Тема 10. Регіональні інтеграційні угруповання в Європі 10.1. Особливості еволюції інтеграційних процесів у Європі

З розвитком міжнародних інтеграційних процесів усе більшого значення набувають формування макрорегіональних інтеграційних об'єднань. Утворення регіональних об'єднань як форми інтеграційної взаємодії держав започатковано в Європі. Інтеграційні процеси в Єв­ропі досягли найвищого рівня порівняно з іншими регіонами світу. Саме тут діє угруповання, що пройшло всі відомі на сьогодні стадії ін­теграції, — Європейський Союз. ЄС можна розглядати як класичний приклад послідовної економічної інтеграції на регіональному рівні. Водночас Європа показала приклади заснування таких організацій, які не витримали випробування часом (Рада Економічної Взаємодо­помоги — РЕВ), або зазнали істотної реорганізації в пошуках підви-

 

 

щення ефективності діяльності (Європейська Асоціація Вільної Тор­гівлі — ЄАВТ).

Історично першою регіональною економічною організацією стала РЕВ, яка була заснована в 1949 р. З європейських країн до неї входи­ли СРСР, НДР (Східна Німеччина), Польща, Чехословаччина, Угор­щина, Румунія, Болгарія, Албанія (припинила членство з 1962 р.); у деяких структурах брала участь Югославія. Метою РЕВ було спри­яння поглибленню й удосконаленню співробітництва між соціаліс­тичними країнами, розвиткові соціалістичної економічної інтегра­ції, планомірному розвиткові народного господарства, прискоренню економічного й технічного прогресу. Діяльність РЕВ ґрунтувалась на довгострокових програмах у сфері економіки; однією з останніх була Комплексна програма соціалістичної економічної інтеграції (1971).

Згідно зі Статутом, Рада Економічної Взаємодопомоги була від­крита для будь-якої іншої країни, яка побажає до неї вступити; але поповнилась вона лише іншими соціалістичними країнами за межами Європи (Монголія, В'єтнам, Куба). Жодна європейська несоціаліс-тична країна не тільки не хотіла, а й не змогла б стати членом РЕВ че­рез несумісність принципів ринкової та адміністративно-командного варіанту соціалістичної економіки.

У межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним кра­їнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічної діяльності. На РЕВ припадала переважна частка зовнішньої торгівлі кожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народного господарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Об­сяги взаємної торгівлі країн—членів РЕВ значно поступалися показ­никами країн Європейського економічного співробітництва (ЄЕС); ще менш ефективною була інтеграція у валютно-кредитній сфері, в русі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою насам­перед політичну організацію. Економічна інтеграція розглядалась як підпорядкований процес, що має сприяти досягненню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого плануван­ня інтеграційний процес набував неприродного характеру і, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучність.

Інакше розвивались інтеграційні процеси в Західній Європі. Правда, на перших порах, зразу ж по закінченні Другої світової війни, панувала ідея утворення політичного союзу західноєвропейських країн. Він мав бути протидією поширення комунізму на Захід. В 1946 р. У. Черчілль виступив за утворення Сполучених Штатів Євро­пи — єдиного монолітного блоку західноєвропейських держав. Його промова дала початок руху за «єдину Європу». В різних західноєвро­пейських країнах почали утворюватись координаційні комітети, які мали сприяти втіленню в життя ідеї британського прем'єра. Напри­кінці 1948 р. було сформовано «Європейський рух» [14, с. 14—15]. У тому самому році міністри закордонних справ Франції, Великої Британії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу підписали Брюссель­ський пакт про утворення Західного союзу. Його призначенням було забезпечити співробітництво країн-членів в економічній, соціальній, культурній та воєнній сферах. Згодом цей Союз був доповнений Єв­ропейською радою (1949), до якої увійшли ще деякі західноєвропей­ські країни. В 1955 р. Західний союз було перейменовано на Західно­європейський Союз.

Проте дійсної інтеграції в Західній Європі певний час не відбува­лося, оскільки згадані організації були відверто політичними, а між провідними європейськими державами тих часів мали місце полі­тичні протиріччя (особливо між Францією й Великою Британією). Навіть утворена в 1948 р. Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) для реалізації американської допомоги за «планом Маршалла» мало що змінила, оскільки й вона мала насам­перед політичні цілі. Потрібен був інший підхід до європейської ін­теграції. Політичні цілі, як виявилося, не тільки не сприяли, а й за­важали природному рухові процесу економічної інтеграції. Довелося відкласти завдання політичної інтеграції аж до 90-х років. Політичній інтеграції мусила передувати економічна інтеграція, а не навпаки.

Реальний процес економічної інтеграції в Західній Європі розпо­чався майже водночас із спробами здійснити політичну інтеграцію. Проект економічного об'єднання Європи розробляли Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністрації в уряді Франції, і Робер Шуман, французький прем'єр-міністр. В основі проекту була ідея утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), і Р. Шуман втілив його в життя.

