Джерела міжнародного екологічного права – це су- купність нормативно-правових актів міжнародного еколо- гічного законодавства, які приймаються компетентними на те органами.

Джерела міжнародного екологічного права поділяються

на два види – універсальні та регіональні.

Джерелами універсального міжнародного екологічно- го права є:

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і при- родної  спадщини (1972  р.). Кожна держава – сторона цієї Конвенції визнає, що зобов’язання  забезпечувати виявлен- ня, охорону,  збереження, популяризацію й передачу  май- бутнім поколінням культурної  і природної  спадщини,  яка перебуває  на її території,  покладається насамперед  на неї. З цією метою вона прагне  діяти  як власними  зусиллями, максимально використовуючи наявні  ресурси, так і, за не- обхідності, використовувати міжнародну  допомогу  і спів- робітництво,  якими  вона може користуватися, зокрема,  у фінансовому,  художньому,  науковому  й технічному  відно- шеннях  (ст. 4 Конвенції  про охорону всесвітньої  культур- ної і природної спадщини).

Декларація ООН  з навколишнього середовища (1972 р.). Згідно  з п. 2 зазначеної  Декларації  збереження  та по- кращення  якості  навколишнього середовища  є важливою проблемою,  що впливає  на добробут  народів  і економіч- ний розвиток всіх країн світу; це є вираженням волі народу всього світу та обов’язком урядів усіх країн.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, яким загрожує зникнення (1973 р.). Дана Конвенція включає в себе три додатка.

До додатка I занесені всі види, що знаходяться під за- грозою  зникнення, торгівля   якими   спричинює   чи  може


спричинити на їхнє існування  негативний  вплив. Торгівля зразками таких видів має бути особливо суворо врегульо- вана з тією метою, щоб не ставити  надалі під загрозу  їхнє виживання, й має бути дозволена  лише у виняткових ви- падках.

Додаток II включає:

(a)   всі види, які на даний час не обов’язково перебувають під загрозою зникнення, але можуть опинитися під та- кою загрозою, якщо торгівля зразками таких видів не буде суворо регулюватися;

(b)   інші види, які мають підлягати  регулюванню для того, щоб  за  торгівлею  зразками   деяких   видів,  згаданих в  підпункті  (a),  міг  бути  встановлений ефективний контроль.

Додаток III включає всі види, які за визначенням будь- якої сторони підлягають регулюванню в межах її юрисдик- ції з метою попередження чи обмеження  експлуатації та щодо яких існує необхідність співробітництва інших сторін з контролю за торгівлею.

Сторони  дозволяють  торгівлю  зразками  видів, занесе- них до додатків I, II, III, тільки відповідно до положень цієї Конвенції.

Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню моря  з суден  (1973  р.). Відповідно  до ст. 1 даної Конвен- ції її сторони  зобов’язуються  здійснювати  положення цієї Конвенції  і тих додатків до неї, якими  вони зв’язані, з ме- тою запобігання забрудненню морського середовища шкід- ливими речовинами або стоками, що містять такі речовини, шляхом їх скидання  з порушенням її положень.

Будь-яке посилання на цю Конвенцію,  якщо  спеціаль- но не передбачено інше, означає одночасно посилання на її протоколи  і додатки.

На підставі ст. 3 Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню  моря з суден вона застосовується:


a)         до суден, що мають право плавання під прапором сто- рони Конвенції;

b)         до суден, що не мають права  плавання під прапором сторони  Конвенції,  але  експлуатуються під керуван- ням такої сторони.

Міжнародна конвенція з охорони людського життя на морі (1974 р.). Загальні зобов’язання щодо цієї Конвен- ції:

а)         Уряди, що домовляються, зобов’язуються здійснювати положення даної Конвенції та її додатка, що становить невід’ємну частину  Конвенції.  Будь-які посилання на дану Конвенцію  означають  одночасно посилання на її додаток.

b)         Уряди, що домовляються, зобов’язуються видавати за- кони, декрети,  накази  та правила  і приймати  всі інші заходи, необхідні для повного здійснення положень даної Конвенції, з метою забезпечення того, що з точки зору охорони людського життя на морі судно придатне для того виду експлуатації,  для якого воно призначе- но (ст. 1 Міжнародної конвенції  з охорони людського життя на морі).

Конвенція про заборону військового або іншого воро- жого використання засобів впливу на природне середо- вище (1977 р.). Кожна держава – учасниця даної Конвенції зобов’язується не вдаватися  до військового  або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природ- не середовище, які мають широкі, довгострокові та серйозні наслідки, в якості способів руйнування, нанесення  збитків чи спричинення шкоди будь-якій  державі-учасниці.

