§ 1. Поняття права водокористування та правової охорони вод

Правовий погляд на систему суспільних  відносин – ха- рактерна  особливість  юридичного  методу, який  є засобом формування юридичної  теорії1. Дослідження теоретичних аспектів будь-якої  галузі науки є першочерговим етапом її пізнання.

Вода найбільш поширена в біосфері речовина. Вона в природі перебуває в безперервному русі, постійно відбува- ється водообмін між різними частинами  гідросфери.  Мож- на виділити  три найважливіші шляхи  її переміщення:  за- гальну циркуляцію в атмосфері, морські течії і річний стік.

Величезне  значення  вода має не лише в природі,  а й у житті людини. Цілі її використання людиною дуже різно- манітні. Так, вирощування сільськогосподарської продукції неможливе  без зрошення  й обводнення.  Значна  кількість води споживається для  промислових і гідроенергетичних потреб. Течії, припливи й відпливи  використовуються як засіб пасивного транспорту. Велике значення для розвитку водного транспорту  мають ріки і моря. Водні об’єкти вико- ристовуються також і для потреб повітряного транспорту.

1  Юридична  енциклопедія. – Т. 6. – К.: Вид-во «Українська енци- клопедія», 2004. – С. 472.


Деякі  водні джерела  відіграють  значну  роль при лікуван- ні та профілактиці різних хвороб. Використання водних об’єктів (їх частин)  здійснюється для промислового добу- вання риби і іншого водного промислу  та мають значення для відтворення їх запасів. Крім того, для вод притаманне і естетичне значення,  вони оживляють та прикрашають ландшафти.

В преамбулі Водного кодексу України зазначено, що усі води (водні  об’єкти) на території  України  є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку  і соціального добробуту.

Поняття «вода» розглядається з точок зору різних наук. Так,  наприклад,  в тлумачному  словнику  російської  мови С.І. Ожегов зазначив шість визначень води:

1.         прозрачная бесцветная  жидкость, представляющая со- бой в чистом виде химическое  соединение  водорода и кислорода;

2.    напиток (для утоления  жажды, лечебный и т.п.);

3.         водная  поверхность  – река, озеро, море и т.п., а также её уровень;

4.    водное пространство  какого-нибудь района;

5.    потоки, струи, волны, водная масса;

6.    минеральные источники, курорт с такими источниками1.

З позиції науки екології під поняттям «вода» розуміють незвичайну за своїми фізико-хімічними якостями неорга- нічну  сполуку  (мінерал), яка  відіграє  винятково важли- ву роль у житті природи2; незамінний  природний ресурс, складову частину живих організмів3.

1 Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1968. – С. 84-85.

2   Гладков  М.О.,  Міхеєв  О.В,  Галушин  В.М.  Охорона  приро- ди: Навч. посібник  для студентів біологіч. спеціал. пед. ін-тів. – К.: Вища школа, 1980. – С. 61.

3 Охрана природы и природных  ресурсов / Под ред. В.Д. Бонда- ренко. – Львов: Вища школа, 1985. – С. 62.


Водний  кодекс України  вміщує  у собі основні  правові норми щодо використання і охорони вод та відтворення водних  ресурсів.  Його  позитивом  є визначення термінів, що використовуються у ньому. Згідно  зі ст. 1 Водного ко- дексу України  поняття  «води» розкривається як усі води (поверхневі,  підземні, морські), що входять  до складу  при- родних ланок кругообігу води; «водний об’єкт» розумієть- ся як природний  або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосхо- вище, ставок, канал, водоносний горизонт); у зміст «водні ресурси» вкладені обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території тощо.

На  підставі  ст.  3  Водного  кодексу  України   усі  води (водні  об’єкти) на території  України  становлять її водний фонд.

До  водного  фонду  України   належать:  1)  поверхневі води: природні  водойми  (озера);  водотоки  (річки,  струм- ки); штучні водойми  (водосховища, ставки)  і канали; інші водні об’єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Зміст  понять  «води»  та «водні  об’єкти» ототожнюєть- ся як на законодавчому, так і науковому  рівні. Так, в ст. 1

Водного кодексу  України  зазначено:  «водокористування

– використання вод (водних об’єктів) для задоволення по- треб населення,  промисловості, сільського господарства, транспорту   та  інших  галузей   господарства,   включаючи право на забір води, скидання  стічних вод та інші види ви- користання вод (водних об’єктів)». М.І. Єрофеєв  відзначає водокористування як один із видів природокористування, пов’язаний з використанням вод (водних об’єктів) для задо- волення потреб населення та економіки1.

1 Юридична  енциклопедія. – Т. 1. – К.: Вид-во «Українська ен- циклопедія», 1998. – С. 499.


На думку О.С. Баб’яка, П.Д. Біленчука, Ю.О. Чирви об’єктами права водокористування є поверхневі та підзем- ні води, які знаходяться в нерозривному екологічному зв’язку з іншими природними ресурсами1. А.П. Гетьман, М.В. Шуль- га, В.К. Попов зазначають, що право водокористування має відповідні об’єкти, під якими  розуміють  сформовані приро- дою або створені штучно елементи навколишнього середови- ща, де зосереджуються води (ст. 1 Водного кодексу України)2. На нашу думку, об’єктом права водокористування необхід- но вважати водні об’єкти чи їх частини, тому що вони мають межі та визначене місцерозташування.

З метою підвищення раціональності використання вод- них ресурсів залежно від їх якісних показників та місцероз- ташування законодавець Водного кодексу України поділив водні об’єкти  на:

-           по-перше, водні об’єкти загальнодержавного значення (вну-

трішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхне- ві води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки  всіх порядків; водні об’єкти в межах те- риторій  природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних);

-           по-друге, водні об’єкти місцевого значення (поверхневі

води, що знаходяться і використовуються в межах од- нієї області і які не віднесені до водних об’єктів загаль- нодержавного значення;  підземні  води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання) (ст.