Післявоєнна Європа відчувала неабиякі економічні труднощі. Крім фізичного зруйнування війною об'єктів народного господарства, економічне становище погіршувалося нестачею капіталу, конкуренці­єю з боку США, які вийшли з війни ще більш потужною державою. У цих умовах конкурування ще й між собою в найважливіших галузях виробництва для Європейських країн утрудняло вихід з економічної кризи. Такими галузями тоді були енергетика (насамперед вугільна промисловість) та чорна металургія. Саме з них розпочалася коор­динація економічної діяльності західноєвропейських країн. У 1951 р. шість країн — Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксем­бург — підписали угоду про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Це об'єднання стало першою ластівкою інте­граційного процесу. Координацію розвитку вугільної промисловості і чорної металургії очолював Верховний орган, який набув певних наднаціональних повноважень. Після реалізації «плану Шумана» пе­редбачалася інтеграція й інших галузей економіки.

ЄОВС швидко продемонструвало свою ефективність, між «шіст­кою» міцніли економічні стосунки, поступово складався механізм регулювання зовнішніх зв'язків на взаємовигідній основі. Згодом розпочалися переговори про поширення інтеграції на інші товари та послуги. Виникла ідея утворення митного союзу а далі — економіч­ного союзу. В березні 1957 р. ті ж самі шість країн підписали в Римі угоду про заснування Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) і Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом). Тоді ж три організації — ЄОВС, ЄЕС і Євратом об'єдналися в одну спільноту, яка одержала назву Європейське економічне співтовари­ство. При цьому всі три складові частини зберегли своє автономне існування в новій організації.

При утворенні ЄЕС його засновники виношували далекосяж­ні плани. Головною метою ЄС було проголошення в ст. 2 Догово­ру: «Співтовариство має за свою мету, шляхом створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики та діяльності ... сприяти гармонійному і збалансо­ваному розвитку економічної діяльності Співтовариства, високому рівню зайнятості та соціальному захисту, рівності між чоловіками та жінками, стійкому та безінфляційному зростанню, досягненню висо­кого рівня конкурентоспроможності та зближення економічних по­казників, захисту та поліпшенню стану навколишнього середовища, підвищення життєвого рівня та якості життя, економічній і соціаль­ній інтеграції та солідарності держав-членів» [11, с. 47].

Договір передбачав відміну митних зборів та кількісних обме­жень на імпорт та експорт товарів між державами-членами, спільну торговельну політику, утворення внутрішнього ринку. Як показав час, ці наміри здійснилися. Зокрема, утворення митного союзу було завершено в 1968 р.

У 1969 р. на конференції в м. Гаага було прийнято рішення про подальше поглиблення західноєвропейської інтеграції, а саме - утво­рення економічного й валютного союзу зі спільною валютою. Ця про­позиція виходила від прем'єр-міністра Бельгії Тіндеманса, і план та­кого союзу одержав його ім'я. За планом Тіндеманса валютний союз мав бути утворений вже до кінця 1980 р., але цей строк виявився не­реальним. Не всі члени ЄЕС були до цього готові; до цього часу від­булося розширення організації, вступ до неї нових країн, і розбіжнос­ті між членами ЄЕС в їх економічному розвитку дещо збільшились, що гальмувало проведення єдиної валютної політики. Проте в 1979 р. було утворено Європейську валютну систему (ЄВС), яка стала кро­ком до валютного союзу.

Європейське економічне співробітництво із суто економічної по­ступово перетворювалось на розгалужену соціально-політичну систе­му, доповнюючись неекономічними структурами. З 1979 р. розпочав роботу Європейський парламент, що складався з представників усіх членів організацій. Було утворено Європейське політичне співробіт­ництво для координації зовнішньої політики країн-членів.

Важливим заходом щодо утворення економічного й валютного союзу стало прийняття в 1986 р. Єдиного європейського акту, який проголосив злиття економічної інтеграції та політичного співробіт­ництва в єдиний процес. Актом передбачалося завершення побудо­ви єдиного Спільного ринку до кінця 1992 р. Це означало, що будуть остаточно усунуті перепони у взаємній торгівлі (зокрема, різні стан­дарти в країнах, різне національне законодавство щодо ведення бізне­су тощо). Одним з головних завдань організації, що були накреслені Актом, визначалося співробітництво в галузі зовнішньої політики. Отже, майбутній союз міркувався не тільки як економічний, а й як політичний. Тут ми бачимо нове коло діалектичного процесу: спочат­ку утворення спільноти передбачалось як політичний союз; оскільки це було передвчасно, рушійною силою об'єднання стала економічна інтеграція; нарешті, склались умови для політичного союзу, вже під­кріпленого економічною базою.

