГАТТ/СОТ. Відносно країн, що розвиваються, здійснюється політика надання преференцій. Що ж до країн СНД, то в цілому діють принципи СОТ, але в деяких випадках ще залишаються торговельні обмеження (зокрема, антидемпінгові процедури й кількісні квоти).

Запровадження спільної торговельної політики дало ефектив­ні наслідки для розвитку взаємної торгівлі в країнах ЄС. З 1960 по 1997 р. її обсяг зріс у 40 разів (у межах 15 країн, у поточних цінах) [43, с. 108]. Особливо швидкими були темпи зростання в 1970—1980 рр., тобто тоді, коли вже було затверджено утворення митного союзу.

Найважливішим свідченням успішності інтеграції є переважан­ня темпів зростання взаємної торгівлі країн ЄС над їх зовнішньою торгівлею в цілому. Так, експорт у межах «шістки» збільшився в 1960—1970 рр. в 5,5 разу, а в її торгівлі в цілому — тільки в 3,8 разу; для «дев'ятки» 1970—1980 рр. — відповідно в 6,2 і 5,9 разу. Правда, з розширенням ЄС і з уповільненням темпів економічного розвитку Західної Європи ефект інтеграції в сфері торгівлі знизився. Так, за 1990—1997 рр. взаємна торгівля 15 країн ЄС зросла в 1,3 разу, тоді як їх зовнішня торгівля в цілому — в 1,4 разу [розраховано за: 43, с. 122]. Наприкінці 90-х років на ЄС припадало 39% світового експорту і 36% імпорту [розраховано за: 43, с. 32, 35]. У 2008 р. — 38,6 та 39% відповідно.

Промислова політика спрямована на підвищення конкурен­тоспроможності, промисловості країн ЄС. Для цього створюються умови: сприяння структурній перебудові відповідно до науково-технічного прогресу; заохочення ініціативи і розвитку підприємни­цтва, особливо малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання інноваційної політики, впроваджен­ня наукових досліджень і нової технології у виробництво.

У 1990 р. Європейська комісія розробила документ «Промислова політика у відкритому і конкурентному економічному середовищі», в якому були сформульовані основні принципи промислової політики. Згідно з цією програмою, особливий пріоритет віддається високотех­нічним галузям. Розроблено документи щодо організації НДДКР, технічної стандартизації, європейського господарського права, утво­рення єдиної системи енергопостачання й телекомунікацій та ін. Ці програми називаються «прагматичною ринковою промисловою по­літикою» [7, с. 435].

З метою сприяння конкурентоспроможності малих та середніх фірм було прийнято рішення про Європейське об'єднання з економіч­них інтересів (ЄОЕІ). Об'єднання формується шляхом підписання угод між двома або більше учасниками кран-членів. ЄОЕІ координує діяльність своїх членів, сприяє розширенню їх діяльності, субсидує витрати на наукові дослідження [7, с. 430].

Спільна економічна політика, особливо в промисловості, перед­бачає встановлення єдиних стандартів для всіх країн ЄС. Найбільша увага в процесі уніфікації стандартів приділяється найновітнішим га­лузям — електроніці, аерокосмічній техніці.

Важливе значення в економічній політиці надається боротьбі з не­чесною конкуренцією між фірмами країн-членів. Забороняються дії (рішення, договори між суб'єктами підприємницької діяльності), які можуть обмежувати або усувати конкуренцію в межах спільного рин­ку. До таких дій належать: фіксація закупівельних або продажних цін; контроль виробництва; розподіл ринків або джерел постачання (ст. 81 Договору про заснування Європейського Співтовариства) [11, с. 82].

Аграрна політика є важливою складовою частиною спільної еко­номічної політики країн ЄС. Метою сільськогосподарської політики є збільшення продуктивності сільськогосподарського виробництва шляхом підтримки технічного прогресу, забезпечення раціонального розвитку сільського господарства, оптимального використання фак­торів виробництва, особливо людської праці. В Договорі (ст. 33) наго­лошується на забезпеченні дотримання достатнього рівня умов життя працівників сільського господарства, зокрема за рахунок збільшення індивідуальних заробітків. Важливого значення набуває стабілізація ринку сільськогосподарських регулярних поставок і збуту продукції за доступною для споживача ціною [11, с. 61].

