5. НЕОКОНСЕРВАТИЗМ

Особливість 70-х і 80-х років ХХ ст. полягає в кризі лівих — від комуністичних до соціал-демократичних і кейнсіанських моделей розвитку. В цих умовах консерватизм і правизна по суті заповнили той вакуум, який утворився внаслідок втрати лівими ін- телектуальної опори, їх послабленням, дефіцитом ідей і концепцій на лівому фланзі. Привабливості моделей і рецептів, які пропонували консерваторам і правим у цей період, сприяв і той факт, що відношення до консерватизму як ідеологічному фено- мену суттєво змінилося. В повоєнний час багато повоєнних партій консервативної орієнтації в європейських країнах не стали ризикувати назвами «консервативний», оскільки боялися ототожнення їх назви з фашизмом і реакцією. В теперішні часи

«фашизм» з його претензіями на «революційний консерватизм» для багатьох дослід-

ників гуманітарних і соціальних наук Заходу став надбанням історії.

З кінця 70-х років минулого століття консерватизм знову набуває популярності. В окремих європейських країнах виникають політичні партії під назвами «консер- вативна», з доповненням «прогресивна», «народна», «демократична» і т. д. Прихід до влади в 1980 р. Р. Рейгана і його обрання на другий термін у 1984 р., перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великобританії тричі підряд, результа- ти парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції наочно засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися консервативними, стали співзвучними доволі не- простим колам населення в цих країнах.

Це сприяло активізації в більшості розвинутих країн зусиль щодо їх консолідації на міжнародній арені, з метою напрацювання загальних для них соціально- філософських та ідейно-політичних принципів і установок. Про це свідчать, напри- клад, створення в 1983 р. міжнародного демократичного союзу, який об’єднав кон- сервативні партії Західної Європи, Республіканську партію США, ліберально- демократичну партію Японії, а також австралійських консерваторів. У червні цього самого року, в присутності тодішнього канцлера ФРН Т. Коля, тодішнього мера Парижа Ж. Ширака і майбутнього президента США Дж. Буша, М. Тетчер привітала

«консервативний інтернаціонал «як велике зосередження думки і духу»».

Усі варіанти сучасного консерватизму як на національному, так і на міжнарод- ному рівнях об’єднані певним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які в сукупності становлять течію консерватизму як особливого типу суспільно- політичної думки. В той же час при порівнянні окремих національних варіантів консерватизму і аналізі конкретного з них вимальовуються різноманітні відтінки, перехідні варіанти, суперечливі спрямування і т. д. загалом, в більшості національ- них варіантів сучасного консерватизму можна виділити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістських, або патернаціоналістських консерваторів, про які го- ворилося перед цим. Але найбільш поширеними варіантами сучасного консервати-

179


 

зму є власне неоконсерватизм, у якому уособлюються найхарактерніші риси усіх його напрямів у західно-американській науковій і популярній літературі. З тим, що

«неоконсерватизм» є широкомасштабним терміном і використовується, щоб описа- ти ідеї, які характеризують суспільні процеси, починаючи зі зниження податків до вимог більшої цензури телебачення і фільмів, і навіть кампанії проти імміграції чи на користь репатріації. В основному неоконсерватизм — це свого роду шлюб між двома очевидно контрастуючими ідеологічними традиціями. Перша з них — це класична ліберальна економіка, особливо теорії вільного ринку Адама Сміта, які були відновлені в другій половині ХХ ст. як критичний аналіз «великого» уряду й економічного та соціального втручання. Її називають ліберальним неоконсерватиз- мом або неолібералізмом. Це традиційний консерватизм, соціальна теорія Дізраелі з її захистом порядку, влади і дисципліни. Її називають неоконсерватизмом. Неоко- нсерватизм таким чином намагається з’єднувати економічне лібертаріанство з дер- жавним і соціальним авторитаризмом. Це також суміш радикальних, реакційних і традиційних особливостей. Його радикалізм проявляється В  стійких зусиллях де- монтувати чи «знижувати» принцип спадкоємності, відхилити традиціоналізм. Цей радикалізм є самим ясним проявом неоконсерватизму, в його схиленні до раціона- лізму і абстрактних принципів.