Кожна держава – учасниця цієї Конвенції зобов’язується не допомагати, не заохочувати та не спонукати будь-яку державу, групу держав чи міжнародну  організацію до здій- снення діяльності, що суперечить  вищезазначеним поло- женням  п. 1 ст. 1 Конвенції  про заборону  військового  або


іншого ворожого використання засобів впливу на природ- не середовище.

Конвенція ООН  з морського права (1982  р.). Вона є основним  джерелом сучасного міжнародного морського права.

Основними принципами сучасного міжнародного мор- ського права, які відображені у цій Конвенції, є:

-           принцип свободи відкритого моря;

-           принцип  свободи  використання просторів  із  міжна- родним режимом;

-           принцип  поширення національної юрисдикції  на суд- на та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здій- сненні правомірної діяльності;

-           принцип   забезпечення безпеки  експлуатації суден  і людського життя на морі та надання допомоги, неза- лежно від національної приналежності;

-           принцип  поширення суверенітету  прибережних дер- жав на морські простори,  розташовані в межах дії на- ціональної  юрисдикції;

-           принцип    неприпустимості  підпорядкування   націо- нальній  юрисдикції  просторів  із міжнародним режи- мом;

-           принцип  неприпустимості забруднення морського  се- редовища;

-           принцип  відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світо- вого океану;

-           принцип  використання просторів  із міжнародним ре- жимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства;

-           принцип обов’язковості реєстрації національних суден і штучних споруд у водах Світового океану.

Декларація про збереження флори, фауни та серед- овища  їх існування (1988 р.). Згідно з п. 6 цієї Декларації


уряди країн-членів Європейської економічної  комісії по- винні забезпечувати сумісність  господарської  діяльності  з природним функціонуванням екологічних систем, зокрема, шляхом обліку новітніх екологічних знань у господарській діяльності та при прийнятті рішень з соціально-економічних питань, включаючи  планування землекористування, та здійснювати необхідні адміністративні, фінансові і інші за- ходи з метою охорони флори, фауни та середовища їх пере- бування.

Декларація Ріо-де-Жанейро про  навколишнє серед- овище  та розвиток (1992  р.). У даній Декларації  прого- лошено 27 принципів.  Основними принципами Декларації Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище і розвиток прийнято вважати наступні:

-           принцип дотримання прав людини у сфері охорони на-

вколишнього середовища;

-           принцип стійкого розвитку  людського суспільства;

-           принцип  співробітництва держав у сфері охорони на- вколишнього середовища;

-           принцип  миру і мирного  вирішення екологічних  спо-

рів.

Конвенція  про  охорону  біологічного різноманіття

(1992  р.). Згідно  зі Статутом  Організації Об’єднаних  На- цій  і принципів міжнародного права  країни  мають  суве- ренне право розробляти свої власні ресурси відповідно  до своєї  політики  в галузі  навколишнього середовища  і не- суть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в рамках  їх юрисдикції  або під їх контролем  не завдавала шкоди навколишньому середовищу  інших країн або райо- нів за межами дії національної юрисдикції (ст. 3 Конвенції про охорону біологічного різноманіття).

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (1992 р.). У ст. 2 даної Конвенції зазначена її мета, яка полягає у тому, щоб досягти стабілізації концентрацій парникових газів в атмосфе-


рі на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропо- генного впливу на кліматичну систему. Такий рівень має бути досягнутий  у строки, необхідні  для природної  адаптації  еко- систем до зміни клімату, що дасть можливість  не ставити  під загрозу виробництво продовольства і сприятиме забезпеченню подальшого економічного розвитку на стійкій основі.

Конвенція про ядерну безпеку (1994 р.). Ця Конвенція має наступні цілі:

I)         досягти високого рівня ядерної безпеки в усьому світі на основі зміцнення національних заходів і міжнарод- ного співробітництва, в тому числі, у відповідних  ви- падках, на основі технічного  співробітництва в галузі безпеки, і підтримувати такий рівень;

II)   створити  і підтримувати на ядерних  установках  ефек- тивні засоби захисту від потенційної радіаційної небез- пеки, з тим, щоб захистити  окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від шкідливого впли- ву іонізуючих випромінювань від таких установок;

III)  відвертати          аварії   з           радіологічними         наслідками     і пом’якшувати такі наслідки в тому випадку, якщо вони матимуть місце (ст. 1 Конвенції про ядерну безпеку). Об’єднана конвенція про  безпеку поводження з від-

працьованим паливом  та  про  безпеку поводження з радіоактивними відходами (1997  р.). Дана Конвенція застосовується до безпеки поводження з відпрацьованим паливом, що утворюється в результаті експлуатації цивіль- них  ядерних  реакторів.  Відпрацьоване паливо,  що  пере- буває на установках для переробки в рамках діяльності з переробки, не входить до сфери діяльності Об’єднаної кон- венція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами, за винятком тих випадків, коли сторона, яка домовляється, заявляє, що переробка є складовою частиною поводження з відпрацьованим паливом.


