3.2. Організаційно-функціональна структура ООН

ООН має дуже розгалужену організаційну структуру, яка скла­дається з великої кількості керуючих органів, комісій, комітетів, ор­ганізацій, програм, конференцій, центрів тощо. Але провідна роль у керівництві Організацією належить головним органам. Їх шість:

Генеральна Асамблея.

Рада Безпеки.

Економічна й соціальна рада (ЕКОСОР).

Міжнародний суд.

Секретаріат.

Рада з Опіки.

Генеральній Асамблеї й ЕКОСОР організаційно підпорядковано більшість другорядних органів, а також практично всі спеціалізовані заклади ООН. Усі органи, крім Суду, містяться в Нью-Йорку, Між­народний суд має штаб-квартиру в місті Гаага (Нідерланди).

Розглянемо основні функції головних органів.

1. Генеральна Асамблея (ГА) — вищий орган ООН. Вона являє собою своєрідний світовий парламент, у якому є представники всіх членів ООН, тобто майже всіх країн світу. ГА — найдемократичні-ший орган ООН, оскільки кожний представник має один голос, не­зважаючи на розмір країни, її економічну могутність та політичний вплив. Важливі рішення приймаються в ГА кваліфікованою більшіс­тю в дві третини голосів, звичайні рішення — простою більшістю. В цілому резолюції Генеральної Асамблеї рекомендаційні, але практич­но їх сприймають до виконання всі члени ООН. Навіть у Статуті Ор­ганізації передбачено позитивне ставлення членів до резолюції ГА. Крім того, в компетенції Асамблеї є рішення обов'язкові: прийняття нових членів або виключення з ООН, обрання Генерального секре­таря, затвердження бюджету ООН, вибори непостійних членів Ради Безпеки, вибори членів ЕКОСОР, Ради з Опіки, а також рішення де­яких адміністративно-технічних питань. Останнім часом усе більше резолюцій ГА приймається на основі консенсусу. Це найбільш ефек­тивний метод прийняття рішень, оскільки виключає протиріччя між інтересами окремих представників.

Найважливіші функції Генеральної Асамблеї:

зміцнення міжнародного миру;

пом'якшення міжнародної напруги;

скорочення озброєнь і роззброєння;

створення умов для дружніх відносин між державами.

До компетенції Генеральної Асамблеї належать обговорення будь-яких питань у межах Статуту ООН. Вона розглядає загальні принципи співробітництва в справі міжнародної безпеки, пробле­ми співробітництва держав в політичній, економічній, екологічній, науково-технічній галузях. Генеральна Асамблея прийняла низку ре­золюцій з питань, що мають для людства надзвичайно важливе зна­чення. Це, зокрема: Загальна декларація прав людини: Декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Декларація про за­борону застосування ядерної зброї; Декларація про міжнародне спів­робітництво з метою роззброєння; Декларація про надання незалеж­ності колоніальним країнам. Втілення в життя цих рішень сприяло тому, що мир у світі став стійкішим, а міжнародні відносини — більш гуманними й справедливими.

Являючи собою своєрідний форум націй, Генеральна Асамблея дає змогу представникам держав прилюдно висловити свою точку зору з будь-якої проблеми, зіставити різні підходи до їхньої оцінки, виявити межі збігання позицій і знайти компромісне вирішення проблеми.

Регулярні сесії Генеральної Асамблеї відбуваються у вересні-грудні кожного року. Крім пленарних засідань, представники працю­ють у головних комітетах ГА, яких є шість:

перший комітет — питання роззброєння й безпеки;

другий комітет — економічні й фінансові питання;

третій комітет — соціальні й гуманітарні питання;

четвертий комітет — спеціальні політичні питання й питання

деколонізації;

п'ятий комітет — адміністративні й бюджетні питання; шостий комітет — правові питання.