Неоконсервативні ідеї були продуктом різних історичних факторів. Зокрема, і це найважливіше, «тривалий бум» післявоєнного періоду закінчився на початку 1970- х стагнацією, зростанням, безробіттям, різким зростанням інфляційних процесів, які економісти називають «стагфляцією». Під зростаючим тиском політичного пра- ва і з метою забезпечення стійкого економічного зростання і підтримки соціальної єдності виникло кейнсіанське керування попиту. На думку неоконсерваторів, впли- вали також соціальні фактори, особливого поширення ліберальної соціальної філо- софії. Вони боялися, що це призведе до подвійного зла дозволу і широко розповсю- дженої залежності добробуту. Вони також вважали, що лиха в суспільстві були значною мірою пов’язані з поширенням правової культури, в якій громадяни мали певні зростання зобов’язань, але при цьому знижувалася їхня відповідальність. На- решті, міжнародні фактори, які допомагали формувати і підсилювати націоналісти- чні почуття, що підтримувалися політичною владою владик. Американські нові праві були стривожені зростаючими збройними силами Радянського Союзу і збит- ком, нанесеним національному престижу подіями у В’єтнамі й Ірані. У Великобри- танії турбувалися про втрату великого впливу і погрози національному сувереніте- ту, що був запропонований, особливо протягом 1980-х, європейською інтеграцією.

Ліберальний неоконсерватизм. Ліберальні аспекти поглядів неоконсерватизму явно походять від класичного, а не сучасного лібералізму, і особливо від неолібераліз- му. Ліберальний неоконсерватизм є антистатичним. Держава розцінена як царство примусу і несвободи: колективізм обмежує індивідуальну ініціативу і виношує почуття власної гідності. Уряд, незмінно має руйнівний вплив на людські справи. Замість цього віра переноситься на людину і ринок. Людей треба спонукати бути упевненими в собі і робити раціональні вибори в їхніх власних інтересах. Ринок поважається як механізм, через який сума індивідуальних виборів приведе до прогресу і загальної вигоди. Лібе- ральний неоконсерватизм спробував також установити перевагу лібертаріанських ідей над патерналістичними в межах консервативної ідеології.

180


 

Домінуюча тема в межах цієї антистатичної доктрини — ідеологічне спряму- вання до вільного ринку. Неоконсерватизм відродив класичну економіку Сміта і Рі- кардо, оскільки він був представлений у працях сучасних політичних економістів, таких як Фрідріх фон Хайєк і Мілтон Фрідман. Ідеї вільного ринку, що були зали- шені на користь кейнсіанізму, протягом початку ХХ ст. відновилися в останній тре- тині 70-х років ХХ ст., Уряди випробували зростаючі труднощі, домагаючись еко- номічної стабільності і витримали зростання. Хайєк і Фрідман, наприклад, кинули виклик самій ідеї «регульованої», чи «планової», економіки. Вони вказали на не- ефективність центрально-планової економіки Радянського Союзу і Східної Європи, стверджуючи, що розподіл засобів у складній, індустріалізованій економіці був просто занадто важким для будь-якого набору державних бюрократів, щоб бути ус- пішно досягнутим. Неминучими результатами колективізації були недостачі това- рів першої необхідності і потреби стояти в черзі за необхідними потребами життя. Достоїнство ринку, з іншого боку, в тому, що він діє як центральна нервова система економіки, регулюючи постачання товарів і послуг із запитом на них. Він розподі- ляє засоби для їх найвигіднішого використання й у такий спосіб гарантує, що не- статки споживача будуть задоволені. У світлі відродження безробіття й інфляції в

1970-х роках, Хайєк і Фрідман стверджували, що причиною економічних проблем незмінно був уряд, а не засоби.

