17.2. Державне регулювання діяльності МК

У літературі опрацьовується концепція, яка полягає в тому, що державне регулювання діяльності МК має виконуватися на двох рівнях — національному та міжнародному. Сконцентруємо увагу на міжнародному рівні. При цьому зазначимо, що останнім часом висуваються пропозиції розглядати розвиток МК як міжнародних юридичних осіб.

Оскільки більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму транснаціональних розглядатиме їх в єдиній інтерпретації.

Еволюція державного і наддержавного регулювання діяльності міжнародних корпорацій починається зі створення єдиного міжна­родного стандарту у взаємовідносинах з країнами, в яких діють їхні філії. У 1929 році Ліга націй провела дипломатичну конференцію, на якій була вироблена міжнародна конвенція, що регламентува­ла відносини закордонних фірм і приймаючих країн. На Гаазькій конференції 1930 року була ухвалена Кодифікація міжнародного права, до якої увійшло положення про відповідальність держави за дискримінаційні дії щодо закордонних виробництв.

24 березня 1948 року в Гавані була підписана Хартія міжнарод­ної торгової організації, яка складалася з кількох положень, що регламентували регулювання іноземних інвестицій корпорацій: з одного боку, розглядалися пропозиції щодо їх захисту, з іншого -відстоювалися права національних урядів здійснювати контроль за діяльністю на території своїх країн закордонних філій МК.

1970 року країни Андійської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) поширили погоджений усіма учасниця­ми документ: «Андійський кодекс регулювання іноземних інвести­цій». Його прийняття вплинуло на еволюцію взаємовідносин між МК і приймаючими країнами, засвідчивши, передусім, можливість прийняття багатостороннього документа з цього питання.

Андійським кодексом 1970 року був запропонований обмеж­увальний режим в регулюванні іноземних інвестицій у регіоні, який передбачав:

класифікацію філій МК залежно від їхньої частки закор­донної власності;

обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій та використання іноземних кредитів;

• контроль за передачею технології від материнських кор­порацій підрозділам.

Чилі стала першою країною, яка вийшла з цієї угоди. Інші учасники домовилися призупинити на своїй території дію Андій­ського кодексу. Водночас прагнення країн Андійської групи до укладення міжнародної угоди, яка б регулювала діяльність МК, після першої невдалої спроби не ослабло. У 1986 і 1991 роках були ухвалені Резолюції 220 і 291, які істотно лібералізували Кодекс 1970 року. У них, зокрема, зазначено: «Закордонні інвестори пови­нні мати такі ж права і зобов'язання, як і національні, за винят­ком випадків, передбачених законодавствами країн-учасниць».

У 1972 році Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала створити групу із провідних економістів, завданням якої б стало дослідження, як діяльність МК впливає на розвиток світової еко­номіки і на міжнародні відносини.

У процесі діяльності ця група перетворилася на Комісію ООН із транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. Було вирішено, що він міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність МК, друга — взаємо­відносини МК з урядами приймаючих країн.

12 грудня 1974 року Генеральна асамблея ООН більшістю го­лосів при поіменному голосуванні прийняла Хартію економічних прав і обов'язків держав, в якій визначено:

Кожна держава має право регулювати і контролювати діяль­ність МК у межах дії національної юрисдикції та вживати заходів для забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її зако­нам, нормам та постановам і відповідала економічній та соціальній політиці країни. Міжнародні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи приймаючої країни. Кожна держава з урахуван­ням своїх суверенних прав повинна співпрацювати з іншими кра­їнами в рамках здійснення права, викладеного в цьому підпункті.

У 1972 році на вимогу країн, що розвиваються (вони мають особливі антипатії до діяльності МК), в рамках ООН була створена Міжурядова комісія та Центр з ТНК. Перед ними було поставлено завдання створити Кодекс поведінки міжнародної корпорації. Це була спроба формалізувати підпорядкування їхньої діяльності пев­ним правилам. У Директивних принципах для транснаціональних корпорацій, прийнятих Організацією Економічного Співробітни­цтва і Розвитку в 1976 році, були сформульовані рекомендації щодо діяльності МК. У 1984 році вони були викладені в новій редакції. Директивні принципи, зокрема, наголошують на дотриманні подат­кового законодавства, правил конкуренції, необхідності публікації інформації тощо.