Для досягнення означених цілей заснована спільна організація сільськогосподарських ринків. Ця організація займається регулю­ванням цін, надає виробникам маркетингові послуги, сприяє стабі­лізації обсягів експорту та імпорту сільськогосподарської продукції. Впроваджується єдина цінова політика.

З метою підтримки сільськогосподарських виробників в 1962 р. утворено Європейський фонд організації і гарантування сільського гос­подарства — ФЕОГА (Fonds européen par orientation et garantie de agri­culture — FEOGA). Фонд засновано в рамках плану «Зелена Європа», що передбачав утворення спільного аграрного ринку. Він субсидує експорт сільськогосподарської продукції за межі ЄС і, таким чином, сприяє продовольчій інтервенції країн Союзу на зовнішні ринки.

Завдяки ефективній сільськогосподарській політиці країни ЄС не тільки забезпечили себе практично всіма сільськогосподарськими продуктами, що притаманні кліматичним поясам Європи, а й стали їх значними експортерами. Політика стимулювання виробництва й обмеження імпорту іззовні призвела до того, що ціни на сільськогосподарську продукцію на ринках ЄС стали вищими, ніж ціни світового ринку [27, с. 256].

У 1984 р. аграрна політика ЄС зазнала реформування. Реформа передбачала:

установлення фіксованої межі надвиробництва, після якої фермер вже не отримував гарантованої ціни за продукцію;

перехід до нової цінової політики, яка враховувала б реальний стан ринку сільськогосподарської продукції й орієнтувалася на стримання зростання надвиробництва;

скорочення імпорту продукції сільського господарства з тре­тіх країн.

Згодом ЄС відходить від політики гарантованих цін до політики структурної перебудови сільського господарства. Нового імпульсу аграрній реформі було надано в 1992 р. Ставилася мета підвищити конкурентоспроможність фермерів як на території Союзу, так і на світових ринках. Важливим елементом аграрної політики стало зни­ження цін на основні продукти, що стимулювало виведення зайвої землі з обороту. Фермерам при цьому компенсувався недоодержаний прибуток.

Політика в галузі транспорту й зв'язку спрямована на утворен­ня єдиної інфраструктури в просторі ЄС. З цією метою розроблено й впроваджено спільні правила щодо перевезень вантажів і пасажирів між державами-членами, встановлено єдині тарифи. Ліквідуються всілякі перешкоди на шляху перевезень від країни до країни. Вод­ночас для найменш розвинутих регіонів ЄС дозволяються пільгові тарифи; обумовленість таких тарифів вивчає Комісія, вона ж дає ви­сновок з цього приводу.

Згідно з метою зменшення відмінностей між регіонами і вста­новлення єдиного економічного простору, в ЄС будується система трансєвропейських мереж у сферах транспорту, телекомунікацій та енергетичного комплексу. Особлива увага приділяється взаємодії національних мереж. Утворення єдиних трансєвропейських мереж включає технічну стандартизацію, розробки проектів впровадження здобутків науково-технічного прогресу в сфері комунікацій; такі про­екти фінансуються відповідними органами й фондами ЄС.

Сприяння міжнародному рухові факторів виробництва. Еконо­мічна політика ЄС передбачає ліквідацію обмежень на пересування капіталу та робочої сили між державами—членами, лібералізується рух капіталу також між державами—членами і третіми країнами.

Забороняються обмеження на платежі між країнами. Лібералізація руху капіталу включає прямі і портфельні інвестиції, надання фінан­сових послуг і допуск цінних паперів на ринки капіталу. Договором передбачено, що у випадках, коли переміщення капіталу в треті краї­ни або з них погрожує економічному стану Союзу, щодо третіх країн можуть бути запроваджені захисні заходи (тобто обмеження).

Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу. Вона означає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів; це саме стосується і опла­ти за працю. Усі громадяни Союзу мають однакові права на безпеку й охорону здоров'я. Окремо стимулюється обмін молодими працівни­ками між державами.

Забороняється обмеження свободи та ведення бізнесу громадя­нами держав-членів на території іншої держави-члена. Це стосуєть­ся також створення агенцій, філій та дочірніх компаній. Усі суб'єкти економічної діяльності в межах Союзу мають рівні умови — як рези­денти, так і нерезиденти — на території кожної країни-члена.