Ідеї відносно кейнесіанства були одними з головних адресатів неоконсервативної критики. Кейнс стверджував, що капіталістичні економічні системи не були автономні. Він зробив специфічний акцент в «сторону попиту» економіки, вважаючи, що рівень економічної діяльності і зайнятості в економіці диктував «сукупний попит». Проблеми безробіття полягали в тому, що уряди повинні «керувати попитом», задіявши бюджет- ний дефіцит: уряд повинен «увести» більше грошей в економіку через суспільні витра- ти, ніж вони «стягуються» через оподатковування. Однак Мілтон Фрідман, стверджу- вав, що потрібна «природна норма безробіття», яка була поза здатністю уряду впливати, і що спроби уряду, знищити безробіття, використовуючи кейнсіанські мето- дики; викликали інші, більш руйнівні, економічні проблеми.

Ôð³äð³õ ôîí Õàéºê (1899—1992)

Австрійський економіст і політичний філософ, академік. Хайєк викладав у Лондонській Школі Економіки й університетах Чикаго, Фрайбурга і Зальцбурга. Він одержав Нобелівську премію з економіки в 1974 р. Ви- ходець із Австрійської Школи, Хайєк був стійким прихильником індиві- дуалізму і ринкового наказу та непримиренним критиком соціалізму.

«Дорога до кріпацтва» (1944) була провідною працею, що розвіювала на економічний інтервенціонізм і тоталітаризм. Більш пізні праці, такі як

«Конституції волі» (1960) і «Законодавство і воля» (1979), підтримували змінену форму традиціоналізму й Англо-Американську версію консти- туційної системи правління. Твори Хайека мали значний вплив на нео- консерватизм на стадії його становлення.

Для економістів вільного ринку інфляція є більш серйозною економічною про- блемою, ніж безробіття. Інфляція — підвищення загального цінового рівня, що приводить до зниження вартості грошей; тобто за ту ж саму суму грошей можна

181


 

купити менше товару. Інфляція, вірять неоліберали, загрожує всій основі ринкової економіки, тому що, послаблюючи довіру грошам, засобу обміну, це перешкоджає підприємництву комерційної чи економічної діяльності людей. Здорова ринкова економіка вимагає, щоб гроші мали звук і стійке значення. І Хайєк і Фрідман у та- кий спосіб стверджували, що основна економічна відповідальність уряду — збере- ження «надійних грошей» досягнутих, знижуючи або, як сподівався Хайєк, знищу- ючи  інфляцію  в  цілому.  Однак  кейнесіанство  сприяло  інфляції  і  породило

«стагфляцію» 1970-х. Це було пояснено монетаризмом, тобто теорію, згідно з якою ціновий рівень визначається кількістю грошей в економіці — грошовими запасами. Інфляція, іншими словами, відбувається, коли «занадто багато грошей пересліду- ють занадто небагато товару». Оскільки кейнсіанська політика дала змогу урядовим витратам перевищувати податкові доходи, вони збільшили грошові запаси, і в та- кий спосіб сприяли інфляції, не маючи ніякого іншого впливу на «природну норму» безробіття. Уряди мали, в дійсності, «надруковані гроші». Економічна політика ад- міністрацій Рейгана і Тетчер протягом 1980-х років велася теоріями вільного ринку і монетаризму. Обидві адміністрації дозволили безробіттю різко підвищуватися на початку 1980-х, вірячи, що тільки ринок може вирішити проблему. Точно так само вони наголосили на скороченні інфляції, зменшуючи чи керуючи збільшенням, урядовими витратами.

Неоконсерватизм також заперечував проти самої ідеї щодо змішаної економіки і державної власності. Після війни багато західних держав націоналізували свої ос- новні галузі промисловості, щоб полегшити керування їхніми економічними систе- мами. Це створило економічні системи, що були сумішшю належного державі «су- спільного сектора» та індивідуально належного «приватного сектору» промисло- вості. Неоконсерватизм приступив до зміни цієї тенденції. Почавши при Тетчер у Великобританії в 1980-х, а пізніше поширюючись по багатьох інших західних дер- жавах, і найбільше наполегливо переслідувана в посткомуністичних державах у

1990-х роках, політика приватизації ефективно демонтувала обидві змішані еконо- міки і колективізувала економічні системи, передаючи промисловість від суспіль- ного до приватного володіння. Націоналізовану промисловість критикували як не- від’ємно неефективну, тому що, на відміну від приватних фірм і промисловості, вона не стимулюється прибутком. Витрата і неефективність у суспільному секторі можуть бути допустимі, стверджує неоконсерватизм, тому що платник податків бу- де завжди одержувати рахунок.