Генеральній Асамблеї організаційно підпорядковані дві автоном­ні організації — Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) і Світова туристська організація (СТО). Крім того, ГА регулює роботу ще низки закладів сумісно з ЕКОСОР

2. Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримку між­народного миру й безпеки. Вона складається з 15 членів, із яких 5 є постійними (США, Росія, Китай, Велика Британія, Франція), а решта обирається Генеральною Асамблеєю на дворічний термін за принципом ротації. В 1999 р. непостійним членом була обрана Укра­їна. Непостійні члени обираються за принципом: п'ять від Азії й Аф­рики, два від Латинської Америки, два від Західної Європи й один від Східної Європи. Для прийняття рішення необхідно, щоб за нього проголосувало не менше ніж 9 членів Ради. Але постійні члени мають право «вето», і якщо хоч один з них проголосував проти, то резолю­ція не затверджується. Такий принцип голосування був прийнятий із самого початку утворення ООН, коли означені п'ять країн (замість Росії тоді був СРСР) були вирішальною силою в усіх міжнародних справах. Отже, якщо всі постійні члени згодні з якимось рішенням (незважаючи на розбіжність їх інтересів з багатьох інших питань), то воно буде втілене в життя без серйозних перешкод. У цілому ця практика себе виправдала; може, саме принцип прийняття найваж­ливіших рішень запобіг ООН від наслідування сумної долі Ліги На­цій, яка розпалася через неспроможність великих держав узгодити свої рішення. Останнім часом з'являються пропозиції політиків про розширення складу постійних членів з тим, щоб Рада Безпеки більше відповідала новим реаліям. Наприкінці ХХ ст. суттєво зросла еконо­мічна й політична роль Японії, Німеччини, а також Індії, Бразилії й деяких інших нових індустріальних країн; вони є претендентами на поповнення складу постійних членів Ради.

Рішення Ради Безпеки обов'язкові для виконання всіма членами ООН і не підлягають оскарженню в інших органах. В окремих випад­ках, якщо приймається рішення з дуже складної справи, Рада може звернутися до Міжнародного суду за юридичною консультацією.

Головна функція Ради Безпеки — запобігати збройних конфлік­тів між країнами або приборкувати їх. Для цього розроблено особли­вий механізм, систему заходів, яка складається з різного рівня дій, за­лежно від стадії розвитку конфлікту. До них належать: превентивна дипломатія; осуд агресивних дій; посередництво щодо врегулювання конфлікту; направлення спостерігачів ООН до зони конфлікту; вве­дення миротворчих сил для роз'єднання сторін, що воюють, або для приборкання агресора; економічні санкції.

Найгуманнішим (і нерідко — найефективнішим) методом є пре­вентивна дипломатія. Це політичні й дипломатичні заходи, спрямо­вані на запобігання озброєного протистояння конфліктуючих сторін. Рада діє як доброзичливий посередник між ворогуючими країнами. Часто місію посередництва за дорученням РБ виконує Генеральний секретар. Превентивні заходи включають також, у разі потреби, вста­новлення демілітаризованих зон по обидва боки кордону між кон­фліктуючими країнами. Превентивна дипломатія супроводжується заохоченням сторін до миру, спонуканням їх до переговорів, мирного урегулювання конфлікту.

Якщо превентивні дії не дали позитивного результату і воєнні дії розпочалися, Рада Безпеки виступає із заявою про осуд обох або од­нієї з сторін. Осуд не слід розцінювати як просто декларацію мораль­ного плану. Він є попередженням про наступні дії ООН.

Для всебічної й глибокої оцінки суті конфлікту й форм його про­яву Рада Безпеки надсилає своїх спостерігачів до зони конфлікту. Це цивільні й військові фахівці, іноді навіть невеликі військові угрупо­вання (але без повноважень на збройні дії), їх називають «блакитни­ми беретами». Спостерігачі виносять остаточне рішення про подаль­ші заходи щодо приборкання конфлікту.

У разі неможливості врегулювати конфлікт мирними засобами Рада Безпеки вдається до збройного втручання. До району конфлікту надсилаються озброєні угруповання ООН («блакитні каски»). Вони або утворюють зону, що роз'єднує війська протилежних сторін, або беруть участь у військових операціях на боці однієї зі сторін. Прикла­дом застосування «буферних» сил може бути використання зброй­них сил ООН в Південному Лівані для роз'єднання палестинських військових угруповань «хезболлах» та ізраїльських військ. Щодо операцій проти однієї з конфліктуючих сторін, то приклади недавніх часів — це воєнні дії проти Іраку (в Ірако-Кувейтській війні) і проти Югославії (конфлікт між сербами й албанцями в Косово).