10.2.3. Валютно-кредитна система Європейського Союзу

Утворення валютно-кредитних і фінансових інститутів Європей­ського Союзу, особливості їх функціонування пов'язанні з певними етапами розвитку європейської економічної інтеграції. Основними елементами валютної інтеграції є: режим спільно плаваючих валют­них курсів; валютна інтервенція; утворення колективної валюти як міжнародного платіжно-резервного засобу; спільні фонди взаємного кредитування країн-членів для підтримки курсів валют; міжнародні регіональні валютно-кредитні і фінансові організації для валютного й кредитного регулювання [25, с. 96].

Уже із самого початку функціонування Європейського економіч­ного співтовариства відповідно з Римським договором було утворено Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд роз­витку (ЄФР), згодом виникли й інші інститути. Валютно-кредитні й фінансові організації ЄС є складовими елементами Європейської валютної системи, вищим досягненням еволюції якої стало утворен­ня Європейського валютного союзу.

Європейська валютна система (European Monetary System — EMS) була утворена в 1979 р. з ініціативи урядів Франції та ФРН.

До неї увійшли не всі члени Співтовариства; Велика Британія не зразу погодилася стати її учасницею, а в 1992 р. вийшла із системи. ЄВС була заснована з метою регулювання валютних курсів країн Співтовариства. Для підтримки курсів було використано Європейський фонд валютного співтовариства (ЄФВС), котрий надавав кредити урядам для покриття дефіциту платіжного балансу.

Для полегшення взаємних розрахунків у 1961 р. було уведено європейську розрахункову одиницю (ЄРО), яка мала золотий вміст і профункціонувала до 1972 р. В 1979 р. розрахунковою одиницею стала ЕКЮ (European currency unit — ECU). Вона розраховувалась на основі валютного кошика з 12 валют. Емісію ЕКЮ здійснював ЄФВС. Вона виконувала такі функції: була еталоном вартості в системі обмінного курсового механізму; індикатором відхилення ринкових курсів валют; рахунковою одиницею в операціях по валютним інтервенціям; засобом розрахунку між центральними банками.

Відповідно до Маастрихтського договору почалося формування Економічного й валютного союзу. Було засновано Європейський валютний інститут (ЄВІ), який здійснював безпосередньо підготовку Європейського валютного союзу — ЄВС (European Monetary Union — EMU). Європейський валютний інститут прийшов на зміну Європейському фонду валютного співробітництва, який вичерпав свої функції. Одним з головних завдань ЄВІ було створення умов для введення нової міжнародної валютної одиниці — євро.

Для запровадження євро в обіг держави мали виконати умови, які відомі як критерії конвергенції:

темпи інфляції не повинні перевищувати більше ніж на 1,5% середнього показника у трьох країнах з найменшим зростан­ням цін;

відсоткові ставки по довгостроковим кредитам не повинні пе­ревищувати 2% відсотка середнього показника для трьох країн з найменшим зростанням цін;

дефіцит державного бюджету не повинен бути більшим ніж 3% від ВВП;

державний борг не може перевищувати 60% ВВП;

протягом двох років валюта не повинна девальвуватися і її об­мінний курс не повинен виходити за межі коливань обмінних курсів, установлених у рамках Європейської валютної системи.

Свої функції ЄВІ виконав до початку 1999 р., коли євро замінив ЕКЮ. З цього часу йому на заміну приходить Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ).

Розглянемо роль і місце кожного інституту в системі валютних відносин ЄС.

Європейський інвестиційний банк — ЄІБ (European Investment Bank — EIB) утворено в 1958 р.; місцезнаходження — м. Люксембург. Основні цілі ЄІБ:

фінансування капіталовкладень в економіку країн ЄС;

освоєння найменш розвинутих регіонів ЄС;

реконструкція і будівництво підприємств, які не можуть бути здійснені силами однієї країни;

модернізація галузевої структури економіки;

створення спільних господарських об'єктів, що являють інте­рес для країн ЄС;

розвиток пріоритетних галузей.

Операційна структура банку складається з Ради керуючих, Ди­ректорату й Президента. Рада керуючих — вищий орган. Вона скла­дається з міністрів фінансів країн-членів. Рада визначає кредитну політику банку, затверджує щорічні баланси, виносить рішення про надання кредитів, випуск позик, установлює відсоткові ставки.

