§ 1. Поняття права землекористування
Наша держава має могутній природно-ресурсний по- тенціал. В Україні зосереджено більше половини світових запасів найродючіших ґрунтів – чорноземів, найважливі- шого ресурсу сільського господарства і найбільшого капі- талу країни. Кожний п’ятий гектар – це особливо цінні зем- лі, перелік яких визначено статтею 150 Земельного кодексу України1.
Право землекористування – це користування землею у визначеному законом порядку. Воно є одним із елементів права власності на землю, а також самостійним правовим інститутом.
В
юридичному смислі власність на земельні ресурси являє собою результат
закріплення суспільних відносин власності у правових нормах. При цьому
характер і зміст юридичних норм щодо права власності на землю визнача- ються
економічними відносинами власності в суспільстві. За своєю сутністю право власності
на землю є правом на привласнення її багатств. При цьому маються на увазі не
відносини індивіда до конкретної земельної ділянки, а від-
1 Медведько О. Збережемо земельний фонд держави // Урядо- вий кур’єр. – 2006. – № 108. – С. 7.
повідні
суспільні відносини, що складаються в процесі при- власнення природних
багатств землі1.
Відповідно до ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності, виникають тоді, коли власник заінтересо- ваний у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких оби- дві сторони беруть на себе взаємні права й обов’язки. Ця група земельних правовідносин поділяється на дві групи: правовідносини, що мають характер речових прав (право постійного користування земельними ділянками, земель- ний сервітут) і правовідносини, які мають зобов’язальний характер (оренда)2.
Право користування землею поділяється на постійне та тимчасове.
Право постійного користування земельною ділян- кою – це право володіння і користування земельною ділян- кою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України).
Право
тимчасового користування землею реалізуєть- ся насамперед на підставі
укладеного договору оренди. На думку Ю.В. Корнєєва, М.О. Мацелика, в
найближчі роки єдиним реальним шляхом створення оптимальних
1 Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / Кол. авт.: Л.О. Бондар, А.П. Гетьман, В.Г. Гончаренко та ін.; За заг. ред. В.В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 206.
2 Мачуська І.Б. Земельне право: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2007. – С. 50.
сільськогосподарських
землекористувань ринкового типу є оренда землі, оскільки вона виступає одним
із дійових регуляторів земельних відносин при відсутності вільного ринку
земель1.
Право оренди земельної ділянки – це засноване на до- говорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підпри- ємницької та іншої діяльності. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше 5 років та довго- строковою – не більше 50 років (ст. 93 Земельного кодексу України).
На підставі ч. 2 ст. 2 Закону України «Про оренду зем- лі» в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV2 відносини, пов’язані з орендою земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, уста- нов і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Рес- публіці Крим, та їх структурних підрозділів, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про оренду державного та комунально- го майна».
У разі набуття права оренди земельної ділянки на кон- курентних засадах підставою для укладення договору орен- ди є результати аукціону.
У
разі дострокового припинення договору оренди землі за ініціативою орендодавця
земельної ділянки, право орен- ди якої набуто за результатами аукціону,
орендодавець відшкодовує орендарю витрати на його набуття у строки,
визначені умовами договору та законом, і збитки, які по- несе орендар
внаслідок дострокового припинення договору оренди, якщо інше не передбачено
договором оренди.
1 Корнєєв Ю.В., Мацелик М.О. Земельне право: Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 40.
2 Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 10. – Ст. 102.
Земельна
ділянка, обтяжена заставою, може бути пере- дана в оренду в разі згоди
заставодержателя (ст. 6 Закону України «Про оренду землі»).
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оренду землі» орен- дована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орен- додавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду. Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умо- вами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому.
Строк суборенди не може перевищувати строку, визна- ченого договором оренди землі. У разі припинення догово- ру оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки під- лягає державній реєстрації. За згодою сторін він може по- свідчуватися нотаріально.
Передача в суборенду земельних ділянок, на яких роз- ташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів, забороняється.
Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення на період дії договору оренди можуть обміню- ватися належними їм правами користування земельними ділянками шляхом укладання між ними договорів суборен- ди відповідних ділянок, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.
Значну новизну щодо правозастосування в земельній сфері вніс чинний з 1 січня 2002 року Земельний кодекс
України,
яким введено нові правові інститути1. Одним з та- ких інститутів є право
земельного сервітуту.
Право обмеженого користування чужими речами (май- ном) – сервітути – склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доціль- ність і практичність доведені багатовіковим застосуван- ням2.
Визначення поняття права на сервітут закріплено ци- вільним та земельним законодавством України. Так, у ст.
401 Цивільного кодексу України зазначено, що право ко- ристування чужим майном (сервітут) може бути вста- новлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для за- доволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У свою чергу, ст. 98 Земельного кодексу України закріпила право земельного сервітуту як право власника або землекористувача земельної ділянки на обме- жене платне або безоплатне користування чужою земель- ною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними (земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби влас- ника (користувача) ділянки) і строковими (земельні серві- тути, які встановлюються виключно на певний строк).
Встановлення
земельного сервітуту не веде до позбав- лення власника земельної ділянки,
щодо якої встановле- ний земельний сервітут, прав володіння,
користування
1 Курило В.І. Організаційно-правові аспекти оформлення пра- ва власності на земельну ділянку та право земельного сервітуту // Юридична Україна. – 2004. – № 7. – С. 57.
2 Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2006. – С. 181.
та
розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш
обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
На підставі ст. 99 Земельного кодексу України власни- ки або землекористувачі земельних ділянок можуть вима- гати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропереда- чі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопро- від із чужої природної водойми або через чужу земель- ну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусід- ню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до при- родної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розта- шованої на сусідній земельній ділянці, та право прого- ну худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та скла- дування будівельних матеріалів з метою ремонту буді- вель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Він може належати власни- кові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також ін- шій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Договір
про встановлення земельного сервітуту під- лягає державній реєстрації в
порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ст.
100 Зе- мельного кодексу України).