Одним із заходів, які застосовуються в разі неможливості виріши­ти конфлікт мирними заходами, є санкції, що не пов'язані з військо­вими операціями. Насамперед, це економічні санкції. Якщо уряд кра­їни, що порушує міжнародне право, не прислухається до вимог ООН, Рада Безпеки може прийняти рішення про обмеження економічних стосунків з країною: ліквідація пільг у торгівлі, припинення креди­тування й фінансування, позбавлення технічної допомоги тощо. У деяких випадках уводиться повне ембарго на економічні відносини з країною.

Засіданням Ради Безпеки керує Голова, який переобирається що­місяця.

3. Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) — головний коорди­нуючий орган ООН у сфері економіки, соціальних відносин, екології, охорони здоров'я, культури, науки й освіти. Найважливіші еконо­мічні й соціальні проблеми, що постають перед світовою спільнотою, розглядаються й вирішуються в ЕКОСОР та в численних її підроз­ділах. Вона координує діяльність таких міжнародних велетнів, як МВФ, Всесвітній Банк, Світова організація торгівлі та інших галу­зевих міжнародних організацій. Через посередництво ЕКОСОР свої відносини з іншими органами й організаціями ООН узгоджують ре­гіональні економічні організації (ЄС, СНД, НАФТА, та ін.), а також неурядові міжнародні економічні організації (МНЕО). Економічна і соціальна рада перетворилася на форум, де зіставляються й узгоджу­ються точки зору представників країн світу з економічних й гумані­тарних питань, вироблюється спільні принципи міжнародних еконо­мічних відносин.

ЕКОСОР має розгалужену організаційну систему. До її складу входять дев'ять функціональних комісій, п'ять регіональних комісій, шість постійних комітетів; їй також підпорядковано 18 спеціалізова­них закладів, програми, центри тощо.

Функціональні комісії ЕКОСОР:

Статистична комісія.

Комісія з народонаселення й розвитку.

Комісія із соціального розвитку.

Комісія з прав людини.

Комісія зі становища жінок.

Комісія щодо запобігання злочинності.

Комісія з наркотиків.

Комісія з науки й техніки.

Комісія зі стійкого розвитку.

Функціональні комісії охоплюють переважно соціальну сферу ді­яльності ЕКОСОР; принаймні, 6 із них (з 2-ї по 7-му) прямо займа­ються вирішенням актуальних соціальних проблем. Щодо Статис­тичної комісії, то її функція полягає в доробці й обробці величезного фактичного матеріалу з економічного й соціального становища всіх країн світу. Завдяки цій комісії людство має найточнішу й найпо­внішу інформацію про соціально-економічне становище будь-якого регіону, країни, окремих верств населення. Важлива роль належить Статистичній комісії в підготовці дослідів, доповідей по міжнародних питаннях з економічних, соціальних, екологічних проблем. Комісія з науки й техніки ставить перед собою завдання розповсюджувати ін­формацію про новітні відкриття в цій сфері та сприяти втіленню на­укових досягнень і технологій у виробництво, особливо в країнах, що розвиваються. На підвищення економічного розвитку членів ООН, насамперед найбідніших країн, спрямована діяльність Комісії зі стій­кого розвитку.

Регіональні комісії ЕКОСОР утворені для координації міжна­родних економічних відносин на рівні регіонів. Ось ці комісії:

Європейська економічна комісія (ЄЕК).

Економічна комісія для Африки (ЕКА).

Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕС-

КАТО).

Економічна й соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського

басейну (ЕКЛАК).

Крім функціональних і регіональних комісій до складу ЕКОСОР входять постійні комітети й комісії, що координують співробітництво

Ради з іншими організаціями та об'єднанням, а також керують окре­мими програмами. Комітетів шість:

Комітет з програми й координації;

Комітет з природних ресурсів;

Комітет по неурядових організаціях;

Комітет по переговорах з міжурядовими закладами;

Комітет з транснаціональних корпорацій;

Комітет з населених пунктів.