Уставний капітал банку складається із внесків країн-членів. Кож­на країна має квоту, що відповідає її економічній потужності. Най­більші квоти в Німеччині, Франції, Великій Британії та Італії. Крім того, банк практикує облігаційні позики. Рейтинг ЄІБ на міжнарод­них валютних ринках дуже високий, тому комерційні банки й компа­нії охоче дають йому позики.

Банк надає довгострокові позики державним органам і приват­ним компаніям країн ЄС. Кредити банку спрямовуються переважно на регіональний розвиток порівняно відсталих районів (наприклад, Південь Італії). Із загальної суми кредитів 75% одержують країни ЄС, решту — в основному асоційовані члени. Відсоткова ставка ви­значається виходячи з ринкових ставок. Для кредитування малорен­табельних проектів в асоційованих країнах встановлюються пільгові кредити (строком на 40 років) під 1—2%.

Європейський фонд розвитку — ЄФР (European Development fund — EDF) утворено в 1958 р. в рамках Європейського Інвестицій­ного банку. Його метою є надання допомоги країнам, що розвивають­ся, асоційованим з ЄС.

Управляє фондом Генеральний директор Комісії ЄС з питань співробітництва й розвитку. Країни, що розвиваються, мають право дорадчого голосу. Ресурси ЄФР формуються за рахунок безвідплат­них внесків країн ЄС. Найбільші квоти внесків мають Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія.

Функцією ЄФР є кредитування на компенсацію втрат при екс­порті сільськогосподарської й мінеральної сировини, а також коорди­нація двосторонніх програм допомоги країнам, що розвиваються. Для виконання цієї функції в рамках ЄФР утворено два спеціалізованих фонди: МІНЕКС і СТАБЕКС.

Фонд МІНЕКС (MINEX Fund) утворено в 1980 р. Він фінансує асоційовані країни в разі скорочення ними експорту промислової си­ровини через скорочення обсягів виробництва в країнах ЄС. Фонд СТАБЕКС (STABEX Fund) утворено в 1975 р. Він компенсує втрату валюти асоційованих країн у разі падіння експортних цін на сільсько­господарську сировину.

Європейська система Центральних банків (ЄСЦБ) почала функ­ціонувати з 1999 р. Її основні цілі:

забезпечення цінової стабільності;

розробка й реалізація єдиної грошової політики;

здійснення валютних операцій згідно з Маастрихтським дого­вором;

управління офіційними валютними резервами держав-членів;

зміцнення платіжної політики.

Серцевиною ЄСЦБ є Європейський центральний банк — ЄЦБ (European Central Bank — ECB). Він міститься у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Основні його функції:

контролювання грошової маси в обігу;

встановлення базисних процентних ставок;

встановлення ліміту бюджетних витрат.

Емісія євро здійснюється національними центральними банками. В 2002 р. євро замінив національні валюти в обігу. Велика Британія не приєдналася до Європейського валютного союзу.

Організаційно ЄЦБ складається з Виконавчого правління, Управлінської ради, Загальної ради. Виконавче правління включає президента, віце-президента й інших членів; воно координує реалізацію валютної політики. Управлінська рада включає Виконавче правління й управлінчих національних центральних банків; вона відає поточними справами валютної політики. Загальна рада відповідає за зв'язки між країнами ЄВС та іншими країнами ЄС.

Європейський фонд регіонального розвитку — ЄФРР (Europe­an Development Fund — ERDF) утворено в 1975 р. для стимулювання розвитку відсталих регіонів у країнах ЄС шляхом фінансування народногосподарських об'єктів. Ресурси фонду формуються за рахунок спільних бюджетних коштів країн ЄС.

Основна діяльність ЄФРР — надання субсидій для вирішення економічного розвитку відсталих районів країн ЄС. Переважну частину субсидій одержали Італія, Велика Британія, Греція, Ірландія [54, с. 120].

10.2.4. Соціальна політика Європейського Союзу

Соціальна політика Європейського Союзу має на меті сприян­ня зайнятості, поліпшення життя та праці трудівників країн-членів. Вона спрямована на забезпечення соціального захисту населення, встановлення партнерських відносин між управлінцями й працівни­ками, боротьбу з безпідставними звільненнями робітників.

Серед цілей соціальної політики одне з чільних місць посідає поліпшення умов праці, захист здоров'я та безпека працівників. Ста­виться завдання забезпечити рівність чоловіків і жінок щодо можли­востей на ринку праці та ставлення до них на роботі. Передбачається захист робітників по закінченні строку дії їхнього контракту.