Економісти вільного ринку, крім того, перевели свою увагу зі «сторони попиту» економіки на її «сторону пропозиції». Економіка з боку пропозиції означає, що уряди повинні сприяти зростанню, забезпечуючи умови, які спонукають виробни- ків робити, а не споживачів, щоб вони споживали. Два головних блоки до створен- ня підприємницької культури з боку пропозиції — високі податки й урядове регу- лювання. Податки в такому вигляді перешкоджають підприємству і порушують права власності.

Ліберальний неоконсерватизм є не тільки антистатичним на підставах економі- чної ефективності і збереження активного стану, а й через його політичні принци- пи, особливо його зобов’язання стосовно особистої волі. Неоконсерватизм ствер- джує, що захищає волю «повзучого колективізму». В екстремальному значенні ці

182


 

ідеї привели в напрямі анархо-капіталізму. Воля, що захищається лібералом, лібер- таріанцем і навіть анархістськими елементами неоконсерватизму, є негативною во- лею: людина позбавляється зовнішніх обмежень. Оскільки колективна влада уряду розглядається як  основна  погроза  людині,  воля  може  тільки  бути  забезпечена,

«знижуючи державу до колишнього рівня». Це особливо означає зниження соціа- льного забезпечення до колишнього рівня. На додаток до економічних аргументів проти добробуту, наприклад, щоб збільшити соціальні витрати, піднімають подат- ки, що робить цей добробут неефективним, — неоконсерватизм заперечує проти добробуту на моральних підставах. По-перше, відновлюючи ідеї ХІХ ст. щодо са- мовдосконалення, держава загального благоденства критикується за те, що створи- ла «культуру залежності»: це виснажує ініціативу і підприємство і віднімає в людей достоїнство і самоповагу. Добробут, таким чином, є причиною недоліку, а не його зціленням. Така теорія відроджує поняття «незаслужених бідних». Ідея, що люди нічо- го не винні суспільству і суспільство нічого не винне їм, була найбільше графічно ви- ражена у твердженні Маргарет Тетчер, що «немає такої речі як суспільство». Чарльз Маррі (1984) також стверджував, що оскільки добробут звільняє жінок від залежності від чоловіків-«годувальників», то це і є головною причиною сімейного розколу, ство- рюючи люмпенізований шар, значною мірою складений із хлопців без доглядності й матерів-одиначок. Подальший неоконсервативний параметр проти добробуту ґрунту- ється на зобов’язанні індивідуальних прав. Роберт Нозік (1974) розвинув цю точку зору в осуді всієї політики добробуту і перерозподілу як порушення прав власності. З такого погляду, поки майно було придбано справедливо, передавати його, без згоди, від однієї людини до іншої є «легалізованим злодійством».

Ðîáåðò Íîç³ê (1938—2002)

Американський академік і політичний філософ. Головна праця Нозіка

«Анархія, держава і утопія» (1974) широко замічена як одна з найваж- ливіших сучасних праць політичної філософії, і це глибоко впливало на неоконсервативні теорії і переконання. Нозік розробив форму ліберта- ріанства на основі прав у відповідь ідеям Джона Роулза. Розвиваючи ідеї Лока і індивідуалістів США, таких як Лізандер Спунер (1808—1887) і Бенджамін Такер (1854—1939), він стверджував, що права власності повинні бути строго під контролем, з умовою, що власність була спра- ведливо куплена чи справедливо перейшла від однієї людини до іншої. Ця позиція означала підтримку мінімального уряду і мінімального опо- датковування, і підривала можливість для добробуту і перерозподілу. Пізнеше Нозік змінив своє критичне лібертаріанство.