На створення «правил гри» для міжнародних корпорацій були спрямовані підготовлений ЮНКТАД і прийнятий Генеральною асамблеєю ООН у 1980 році Комплекс узгоджених на багатосто­ронній основі принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою та Резолюція № 3514 XXX сесії Генеральної асамблеї ООН «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їхніми посередниками та іншими причет­ними до справи сторонами».

Зауважимо, що ці документи мають лише рекомендаційний характер, а цього замало для справді дієвого регулювання такої великої і потенційно небезпечної сили, як МК.

Минуло вже понад чверть століття відтоді, як були сформульо­вані правила поведінки для ТНК. Комісія ООН досить оперативно створила проект «Кодексу поведінки ТНК», який складається з таких частин:

I.         Преамбула і цілі.

Визначення та сфера застосування.

Діяльність ТНК:

 

Загальні та політичні положення.

Економічні, фінансові та соціальні положення.

Надання гласності інформації.

Режим ТНК.

Міжурядове співробітництво.

Здійснення Кодексу поведінки.

У Кодексі поведінки, зокрема, зафіксовані принципи, якими мають керуватися ТНК у своїй діяльності:

повага до суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

підпорядкування законам цих країн;

урахування економічних цілей і завдань політики, яка здійснюється в цих країнах;

повага до соціально-культурних цілей, цінностей і тради­цій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

невтручання у внутрішні справи країн;

відмова займатися діяльністю політичного характеру;

утримання від практики корупції;

дотримання законів і постанов, які стосуються обмежень у діловій практиці, утримання від застосування цих об­межень;

дотримання положень, що стосуються передання техноло­гій та охорони довкілля.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) схвалила цей про­ект, і він одержав позначення Док. ООН Е/С. 10.1996.3.2. Заува­жимо, що його норми мають рекомендаційний характер.

Внаслідок зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років минулого століття зацікавленість у прийнятті Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існу­ючої економічної ситуації більшість країн не спроможна чинити істотний тиск на діяльність МК. Тому країни-члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) під керівництвом уряду США вирішили здійснювати власну політику, сподіваючись на обмеження спроб запровадження в рамках ООН жорсткого регу­лювання функціонування міжнародних корпорацій.

Причиною укладення угоди про ТНК між країнами-членами ОЕСР стала необхідність виконання вимог самих країн щодо по­силення нагляду за функціонуванням МК. Такі країни, як Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, найбільше наполягали на цьому. Більше того, такі ж вимоги висували профспілки, які входять до міжнародної організації профспілок країн-членів ОЕСР. З іншого боку, представники великого бізнесу, які є членами Про­мислового Комітету ОЕСР, вимагали усунення будь-яких перешкод на шляху вільного переміщення прямих іноземних інвестицій. Таким чином, угода про ТНК країн-членів ОЕСР може також роз­глядатися як «корпоративна» ініціатива.

Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 року Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпо­рацій. 21 червня 1976 року угоди про ТНК були схвалені країнами-учасницями (за винятком Туреччини, яка утрималася) як Додаток до Декларації країн ОЕСР про міжнародні інвестиції і транснаціо­нальні корпорації. Ця угода - сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин МК з країнами, які приймають їхні інвестиції.

Угода про ТНК країн-членів ОЕСР не визначає чітких меж вза­ємовідносин національних органів і МК. Так, у § 7 записано: «Філії

ТНК, що знаходяться на території різних держав, діють у суворій відповідності із законами цих країн. Причому закони не повинні суперечити міжнародному праву і міжнародним договорам, до яких приєдналася приймаюча країна». Це свідчить про те, що Угода про ТНК країн-членів ОЕСР не ставиться вище за національні законо­давства. Однак тут також підкреслено, що в разі конфлікту між МК і урядом приймаючої країни корпорація має право звернутися до міжнародних судових органів.