Європейська комісія координує співпрацю держав-членів у таких напрямах:

зайнятість;

трудове законодавство та умови праці;

соціальний захист;

запобігання нещасним випадкам під час роботи та професій­ним хворобам;

гігієна праці;

права на асоціації та колективні договори між управлінцями та працівниками.

заходи щодо цих напрямків Комісія узгоджує з економічним і соціальним комітетом (ЕКОСОК).

Для сприяння ефективному вирішенню соціальних проблем утво­рено Європейський соціальний фонд — ЄСФ (European Social Fund

— ESF). Фонд фінансує заходи щодо працевлаштування робітників, підвищення їхнього професійного рівня, полегшення їхньої адаптації до змін у системах виробництва. Фондом управляє Комісія. В цій справі Комісії допомагає Комітет, що складається з представників урядів, профспілок та організацій працедавців.

ЄСФ був заснований у 1960 р. Його мета — підвищення рівня кваліфікації та навичок трудових ресурсів як засобів попередження втрат робочих місць внаслідок структурних змін в економіці. Спочатку його кошти використовувалися для фінансування заходів, пов'язаних з переселенням мігрантів та їх адаптацією на новому міс­ці. ЄСФ повинен був спрямовувати фінансування головним чином на боротьбу з довгостроковим безробіттям, прискорення інтеграції молоді та адаптацію робітників до процесів індустріальної модерні­зації. Починаючи з 80-х років, найбільша частка фінансових коштів витрачається на допомогу молоді в її пошуках роботи та отриманні кваліфікації.

Європейський соціальний фонд є основним фінансовим інстру­ментом, за допомогою якого ЄС реалізує політику розвитку зайня­тості. Розроблено Європейську стратегію зайнятості (ЄСЗ). На ре­алізацію ЄСЗ на 2001—2006 рр. було профінансовано 40 млрд євро; понад 60% цих коштів спрямовано на забезпечення умов відтворення робочої сили.

Кожна країна—член ЄС розробляє щорічний національний план дій у сфері зайнятості. Європейська комісія та Європейська рада спільно перевіряють плани кожної країни і представляють на розгляд Ради ЄС загальний звіт про зайнятість у Європейському Союзі.

Основною метою Європейської стратегії зайнятості є розроблен­ня нових механізмів реалізації державної політики щодо зменшення безробіття та створення нових робочих місць. Стратегія виокремлює чотири основних напрями діяльності у сфері зайнятості:

забезпечення процесу відтворення робочої сили;

розвиток підприємництва;

адаптація трудових ресурсів до нових умов, пов'язаних з про­цесами глобалізації, швидкими технологічними змінами у ви­робничому процесі;

• забезпечення рівних умов зайнятості (в тому числі забезпе­чення рівності жінок з чоловіками).

Складовою частиною соціальної політики ЄС є розвиток якості освіти. ЄС націлює держави-члени на тісну співпрацю в цьому на­прямі. Поширюється реформування системи вищої освіти в рамках Болонського процесу. Політика галузі освіти, зокрема, передбачає викладання та широке розповсюдження мов держав-членів, мобіль­ність студентів та викладачів, визнання дипломів навчальних закла­дів усіх країн-членів, обмін інформацією та досвідом з питань освіти. Особливого значення надається розвиткові молодіжних обмінів між країнами. Доцільним вважається розвиток заочного навчання.

Важливим елементом соціальної політики є професійна підго­товка. Вона розцінюється як ефективний засіб адаптації до змін у виробництві, а також як засіб полегшення інтеграції у ринок праці. Стимулюється співпраця між освітніми та професійними установами і фірмами.

Однією з важливих соціальних цілей є розквіт культур держав-членів. Політика ЄС полягає в тому, щоб, поважаючи національну та регіональну різноманітність, в той же час віддавати пріоритет спіль­ній культурній спадщині [11, с. 128]. Основними напрямами політи­ки в галузі культури є: поширення знань про культуру та історію єв­ропейських народів; забезпечення та охорона культурного надбання європейського значення; некомерційні культурні обміни; розвиток художньої та літературної творчості.

Соціальна політика включає заходи щодо охорони здоров'я. Дії ЄС спрямовані на поліпшення системи громадської охорони здоров'я. Такі дії включають вивчення причин виникнення загроз здоров'ю, поширення методів їх відвернення. Спеціальна увага приділяється боротьбі з вживанням наркотиків.

