16.2. Суб'єкти та об'єкти інвестиційного процесу

Для розуміння ефективних шляхів та засобів залучення ін­вестицій в Україну необхідно перш за все визначити, хто є діючи­ми особами цього процесу на українському фінансовому просторі. Основних учасників цього процесу умовно можна поділити на чо­тири групи:

українські підприємства (підприємці) - потенційні одер­жувачі інвестицій;

інвестори (українські та іноземні) - банки і небанківські установи, які спроможні фінансувати проекти;

гаранти (поручителі) - українські та іноземні банки і не-банківські фінансові установи, які потенційно можуть ви­ступати в якості гаранта або забезпечувати організацію гарантії повернення інвестиції;

фінансові консультанти (посередники) - консалтингові та юридичні фірми, які забезпечують зв'язок і взаємодію інтересів трьох зазначених груп.

Серед представників першої групи інвестиційного процесу в Україні розглянемо середні й достатньо стабільно працюючі недер­жавні та колишні державні вже приватизовані підприємства, які чітко уявляють шляхи свого розвитку й те, як вони використали б інвестиції, якби вони були ними залучені. У більшості своїй це товариства з обмеженою відповідальністю, закриті акціонерні това­риства (з невеликою кількістю акціонерів) або відкриті акціонерні товариства (зазвичай, колишні державні підприємства, які успішно й без особливого галасу були приватизовані керівництвом чи при­ватною компанією і які мають зв'язки у держструктурах). Часто фактичні власники таких підприємств є одночасно їх керівниками, що спрощує процес управління підприємством.

Як правило, такі підприємства володіють власністю, яка може реально коштувати достатньо дорого, але на балансі вона значиться за заниженою вартістю. Вони також володіють деяким запасом обо­ротних грошових коштів, які дозволяють їм стабільно працювати в своїй галузі, але не дають можливості вкладати їх у розвиток бізнесу. Такі підприємства зацікавлені в отриманні фінансування для розвитку проектів. Як правило, це розширення вже існуючого бізнесу (виробництва, торгівлі або послуг), рідше створення ново­го. У цьому випадку підприємець володіє прогресивним і перспек­тивним ноу-хау (технологією, розробкою), яке прагне реалізувати у новому проекті або проект передбачає зайняття позиції у ще не зайнятій (або слабо освоєній) ринковій галузі. Фінансування може бути необхідним для придбання нових технологій та устаткування (часто іноземних), будівництва або реконструкції та модерніза­ції виробничих приміщень чи об'єктів комерційної нерухомості, створення товарних запасів чи запасів сировини на період запуску проекту. Перспективними є вкладення у високотехнологічні галузі промисловості.

Друга група учасників інвестиційного процесу в Україні вклю­чає ділові структури, готові інвестувати кошти в українську еко­номіку:

Міжнародні фінансові організації - організації типу Між­народного валютного фонду та Європейського банку ре­конструкції і розвитку. Вони здійснюють інвестування на державному рівні під гарантії українського уряду.

Державні фінансові організації та фонди - організації типу ТАСИС, ЮНІДО та інші, створені при ООН, ЄЕС та інших міждержавних структурах. Це великі бюрократичні струк­тури, які залучають інвестиції для широкомасштабних державних проектів.

Іноземні комерційні та інвестиційні банки. Ці структури видають кредити з низькими процентними ставками, при цьому вимагають надійних гарантій повернення кредиту. Регулярність виплати відсотків визначається сторонами, виходячи з кожного конкретного проекту, тому кредит дозволяє фінансувати промислові проекти.

Іноземні інвестиційні фонди та фонди венчурного капіталу, у тому числі розміщені в офшорних зонах. Ці структури за­ймаються купівлею ноу-хау й розміщенням нових техноло­гій. Вони інвестують в українську економіку шляхом при­дбання часток або акцій в статутних фондах українських підприємств. Відсоток, який вони запитують у статутних фондах коливається від 20 до 60. Їх цікавлять високорен­табельні підприємства.

Іноземні небанківські фінансові компанії, які виступають як прямі інвестори. Це фінансові структури або великі ви­робничі і торговельні компанії, які купують частки або акції українських компаній, вже існуючих або новоство-рених.

Іноземні промислові й торговельні компанії, для яких фі­нансування проектів не є основним бізнесом. Ці структури готові інвестувати в українську економіку для створення стратегічного альянсу та з метою розподілу сфер впливу на ринках.

Приватні іноземні інвестори являють собою доволі вузьке коло фізичних осіб, які виступають або готові виступити засновниками українських компаній і спільних підпри­ємств та вносять до статутного фонду таких підприємств свої власні кошти.