Слід акцентувати увагу на інструментах взаємодії і кооперації в галузі прямих іноземних інвестицій та діяльної МК: національний режим, положення про стимули і перешкоди у сфері міжнародних капіталовкладень, рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки МК.

Для розв'язання спірних питань в 1975 році в рамках ОЕСР булв створений спеціальний орган - Комітет з міжнародних інвес­тицій і транснаціональних корпорацій, на який покладено функції розгляду скарг і повідомлень, а також внесення пропозицій щодо уточнень та доповнень до Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР.

Основними напрямами зобов'язань МК, відображеними в Уго­ді, є:

Загальна політика.

 

У своїй діяльності філії МК зобов'язані прагнути до поліп­шення економічної ситуації в приймаючій країні, включа­ючи захист довкілля, скорочення безробіття, підвищення загального й технологічного рівнів виробництва.

У процесі функціонування МК не повинні виявляти будь-яких форм національної та расової дискримінації.

МК мають діяти чесно, тобто утримуватися від хабарів чи інших заохочень державним службовцям та представ­никам впливових громадських організацій, за винятком легальних пожертвувань та внесків.

МК зобов'язані утримуватися від політичної діяльності, тобто фінансової підтримки будь-яких політичних діячів чи партій.

Надання інформації.

МК мають надавати достатньо фактичної інформації про струк­туру, діяльність і політику організації в цілому. Обсяг і зміст її визначаються законодавством приймаючої країни. Звіти публіку­ються та передаються відповідним фінансовим установам щороку.

Звіти повинні охоплювати:

Структуру корпорації, у тому числі назву й розміщення ма­теринської компанії, її філій тощо.

Перелік країн, на території яких здійснюється діяльність філій МК.

Поточні результати обсягу продажів.

Істотні капіталовкладення в цій географічній зоні.

Офіційний звіт про джерела і використання фондів корпо­рації.

Середню кількість робочого персоналу.

Інформацію про цінову політику.

У процесі реалізації перелічених вимог виникають такі про­блеми:

розголошення інформації може мати негативні наслідки для МК з огляду на можливість її використання з боку конкурентів. У таких випадках Угода передбачає деякі послаблення у звітності корпорацій;

брак часу і досвіду для складання звітів, збільшення ви­трат, пов'язаних з ними (передусім стосується невеликих філій). Тому Угода забезпечує гнучкість в регулюванні термінів подання звітності;

різноманіття національних форм звітності та правил бух­галтерського обліку.

 

Конкуренція.

МК не повинні використовувати у своїй діяльності дем­пінгові ціни для захоплення чи підтримання ринку своєї

продукції.

МК не повинні брати участь у створенні міжнародних кар­телів. Для розв'язання проблем, пов'язаних з несправед­ливою діловою практикою компанії, Угода не пропонує нових рішень. Вона лише дозволяє країнам-учасницям використовувати власне антимонопольне законодавство.

Фінанси і податки.

МК зобов'язані здійснювати свою фінансову діяльність у суворій відповідності із законодавством країни, в якій ця діяльність здійснюється.

МК мають подавати в національні податкові органи всю необхідну інформацію про своє функціонування.

Водночас слід зазначити, що пункт 4 є формальним і не містить нічого нового із проблем, пов'язаних з фінансовою діяльністю МК та їх взаємовідносин з податковими служ­бами приймаючих країн.

 

Наука і технології.

МК мають бути впевнені, що їхня діяльність відповідає на­уковим і технологічним цілям приймаючої країни.

Філії МК повинні сприяти підвищенню технічної кваліфікації робочої сили в приймаючій країні.

Підрозділи МК мають сприяти захисту інтелектуальної влас­ності, слідкувати за правильністю використання ліцензійних угод.

Основною метою цього розділу є забезпечення розподілу на­укових і технологічних потужностей між країнами, в яких МК здійснюють господарську діяльність, а отже, сприяють підвищен­ню наукового потенціалу приймаючих країн.