Значним соціальним і політичним надбанням стало впроваджен­ня єдиного європейського громадянства; житель кожної країни-члена є водночас і громадянином ЄС. Це ще більше полегшує адапта­цію мігрантів усередині ЄС, сприяє мобільності робочої сили.

У цілому соціальна політика ЄС виявилася ефективною. Проте не всі проблеми ще вирішено. Хоча рівень соціальної забезпеченості в усіх країнах-членах зріс, розбіжності між окремими країнами все ще відчутні. Так за даними статистичної служби ЄС «Євростат», у середньому в 27 країнах Європейського Союзу виділяється по 6350 євро на душу населення на рік на соціальний захист населення. Але розходження, хоча й трохи скоротилися з 2008 р., залишаються дуже істотними. Так, у Люксембурзі, країні з найвищою соціальною захи­щеністю, витрати на душу населення становлять майже 13,5 тис. євро за рік, тоді як у Болгарії й Румунії — всього по 1200 євро. Щоб до­сягти більш гармонійного розвитку держав у межах ЄС, розробляють заходи, спрямовані на зміцнення економічного та соціального згру­пування. Рада утворила спеціальний Фонд згуртування, який фінан­сує реалізацію деяких соціальних проектів, зокрема у сфері охорони навколишнього середовища.

10.2.5. Спільна зовнішня політика й політика безпеки

Спільна зовнішня політика й політика безпеки спрямована на захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та ці­лісності Союзу. Вона передбачає співробітництво держав-членів за такими напрямами:

визначення принципів спільної зовнішньої політики та полі­тики безпеки;

визначення спільних стратегій;

узгодження спільних дій;

узгодження спільних позицій;

зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері [11, с. 21].

Принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики без­пеки визначає Європейська Рада. Вона вирішує питання спільної стратегії, яка здійснюється в регіонах, де держави-члени мають важ­ливі спільні інтереси. Держави-члени інформують одна одну з будь-якого питання в сфері зовнішньої політики для розроблення спіль­них узгоджень дій.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки включає органі­зацію спільної оборони. Маастрихтським договором передбачається, що основою оборонної системи ЄС стане Західноєвропейський Союз (ЗЄС). Проте в 90-х роках суттєво змінилися зовнішні умови для За­хідної Європи; протистояння Заходу і Сходу (для чого й було утворе­но ЗЄС) втратило свою актуальність. Тому в листопаді 2000 р. було об'явлено про розпуск ЗЄС. Оборонна політика ЄС тепер спирається на членстві країн в НАТО.

Держави-члени координують свою діяльність у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях, де вони виробляють спільну позицію. Держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні в ході виконання своїх повноважень захищати позиції та інтереси ЄС.

Для підвищення ефективності зовнішньої політики в рамках ЄС утворено Політичний комітет, який здійснює контроль за міжнарод­ною ситуацією. Він має повноваження вести від імені Ради діалог з третіми країнами. Зовнішня політика і політика безпеки входить та­кож до компетенції Комісії і Європейського парламенту.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики ЄС є зміцнення політичних і оборонних відносин з партнерами по НАТО, особливо в 90-х роках, з'явились і нові орієнтації. Усе частіше згадується про те, що Європа не обмежується тільки заходом. Після розпаду СРСР, РЕВ і Варшавського договору ЄС йде на зближення з країнами Цен­тральної та Східної Європи. Щоб підтримати процес реформ у цих країнах, ЄС уклав низку двосторонніх угод про торгівлю й співробіт­ництво, що охоплюють такі пріоритети сфери: полегшення доступу товарів на ринки Союзу; співробітництво в сільському господарстві й харчовій промисловості; стимулювання інвестицій; підготовка ка­дрів; навколишнє середовище [51, с. 215].

Для підтримки процесу реформ у країнах СНД розроблено про­граму TAOS (Technical Assistance to the Commonwealth of Indepen­dent States). Вона передбачає надання технічної допомоги, передачі ноу-хау, надання гуманітарної допомоги.

Одним з напрямів зовнішньої політики ЄС є розширення цієї організації. В 1993 р. було визначено Копенгагенські критерії вступу до ЄС нових членів. Згідно з цими критеріями країни Центральної та Східної Європи можуть стати членами ЄС, «якщо країна зі ста­тусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам» [57]. Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкуренцію в Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу.