Неоконсерватизм визначається своїм побоюванням щодо соціальної фрагмента-

ції чи розколу, які можуть стати як результат ліберальної реформи і поширення

«прогресивних» цінностей. Влада, в її різних видах, розглядається як безладдя, яке діє як свого роду «соціальна мотузка», що зв’язує людей, даючи їм відчуття тих, ким вони є, і того, що від них очікується. У результаті неоконсерватизм трактував- ся як форма «авторитарного популізму», відбиваючи і відповідаючи на широко розповсюджене популярне занепокоєння про розслаблення моральних стандартів і ослаблення влади в суспільстві. Цей акцент на владу привів до підвищеної чутли- вості, щодо недовговічності суспільства, ясно демонстрував, що в неоконсерватиз-

183


 

мі є свої корені традиціоналізму, або органіцизму. Однак це помітно відрізняється від патерналістичного консерватизму, що також надто тягнеться до органістичних ідей. Беручи до уваги, що однонаціональний консерватизм, наприклад, вважає, що співтовариство найкраще підтримується, скорочуючи бідність і звужуючи матеріа- льні нерівності, неоконсерватизм сподівається зміцнити суспільство, відновлюючи владу і встановлюючи соціальну дисципліну. Такий неоконсервативний авторита- ризм, до певного ступеня поєднується з неоліберальним лібертаріанством.

Три основних елементи неоконсерватизму — це суспільний порядок, суспільна етика і національна ідентичність. Неоконсерватори вважають, що злочинність, яка зростає, провина й антигромадська поведінка взагалі — це наслідок великого па- діння влади, вона торкається більшості західних суспільств починаючи з 1960-х ро- ків. Люди бідують і хочуть безпеки. Ця безпека забезпечується здійсненням влади, у родині — батьком, у школі — викладачем, на роботі — підприємцем, а в суспіль- стві в цілому — системою «суспільного порядку». Безмежний дозвіл, культ індиві- да і «здійснення власних цілей», підривають установлені структури суспільства.

Неоконсерватори в такий спосіб набули форми соціального авторитаризму. Це дуже помітно в неоконсервативних запитах про необхідність зміцнення родини, звісно, в строго традиційних термінах. Це, на думку неоконсерваторів, є природно ієрархічним: діти повинні слухати, поважати і коритися своїм батькам; і це природ- но патріархально: чоловік — годувальник і дружина — домашня господарка. Якщо ці відносини влади будуть ослаблені, то діти будуть виховані без ряду пристойних моральних цінностей і з невеликою повагою до своїх старших.

Цьому соціальному авторитаризму відповідає державний авторитаризм, бажан- ня сильної держави, відбитого в «твердій» позиції суспільного порядку. Приймаю- чи ідею уродженого морального розпаду, неоконсерватори думають, що корені без- ладдя знаходяться в людській душі, а не в соціальній несправедливості. Злочину і провині може протистояти тільки побоюванням покарання, і покарання може бути ефективним тільки, якщо воно серйозно. Це призвело, у США і Великобританії зо- крема, до більшого акценту на покарання у вигляді позбавлення волі і до більш до- вгих тюремних ув’язнень, заснованих на вірі, що «в’язниця ефективна». Неоконсе- рватори в США провели кампанію за відновлення страти, що була засуджена Верховним Судом у 1960-х роках як «жорстоке і незвичайне покарання». До кінця

80-х років вища міра покарання була відновлена в більшості штатів. У Великобри- танії у 80-х роках, у центрах опікунства молоді було введено режим «короткого, го- строго удару», і в 90-х, при Джоні Мейджорі, підтримка була зроблена мінімальним висновкам і «навчальним таборам» американського стилю для молодих кривдників. Неоконсерватизм був також сконцентрований на проблемах суспільної етики, бага- то в чому як реакція проти «вседозволень 60-х».