Екологія.

Цей напрям був затверджений 1991 року. Він передбачає, що:

МК за жодних умов не повинні створювати екологічно не-захищені виробництва;

у якій би країні не випускалася продукція МК, вимоги до її «екологічної чистоти» мають бути не нижчими, ніж у країні розміщення головного офісу корпорації.

Аналізуючи всі аспекти Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР, слід зазначити, що в ній є баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності МК. Ця Угода є консенсусом між інтересами країн-чле-нів та МК.

Слід звернути увагу, що нормативні документи, які регла­ментують наддержавне регулювання діяльності МК, постійно ко­ригуються. Так, останні доповнення й уточнення були прийняті урядами 33 країн (29 країн ОЕСР, а також Аргентина, Бразилія, Чилі, Словаччина) у червні 2000 року. Мета - в умовах глобалізації світової економіки і зростаючої могутності МК посилити відпові­дальність великого бізнесу перед суспільством.

Важливою складовою діяльності МК є їх адаптація до умов державного і наддержавного регулювання. Перш за все, слід усві­домити, що більшість країн, які розвиваються, готові на будь-які поступки, щоб отримати інвестиції.

Спочатку в цих країнах були створені державно-приватні компанії зі страхування іноземних інвестицій. У 1969 році в США з' явилася Корпорація по захисту іноземних капіталовкладень (ОПІК).

На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських корпорацій за кордоном. Однак така ділова практи­ка поширюється лише на країни, з якими США уклали відповідні угоди. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни.

Така форма страхування підвищує впевненість міжнародних компаній у збереженні своїх капіталовкладень. Це пов'язано з тим, що у разі загрози втрати інвестицій вони мають справу не з місце­вими органами влади, а з ОПІК, відносини з якою регламентуються не національним законодавством приймаючої країни, а «стійкими» американськими законами.

Інші промислово розвинуті країни також створили подібну систему захисту. Так, у Великобританії страхування капіталовкла­день здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, яка з'явилася у 1991 році. В Голландії існує приватне агентство НКМ, власниками якого є 13 банків і 10 страхових компаній. Міністр фінансів Голландії обіймає найвищу посаду в правлінні НКМ. Опе­рації цього агентства страхує держава. У Німеччині систему за­хисту іноземних інвестицій створено у 1959, в Японії - 1956 році.

На окрему увагу заслуговують спроби промислово розвинутих країн спільними зусиллями створити міжнародну організацію по захисту іноземних інвестицій. Так, 1966 року в рамках групи Сві­тового банку створена автономна організація для врегулювання суперечностей між урядами та іноземними інвесторами, відома як Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних суперечностей

- МЦВІС.

Відповідно до інвестиційного законодавства близько 20 країн будь-які суперечності щодо капіталовкладень мають розглядатися в цьому Центрі. Аналогічну умову містять 700 двосторонніх інвес­тиційних угод, підписаних різними країнами.

Ще одним механізмом, який частково регулює міжнародні ка­піталовкладення, є підписана в рамках Всесвітньої торгової орга­нізації (ВТО) Угода про інвестиційні заходи, пов'язані з торгівлею. Створений в рамках ВТО Комітет з інвестиційних законів здійснює моніторинг виконання цієї Угоди. У 1988 році в межах групи Світо­вого банку, але з фінансово незалежним від нього статутним капіта­лом, було створене Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), до основних функцій якого належать:

сприяння збільшенню припливу інвестицій у країни, що розвиваються, через надання відповідних гарантій;

проведення досліджень, збирання та поширення інформа­ції для сприяння інвестиціям;

надання технічної допомоги та проведення консультацій з інвестиційних питань.

БАГІ здійснює свої операції лише у країнах-членах Агентства. На жовтень 2000 року учасницями цієї організації були 154 краї­ни (22 промислово розвинуті та 132 країни, що розвиваються). 27 липня 1994 року Україна стала повноправним членом БАГІ.