Європейський Союз уклав у 1992 р. з країнами ЄАВТ угоду про утворення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів між цими двома організаціями.

Особливий статус мають відносини ЄС з групою країн, що розвиваються (69 держав), які є асоційованими членами. Ці відно­сини регулюються Ломейськими конвенціями (від. м. Ломе, столи­ці Того). Вони надають певні пільги цим країнам у торгівлі, а також передбачають співробітництво в промисловості, сільському господарстві, сфері послуг і соціальній сфері.

10.2.6. Регіональна політика ЄС

У Римському договорі 1957 р. було визначено необхідність змен­шити суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку різних регіонів держав ЄС. Основні функції регіональної політики покладе­но на Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР); його за­вданням є усунення значних регіональних диспропорцій у Співтова­ристві шляхом участі в розвитку та структурній перебудові регіонів, що відстають у розвитку.

Отже, головною метою регіональної політики є ліквідація тери­торіальних диспропорцій економічного й соціального розвитку все­редині розвинутих держав Європейського Союзу, підтягування менш розвинутих до рівня більш економічно розвинутих регіонів.

Критерієм розвинутості регіону є величина ВВП й національного доходу на душу населення й зіставлення цих показників із середніми по країні в цілому.

Принципи регіональної політики були сформовані в 1988 р. До них належать:

субсидіарність;

децентралізація;

партнерство;

програмування;

концентрація;

додатковість.

Принцип субсидіарності означає, що вищі владні структури ЄС мають право й обов'язок вирішувати ті проблеми, які не здатні вирішити нижчі структури. Тобто якщо регіональні органи невзмозі вирішити якесь питання самотужки, то це завдання бере на себе вищий орган держави. Так само, якщо держава не може самостійно вирішити проблему, то за цю проблему беруться наднаціональні структури ЄС (Європейська комісія, Европейський суд та ін.). В решті випадків місцеві й національні органи діють самостійно.

Принцип децентралізації означає перерозподіл повноважень на користь регіонів з метою їх ефективного використання й заохочення місцевих ініціатив, а також чітке розмежування функцій між різними рівнями управління в ЄС. Саме на місцеві влади покладається головна відповідальність за проведення регіональної політики.

Принцип партнерства полягає у співробітництві між суб'єктами різних рівнів (ЄС, національною державою, регіоном). Згідно з цим принципом, усі задумки й проекти мають бути узгоджені структура­ми усіх рівнів. Процедура партнерства починається від складання планів регіонального розвитку, їх спільного фінансування, реалізації й закінчується контролем і оцінкою кінцевих результатів. Партнера­ми є владні структури, представники комунального господарства, ін­вестори, банки, профспілки та ін.

Принцип програмування означає перехід до фінансування комп­лексних (а не розрізнених, як раніше), інтегрованих програм регіо­нального розвитку.

Принцип концентрації полягає в зосередженні зусиль і коштів на пріоритетних, найважливіших проектах, які є фундаментальними для соціально-економічного згуртування країн ЄС.

Принцип додатковості має відношення до фінансування пріори­тетних проектів. Він означає, що структурні фонди ЄС не підміняють, а лише збільшують власні витрати окремої держави на здійснення ре­гіональної політики.

Регіональна політика спирається також на спеціальні регіональні програми ЄС. На їхнє здійснення передбачаються кошти поза рамка­ми регулярноїї фінансової підтримки, яку надають структурні фонди ЄС. Ці програми групуються таким чином:

національні програми, що відповідають інтересам країн, які їх здійснюють;

наднаціональні програми, що мають за мету об'єднання регіо­нальної та галузевої діяльності ЄС;

довгострокові специфічні програми ЄС, орієнтовані на розви­ток територій, що перебувають в особливо тяжких стартових умовах фінансування;

інтегровані програми, у фінансуванні яких разом з ЄФРР бере участь Європейський інвестиційний банк.

Тривале існування європейського інтеграційного співтовариства, яке нині має форму Європейського Союзу, показало ефективність його політики практично в усіх сферах. Особливо вражаючими є соціально-економічні наслідки інтеграції. Європейський Союз пере­творився на потужний світовий центр економічного й політичного тяжіння, на впливову силу в міжнародних відносинах. Цим поясню­ється прагнення низки держав, у тому числі України, стати повно­правним членом інтегрованої Європи.