Ця Конвенція застосовується також до безпеки пово- дження  з радіоактивними відходами  в тих випадках,  коли радіоактивні відходи утворюються  в результаті  цивільної діяльності.  Однак,  вона не застосовується до відходів, що містять лише природні радіоактивні речовини  і не утво- рюються в ядерному паливному  циклі, окрім тих випадків, коли вони становлять вилучене  з використання закрите джерело чи коли для цілей цієї Конвенції  сторона, що до- мовляється, оголосила  їх радіоактивними відходами  (ст. 3

Об’єднаної конвенція про безпеку поводження з відпрацьо- ваним паливом та про безпеку поводження з радіоактивни- ми відходами).

Стокгольмська конвенція  про  стійкі   органічні за- бруднювачі (2001  р.). Ураховуючи  принцип  ужиття  за- побіжних заходів, закріплений у Принципі 15 Ріо-де- Жанейрської декларації  з навколишнього середовища  та розвитку, мета цієї Конвенції полягає в охороні здоров’я людини й навколишнього природного середовища від стій- ких органічних забруднювачів (ст. 1).

Джерелами регіонального міжнародного екологічного права є:

Конвенція про захист Чорного  моря  від забруднення (1992  р.). Згідно  зі ст. 6 даної Конвенції  кожна  договір- на сторона запобігає забрудненню морського середовища Чорного моря з будь-яких джерел речовинами або матеріа- лами, перерахованими в додатку до цієї Конвенції.

Договірні сторони скорочують і зберігають під контр- олем забруднення морського  середовища  Чорного  моря  з джерел, що перебувають  на суші та запобігають  йому від- повідно до Протоколу про захист морського середовища Чорного  моря від забруднення з джерел, що перебувають на суші, який є невід’ємною частиною цієї Конвенції  (ст. 7

Конвенції про захист Чорного моря від забруднення).


Конвенція щодо співробітництва по охороні та ста- лому використанню ріки Дунай (1994 р.). Договірні сто- рони цієї Конвенції  докладають  всіх зусиль для контролю можливої небезпеки, що виникає внаслідок аварій, вклю- чаючи речовини, небезпечні для води, а також повені і кри- ги ріки Дунай. Крім того, вони докладають  зусилля  щодо зменшення  навантаження забруднення Чорного  моря  від джерел на водозбірній площі (ч. 1 ст. 2 Конвенції щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай).

Європейська ландшафтна конвенція (2000  р.). Кож- на сторона згідно зі ст. 5 даної Конвенції зобов’язується:

a)         визнавати  ландшафти у законі як суттєвий  компонент оточення  людей, як вираження різноманітності їхньої спільної   культурної   та  природної   спадщини,   та  як основу їх ідентичності;

b)         встановлювати та впроваджувати ландшафтну політи- ку, спрямовану на охорону, регулювання і планування ландшафту  шляхом прийняття конкретних  заходів;

c)         встановлювати порядок участі широкого загалу, місце- вих і регіональних  органів  влади  та інших сторін, за- інтересованих у визначенні та впровадженні ландшаф- тної політики, згаданої у пункті b вище;

d)         включати  ландшафт  до власної  регіональної  і міської планової політики та до її культурної,  екологічної, сільськогосподарської, соціальної та економічної  по- літики,  а також до будь-якої  іншої політики,  що може безпосередньо  або опосередковано впливати  на ланд- шафт.

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (2003 р.). На підставі ст. 2 цієї Конвенції  сторони проводять всебічну політику та співпрацюють для охорони та сталого розвитку  Карпат  з метою, зокрема, поліпшення


якості життя, зміцнення місцевих економік  та громад, збе- реження природних  цінностей та культурної  спадщини.

Для досягнення зазначених цілей сторони вживають відповідні заходи у сферах, охоплених у статтях 4-13 даної Конвенції, підтримуючи:

a)         принципи  запобігання та застереження;

b)         принцип «забруднювач платить»;

c)         участь громадськості та залучення заінтересованих ор- ганізацій;

d)         транскордонну співпрацю;

e)         інтегроване  планування та управління земельними та водними ресурсами;

f)         програмний підхід;

g)         екосистемний підхід.

Вищезазначені переліки  джерел  міжнародного еколо- гічного права є невичерпні.