Вступ до цього об'єднання чи укладення з ним угоди відкрива­ють перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій. У такому разі іноземні капіталовкладення у приймаючій країні підпадають під захист БАГІ, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.

На окрему увагу заслуговують двосторонні інвестиційні уго­ди, які почали активно формуватися останні 20 років минулого століття, та договори про стимулювання внутрішньорегіональних капіталовкладень, укладені між країн АСЕАН.

Зауважимо, що Україна бере активну участь у цьому процесі. На 30 липня 2000 року вона мала 24 двосторонні державні угоди щодо захисту інвестицій, зокрема, з такими промислово розвину­тими країнами, як із США (1996 р.), Канада (1994 р.), Німеччина (1993 р.), Франція (1994 р.), Італія (1993 р.), Греція (1994 р.).

6 березня 1998 року у Москві в рамках СНД була підписана Конвенція про транснаціональні корпорації. 13 липня 1999 року Верховна Рада України прийняла закон № 921-ХІУ про ратифіка­цію цієї Конвенції. Цей документ містить такі застереження:

Транснаціональні корпорації на території України та поза її межами у разі, якщо їх створення може призвести до монополізації товарних ринків, впливає чи може вплинути на економічну конку­ренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України в порядку, передбаченому антимонопольним за­конодавством.

Україна зобов'язується застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком другого та восьмого абзаців преамбули та слів уст. 19 «Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав чи інші».

27 січня 1995 року Президент України підписав Указ, яким за­твердив «Положення про фінансово-промислові групи в Україні». Згодом Верховна Рада України прийняла Закон «Про промислово-фінансові групи в Україні». А Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 року було затверджено «Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп».

У цьому Законі визначено, що промислово-фінансова група (ПФГ) — це об'єднання, до якого можуть входити промислові та, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові й проектні уста­нови, інші установи та організації всіх форм власності, які мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на довготривалий термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з між­державними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Промислово-фінансова група не має статусу юридичної особи, від її імені діє її головне підприємство. Вона створюється постано­вою Кабінету Міністрів України, яка приймається не пізніше як через шість місяців після подання до уряду проекту про створення відповідної групи. Кабінет Міністрів приймає рішення про ство­рення промислово-фінансової групи, якщо про це є міждержавний договір, ратифікований Верховною Радою.

В діяльності міжнародних корпорацій найбільше виявляються численні ускладнення для ефективного конкурентного середовища та наслідки надмірної монополізації, концентрації виробництва та капіталу. Безпосередніми причинами таких негативних явищ є так звані антиконкурентні дії — спроби використати на прак­тиці інструментарій нечесної конкуренції, тиску на конкурентів, спотворення цінових механізмів, які утворюються в результаті вільної гри попиту та пропозиції.

Вітчизняне законодавство трактує практику захисту конку­ренції в Законі України «Про захист економічної конкуренції».

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються дії, які стосуються:

1) установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техноло-гічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи при­дбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тен­дерів;

усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8)         суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших
суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивних на те причин.

Антимонопольний комітет України трактує такі ситуації як наявність у господарюючого суб'єкта «ринкової влади». Озна­ками її є:

здатність суб'єкта господарювання, який не є єдиним ви­робником (постачальником) відповідного товару, дикту­вати свої умови під час його продажу, укладення договору про поставки, нав'язувати споживачеві невигідні умови;

здатність суб'єкта господарювання через монополізацію ринку постачання виробничих ресурсів обмежувати кон­куренцію, витісняти із ринку інших суб'єктів господарю­вання, які виробляють відповідні товари з застосуванням цих виробничих ресурсів, або створювати бар'єри для вхо­дження на ринок;

здатність суб'єкта господарювання скорочувати або обмеж­увати випуск товарів і поставки їх на ринок збуту з метою отримання однобічної користі, купуючи або продаючи то­вари, укладаючи договори й угоди про поставки товарів, а інші суб'єкти господарювання, які є його конкурентами, не здатні компенсувати утворений дефіцит товарів;

• здатність суб'єкта господарювання підвищувати ціни на товари і підтримувати їх на рівні, що перевищує рівень, обумовлений конкуренцією на ринку.