Особливу увагу слід звернути на Комітет по неурядових органі­заціях і Комітет з транснаціональних корпорацій, оскільки вони ко­ординують відносини ООН з об'єднаннями, що не входять до складу Організації. Саме через ЕКОСОР Міжнародні неурядові організації, в тому числі економічні (МНЕО), беруть участь у роботі ООН і спіл­куються з міжурядовими організаціями.

ЕКОСОР координує роботу спеціалізованих закладів ООН, які, по суті, є самостійними, досить потужними й авторитетними органі­заціями. Їх вісімнадцять:

Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

Міжнародна фінансова корпорація (МФК).

Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ).

Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО).

Міжнародна морська організація (ІМО).

Міжнародна організація праці (МОП).

 

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ).

Світовий поштовий союз (СПС).

Міжнародний    фонд    сільськогосподарського розвитку

(МФСР).

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і куль­тури (ЮНЕСКО).

Світова організація охорони здоров'я (СООЗ).

Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ).

Світова метеорологічна організація (СМО).

Організація з промислового розвитку (ЮНІДО).

Світова організація торгівлі (СОТ).

Економічній та соціальній раді підпорядковані також окремі програми, фонди й центри; деякими з них ЕКОСОР керує спільно з Генеральною Асамблеєю. До них, зокрема, належать: Світова про­довольча програма (СПП); Центр з населених пунктів (ХАБІТАТ); Програма розвитку ООН (ПРООН); Фонд розвитку ООН для жінок (ЮНІФЕМ).

До складу ЕКОСОР входять також органи експертів: Комітет з розвитку планування; Спеціальна група експертів з міжнародного співробітництва в галузі оподаткування; комітет з транспортування небезпечних вантажів; комітет з економічних, соціальних і культур­них прав; комітет з національних ресурсів; комітет з нових джерел енергії; Наради експертів з державного управління й фінансів.

Керівництво ЕКОСОР складається з 54 членів, причому щороку з них переобирається третина (18 осіб); отже, за три роки склад повністю оновлюється. Рішення ЕКОСОР приймаються простою більшістю.

4. Міжнародний суд — головний юридичний орган ООН. Його призначенням є врегулювання будь-яких спорів, що виникають між країнами. Він розглядає саме міждержавні спори і не займається юридичними справами, що належать до суперечок між приватними особами з різних країн або між організацією й приватною особою.

Суд складається з 15 незалежних суддів, які обираються Гене­ральною Асамблеєю й Радою Безпеки. Критерієм для обрання є ком­петентність, а не належність до конкретної країни. Кандидатами в судді є висококваліфіковані юристи, які проявили себе в своїй країні чи на міжнародній арені компетентними, сумлінними й порядними фахівцями. Судді обираються на 9-річний строк і можуть бути пере­обрані.

Процедура звертання до Міжнародного суду добровільна: якщо країна не хоче передавати свою справу до Суду, її не можна приму­сити. Але якщо дві країни погодилися на вирішення своєї суперечки Судом, його рішення вже є обов'язковим до виконання. Для прийнят­тя рішення необхідно не менше як 9 голосів суддів. Якщо конфлік­туюча сторона не згодна з рішенням і не хоче його виконувати, Суд може звернутися до Ради Безпеки для прийняття заходів примусу.

Міжнародний суд функціонує згідно зі своїм Статутом. Усі чле­ни ООН автоматично є учасниками Суду. До його сприяння можуть звертатися навіть держави — не члени ООН.

Суд займається справами, що стосуються міжнародного права. До його компетенції належать тлумачення договорів між державами, делімітація кордонів, порушення міжнародних зобов'язань. Щодо питань, пов'язаних з воєнними діями, озброєним втручанням, окупа­цією — то це вже компетенція Ради Безпеки.

Судочинство в Міжнародному суді ведеться англійською або французькою мовами.

5. Секретаріат ООН виконує адміністративну й оперативну робо­ту. Він перетворює в життя рішення, що прийняті іншими органами, здійснює організаційне й технічне забезпечення конференцій і нарад. Секретаріат виконує практичну роботу щодо миротворчих операцій і санкцій відповідно до рішень Ради Безпеки. Він готує економічні огляди, організує дослідження з актуальних проблем людства. До функцій Секретаріату належить повсякчасна підготовка різноманіт­ної документації, включно переклади з однієї мови на інші.