Політична, економічна й валютна інтеграція Західної Європи була зафіксована Маастрихтською угодою про Європейський Союз

у грудні 1991 р. Угодою передбачалося: єдине європейське громадян­ство; політичний союз; економічний і валютний союз. Маастрихтська угода була проголошена як початок нового етапу в процесі створення ще тіснішого союзу народів Європи. Водночас підкреслювалася спад­коємність щодо основних досягнень Європейського Співтовариства: «Союз засновується на базі Європейського Співтовариства, доповне­ного сферами політики і формами співробітництва згідно з даним Договором. Його завдання полягає в налагодженні ... відносин між державами-членами та їх народами» [11, с. 16].

Таким чином, констатовано, що політичних розбіжностей між західноєвропейськими країнами вже не існує. Проте в 60-х роках по­літичні й економічні суперечності ледве не призвели Західну Євро­пу до розколу. Суперництво Великої Британії з континентальними країнами Європи (насамперед з Францією), боротьба за лідерство стали причиною появи конкуруючої щодо ЄЕС інтеграційної спіль­ноти — Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Вона утво­рилася в 1960 р. у складі семи країн — Великої Британії, Данії, Нор­вегії, Португалії, Австрії, Швеції й Швейцарії. На відміну від ЄЕС, у цій організації передбачалось активне співробітництво лише у сфері міжнародної торгівлі, лібералізація якої вважалась головною метою. Ніяких наднаціональних структур (парламенту, політичного союзу) не планувалося. Дуже швидко виявилося, що ЄАВТ не спроможна конкурувати з більш потужним Європейським Економічним Співто­вариством. Поступово вона стала розпадатися. Вже в 1973 р. Велика Британія і Данія вийшли з ЄАВТ і вступили до Спільного ринку. Зго­дом організацію покинули Португалія, Швеція, Австрія, які сьогодні є членами ЄС. Деякі країни, навпаки, увійшли до ЄАВТ, вирішуючи свої зовнішньоторговельні проблеми. Теперішній склад ЄАВТ такий: Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

Об'єктивний процес поглиблення західноєвропейської інтеграції сприяє економічному зближенню країн ЄС і ЄАВТ. Тому в 1991 р. між обома організаціями укладається Угода про утворення Європей­ського економічного простору. Згідно з нею, країни ЄАВТ мають значні пільги в торгівлі з країнами Союзу. Проте на інші сфери між­народних економічних відносин пільги не поширюються.

Із розпадом соціалістичної системи на суттєво новій основі здій­снюються інтеграційні процеси в країнах Центральної і Східної Євро­пи. На уламках СРСР виникла Співдружність Незалежних Держав, яка об'єднала колишні радянські республіки, крім прибалтійських. СНД утворено в 1991 р. і передбачає тісне співробітництво в еконо­мічній, політичній, культурній, екологічній, правовій сферах. Для та­кого співробітництва, здавалося б, є солідна підстава, бо на початку 90-х років зв'язки між республіками, особливо економічні, були ще досить міцні. Проте за обставин, про які буде сказано нижче, СНД не стала ефективним інтеграційним об'єднанням. На її просторі нині протікають як інтеграційні, так і дезінтеграційні процеси.

Частина колишніх радянських республік увійшла до Організації Чорноморського економічного співробітництва (утворене в 1992 р.) для вирішення більш локальних проблем. Недостатня ефективність СНД, неспроможність у її рамках вирішити важливі питання еконо­мічного співробітництва веде до того, що деякі її члени шукають інші шляхи для надання імпульсу в розвитку взаємовідносин. Так, осо­бливий статус відносин мають Росія й Білорусь; поглиблення інте­грації відбувається між Росією, Білоруссю, Казахстаном, Узбекиста­ном, Киргизстаном і Таджикистаном. З 2010 р. починає діяти митний союз між Росією, Білоруссю й Казахстаном. З іншого боку, все чіт­кіше формується сполучення ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) яке має свої специфічні інтереси.

У Центральній Європі визначною подією стало утворення в 1992 р. Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (ЦЕФТА). Уго­ду підписали Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина; згодом до них приєдналися Румунія і Болгарія. Тепер ці країни стали членами ЄС.

У тому ж 1992 р. було застосовано Раду держав Балтійського моря. Вона була утворена за ініціативою Німеччини й Данії; вклю­чає всі скандинавські держави, Німеччину, Польщу, Росію, Естонію, Латвію, Литву. Рада сприяє вирішенню регіональних проблем у ши­рокому спектрі міжнародних відносин.

Соціально-політичні перетворення в Центральній та Східній Єв­ропі поступово знімають перепони на шляху інтеграційних процесів усієї Європи (Західної, Центральної та Східної). Ініціатива відносно загальноєвропейської інтеграції виходить від Європейського Союзу. Згідно з нею утворювалися особливі економічні програми допомоги країнам Центральної та Східної Європи, які сприяли б прискоренню їхнього економічного розвитку. В 1989 р. було розроблено програму PHARE для Польщі та Угорщини; згодом вона поширилася на Чехію, Словаччину, Боснію й Македонію. Для сприяння процесу реформ в СНД розроблено програму TACIS (Technical Assistance to the Com­monwealth of Independent States). Вона включає технічну допомогу, надання ноу-хау, гуманітарної і надзвичайної допомоги.