У зв'язку з цим виникають ситуації, коли органи публічної влади втручаються в економічні відносини, щоб попередити транс-націоналізаційні тенденції, та приймають рішення примусового ха­рактеру щодо обмеження діяльності великих монополій відповідно до діючих у відповідних країнах законодавчих обмежень. Через це слід враховувати, що міжнародний рівень комерційної діяльності інколи є таким полем господарської діяльності, на якому існують сприятливі умови саме для великих та надвеликих структур, що пов'язано з більшим потенціалом спеціалізації, наднаціональними масштабами виробництва. Метою таких обмежень є забезпечення рівних та справедливих умов комерційної діяльності, прав спо­живачів, попередження тиску з боку монополій на конкурентів, сприяння розвитку конкурентного середовища.

Практичним втіленням антимонопольної ідеології на рівні державної регулюючої політики є антимонопольне законодавство. Прийнята у США доктрина антимонопольного регулювання (а в цій країні таке законодавство називається антитрестівським і є осо­бливо розгалуженим) трактує як незаконні цінову дискримінацію, монопольне лідерство у цінах, обмежувальну практику організації збуту тощо. При цьому якщо ринок монополізується більше як на 60 %, можливою є ліквідація фірми-монополіста.

Антитрестівське регулювання в США має давню історію. Ще в 1890 році був прийнятий перший у цій сфері закон - закон Шер-мана, який забороняє монополізацію ринків у різних її виявах. Пізніше до цього вносилися доповнення та поправки, причому в 1974 році такі, які значно посилили персональну кримінальну від­повідальність за порушення антимонопольних принципів. Закон Клейтона, прийнятий в 1914 році, заборонив угоди про обмеження кількості контрагентів, що діють на ринку, а також поглинання фірм з метою його монополізації. Закон Робінзона-Патмана від 1936 року, який є поправкою до закону Клейтона, посилив контр­оль за недобросовісною ціновою політикою монополістів. Закон Селера-Кефовера від 1950 року ввів кілька положень, які спрямо­вані на попередження злиття корпорацій через купівлю активів. За цим законом будь-яке злиття стає об'єктом урядової експертизи, а у разі необхідності - відповідних обмежувальних або заборонних санкцій. Наприклад, було заборонено злиття компаній «Кока-Ко­ла» та «Доктор Пеппер».

Інституційно контроль за небажаними для суспільства виява­ми монополізації в США здійснюють Антитрестівське управління міністерства юстиції, Федеральна торговельна комісія, юридичні служби Конгресу, а також юридичні органи на рівні штатів.

Найвідоміший у світі приклад антимонопольного регулюван­ня наприкінці 90-х років дали ті ж самі США. Йдеться про судові рішення, які зобов'язували провідну у сфері програмних інформа­ційних розробок компанію «Місгозой» поділити статутний фонд відповідно до двох основних напрямів своєї діяльності. Аналогічна процедура передбачена й українським законодавством. Зокрема, у ст. 53 «Примусовий поділ» Закону України «Про захист еконо­мічної конкуренції» відзначено: якщо «суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, ор­гани Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що має монопольне (домінуюче) становище».

У Німеччині компанія, яка контролює третю частину обігу на ринку, вважається монополією, до якої можуть застосовуватися суворі санкції (відповідні контрольні функції здійснює Федеральне управління картелями). В Японії критичний індикатор - 50 % для однієї або 75 % — для двох компаній.

Приклади ретельного регулювання з метою забезпечення ефек­тивного конкурентного середовища методологічно значущі для посттоталітарних країн, які формують ринкову систему і в яких ін-ституційна структура національного господарства, місце суб'єктів економічного життя на ринку не достатньо чітко визначені. Ан-тимонопольне законодавство Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн регіону Центральної та Східної Європи набуло розгалужених форм. Процес його формування розпочався у 80-х та інтенсивно розвивався протягом 90-х років.