Можливе також залучення капіталу в українську економіку через обмежене розміщення акцій українських підприємств на американському ринку цінних паперів (сумою до 5 мілн дол. США).

Основними причинами спільного підприємництва є:

намагання оволодіти частиною внутрішнього ринку країни;

експлуатація унікальних та інших природних ресурсів;

зниження затрат на одному з етапів виробничого циклу;

залучення додаткових фінансових і матеріальних ресурсів;

покращення матеріально-технічного забезпечення;

перенесення брудних та застарілих технологій за кордон;

використання управлінського досвіду;

зростання експорту місцевих ресурсів та виробів через про­даж продукції третім країнам.

Можна констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних і ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах і формах.

Акцент у цьому аспекті можна робити лише на обґрунтова­ному й ефективному використанні тих незначних їхніх обсягів, що всетаки надходитимуть. З огляду на це пріоритетні напрями й галузі для іноземного інвестування слід розглядати і стимулювати в світлі потреб соціально-економічного та технологічного розвитку, маючи на меті створення розвиненого національного виробництва й експортного потенціалу, які належать до основних каналів ва­лютних надходжень. У цьому контексті необхідно усвідомити, що зарубіжні інвестори через ускладненість реверсування прибутків уникають вкладень у державні підприємства і намагаються роз­містити кошти в недержавний сектор.

Американські фахівці поділяють світовий ринок та три катего­рії: «технологічні нації», «забезпечуючі нації» та «інші нації». До першої належать країни, які володіють сучасними технологіями, до другої - які живуть за рахунок видобутку корисних копалин, до третьої - які не мають цих атрибутів.

Багато держав світу в стислі строки пройшли шлях від аграрно-сировинних придатків до країн, що експортують свою продукцію. Це пояснюється, зокрема, вмілим державним плануванням, пра­вильним вибором пріоритетів економічної динаміки та залученням і ефективним використанням іноземних інвестицій. Це питання може бути вирішене і для України за умови знаходження опти­мальної моделі її подальшого розвитку.

Ми змушені констатувати значний розрив у рівнях економічно­го і науково-технічного розвитку України та індустріально розвине­них країн. Існує так звана двошвидкісна економіка, внаслідок чого перша і друга мають власні швидкості. Однак у західних держав вона значно вища, що закономірно зумовлює наростання розриву між ними й Україною.

Щоб скоротити його, не слід намагатися наздогнати розвинені країни в усіх напрямах - через перенасиченість світового ринку ви­робами обробної промисловості це нереально. До того ж, існує про­тистояння могутніх зарубіжних національних і транснаціональних корпорацій, які мають значну наукову та експериментальну базу.

З огляду на це цікавою є політика «лазерного променя», яка активно практикується Японією. Її зміст зводиться до того, щоб виявити якийсь вузький сектор і по ньому швидко й комплексно зміцнювати позиції на внутрішньому та світовому ринках, забез­печуючи для цього централізовані ресурси. Причому з усієї маси відбиралися технології та види виробництва, які були найпрестиж-нішими для країни в даний проміжок часу.

Вже виходячи з цього в Україні можна виділити деякі «про­ривні» напрями, для формування яких є відповідний запас, з по­дальшою можливістю комерціалізації й тиражування розробок. Зо­крема, Україна входить до п'яти країн світу, які можуть будувати авіаносці чи вирощувати монокристалічний кремній відповідного діаметра для потреб мікроелектроніки, має можливості щороку представляти на західні ринки 10-20 унікальних технологій.

Українські вчені-економісти виділяють кілька пріоритетних напрямів, які могли б бути визначальними для України. Це:

високотехнологічні галузі: літако- та машинобудування, порошкова металургія, надтверді метали, кераміка, елек­трозварювальне виробництво;

енергозберігаючі технології;

нафтогазовий комплекс;

агропромисловий комплекс;

патентно-ліцензійна торгівля;

інжиніринг;

сфера послуг, особливо туризм;

видобувні та металургійні галузі: кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат, що мають стабільний попит на сві­тових ринках;

виробництво товарів народного споживання;

чорна металургія;

виробництво цукру;

виробництво цементу;

суднобудування;

малий бізнес;

інфраструктура, оскільки вигідне географічне положен­ня, транзитні перевезення і транспортування сировини наявними нафто- та газопроводами є значним джерелом валютних надходжень.

Одним із позачергових завдань економічної політики є набуття Україною технологічного динамізму. Від його вирішення залежа­тиме структурна перебудова економіки і в кінцевому підсумку -покращення добробуту нації.