Роботу Секретаріату забезпечуються близько 20 тис. співробіт­ників. Це здебільшого молоді, енергійні люди, що зарекомендували себе кваліфікованими й сумлінними фахівцями. Персонал Секре­таріату поділяється на чотири категорії: фахівці; співробітники по­льової служби (працюють у відрядженнях з місією моніторингу або контролю); співробітники загального обслуговування; господарсько-технічні служби.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Ге­неральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Він надає ГА що­річні доповіді про роботу ООН, а також звертає увагу РБ на гострі ситуації в світі, що можуть порушити мир. Основні функції Генераль­ного секретаря:

керівництво Секретаріатом;

офіційне представництво ООН у глобальному вимірі;

постійні контакти з державами-членами ООН;

роз'яснення функцій ООН світовій громадськості, неурядово­му й приватному секторам;

координація в системі ООН;

постійне спостереження за розвитком подій у світі;

продукування ідей і визначення стратегій;

надання добрих послуг конфліктуючим сторонам у критичних міжнародних ситуаціях.

Виходячи з діапазону й значення функцій Генерального Секре­таря, його ролі в системі ООН, неважко дійти висновку, що він має бути людиною неабияких здібностей; йому мають бути притаманні якості, які задовольнили б представників усіх країн-членів, а загалом і все людство. До таких якостей належать: висока моральність; ди­пломатична майстерність; аналітичні, адміністративні, управлінські здібності, вміння генерувати оригінальні ідеї, комунікабельність, фі­зична витривалість, а також почуття міри й гумору. До того ж він по­винен досконало володіти англійською або французькою мовою.

Але й це ще не все. Генеральний секретар як політична фігура повинен влаштовувати керівництво великих держав світу. Ось чому його кандидатура висувається саме Радою Безпеки, де постійні пред­ставники мають право «вето». Якщо жоден з постійних членів не за­перечує проти претендента на цей пост, значить, натрапили на комп­ромісного політика, який зможе знаходити мову з представниками найпотужніших держав, часто антагоністів у міжнародній політиці. За неформальною домовленістю, Генеральним секретарем не пови­нен бути представник якоїсь держави, що є членом Ради Безпеки. За винятком самого першого, всі Секретарі були представниками ней­тральних країн, які не входять до воєнних блоків. Ще однією вимо­гою до обрання Генерального секретаря є дотримання географічної справедливості: бажано, щоб поступово цей пост посідали представ­ники різних континентів, регіонів, груп країн.

Генеральний секретар обирається строком на 5 років, після чого може бути переобраний ще на один строк. За всю історію існування ООН Генеральними секретарями були:

Трюгве Лі (Норвегія, 1946—1953);

Даг Хаммаршельд (Швеція, 1953—1961);

У Тан (Бірма, 1961 — 1971);

Курт Вальдхайм (Австрія, 1971 — 1981);

Хав'єр Перес де Куельяр (Перу, 1981 — 1991);

Бутрос Бутрос Галі (Єгипет, 1991 — 1996);

Кофі Аннан (Гана, 1997—2006);

Пан Гі Мун (Південна Корея, 2007—2011).

Діяльність Генерального секретаря не тільки дуже напружена, а й часом супроводжується ризиком для життя. Так, Даг Хаммаршельд, регулюючи озброєний конфлікт у Заїрі, загинув у цій країні в авіа­катастрофі за загадкових обставин.

6. Рада з Опіки була утворена для допомоги деяким колишнім колоніям, які вже вийшли з-під гніту метрополій, але були ще не в змозі здійснювати цілком самостійне врядування. Таких підопічних територій у системі ООН було 11. До середини 90-х років усі вони стали повністю незалежними, отже, Рада з Опіки (яка складається з Росії, США, Великої Британії, Франції й Китаю) вичерпала свою функцію. Кофі Аннан запропонував перетворити цей орган на форум колективної опіки над світовим довкіллям.