Вже на початковому етапі формування економіки України як самостійної системної цілісності був ухвалений Закон «Про обме­ження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), який спрямовувався на демонополізацію економіки, всебічну (фінансову, матеріально-тех­нічну, інформаційну, консультативну тощо) підтримку підпри­ємств, які сприяють розвитку конкурентного середовища. Пізніше цей Закон втратив чинність, а роль базового правового джерела антимонопольного регулювання став виконувати Закон «Про за­хист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року №2210-111. Він «визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування еко­номіки України на основі розвитку конкурентних відносин».

Цей закон трактує становище суб'єкта господарювання як мо­нопольне у випадках, якщо на ринку він не має жодного конку-ранта, якщо не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо за­купівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане стано­вище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку переви­щує 35 % або якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо щодо них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарю­вання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 50 %;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарю­вання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 70 %.

Закон «Про захист конкуренції», як і інші акти вітчизняного антимонопольного законодавства та регулювання, методологіч­но ґрунтуються на нормах, встановлених Конституцією України. Серед інших законодавчих та нормативних актів передусім слід відзначити закони України «Про Антимонопольний комітет Укра­їни», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про інсти­тути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Відповідно до цих законів прийнято ряд інших норматив­но-правових актів та відомчих документів. Це, зокрема, ухвалена Антимонопольним комітетом Методика визначення монопольного становища підприємців на ринку, Положення Кабінету Міністрів України «Про порядок сплати зборів за подання заяви про надання згоди на створення, реорганізацію та ліквідацію суб'єктів госпо­дарювання», Розпорядження Антимонопольного комітету «Про затвердження Положення про порядок одержання згоди Антимо­нопольного комітету України на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації» та Положення цього ж органу «Про контроль за економічною концентрацією», а також багато інших документів, які регулюють окремі технічні аспекти проблеми.

В інституційному аспекті провідним органом, який реалізує цілі антимонопольної політики в державі, є Антимонопольний ко­мітет. У його структурі функціонують (згідно із Законом України «Про захист економічної конкуренції») постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, державний уповноважений, адміністра­тивні колегії територіальних відділень.

Транснаціональні корпорації не зникли, їхня діяльність не припинилася. Отже, сучасні та майбутні правники мають широке поле для діяльності, пов'язаної зі створенням ефективної міжна­родно-правової бази, що регламентує діяльність транснаціональних компаній.

 

Питання для самоконтролю

Поясніть, чим викликаються політичні дії у відповідь на діяльність МК з боку урядів держав.

На які сфери життєдіяльності країни впливає діяльність МК?

Прокоментуйте концептуальний підхід до гармонізації вза­ємовідносин «МК — національна держава».

Коротко охарактеризуйте наслідки господарської діяль­ності МК.

У чому полягають основні проблеми взаємовідносин МК з урядами приймаючих держав?

Чим визначається дипломатична функція МК у сфері зовнішніх відносин?

У чому полягає позитивний економічний вплив МНК щодо країн перебування?

Охарактеризуйте основні прояви негативного впливу МК на економіку приймаючих країн.

Який вплив на діяльність МК мала Угода про ТНК країн-членів?

10.       З'ясуйте основні причини виникнення суперечностей між
             407
країнами-учасницями ООН. З чим пов'язана зміна ролі ООН у між­народних економічних відносинах?

Дайте оцінку ефективності та захисту прямих іноземних інвестицій МК у рамках БАГІ.

Охарактеризуйте мету та завдання укладання двосторонніх договорів про захист інвестицій. Які країни беруть участь у цьому процесі?

Проаналізуйте напрями змін у національних нормативних положеннях щодо регулювання прямих іноземних інвестицій та діяльності МК.

Визначте ступінь участі України у державному та наддер­жавному регулюванні діяльності МК.