До 50-х років багатство, що накопичувалося в повоєнний період привело до зро- стаючого бажання, особливо серед молоді, брати під сумнів і критикувати звичайні моральні і соціальні стандарти. З погляду неоконсерватизму, це було серйозною погрозою встановленим цінностям і суспільній етиці, на якій ґрунтується стабіль- ність суспільства. Перед обличчям цієї ліберальної етики Тетчер оголосила у Вели- кобританії підтримку «вікторіанським цінностям», а  в  організаціях США,  типу

«Моральної Більшості» проводила кампанію за повернення до «сімейних ціннос-

184


 

тей». Неоконсерватори бачать дві небезпеки в суспільстві вседозволеності. По- перше, воля вибирати власні моралі чи спосіб життя міг привести до вибору амора- льних чи «злих» поглядів. Є істотний релігійний елемент у неоконсерватизмі, особ- ливо в США. Протягом 70-х і 80-х років виникали різні американські групи, що ви- ражали занепокоєння щодо падіння «традиційних цінностей». Багато хто з них були пов’язані з «новонародженим» християнським рухом і в дійсності становили «хри- стиянський неоконсерватизм». З 80-х років його основна енергія була спрямована на кампанію проти проведення абортів. Гомосексуалізм, порнографія, дошлюбний секс і, у США принаймні, вивчення дарвіністських теорій еволюції, а не біблійного

«креаціонізму», були також покарані як морально «погані». Друга небезпека дозво- лу багато в чому полягає не в тому, що люди можуть прийняти неправильні чи мо- ральні способи життя, а можуть просто вибрати різні моральні позиції. Для лібера- ла моральний плюралізм — це здоров’я, тому що він просуває розмаїтість і раціональні дебати, але це є великою погрозою для неоконсерватора, тому що він підриває єдність суспільства. Суспільство вседозволеності — це суспільство, що продукує недолік в етичних нормах і об’єднанні моральних стандартів. Це «непро- хідна пустеля», що не забезпечує ні керівництво, ні підтримку людям і їхнім роди- нам. Якщо люди просто будуть чинити, як їм подобається, то цивілізовані стандар- ти поведінки неможливо буде підтримати.

Врешті-решт, неоконсерватизм відрізняється своїм бажанням підсилити національ- ну ідентичність перед обличчям погроз зсередини і зовні. Цінність нації, з погляду неоконсерватизму, полягає в тому, що вона пов’язує суспільство, даючи йому загальну культурну і цивільну ідентичність, що є найдужчою, щоб бути впровадженою в істо- рію і традиції. Нації — органічні об’єкти, що є результатом природної тенденції. Най- більш значна погроза для нації «зсередини» — це зростання мультикультуралізму. Збі- льшена культурна розмаїтість послаблює зв’язки статусу державності, загрожуючи політичному співтовариству, і створює примару етнічного і расового конфлікту. Тому неоконсерватори були в центрі діяльності кампаній, щоб жорсткіше контролювати ім- міграцію і іноді — щоб привілейований статус був наданий культурі «ведучого» спів- товариства. Наприклад, у відповідь на зростання іспаномовного населення американ- ські неоконсерватори запросили, щоб англійська мова була визнана як «офіційна» мова країни. Погроз «ззовні» — багато і вони різні. У Великобританії, головна погроза була викладена європейською інтеграцією. Дійсно, в 90-х роках британський консерватизм був названий «євроскептицизмом» через свій опір європейській інтеграції і, зокрема, грошово-кредитному об’єднанню. У США, неоконсервативні побоювання про світо- вий комунізм були замінені протягом 90-х років зростаючим занепокоєнням так званих

«неконтрольованих штатів» і швидким збільшенням зброї масового зниження. З 11 ве- ресня 2001 р., глобальний тероризм став значною стратегічною, політичною і культур- ною погрозою, проти якої була визначена американська національна ідентичність. Усе більше й більше стверджувальна й однобічна зовнішня політика Джорджа В. Буша в Афганістані, Іраці та інших країнах, розглянута як частина «боротьби з тероризмом», у такий спосіб зображувалася як захист американських цінностей і американського спо- собу життя.