5 Водного кодексу України).

1   Баб’як  О.С.,  Біленчук П.Д.,  Чирва  О.Ю.  Екологічне   право

України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С. 129.


Відповідно  до ст. 46 Водного кодексу України  водоко- ристування може бути двох видів – загальне та спеціаль- не. Загальне водокористування  здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське   і  спортивне   рибальство,   водопій   тварин, забір води з водних  об’єктів без застосування споруд  або технічних пристроїв  та з криниць) безкоштовно,  без закрі- плення водних об’єктів за окремими  особами та без надан- ня відповідних дозволів (ч. 1 ст. 47 Водного кодексу Украї- ни). Спеціальне водокористування – це забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних  пристроїв, використання води та скидання  забруднюючих  речовин  у водні об’єкти, включаючи забір води та скидання забруд- нюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів (ч. 1 ст. 48 Водного кодексу України).

Поняття «право водокористування» сучасні науковці розглядають по різному, підтвердженням цього є наступні його визначення:

-           об’єктивне право водокористування – інститут водно-

го права, який  виражає  основні принципи  водокорис- тування, загальні права та обов’язки водокористувачів, порядок  та умови водокористування безвідносно  до конкретного об’єкта1;

-           в об’єктивному  розумінні  право водокористування – це

сукупність  еколого-правових норм, які регулюють  сус- пільні відносини  з приводу раціонального, ефективного та еколого безпечного використання вод, порядок виник- нення та припинення відносин по використанню водних об’єктів, систему прав і обов’язків водокористувачів2;

1   Баб’як  О.С.,  Біленчук П.Д.,  Чирва  О.Ю.  Екологічне   право

України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С. 130.

2    Кобецька   Н.Р.   Екологічне   право   України:   Навч.   посіб.  / Н.Р.Кобецька. – 2-ге вид., перероб.  і допов. – К.: Юрінком  Інтер,

2008. – С. 185-186.


-           в суб’єктивному  розумінні  право водокористування – це врегульована законодавством можливість  суб’єктів використовувати водні об’єкти та їх ресурси для задо- волення своїх різноманітних потреб1;

-           право водокористування являє  собою право конкрет-

ного суб’єкта користуватися, володіти,  а в певних  ви- падках і розпоряджатися наданим йому у визначеному порядку відповідним  водним об’єктом у межах, перед- бачених водним законодавством2.

Останнє визначення права водокористування розкриває

його зміст як окремого інституту  та як складову категорію інституту  права  власності  на води,  оскільки  вчені  зазна- чили серед прав водокористувачів не лише користування і володіння,  а ще й розпорядження.

На  нашу  думку,  право   водокористування –  це  су- купність  правових  норм, що регулюють  використання водних  об’єктів та наділяють  певних  суб’єктів правами  і обов’язками водокористувачів.

Зміст поняття  «використання води» закріплений у ст.

1 Водного кодексу України,  а саме: процес вилучення  води для використання  у виробництві з метою отримання  про- дукції та для господарсько-питних потреб населення, а також без її вилучення  для потреб гідроенергетики, рибни- цтва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.

Водокористувачами в Україні визнані підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства (ч. 1 ст.

42 Водного кодексу України).

1    Кобецька   Н.Р.   Екологічне   право   України:   Навч.   посіб.  / Н.Р.Кобецька. – 2-ге вид., перероб.  і допов. – К.: Юрінком  Інтер,

2008. – С. 186.


Правова охорона вод забезпечується шляхом реалізації на практиці  правових  норм, що спрямовані  на збереження вод від забруднення,  засмічення та вичерпання,  їх ощадливе та раціональне використання.

Відповідно  до вимог Водного кодексу України  (ст. 87) для створення сприятливого режиму  водних  об’єктів, по- передження їх забруднення, засмічення  і вичерпання, зни- щення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, во- досховищ і інших водойм встановлюються водоохоронні зони.

Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На території во- доохоронних  зон забороняється: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;  3) скидання неочищених  стічних вод, використовуючи рельєф  місце- вості (балки, пониззя, кар’єри тощо), а також у потічки.

В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути до- зволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах  річок за пого- дженням  з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спе- ціально розробленими проектами.  Порядок  визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення госпо- дарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міні- стрів України.

Виконавчі  комітети  місцевих Рад зобов’язані доводити до відома населення,  всіх заінтересованих організацій  рі- шення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захис- них смуг, а також водоохоронного  режиму, який діє на цих територіях.


Контроль  за створенням  водоохоронних зон і прибе- режних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій  здійснюється виконавчими ко- мітетами місцевих Рад і державними органами охорони на- вколишнього природного середовища.

Згідно зі ст. 88 Водного кодексу України з метою охоро- ни поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічен- ня та збереження  їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки  під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні  смуги  встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у ме- женний період) шириною:

-           для  малих  річок, струмків  і потічків,  а також  ставків

площею менше 3 гектарів – 25 метрів;

-           для середніх  річок, водосховищ  на них, водойм, а та- кож ставків площею понад 3 гектари – 50 метрів;

-           для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів.

Якщо  крутизна   схилів  перевищує   три  градуси,  міні-

мальна ширина  прибережної  захисної  смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів  прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних  умов, що склалися.  Уздовж  морів  та навколо  морських  заток  і ли- манів виділяється прибережна захисна смуга шириною  не менше двох кілометрів  від урізу води.