 

Тести

Проблема взаємовідносин МК з приймаючими державами базується на таких основних підходах:

а)         ліберальний (ортодоксальний);

б)         марксистський (радикальний);

в)         націоналістичний (неомарксистський);

г)         правильні відповіді а, б, в.

Як впливають МК на економіку приймаючої країни:

а)         підривають позиції місцевих монополій;

б)         підвищують ступінь конкурентоспроможності національних
ринків;

в)         правильні відповіді а, б;

г)         правильна відповідь відсутня.

У чому полягає негативний вплив МК на економіку при­ймаючих країн:

а)         іноземні фірми захоплюють найбільш розвинуті й перспек-
тивні сегменти промислового виробництва;

б)         у своїй стратегічній політиці МК орієнтуються переважно
на поглинання місцевих компаній;

в)         стійке становище МК дає їм можливість вживати більш рі-
шучих заходів у разі кризи — закривати підприємства, скорочу-
вати виробництва;

г)         правильні відповіді а, б, в.

Андійським кодексом 1970року було запропоновано обмеж­увальний режим у регулюванні закордонних інвестицій в регіоні. Цей режим передбачав:

а)         класифікацію філій МК залежно від частки в них закордон-
ної власності;

б)         обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію ка-
піталів, реінвестицію прибутку філій та використання іноземних
кредитів;

в)         контроль за передачею технології від материнських корпо-
рацій підрозділам;

г)         правильні відповіді а, б, в.

«Кодексом поведінки ТНК» зафіксовані принципи, якими мають керуватися МК у своїй діяльності:

а)         повага до суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою
діяльність;

б)         підпорядкування законам цих країн;

в)         урахування економічних цілей і завдань політики, яка здій-
снюється в цих країнах;

г)         вірні відповіді а, б, в.

Інструментами взаємодії в галузі прямих іноземних інвес­тицій та діяльної МК є:

а)         національний режим;

б)         положення про стимули і перешкоди у сфері міжнародних
капіталовкладень;

в)         рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки

МК;

г)         правильні відповіді а, б, в.

Яку назву має організація із захисту іноземних інвестицій МК у Великобританії:

а)         Корпорація з гарантій закордонних інвестицій;

б)         Організація із захисту іноземних інвестицій;

в)         правильні відповіді а, б;

г)         правильна відповідь а.

Які національні нормативні положення регулюють діяль­ність МК:

а)         Положення про фінансово-промислові групи в Україні;

б)         Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»;

в)         Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та
ліквідацію промислово-фінансових груп;

г)         вірні відповіді а, б, в.

9.         Антиконкурентними узгодженими діями визнаються дії,
які стосуються:

а)         установлення цін чи інших умов придбання або реалізації
товарів;

б)         обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-
логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над
ними;

в)         розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним
принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи при-
дбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими
ознаками;

г)         правильні відповіді а, б, в.

10.       Які законодавчі та нормативні акти регулюють анти-
монопольне законодавство в Україні:

а)         Закон України «Про Антимонопольний комітет України»;

б)         Закон України «Про захист від недобросовісної конкурен-
ції»;

в)         Закон України «Про інститути спільного інвестування (па-
йові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

г)         правильні відповіді а, б, в.

 

Література

Дахно 1.1. Міжнародне економічне право. - 3-тє вид., пере-роб. і доповн. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - С. 99-105.

Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підруч. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 434-465.

Пахомов Ю. А., Лук 'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К: Укра­їна, 1997. - 390 с.

Руденко Л. В. Транснаціональні корпорації: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2006. - 227 с.

Рогач О. І. Шнирков О. І. Транснаціоналізація світового гос­подарства і перехідні економіки. — К.: Київський університет, 1991. - С 51-68,209-211, 239-296.

Рогач О. Транснаціональні корпорації та економічне зростан­ня. - К.: Київськийуніверситет, 1997. — С. 80-141.

Рут Френклін Р., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та ін­вестиції / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. — 743 с.

8.         Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В. Рокоча,
О. Плотніков, В. Новицький та ін. — К.: Таксон. 2001. — С. 262-
300.