Суперечності. Не всі мислителі чи політичні діячі, що поділяють неоконсервативні ідеї, підтримують і неоліберальну, і неоконсервативну точку зору. Наприклад, Роджер

185


 

Скратон (2001), відомий неоконсерватор Великобританії, стверджував, що принципове зобов’язання до вільного ринку не має ніякого місця в межах консерватизму. Так само несуперечливі лібертаріанці, як Нозік і анархо-капіталісти, не мають ніякої симпатії до консервативної соціальної теорії. Однак неоліберальні і неоконсервативні переконання звичайно збігаються, і це і є ця спроба з’єднання економічного лібералізму із соціаль- ним консерватизмом, що дає неоконсерватизму його відмітний характер. Ці два уряди, що найбільш чітко знаходяться під впливом ідей неоконсерватизм, адміністрацій Рей- гана і Тетчер, підтримували і лібералів, і неоконсерваторів. Про подвійний характер — тетчеризму у Великобританії, як зобов’язанню до «вільної економіки і сильної держа- ви», зазначав Ендрю Гамбл (1988). Ціль неоконсерватизму, у його характеристиці, є конструкцією сильної, але мінімальної держави. Однак ступінь, з яким неолібералізм і неоконсерватизм є сумісними, був джерелом значних дебатів. Аналіз Гамбла підкрес- лює ключові політичні взаємозв’язки між «вільним ринком» і «сильною державою» у контексті нерівності, що розширюється, і державної підтримки, що послабляється. Це викликало велику потребу у контролі ринкового порядку і підтримці соціальної і полі- тичної влади. Іншими словами, випущені політичні і соціальні сили «повертаючи в по- чаткове положення» державу, можуть тільки міститися, підсилюючи державну владу. Неоконсервативні теоретики безпосередньо вважають, що неолібералізм і неоконсер- ватизм сумісні на більш глибокому, ідеологічному рівні. Наприклад, Летвин (1992) зо- бразив тетчеризм у Великобританії як моральний хрестовий похід зроблений до ряду так званих «енергійних достоїнств» — непорочності, самостійності, енергії, незалеж- ності, лояльності і надійності, які в економічному житті вимагають повернення держа- ви в колишнє положення, але в соціальному житті мають на увазі більше втручання, щоб підтримати суспільний порядок, підтримати національні ідеали і підсилити захист. Для Виллета (1992) очевидна суперечність у межах неоконсерватизму відбиває не що інше, як елементарне і стійке підприємство консерватизму, що повинне балансувати свої зобов’язання стосовно людини проти його зобов’язань перед співтовариством.

СУПЕРЕЧНОСТІ КОНСЕРВАТИЗМУ

 

Ліберальний неоконсерватизм

Неоконсерватизм

Класичний лібералізм

Традиційний консерватизм

Атомізм

Органцизм

Радикалізм

Традиціоналізм

Лібертаріанство

Авторитаризм

Економічний динамізм

Суспільний лад

Самоінтерес підприємство

Традиційні цінності

Рівність можливостей

Природна ієрархія

Мінімальна держава

Сильна держава

Інтернаціоналізм

Замкнутість

Проглобалізація

Антиглобалізм

 

186


 

Однак важко розглядати неоконсерватизм як цілком послідовний в ідеологічних чи політичних термінах. Неолібералізм підтримує такі цінності, як воля, вибір, пра- ва і конкуренція, які впроваджені в концепції людської природи, що підкреслює стійкий індивідуалізм і впевненість у своїх силах. Неоконсерватизм підтримує такі цінності, як влада, дисципліна, повага й обов’язок, які впроваджені в концепцію людської природи, що підкреслює недовговічність, помилковість і соціальну зале- жність. Політично ця напруженість — декларація в тенденції неолібералізму випу- стити сили і тиски, що виконуються безпосередньо в протиріччі із найбільш необ- ґрунтованими надіями неоконсерватизму. Наприклад, безупинний динамізм нерегульованого капіталізму напружує соціальна єдність і послаблює влада встано- влених цінностей і традиційних установлень. Крім того, хоча неоліберали розумі- ють волю в надзвичайно економічних значеннях, розглядаючи її як волю вибору на ринку, дуже важко запобігти принципу індивідуальної відповідальності, що поши- рюється на мораль та інші речі. Нарешті, оскільки ринки не є прихильниками наці- ональних меж, несуперечливий неолібералізм має об’єднувальні й інтернаціоналіс- тичні застосування, що слугують, щоб підірвати націю як значний економічний, політичний і культурний об’єкт.